Читать книгу Doc 1 - Артем Чех - Страница 1

* * *

У мене ніколи не виникало бажання написати історію свого життя.

Хоча ні, брешу – бажання виникало, та й повість, яку я збираюся написати, до мого життя має напрочуд пряме відношення. Тільки от історією мого життя назвати цю словесну нісенітницю було б необачною помилкою. Це лише фрагмент, вирваний з довжелезної мотузки, яку невблаганний Хронос розтяг уздовж усього призначеного мені відрізка безкінечності. Фрагмент незначний, навіть незначущий, і я вже взагалі не знаю, якого милого взявся за його висвітлення на папері, і от черв’ячок сумніву почав підточувати мої наміри продовжувати писати цей незначний і незначущий фрагмент історії мого життя. Але… але тим не менш…

Тільки почати було б доречним з самого початку – з імені.

Мене звати Дюшею. Дюша – це похідне від Андрія. У дитинстві я деякий час не вимовляв літеру «р», і коли мене питали: як же тебе звати, хлопчику, – я відповідав: Андюша. Моїм батькам, тоді ще закоханим один у одного, це сподобалося, й мене всім, з ким вони мене знайомили, представляли як Дюшу, і ніяк інакше.

До речі, про батьків.

Мої батьки – вони не дуже розумні, але освічені люди. Тато – диригент у міській філармонії, довгий час їздив Східною Європою з виступами, отримував навіть якісь гранти та дипломи, був стипендіатом багатьох європейських програм. З раннього мого дитинства привчав до музики і мене. Я годинами сидів за піаніно, вибренькуючи надскладні етюди. Мати моя філолог. Довгий час працювала коректором в якомусь літературному журналі, а потім стала викладати в дитячій школі мистецтв. Її коник – російська література. Моя мама – досить дивна жінка. Скільки я її пам’ятаю, вона могла годинами читати напам’ять різні прозові речі, незалежно від їхнього обсягу. Для мене завжди було загадкою, яким же треба бути шизофреніком, щоб вивчити таку нудоту, як «Острів Сахалін» Чехова. Весь. Напам’ять. Або цілі глави з «Жизні Кліма Самгіна» Пєшкова.

Мати моя страждала безсонням. Її не брали ані відвари з сон-трави, ані морфій, ані найсильніші пігулки, тому в її кімнаті всякчас до четвертої ранку горіло кармінне світло каганця, й вона напівпошепки перечитувала всю нашу мільйонотомну бібліотеку, починаючи від Карамзіна і закінчуючи Сорокіним.

Я виростав напівпсихом з розладженими струнами мозку, який у вісім років читав «Запіскі із подполья», що не могло не відіграти вирішальної ролі у будові підліткової, а вже згодом юнацької психіки.

З певного віку в мене почалися проблеми з батьками. В першу чергу, із татом. Він, будучи владною натурою, ніяк не міг звикнути до мого «не хочу» та «не буду». Вперше я твердо наважився сказати «не буду» у дванадцять років. Я просто припинив грати на тому клятому піаніно. Спочатку батько не міг зрозуміти, що ж це, власне, сталося! Чому його син – нормальний, здавалося б, син – насмілився сказати тверде «ні», беззастережно промінявши священні стакато і легато, благородні діези та бемолі, геніальні крещендо-дімінуендо врешті-решт на якісь ідіотичні альцгеймерівські посиденьки на лавочках з тупою навколорайонною потолоччю. Насправді, все це можна було легко пояснити: попросту я зміцнів фізично і десь на підсвідомому рівні став сам вирішувати те, чим мені займатися в цьому житті, а якщо хтось не згоден з моїми рішеннями, повторюю: я зміцнів фізично. Це сильно зіпсувало наші стосунки. Мама ж, яка ненавиділа мого батька (власне, як і він її), від того всього страшенно тішилась й починала цитувати Цвєтаєву, наче в той момент цитування Марини Іванівни мало пом’якшити наші з батьком взаємини. Але, тим не менш, з мамою я ще міг хоч якось віднайти спільну мову – і те все на тлі літератури.

Наша сімейка була ще тією!

Але не це головне.

Десь років у тринадцять я зрозумів, що весь світ поділяється або на підступних й користолюбних негідників, або на зацьковану, бідну й принижену лохмайстерню, тому я перейшов на бік, який мене, в принципі, вдовольняв повною мірою: на бік імені себе. Я став для себе хорошим, паїнькою, страждальцем й внутрішньо бунтарем проти системи, натомість всіх інших або відкрито зневажав, або зневажав потай. Моєю головною зброєю стали сирі яйця та наповнені водою презервативи.

Коли я залишався вдома один, наставав час, коли суспільство в особі пересічних людей починало платити за свої гріхи переді мною. На балконі з усілякого мотлоху робилася барикада, встановлювався дзот у вигляді двох стільців, і палкий борець за справедливість, невгамовний месник, бунтар та вигадник – себто я – запускав бездушний маховик правосуддя. Люди, які проходили повз будинок, поспішали у справах, по роботі, просто виходили прогулятися – всі вони отримували по своїх макітрах яйцями, презервативами з водою, картоплею, грудками землі з вазонів, помідорами. У те жбурляння я вкладав таку кількість ненависті й зневаги до суспільства, до тієї колективної несправедливості, яку воно випромінювало, що люди, в яких я влучав усім цим, не так відчували шкоду, заподіяну їхній одежі або волоссю, як мою підліткову ненависть, яка яєчним жовтком стікала їхніми обличчями. Вони відчували мою образу, яка червоними насиченими плямами залишалася на їхніх білих сорочках. У ті моменти я справді ненавидів усю цю покидь, яка складалася з людей. Натомість ще більше любив й жалів самого себе. Батько дивувався моїй любові до яєць, казав, що в мене щось з гормонами, маму непокоїло те, що вона почала знаходити в мене презервативи.

– В такому ранньому віці, – зітхала вона, але я вже став дорослим, і мені було начхати, чи хвилює її щось, чи ні. Моя справа було маленькою (але від того не менш значущою): ненавидіти суспільство. Я любив тоді одне слово, яке зараз, мені здається, стало дуже популярним для визначення суспільного устрою двадцятого та двадцять першого сторіч. Система.

Для мене було системою все, що входило у систему. Переглядання телевізору, комп’ютерні ігри, політика, паління цигарок, алкоголь, блакитні сорочки офісних працівників та смугасті безликі краватки, відвідування школи. Це все було системою, з якою я мав боротися, мені просто необхідно було закидувати яйцями весь білий світ, починаючи від фізрука і закінчуючи більш приємним, але не менш системним заняттям – онанізмом. Я займався ним, але ставився до нього з презирством. Я намагався якось відсторонитися від нього, позбавити себе усвідомлення того, що я цим займаюся. Те саме було з телебаченням, відвідуванням музичної школи та репетитором англійської, яка до мене приходила, демонструючи вже на сходовому майданчику свою перманентну рекламну посмішку.

Лав. Її звали Люба, але Лав її називав її хлопець, вже не пам’ятаю, як його звали. Вони були студентами, навчалися на факультеті романо-германської філології. Такими модними були, з різними американськими штучками, типу маркерів, які до нашої пострадянської напівцивілізації ще не завезли, з американськими журналами мод, з феньками та бусами, навушниками, плеєрами і якимись штуками незрозумілого походження. У Лав та її хлопця (носатого демона з модною зачіскою, як у Кейта Флінта) були ще джинси Levis. Одні на двох. Справа в тім, що цей її хлопець займався англійською з моїм сусідом, Женькою Бандерлогом. Власне, прізвище в нього було інше, але ми всі у дворі називали його Бандерлогом, просто так, жартома, не намагаючись його образити. Хоча навіщо нам було взагалі когось ображати, ми були незлими хлопчиками, точніше, пацани з двору були незлими, що ж до мене, я вже казав, як ставився до цього невиразного устрою під назвою людська цивілізація, що уособлювала собою систему. Неприємність полягала ще й у тому, що я також був людиною, а це у мої плани аж ніяк не входило…

А от Люба і Андрій… я вже казав, що були вони досить модними на той час, власне, на час, коли мені було тринадцять. Це був, здається рік дев’яносто четвертий, можливо, дев’яносто п’ятий. Я займався англійською, грав (хоч і покинув навчання) на піаніно, ходив до судомодельного гуртка, в якому викладав мій дід, цікавився театром та літературою – коротше кажучи, був всебічно розвиненою дитиною, яка до всього мала силу-силенну різноманітних комплексів, хворобливих задатків до аутизму та маніакального стану. Але все це потім. А тоді я старанно виховував у собі цинічного ненависника, жовчного сноба, вередливого й матюкливого підлітка.

Тому не дивно, що Лав та її хлопця я зневажав за їхню модність, адже вони були наче проти системи, але виступали за якусь примарну демократію (варто згадати хоча б їхні Levis), за вільний спосіб життя, за зачіску як у Кейта Флінта.

Власне, про «Продіджі». Тоді, після виходу альбому «Зе фет оф зе ленд», це був найпопулярніший гурт серед молоді. Я просто закохався в них, хоча й не вважав їх класичним зразком асоціальності й протистояння системі як загрозі всесвітньої цивілізації. Мені здається, що в цьому криється якась закономірність – у руйнуванні всіх можливих стереотипів, знищенні встановлених шаблонів, у краху визначеної стандартизації: католицькі священики зваблюють маленьких хлопчиків, вегетаріанці вночі, коли всі сплять, із захватом уминають свинячу ногу, борці за демократію мордують в підвалах Луб’янки або в підвалах на Володимирській прибічників лівих сил, активісти з Грінпісу носять шкіряне взуття та перевозять через кордони плутоній, а Віктор Федорович, вдягнений у піжаму й спальний ковпак, зимовими вечорами сідає за білий рояль й виводить ноктюрни Шопена. Всі ми загрузли у системі (господи, яке банальне визначення для предмета ненависті), і навіть я, тоді, коли big brother змінив свій костюм, що шився на швейній фабриці «Слава Победителю» на костюм від «Маркс енд Спенсер», а скороходівські напівчеревики – на елегентно-стьобні туфлі «Пол Сміт», він однаково залишився big brother, і він однаково is watching you, яким би ти не був. І я навіть впевнений, більше того, я точно знаю, що він was watching за мною, коли я примітивними засобами, такими як яйця чи презервативи з водою, боровся з його дітищем – системою (певно, годі це слово виділяти курсивом). Хоча я не певен, що сам він, всюдисущий big brother, не є дітищем системи, яка колись, звичайно, не була такою, якою стала зараз. Свого часу і вона була белькітливою, завше усміхненою дитиною, а її витівки – типу переслідування християн, а пізніше інквізиції – не мали настільки вражаючих наслідків. Принаймні, фармацевтика тоді ще не вигадала прозак та кокаїн, а про дітей Африки мали змогу чути безпосередньо колонізатори екваторіальних земель.

З іншого боку, я змінився душе швидко, і моє життя набуло скоріше драматичних, аніж комічних чи просто розважальних відтінків. Мені стало абсолютно начхати на систему, на тисячі голодних та зомбованих, на мільйони домогосподарок, які намагаються вилікувати свої домогосподарчі депресії за допомогою замовлень дивану «Мірабелла» через тівішоп, мене перестало хвилювати те, що діти у чотирнадцять років тільки вчаться читати і що всі кнопки та важелі їхнього життя починаються й закінчуються на двох функціях: «install game» та «shoot». Мене дратували будь-які фрази всіляких панків (побічна дія системи, окремий прошарок клонів, демократичний треш) по типу «ВИКИНЬ СВІЙ ТІВІ», «УБИЙ В СОБІ ЗОМБІ», «СТАНЬ ВІЛЬНИМ», «Я ПРОТИ СИСТЕМИ».

«Ідіоти, що порсаються в багні, – писав я в одному шкільному творі на тему «Чи легко бути молодим», – придурки, які під дією ньютонових законів самі стали багном, і це багно – смердюче гниловоддя, яке волає про те, що вони проти всього цього, проти твані та мулу. Біднота та голота, яка через нестачу грошей висловлює свої анархічні позиції, невдахи з андеграунду, які критикують масову культуру, кретини, чиї анархічні позиції такі ж застарілі, як погляди середньовічних католиків на астрономію. Невже всі ці бовдури-антиглобалісти, анархісти, грінпісівці та інша наволоч, яка, насправді, заважає системі знищити саму себе, не розуміють, що насправді вони безсилі зробити бодай щось, а головна мета їхніх нікчемних волань – всього лише брак уваги до їхніх жалюгідних постатей».

У тринадцять-п’ятнадцять років до цього балагану я ставився з легким презирством, що не завадило вчительці української мови поставити за цю роботу відмінно. Сама вчителька була не набагато старшою від мене…

До мене продовжувала приходити Лав, вчила мене любити Білла Клінтона й ненавидіти Кучму (мене хвилював тоді хіба журнальчик «Шалунья», який стара продавщиця з кіоску «Союздрук» не хотіла мені продавати), вчила розбиратися в музиці й перекладати тексти «Депеш Мод».

– Я терпіти не можу «Депеш Мод», – казав я сам собі, стоячи у ванній та дивлячись на своє відображення у дзеркалі. – Я блювати хочу, коли чую їхні ірландські завивання. Мене верне від зовнішності Гехана.

– Вау! – казав я Лав, – Дейв Гехан!

І Лав на очах розквітала, даючи мені як домашнє завдання переклад якоїсь їхньої пісні. Я перекладав і кривився. Мене ж тягнуло до яєць, презервативів та всесвітньої літератури. Я не розділяв уподобань цих модних студентів з американськими штучками та демократичними замашками. Мене дратувала постійно усміхнена гримаса Лав та довгий запалений ніс її хлопця, якого вона іноді називала бойфрендом.

О! Згадав! Його звали Андрій. Бой-френд Андрій, поціновувач пінк-флойду, депеш-моду, супер-макс, йелло (останні два гурти, щоправда, подобалися і мені).

З Лав я займався двічі на тиждень. Щовівторка та щосуботи. Вона приходила до мене додому, наповнювала всю квартиру трохи солодкуватим запахом своїх молодіжних парфумів, спілкувалася зі мною виключно англійською («Практік! Практік!» – повторювала вона), діставала небачений нашим постсовковим простором покетбук англійською, якийсь детектив або фантастику, й змушувала мене читати й перекладати той текст сумнівної художньої якості.

– Ю маст льорн амерікан інгліш!

– Йеп! – казав я, і вона з того непідробно тішилась.

Я сидів за столом під постером гурту «Дженесіс», кліпав очима й роздивлявся її заграничне канцелярське начиння.

Я не любив Клінтона. Цей маріонеточний саксофоніст, який став президентом від демократів, викликав у мене відразу, як і все американське. Мені більше подобалися німці. Я страшенно хотів потрапити до Берліна, хотів видертися на «Коміше опер» або будівлю Рейхстагу, забарикадуватися картоном та ганчір’ям й пуляти яйцями в пересічних уособлювачів системи…

Натомість я пуляв у своїх співвітчизників, у своїх рідних задротів у дешевих слаксах, у свою кров, свою націю. Я пуляв яйцями й помідорами у тролейбуси, хоча розумів, що саме вони – мої найближчі друзі. Вони проти системи. Правда, тепер я знаю, що тролейбуси, власне, як і трамваї, не за і не проти системи, вони осторонь, як я, будяки при дорозі. Колючі й залежні від якихось зовсім не соціальних факторів: наприклад, від погодних умов, пори року або просто від наїзду мотоциклу. Тролейбус залежить від того, наскільки милосердно його експлуатують, як довго зберігається його обшивка. Якщо таки достатньо довго – їздитиме він дорогами свого міста, якщо ні – все, піши пропало, відбуксують його у депо, де зогниватиме він ще бозна-скільки часу.

У дванадцять років, коли я посилено вивчав англійську, літературу та театральне мистецтво, – все навколо, навіть якась із моїх власних сторін (яка саме – досі не знаю), було мені ворогом. Література, мистецтво, англійська, Лав зі своїм носатим панком Андрієм, всі їхні американські штучки, ці всі їхні маркери, плеєри, цей Клінтон, який не встиг як слід заплямити чесне ім’я й сукню Моніки.

Мої батьки були всередині системи – я їх зневажав. Батько боготворив свою філармонію, мати цитувала уривки «Мєлкого бєса» Сологуба, я бився в істериках, кидався помідорами, вивчав географію, грав у мортал-комбат на ігровій приставці й слухав «Продіджі».

* * *

Можливо, мене заноситиме на віражах у спогади про дитинство.

Я – колишній мізантроп та всененавидяче око.

Таким я був. Яким став? Про це – пізніше.

Я прожив не складне, але неприємне дитинство, в першу чергу тому, що не був у гармонії з самим собою. Правильніше сказати, гармонія була, але не настільки, як я сам того бажав. Вся ця ненависть й дитяче, позбавлене логіки презирство до суспільства були лише даниною образу, який я намагався собі приклеїти, так, наче інші діти намагаються приклеїти під ніс синтетичні вуса й створити образ розбійника. У мене був образ мізантропа, який, попри весь мій театралізований маскарад, виглядав не до кінця натуральним, але не знайшлося в моєму дитинстві підходящого Костянтина Сергійовича, який би сказав свою епохальну фразу. Тому я, немов поганий актор провінційного театру, настільки вжився в образ – несправжній, фальшивий, але від щирого серця, – що в отроцтві та на перших етапах юності це не могло не позначитися на моєму характері та поведінці.

Я почав курити та серйозно цікавитися літературою майже одночасно. Це був липень дев’яносто п’ятого року. Що відбувалося в той час у державі, я не пам’ятаю, я ніколи не цікавився нічим, крім власної персони, і мені багато дорікали за це. Звичайно, я закохувався, мене починали цікавити дівчата, але недовго, інтерес до них згасав швидше, ніж я встигав кінчати в туалеті, уявляючи їхні оголені ікри та груди. Тому кінчав я без великого ентузіазму. Життя протікало повільно. В мене були якісь друзі, нічого особливого, але часом вони мене сторонилися, казали, що я злий. Так і казали:

– Ти злий, Дюш! Ти дуже злий.

Хоча з іншого боку, я користувався неабияким авторитетом серед них. Мене поважали хоча б за інтелект та ерудицію, за вміння не боятися складних ситуацій та за те, що я хоч і не дуже добре, але таки грав на піаніно. Серед усіх цих друзів, телепнів та невігласів я краще за всіх знав англійську, іноді, приколу заради (для них то був такий прикол), зачитував напам’ять вірші Ахматової та Пастернака. Ну, тоді я ще любив поезію і Ахматової, і Пастернака. Коли я гіпертеатрально розтягував голосні та робив акценти в кінці кожного рядка, мої друзі, напівдебіли та квазікретини, гучно реготали та чомусь відригували. Пізніше я зробив висновки, що насправді та поезія торкала найглибші струни їхніх душ, але в них спрацьовувала захисна реакція, і вони починали все те хаїти. Пацани ж бо не плачуть.

Чомусь вони завжди думали, що я читаю тільки поезію, коли насправді кожної ночі проковтувався черговий роман з багатомільйоннотомної домашньої бібліотеки.

Я мріяв стати письменником і написати книжку про те, як я ненавиджу суспільство та систему. Я хотів написати легкий та пронизливий роман. І бажано, щоб герой був один, чимось схожий на мене, самотній та безнадійно геніальний. Проте писав лише вірші, погано римовані рядки. Та й проблематика, яка висвітлювалася в моїй поезії, була досить сумнівна: неіснуюче кохання, природа, самотність. Звичайно, у тринадцять-чотирнадцять писати про щось інше не уявляється можливим. Написати хоча б один вірш про ненависть я не наважувався.

Все це відгонило мастурбацією.

Я мріяв про безладне злягання з малолітніми грудастими шлюхами з 8-Б та про тотальне винищення людства. А отримував безладний саморозвиток та тотальне, майже блюзнірське винищення продуктів харчування.

Мене не розумів ніхто. До певного часу. Але до цього я ще повернуся.

* * *

А потім у моєму житті настав, нехай як це не пафосно звучить, переломний момент. Тобто до цього часу життя та навколишній світ були розфарбовані у чорні та білі кольори. Часом до них домішувалися якісь інші, але дуже рідко, і переважно чисті – червоний, жовтий, синій.

Коли я з нею познайомився, я одразу викреслив зі свого життя всі заперечення, всі заперечення заперечення і навіть заперечення заперечення заперечення.

Мені було шістнадцять. Їй – двадцять два. Я закінчував школу, і в мене була така дивна, трохи нав’язлива ідея стати художником. Я ніколи не вмів працювати ані з олівцем, ані з фарбами. Але я вирішив, що своєю мазнею зможу висловити свій внутрішній бунт, показати цьому клятому світу, хто ж, врешті-решт, true, а хто fake. Спочатку я придбав масляні фарби й взявся до розмальовування стін у своїй кімнаті. Якісь гасла, чимось схожі на лефівські агітки, якісь чудернацькі шрифти, помісь вуличного графіті з елементами експресіонізму Отто Дікса. Кутасті, блядської зовнішності жінки, що переплітаються з такими висловами, як «no faith» або «socium is your tomb». Чомусь все мало бути написано англійською. Мова демократії та інтернаціоналізму, мова планети, мова чорних і білих, жебраків та багатіїв, науковців та церковників. Я добре пам’ятаю, немов робив це вчора ввечері, всі ці гасла та потворних жінок, аплікації з вирізаних світлин, на яких були зображені пухлі діти Африки, та вирізки з журналів типу «Cool» або «Птюч», де напівоголені поп-діви намагаються щось донести до читачів. Всі вони обіймаються, сплітаються, просотуються один одним – діти Африки та ще нормальні, досить юні Бритні Спірси, всілякі наклейки, написи «FUCK» та тому подібні нісенітниці. Мати казала, що це, в принципі, моя кімната, і я можу робити що заманеться, проте переводити олійну фарбу ще більше блюзнірство, ніж переводити яйця та інші продукти харчування. Щоправда, тоді мене вже відпустило трохи, я припинив кидатися яйцями та помідорами, я знайшов для себе мистецтво, сучасний арт-бум, що вирував у моїй хворій шістнадцятирічній голові і не давав мені спокою ні вдень, ні вночі. Моя кімната нагадувала кімнату панка-восьмидесятника. Звичайні шибки були замінені на жовтий плексиглас, шпалери розфарбовані, розмальовані, розклеєні, навіть стеля для мене завжди була символом обмеження волі (я хотів, щоб у мене була скляна стеля, як у Арнольда з мультфільму «Гей, Арнольд») – а тут просто безмежний простір для реалізації власних художніх потреб. Я намагався бути новатором й змішував фарбу з вином, майонезом, кров’ю, навіть спермою. Щоправда, тоді я ще не здогадувався, що цими дешевими прийомчиками користувалися ще в епоху Ренесансу…

За півроку моє ставлення до живопису стало більш консервативним. Я дізнався про таке слово, як підрамник, і що його треба робити власноруч, як це робить переважна більшість художників, і що полотно треба ґрунтувати, і що для того потрібен желатин, і ще купа всяких нюансів, але моя лінь не дозволяла мені взятися за таку хитру справу, як майстрування підрамників та ґрунтовка полотна. Я почав купувати вже готові. Коштували вони недешево, принаймні для мого віку ті суми, які я витрачав на всілякий підручний матеріал для художника, були астрономічними. Благо, фінансове становище моїх батьків почало дозволяти мені вгамовувати якісь мінімальні примхи.

Це була і галерея, і крамничка. Що більше – не знаю навіть. Там виставлялися роботи студентів та невідомих, вже давно загублених в алкогольних мареннях художників. Їхні роботи майже не продавалися, а якщо хтось щось і купував, то це неодмінно була якась геометризована мазанина для офісів. Мабуть, крамничка переважала над галереєю.

Отоварювався я там чи не щотижня. Малював багато. Переважно у нічні години. Вдень відвідував заняття в школі й писав вірші. Майже кожної суботи я йшов до цієї галереї-крамнички й купував фарбу та підрамники. Батьків знайомий, художник, ще більший нездара, ніж я, подарував мені набір вічних пензлів. Подарунок я взяв, але дивувався не менше Остапового, який не міг збагнути, навіщо йому вічна голка для примусу?

Мені було шістнадцять, їй – двадцять два. Різниця доволі разюча. Це якби мені було двадцять два, а їй двадцять вісім – інша справа, але й вибору як такого в мене теж не було. Мої ровесниці мене не цікавили. Між нами була прірва. Я любив прісне, вони – солодке. Я любив сіре, жовте, біле, вони – рожеве, салатне, помаранчеве. Я любив Манна, Достоєвського, Гамсуна, Цвєтаєву, вони – Булгакова, Остен, Селінджера, Блока. Це у кращому випадку. У гіршому – для цього меж не існувало.

Це була квітнева субота. Прозоре небо, чорні гіллясті дерева, запах чогось невловимого. Весни?

Я стояв біля каси, а гладка й добра продавщиця розклала переді мною всю охру, що в них залишилися.

– Світлішої точно немає? – з надією питав я.

– Всю світлу ти ще минулого разу забрав, – винувато промовила продавщиця, єдиним недоліком якої було те, що до всіх вона зверталася на ти.

Якщо бути відвертим, то мені було байдуже, яку охру купувати, однаково я їх усі змішував, мазюкав, переводив, половину робіт, так і не завершивши, викидав.

Я хотів виглядати більш знаючим й вибагливим у виборі фарби. Крім того, я хотів сподобатися цікавій, з великими, принаймні під светриком вони здавалися такими, грудьми дівчині, що тільки-но зайшла до крамнички і стояла поруч, неуважно розглядаючи дерев’яний, вкритий політурою скелет. Насправді, поганенький то був скелет. Я мав приблизне уявлення, для чого він існує, але все ж таки не до кінця. Мабуть, для якихось художницьких сексуальних утіх.

– Пошукайте, – благально промовив я. – Мені дуже треба! Я не витримаю чекати завозу.

Дівчина глянула у мій бік.

– Беж? – якось байдуже запитала вона.

– Ага, – ляпнув я, думаючи, що на дідька мені той беж здався, в мене його оно півлітрова банка, якби саме горіховий охряний відтіночок, який, чесно кажучи, мені теж був не потрібен.

– Поміняю на білий, – так само байдуже сказала вона. – Скільки вам?

– Ну так, – неоднозначно сказав я.

– Сто мілілітрів підійде?

– О, цього буде достатньо, – посміхнувся я й почав думати, що насправді мені однаково скільки, адже білої у мене було хоч греблю гати – батьків знайомий мені якось цілу торбу припер.

– Ну, тоді зайдіть до мене сьогодні ближче до вечора. Десь о шостій. Олегівська чотирнадцять…

Вона розвернулася й пішла.

– Ей! – закричав я. – А квартира?

– Приватний сектор. – Цього разу вона посміхнулася, і я відзначив, що посмішка її зробила вдесятеро привабливішою.

«А чи немає в цьому якогось підступу?» – подумав я тоді, хоча вигляд ця мила євреєчка (чи грузиночка?) мала досить пристойний.

За чверть шостої, не наважуючись зайти, я тупцював біля її будинку. В кишені стискав тюбик з білою фарбою. В животі трохи лоскотало.

Неправильна система, неправильна! Я тепер що, змушений хвилюватися через якусь мокрощолку, яка ще й дев’ятий клас, певно не закінчила, юне дарованіє, мамка, певно, в художку записала, тепер не натішиться. Ой, татусик, поглянь на нашу мокрощолочку, ой, поглянь, яких чарівних метеликів та зозульок малює наше миле пьоздишко. Тьху. Драти таких дарованій треба, подумав я наостанку, за п’ять до шостої відкрив хвіртку й обережно оглянув двір – з дитинства ненавиджу собак.

Собак не виявилося, проте виявилася клітка з кролями. Один фіг. Кролі, собаки. І тих і тих їдять.

Я стояв на залитому бетоном ґанку й вслухався у звуки, що долинали з будинку. Приємні чоловічі голоси, жіночий сміх. Мабуть, батьки, друзі батьків, певно щось святкують.

Коли я натиснув червоний ґудзик дзвоника, голоси на мить стихли, але лише на мить. Потім пролунав веселий сміх і двері відчинилися. На порозі стояла вона, ця дівчина, для якої у кишені куртки я стискав спітнілими руками тюбик з білою фарбою.

– Заходь.

Я зайшов. Приємно вразило, що у будинку не пахло так, як зазвичай пахне у приватних будинках – прілістю та кислою капустою. Пахло свіжими фарбами та тютюновим димом.

– Не роззувайся.

Я роззувся.

– Кажу ж, не роззувайся.

– Звичка.

– Сюди заходь, в кімнату. Ми тут трохи…

Зараз почнеться, подумав я. Зараз почнуть знайомити мене з папіком та матусею, посиплються питання, де ж я познайомився з їхньою мокрощолочкою, їхньою коханою донею, яка так вправно малює метеликів.

Просторий коридор вів у невеличку прохідну кімнату, що була заставлена різним столярним та художнім мотлохом: етюдники, алюмінієва драбина, полички з книгами, половину з яких можна було сміливо вивозити на дачу. Щоправда, й антураж будинку був якийсь дачний, купа дрібничок, яким важко знайти застосування, засохлі мухи на підвіконні, дореволюційний торшер без абажуру, важкі малахітові гардини. Під стінкою стояли свіжі й не дуже роботи з зображеними на них чоловіками. Переважно оголеними. Мілітаристична тематика.

У прохідній кімнатці я побачив двоє дверей, які, певно, вели у пекло та рай.

– Як тебе звати? – пошепки запитала вона, поки я застряг у секундному заціпенінні перед полотнищем з оголеним нижче пояса й зодягненим у адміральський кітель воякою.

– Дюша. Андрій тобто.

– Маша, – так само пошепки сказала Маша й вштовхнула мене у кімнату, де я одразу побачив дуже дивну для мене атмосферу. П’ятеро чи четверо. Ні, таки п’ятеро патлатих та нечесаних людей з келихами у руках, з цигарками в зубах, зі здивованими поглядами, що безкомпромісно вивчали мою шкіру та форму носа.

Кімната кардинально відрізнялася від того, що я бачив двадцять секунд тому. Приходська чистота, але без аскетизму. Все стояло, висіло, теліпалося на своїх місцях. Купа різних деталей, які тільки підкреслювали характер господарів: якісь картинки, гербарії (завжди терпіти не міг гербаріїв, але ці були напрочуд стильними), незрозумілі дерев’яні штуки, які моя бабуся завжди називала «подєлкамі». Половина речей явно знесена з горища: антикварні полички, рамки для фотографій під червоне дерево, гасова лампадка, що була віртуозно перероблена під свічник.

З одного боку, навпроти вікна, стояв червоний, ще добрежнєвських часів диван, з накиданими зверху різнокольоровими подушками. Під вікном стояв тапчан, охайно вкритий фіолетовим у клітинку пледом, два бра, смугастий килимок, дві тумбочки, що по-общагівськи стояли коло спальних місць, шафка, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, на вікнах підняті жалюзі, а на підвіконні… як і в тій прохідній кімнатці, засохлі, ще, певно, торішні мухи. Майонезна баночка, наполовину заповнена коричневими головками календули. Зелена пластмасова мухобійка.

– Нормальок, – ледь чутно промовив я.

– Це Дюша, – представила мене Маша.

Всі п’ятеро по-доброму розсміялися. Дві дівчини – одна довготелеса і некрасива, в дешевих кльошах на манер тих, які ще в молодості тягав мій старий, друга невисока, акуратно вдягнена і, на перший погляд, вродлива. І три хлопця – бородатих, один в окулярах «поліс» (тоді це було зверх моди), ще один у тільнику з чорними смужками. Їхній хоч і дружній, але не без вкраплень іронії сміх мене добряче роздратував.

– І чого ж оце нам так смішно? – не витримав я і, як завжди, пішов у наступ. Купа Лавів та Андріїв зі своїми американськими штучками.

– Та ну, – почав заспокоювати мене хлопець в окулярах. – Не будь таким агресивним. Давай краще познайомимось. Я – Сергій. Можна просто Боб.

– Круто, Сергій-можна-просто-Боб. Якби мене так звали, я б теж соромився й носив окуляри навіть уночі. Чи справжнім пацанам сонце світить і в підвалі?

Не знаю, чого я себе так агресивно поводив. Можливо, від того, що почувався досить незручно в цій далеко не жлобській компанії. В той час, коли мої однолітки страждали по Бекстрітбойзам, які тільки-но з’явилися на світовій сцені, та по Спайс-гьорлзам (за два місяці від них мала піти Джинджер), ці явно працювали над собою і про такі надто сумнівні колективи могли тільки здогадуватися, але напевне ж знали, хто такі «Аква-віта», адже тоді про них не знав тільки сліпоглухонімий, хоча, думаю, Бригінець знайшов би спосіб донести музику своїх рабів і до інвалідів перцепції.

– Слухай, а він у тебе драчун! – звернувся інший бородатий і патлатий до Маші.

– Сам ти дрочун! – стартонув я на нього, роблячи акцент на літері „о”. – Де мій беж? – звернувся і я до Маші.

Бідна Маша, не знаючи, що їй робити і кому першому відповідати, від безвиході сіла на червоний диван й потонула у різнобарвному океані подушок.

Тільки зараз я помітив, що грала якась невідома мені музика. Пізніше я дізнався, що то були «Doors».

Я витягнув сріблястий, пожований тюбик з білою фарбою й поклав його біля Маші.

– Дякую, – сказала вона й пішла у сусідню кімнату. Певно, за моїм бежем.

Мені ж нічого не залишалося, як сісти під все ще зацікавленими поглядами на диван.

– Слухай, а чого ти такий агресивний? – запитала мене невисока і, на другий погляд, вродлива дівчина м’яким, теплим голосом.

Нахамити їй я не зміг. Відвернувся.

– Мене Варварою звати, – сказала вона ще м’якше.

– Дюша, – сухо вистрілив я.

– Як-як? – розсміялася вона.

– Андрій.

Не знаю, якось вже слиняво звучало оте «Дюша», але інакше мене ніхто не називав. Все життя, з пелюшок, можна сказати, я був Дюшею.

– Йдемо на примирення? – зраділа довготелеса напівлюдина-напівконяка.

– А я з вами і не сварився, – процідив я, внутрішньо погоджуючись, що примирення було б доречним.

– Але все ж таки, – ще раз сказала вона, і я відзначив для себе, що голос її схожий на голос моєї завучки Лесі Миколаївни. Високий та деренчливий.

– Як хочете. Просто я не люблю, коли з мене сміються.

– Ми не з тебе сміялися. Ми просто веселі, – сказав третій хлопець, який до цього часу був зайнятий перебиранням магнітних записів в якійсь пістрявій коробці. – Я Олег.

– Рамзес, – сказав другий.

– Як? – смикнув я губами у недопосмішці.

– Рамзес. Рома. Рамзес – так всі мене називають.

– Люда, – сказала напівконяка.

Це ж треба, чомусь саме Люд я завжди такими і уявляв.

– Дюша, – тихенько промовив я, – тобто Андрій.

– Ну, а на Боба ти не гони, він класний хлопець, – сказала Варвара, від чого Сергій, себто Боб, опустив очі й посміхнувся, як мені здалося, не без долі єхидства, зрозумілого, мабуть, йому одному.

– Вип’єш? – запитав Олег.

– Ні, дякую. Це вбиває.

– Вино? – розсміялася Люда-коняка. – Вино – ні.

В кімнату нарешті зайшла Маша-рятівниця. Слава богу, подумав я, адже стримуватися від ніяковіння та злості я вже не міг. Богєма, твою мать.

– Твій беж, – простягнула вона тюбик, загорнутий у твинову ганчірку.

– Угу, – подякував я.

– Яківна бурчить. Їй сміх наш читати заважає, – сказала Маша, звертаючись швидше до мене, ніж до своїх хохотунів. – А ти заходь, єслі шо, – звернулася вона явно до мене, але з косим поглядом до дверей, через які мені належить у найближчі три секунди вийти.

– Угу.

Я вийшов з кімнати по-англійськи. Хоча, як на мене, по-хамськи.

– Не будь таким серйозним! – почув я голос з кімнати, який належав чи то Рамзесу, чи то Олегу.

В коридорі я наткнувся на живий зморщений мішок. «Певно, Яківна», – подумав я, взувся і попрямував до виходу.

– Це кухня! Вихід тут, – заскрипів живий мішок.

Геть розгубився.

– А скільки тобі років? – якось неочікувано для себе запитав я у Маші, вже стоячи на ґанку.

– Двадцять шість.

– Г-м, – розгубився я. – Чогось я думав, що на дванадцять менше.

Вона всміхнулася й зачинила за мною двері.

* * *

За два тижні, коли стало зовсім тепло, коли відцвіли яблуні і от-от мали зацвісти каштани, Маша зайшла до галереї купити білої фарби. Дюша, як і того разу, стояв біля каси й переглядав усі охряні відтінки.

– Ти малюєш оголених жінок? – привіталася вона іронічною посмішкою.

– З чого ти взяла? – глянув на неї Дюша так, наче вони були давніми друзями й позичали один одному гроші більше десяти років.

– Не знаю, стільки охри. Тобі знову потрібен беж?

– Ага, – сказав він.

– В нас є беж! – встряла гладка і добра продавщиця Валентина й полізла під прилавок.

Ця Валентина була колишньою художницею, якщо художник взагалі може бути колишнім або теперішнім, виставлялася в Будапешті, Софії, Москві, але після розвалу сересер нікому не було діла ані до неї, ані до її мазанини. Сама ж вона була не пристосована до життя й до біганини різними художніми спілками. Чоловіка Валентини, який займався її творчістю, посадили ще у вісімдесят дев’ятому за вбивство міліціонера, тому з часом її амбіції художниці всохли. Валентина тричі намагалася накласти на себе руки, сиділа в психіатричній лікарні, а нині тягнула на собі сина-алкоголіка і, здається, раділа життю, принаймні створювалося таке враження.

– Десь був, – промимрила Валентина.

Коли вона вилізла з глибин підприлавоччя, в галереї нікого не було, хіба що маразматичного вигляду дідок уважно розглядав скелет.

Це була їхня друга зустріч. Дюша легко погодився на запрошення Маші, погодився зробити чергову спробу реставрувати невдале знайомство й провести приємний вечір.

Вони йшли світлими й по-весняному свіжими вулицями, піднялися бульваром Шевченка до однойменного парку й звернули праворуч на Володимирську. Дув теплий квітневий вітерець, хотілося зняти олімпійку, залишитися в одній футболці і бігти, бігти нескінченною вулицею вперед і вперед, пронестися вздовж сірих обшарпаних будівель туди, до площ, соборів, фонтанів, і не думати, не думати, не думати. В таку весняну сонячну погоду Дюша завжди згадував дев’яте травня, як ще малим з батьками вибирався у центр міста і, стискаючи у своїх маленьких кулачках гілочки бузку, вишукував свого власного ветерана, того, якому б не шкода було б віддати цей бузок, але ветеранів було так багато, а букетик – усього один, і Дюші було безкінечно шкода тих, кому він не дістанеться, але дістатися мав лише одному, і того, кому він мав дістатися, Дюша помічав одразу. І цей критерій відбору в його голові ніяк не регулювався. Дюша просто відчував – ось він – і біг назустріч зеленій випрасуваній плямі з блискучою гірляндою нагород на вицвілому кітелі.

Зараз він йшов майже під руку з дорослою дівчиною, безперестану щебетав різного роду дурниці, намагався сподобатися і поруч з нею відчував безкінечні потоки свободи і захищеності, які цим теплим, ще незайманим вітром задували під куртку, розкуйовджували його неслухняні каштанові кучері, поглиналися його легенями. Маша невідривно, з непідробною цікавістю слухала його дещо розважливі і навіть якоюсь мірою цинічні як для такого віку розмірковування про ті чи інші речі. Часом невдоволено хитала головою, поблажливо посміхалася й вкраплювала Дюшин монолог своїми тонкими й справедливими коментарями.

Вони спустилися фунікулером на Сагайдачного, швидко перетнули Поділ й опинилися на тій самій Олегівській, де ще два тижні тому Дюша показав себе не з найкращого боку.

– Не роззувайся.

– Звичка, – буркнув Дюша, відпустив дверну хромовану ручку і зайшов до коридору.

Будинком бігала Варя – не могла знайти свій улюблений мастихін, голосно лаялась і не звертала уваги на гостя. Бігала й Людка, яка була у цьому будинку гостем нечастим, адже досі не було зрозуміло, де ж вона мешкає, у Києві чи Дніпропетровську.

– Три години до поїзда! Три години! – кричала метушлива Людка, збираючи якісь речі й жуючи сиру сардельку.

– Ну, ти проходь, – вказала Маша на двері, й Дюша, витираючи ноги в самих шкарпетках о неіснуючий килимок, зайшов до кімнати. Кожен живий організм у цьому будинку жив своїм життям, тут панувала надміру гарячкова атмосфера: всі кудись поспішали, бігали, скриплячи мостинами, і навіть засохлі мухи на підвіконні, здавалося, не знаходили собі місця.

В якийсь момент Дюша, спантеличено сидячи на старому червоному дивані, подумав, що в цій хаотичний, ледь не агонічній метушні він зайвий, що вся та свобода та захищеність, які він відчував ще годину тому, були дешевим віддзеркаленням його бажань, а в реальності все виявилось не таким райдужним: насправді, нікому немає до нього діла. І тільки він про це подумав і вже навіть збирався піти, як звуки, що розривали будинок, стали м’якішими, ніхто вже не гримав дверима, не кричав, біг змінився на легку ходу, у кімнату зазирнула Маша, підбадьорила дружнім підморгуванням. За мить, дзенькаючи склянками та пляшкою чогось червоного, зайшла Варя. І знову стало затишно та спокійно, дівчата розсілися, почали пити вино, зав’язалася розмова.

Звідкись взялися бутерброди та печиво, Маша намагалася жартувати, але сміялася тільки Людка. Кілька разів телефонували з Дніпропетровська. З динаміків вихрипувала Едіт Піаф, стара, ще з колекції Машиного батька касета.

– Хлопчику треба почистити карму, – раптом сказала Людка, – чуєш, малий, тобі треба сосуд карми почистити.

– Я в це не вірю, – буркнув Дюша.

– Ну, в будь-якому разі, віриш ти чи ні, почистити її зайвим не буде. В тебе якась аура темна.

– Нормальна в мене аура, – пробурчав він, звертаючись поглядом до Маші.

– А ти не мене так не дивись, – сказала Маша, – я тебе рятувати не збираюся.

– Давай ми тобі кундаліні піднімемо, – продовжувала гнути свою тему Людка.

– В мене і без того воно нормально стоїть, – вперше пожартував Дюша, і всі розсміялися.

За півгодини Людка розпрощалася й з двома легкими сумками, що були напхані брудною білизною, рушила на вокзал.

– Тобі до котрої можна? – запитала Маша.

– До котрої захочу.

– А батьки?

– Мені начхати на них, – відповів Дюша. – Я сам собі господар.

– Ну, це добре. Дорослий, значить?

– Та… – відмахнувся Дюша.

– Ще вина?

– Угу.

– Давай склянку.

Маша налила.

– Угу, – подякував Дюша.

– То чим ти займаєшся? – запитала Варя.

– Мистецтвом.

– Високим? – посміхнулася вона.

– Сучасним.

– О-о, схвалюю. А ще?

– Читаю.

– І що ж ти читаєш?

– Весь перелік? – якось хитро глянув Дюша. Кожного разу, коли він проявляв нові й нові емоції, Машин пієтет до нього зростав з небаченою силою.

«Милий хлопчик», – відзначила вона подумки.

– Хоча б приблизно. Ну… твій улюблений автор?

Дюша прищулився й хитро посміхнувся, після чого його понесло у багатошарові надра всесвітньої літератури. На дівочі голови посипалися десятки імен, половину з яких вони лише чули. Він жонглював літературними термінами, характеристиками тих чи інших творів, якимись цитатами, безкінечними іменами героїв…

– О, то чим ти все-таки займаєшся? Живописом чи літературою? – запитала Варя, дивуючись невідповідності його віку й літературної обізнаності.

– Переважно літературою. Вимкніть цю французьку кізочку, – сам себе перебив Дюша.

– Тобі не подобається Едіт Піаф?

– Не те щоб. Просто набридло.

– А що тобі поставити?

– Нічого.

Ще довго на Дюшину голову сипалися різноманітні запитання, які він вправно відбивав, неначе спритний тенісист відбиває м’ячик.

У кімнату прокралися рідкі, але доволі вловимі сутінки, були запалені свічки, три веселих силуети, зніжені вином та теплістю атмосфери, безтурботно розкинулися на підлозі, сміялися, сперечалися, й кожен з них намагався вхопити щось своє, свою власну гармонію. А час, розтікаючись приємними емоціями, дуже швидко наближався до останнього трамвая. П’ять хвилин до закриття метро, порядні люди вже давно бачать десятий сон.

– Я, мабуть, піду. Хочу на маршрутку встигнути, – вклинився Дюша посеред Варіної історії про блідого ексгібіціоніста у парку Шевченка.

І він пішов. Наостанку попередив, що вони не такі вже й паскудні, як йому здалося в перший раз, і що він завітає до них тоді, коли вважатиме за потрібне.

Він пішов, і над будинком нависла тиша, навіть сусідський пес поводив себе сумирно. Стало тихо і порожньо.

– Ну? – питально глянула Маша на Варю.

– Шо «ну»?

– Як він тобі?

– Господи, Мань, ти так питаєш, наче хахаля мені шукаєш.

– Та ні, просто…

– Ну що, хороший хлопчик…

– А взагалі?

– Невже ти думаєш, що цей малий може подобатися мені як чоловік?

І вони разом приснули суто дівочим, зрозумілим лише їм одним сміхом.

Зайшла Фріда Яківна. З її чорних глибоких зморшок викотилися дві кульки вологих очей.

– Ще одного мужчину привели? – жартівливо, але з серйозною претензією промовила вона.

– Яківна, йди читай.

– Я вже дочитала, – хитро прохрипіла вона й похитала не то головою, не то всім своїм тулубом, неначе радянський Вінні-пух.

– Дати ще книжку?

– В мене є. Навіщо ви привели ще одного мужчину? Для мене?

Вона важко опустилася на диван, заскрипіла й видавила вже давно заготовлену по звичайному старечому шаблону фразу. Але фраза була настільки сповнена самоіронії, що не викликати поваги до старої просто не могла.

– Поки я жива, я хочу від життя отримувати сповна, а ви – лише дві ідіотки. У вашому віці я вже стільки пережила…

– Ми це знаємо, – сказала Маша, – ви це вже говорили не один раз.

– В мене був роман з Олександром Петровичем.

– Ми і це знаємо.

– А Льова Б…

– Бла-бла-бла, Яківна. Звідки ти знаєш, можливо ми і є майбутні Льови Б., Шагали та… – Маша намагалася підібрати ще одне гучне ім’я для повноти картини, але розумовий вакуум не дав змоги договорити.

– Довженки, – додала Варя.

– Як варіант, – поскрипіла Яківна. – Тільки у той час, коли я дружила з Олександром Петровичем, він уже був ДОВЖЕНКОМ з великої літери. Мовчу вже про Б… Той завжди виділявся одержимістю до вільнодумства та незалежності! А потім війна, і… – вона важко зітхнула.

– Я все це знаю, ба, – занервувала Маша. – Іди читай.

Поскрипуючи й видаючи насмішкуваті звуки, Фріда Яківна подалася до своєї кімнати.

На вулиці загримало, а по вікну забарабанив дрібний, але настирливий дощ.

* * *

У Маші вдома я був постійним гостем. Зазвичай я телефонував, казав, що скоро буду, і вони були завжди раді мене бачити.

Це був будинок Маші. Колись в ньому мешкала її бабуся з матір’ю, але три роки тому бабуся померла від важкої форми бронхіальної астми, яка мучила її ще з дитинства. Маша залишилася з Фрідою Яківною. А згодом до них підселилася Варя. Як виявилося, вони були подружками ще з дитинства, разом навчалися у школі, разом вчилися в академії, разом недосипали, недоїдали, складали іспити, якийсь час намагалися виставлятися, жили майже впроголодь. Одежу купували на секондах, музику у піратів, їжу на місцевому ринку. Пацани – Боб, Рамзес і Олег – колись були їхніми однокурсниками, а тепер просто хорошими друзями. Я теж став хорошим другом, принаймні з ними перестав поводитися надто агресивно, проте настороженість все ще не відпускала мене. Не відпускав мене і цей будинок. У ньому я мав змогу відчувати себе майже дорослим, на рівні з цими незалежними дівчатами, які ділилися зі мною своїм досвідом, а я з ними – своєю, як вони казали, дитячою безпосередністю. Хоча, мені здається, ніякою безпосередністю там і не пахло.

Пройшло вже більше трьох днів, як я не з’являвся в їхньому будинку. Я нудьгував і намагався хоч якось відволіктися книгами, хоча читалося важко, замість слів читалися літери, а всі героїні чомусь були схожими на Варю.

І от сидів я в себе на балконі й думав про те, що вона почала мені подобатися. Щоправда, подобатися вона мені почала одразу, але я не міг зробити вибір, хто ж більше – Маша чи Варя? Однак вже під час другого мого візиту сам факт вибору став просто смішним. Машу я сприймав виключно як подругу з сестринськими замашками. Однозначно Варя. Чорт, ще цього мені не вистачало.

Час від часу я намагався зібрати в кулак усю свою волю й силкувався знищити все те гаряче, що жевріло в мені, весь цей балаган емоцій, натомість подумки сам до себе говорив: я крига, я айсберг, я крига, я айсберг. Не допомогло. Однаково теплий кисіль просотувався крізь мене, капав, роз’їдав найхолодніші деталі мого організму.

У школі мені було дуже легко позбутися тієї чи іншої нав’язливої думки, що переслідували мене всякчас, як якась з однокласниць, вже здобувши привабливих форм, але не втративши цнотливого магнетизму, починала мені подобатися. І от, коли я помічав, що думаю лише про неї, що всі мої думки про неї переважають над думками про навчання та інші необхідні мені в тому віці речі, я починав шукати в однокласниці різні недоліки, які, на щастя, знайти було неважко. Їй чотирнадцять, п’ятнадцять, і вона ще не навчилася одночасно стежити за всіма дрібничками, а тому якась деталь – вчасно непоголені ноги або поганенькі колготки, – і я міг без проблем знищити у собі її досконалий образ. Все, баста, Таня-Свєта-Оля, тепер ти не більше, ніж звичайна сируха. Справді, я одразу уявляв собі її труси з характерним коричневим швом, її брудні ступні з жовтими, ороговілими п’ятками, її невипрані ліфчики, її старого хворого собаку, якого вона обіймає щоночі. Все, Таня-Свєта-Оля, ти – сируха.

І тоді ж, сидячи на балконі, я також намагався уявити себе кригою, айсбергом, а її – такою ж сирухою з жовтими п’ятками, неприємними, складчастими пахвами, неохайним шрамом від апендициту, неголеними ногами, але образ складався інакше. Тендітна, тиха, талановита, ніжна і янголоподібна. Коротка стрижка робила риси її обличчя більш виразними, і коли в деяких людей довжина носа та широкість вилиць при короткій стрижці лише збільшувалися, то в неї збільшувались охайність носа, глибокі, без хворобливості, очі, гладкість чола, легкий рум’янець. Навіть ніжність у голосі. Вона дійсно була вродлива, присіпатися до чогось було неможливо, але в цілому – щось було в її обличчі дивне: незвичайність (таких не випускають), висока, неначе у хороших дверних замках, секретність. Секретність обличчя. Таких одне на п’ять мільйонів. Воно було нетипове, і я навіть не знав чому. Окремо ніс, губи, чоло, вилиці, розріз очей, зачіска – все було майже ідеальне, в сукупності ж – інфернальне. Я намагався уявити жовті п’ятки – уявляв рожеві охайні стопи, брудну білизну… – вона її взагалі не носила, дешеві колготки – господи, невже мені так важко було зізнатися собі, що я просто закохався.

– Алєу! Маша? Привіт. Обіцяв нагрянути без запрошення й попередження, однак попереджаю і чекаю запрошення.

– Звичайно, заходь, – навіть зраділа Маша. – Коли хочеш зайти?

– Сьогодні.

– Е-е-е…

Маша заекала, і я зрозумів, що сьогодні незручно і щось придумати їй, напевно, не вистачає кмітливості, а сказати правду – сміливості.

– Добре, я зрозумів.

– Давай завтра?

– Подивимось, – буркнув я й кинув слухавку.

«Це щойно я сам себе обдурив, чи життя вкупі з різного роду обставинами?» – подумав я, і телефон розірвався у дзеленчанні.

– Да.

– Шо да? – це була Маша.

– Вибач, мені здається, що я вам заважаю. Хто у вас там буде? Рамзеси-Боби? Ну-ну, вдалої злучки.

– Придурок! – крикнула Маша й повісила слухавку.

Чорт! Як же мене тоді розірвало! Як же паскудно мені стало. Чорт! Чорт!

Я ходив квартирою й лаявся, клянучи не тільки себе, але й цих невиліковно модних Рамзесів-Бобів. До них я ставився з дивним поєднанням поваги та злобного фанаберства.

І тут я зупинився посеред кімнати й гостро відчув, що ревную, потім відчуття ревнощів переросло у стан глибокого осмислення й холодного розуміння стану речей. Я сів на диван, заплющив очі й почав, намагаючись вгамувати свою гарячку, проговорювати: я крига, я айсберг, мій розум незворушний. Але замість великого шматка криги, замість голови я побачив невиразний чоловічий силует, що цілується з нею.

Стало боляче. Я почав плавитися, руки задрижали. В голові щось голосно й неприємно задзеленчало. Задзеленчав й телефон.

– Да.

– Привіт. Це Варя.

Серце зупинилося, і я кинув слухавку.

Навіщо?

За п’ять секунд знову пролунав дзвоник.

– Варя? – підняв я слухавку. – Щось зірвалося.

– Дюша, нафіга ти вийобуєшся?

– Тобто?

– Скажи, нафіга ти вийобуєшся?

– Все нормально, не хвилюйся.

– Що нормально? Ти просто малолітній егоїст.

Її голос звучав ніжно й погрозливо одночасно. Моє серце билося дванадцять мільйонів ударів у секунду.

– Тобі цікаво, чи будуть у нас пацани? – продовжувала Варя. – Так, будуть, але ніхто нікого трахати не збирається…

– Та мені якось пофіг…

– Послухай. Окрім трахатися, дорослі люди можуть робити тисячі інших справ, і те, що сьогодні тебе тут не має бути, – нормально. Це не проти тебе, розумієш? Це за тебе.

– Не розумію.

– Давай ти прийдеш завтра, і ми поговоримо.

– Завтра не прийду.

– Чому? – в її голосі я відчув нотки розчарування.

– Я ніколи не прийду.

– Навіщо ти це сказав? Хочеш показати мені, який ти принциповий, гордий? Засунь свою напускну гордість знаєш куди?

– Здогадуюсь.

Настала неприємна пауза. Я збавив оберти. Довелося щось сказати.

– Що тобі потрібно?

– Щоб ти прийшов завтра.

– У мене завтра гості.

– Після гостей.

– Дєнь рождєнья, к сожалєнью, только раз в гаду, – проспівав я, все ще намагаючись розрядити обстановку. Ще місяць тому я б просто послав куди подалі, приблизно туди, куди все ж таки засунув свою напускну гордість, й поготів, а тут… а тут мій хребет зсипався мені у штани, і я помітив, що почав прогинатися. Тільки під чим? Не під мінливим же світом, кінець кінцем!

– От і відсвяткуємо твій день народження. І не вигадуй нічого, – ще більш лагідно, але не без типової в таких ситуаціях жіночої гідності промовила Варя.

– Добре, – вкрай здався я й усміхнувся у слухавку.

– Ти посміхаєшся?

– Ні, – збрехав я.

– Тоді до зустрічі. Коли ти будеш?

– Сім-вісім.

– Добре. Цілую.

І вона дала відбій.

Я відкрив книгу, але, окрім Варі, нічого не бачив. Я відпустив свої емоції, розслабився й почав невпинно й глибоко закохуватися.

Почалося.

Вночі мені снилися леви. Неначе старому, якого напередодні добряче потягало морем. Леви було добрі до мене, але я їх чомусь убив.

Вранці, прокинувшись від усвідомлення того, що мені вже сімнадцять, я ще довго, можливо, півгодини чи більше, лежав із заплющеними очима й дослухався до голосів з вітальні. Розмовляли мої батьки. Я чув, як вони голосним шепотом сперечалися, хто саме даруватиме мені подарунок.

– Ти.

– Ні, ти.

– Чому завжди я?

Їхня суперечка тривала хвилин двадцять. Жоден з них не хотів дарувати мені подарунок. Взагалі, якщо треба було вирішувати якісь сімейні проблеми і коли я був одним з центральних персонажів цих проблем, мої батьки також сперечалися, хто саме розмовлятиме зі мною. Погоджуюся, що, пожинаючи плоди їхньої любові й опіки, вдягаючись і харчуючись за їхній рахунок, мав би з більшою повагою ставитися до них, однак якась величезна прірва була між нами, щось невагоме розмежовувало наші інтереси та види на життя. В цій квартирі взагалі кожен жив своїм окремим, нікому не підвласним життям. І я. В першу чергу я.

– Давайте я сам собі його подарую! – закричав я з кімнати.

– А? – одночасно перепитали зляканими голосами батьки.

– Кажу, сам собі подарую! Ви можете залишити подарунок на піаніно, але я знатиму, що то від вас.

– Може, ти відкриєш двері і ми тебе нормально привітаємо? – запитала мама трохи суворо.

– Ні, я ще подрихну. Можете йти на роботу.

Через якийсь час вони пішли, а я одразу вийшов з кімнати й зазирнув у червоний пакет з логотипом «Lego». «Сподіваюсь, що там не лего», – подумав я і знайшов ще один пакунок розмірами з нотатник.

Фанерний футляр, а в ньому таки нотатник. Шкіряний.

– Дякую, – невідомо кому, але певно це адресувалося батькам, промовив я.

– Будь ласка, – відбилося відлунням десь в небесній блакиті.

У нотатнику я знайшов п’ятдесят доларів і листівку. «Сподіваємося, ти знаєш, що робиш, і будеш щасливим. Пацани».

Коли я звертався до батьків, то завжди називав їх пацанами.

Чи буду я щасливим – питання не з найлегших. А чи знаю я, що роблю? Невже вони думають, що хлопець у шістнадцять, ну добре, вже у сімнадцять, може знати, що він робить?

На кухні стояв святковий торт без свічок. Свічки лежали окремо. Сімнадцять штук. Я відрізав шматок, запхнув собі у рота й вийшов на балкон. Ранкова прохолода віяла приємним травневим вітерцем. Третій день близнюків. Останній день школи. Я напнув штани (такі колись були у соліста «Стерео МСс»), взув кросівки й пішов до школи. Дев’яносто восьмий рік, три місяці до дефолту, прірва часу до смерті.

Останній дзвоник.

– Дюша, чому ти і в такий день прийшов, як шлепер якийсь, коли принесеш гроші на випускний?

– Ага, принесу.

Якісь однокласники, яких я навіть не пам’ятав, як звати, вчителька російської літератури.

– Андрей, вы должны идти на филологию. Вы должны стать филологом, Андрей. Подумайте над этим.

Обов’язково подумаю, Валентино Казимирівно, тільки іншим разом.

– Андрію, у нас екзамен буде з алгебри, а які в тебе оцінки? – хтось.

– Я знаю, які в мене оцінки. Паршиві в мене оцінки. Я алгебру все життя пасував.

– Погано, що пасував.

– Мені не потрібна алгебра.

– Анрійчику, в житті все може знадобитися.

– Якщо мені в житті знадобиться алгебра, то це буде не життя, а пекло.

– Ох, Дюша, Дюша.

Мені ліниво й неприємно. Листя зеленими колумбійськими смарагдами, неначе целофанове, тріпотіло під вітром. Несправжнє, майже бірюзове небо контрастувало з чорною землею та сірими панельними будинками. Дівчата у формених спідницях та зі стрічками «Випускник 1998». Нудно.

Нудно.

Увечері до батьків мали прийти гості. Святкувати мій день народження. Вони і прийшли. Дядя з сім’єю, бабуся, яку я, чесно кажучи, теж не пам’ятав, як звати, якісь подружки мами, хрещена. Я теж мав бути присутнім. Ці обтяжливі обов’язки іменинника мені добряче псували весь той чудовий настрій, який десь на самому дні ще залишався. Якісь безкінечно жахливі подарунки, щось типу відеокасети з тупим фільмом, альбом для фотографій, книжка, яку я читав ще в дитинстві, – невже я схожий на десятирічного, що маю отримувати таку підліткову нісенітницю, як Фенімор Купер?! За кого вони мене мають?

– Дякую, – подякував я за Купера. – Давно мріяв почитати.

Що я мав їм сказати? Що фанатію від Набокова, що підсів на Юза Олешковського, що останнє, що я прочитав, був «Волхв» Фаулза?

Єдиний гідний подарунок, який я отримав, був набір акрилу від дяді. Він завжди знав, що мені потрібно. У дев’ять років він подарував мені складаний ножик, у дванадцять – радіоприймач, у п’ятнадцять – господи, що ж він мені подарував у п’ятнадцять? А, згадав, скейт він мені подарував. І от зараз – акрилові фарби, хоча я вже давно від них відмовився й мазюкав маслом, тим не менш це набагато краще, ніж фотоальбом, який розлізся одразу, як я намагався запхнути в нього першу фотографію, чи Купер, якого я за тиждень подарую сусідському хлопчині, який у свої десять, окрім коміксів про черепашок ніндзя, нічого не читав.

Я розумів, що всі ці наші знайомі жили бідно, що їхнє життя складалося не ліпшим чином, безробіття, режим (тоді ми ще так не думали) Кучми, проблеми зі здоров’ям. Але, окрім Купера, є ще тисячі інших письменників, а замість фотоальбому я з радістю прийняв би у подарунок кишеньковий годинник з римським циферблатом – такий годинник я собі ніколи б не купив, тому що такі речі мають даруватися. Але знаю, знаю: годинники не дарують – вірна розлука, порожню тару не віддають, а на тінь не наступають, бо мама помре.

Нудно.

– Як школа? – типове питання за святковим столом.

– Круто, ба! Сьогодні, нарешті, закінчив.

– Сумуватимеш?

– Ага, – що я мав розповідати? Як мені осточортіла та школа з її совковими догматами та бюрократичною системою?

– Екзамени тепер?

– Ну да. П’ять штук.

– А які?

Господи, яка тобі різниця? Сиди там собі мовчки, жуй торт, не чіпай мене.

– Та там… – відмахнувся я.

Інше типове питання:

– А дівчина в тебе є?

– Да, – що я мав казати? Пояснювати, що закоханий і що невідомо, як все складеться найближчим часом?

У пацанів, себто у батьків, очі вилізли на лоба. Ну, звичайно, вони ж бо думали, що я як мінімум пасивний гомосексуаліст, а тут якійсь напівзнайомій родичці (і факт родинності треба ще довести) я так просто кажу, що в мене є дівчина.

– А що за дівчина?

– Все, як у людей, – просторово відповів я.

Всі засміялися. Ха-ха-ха, як у людей.

– Ну так, – пояснив я, – сіські, піська, все нормально.

Щось я зайве бовкнув, всі замовкали, сміх якось розчинився й поховався у закутках їхнього спільного заціпеніння.

– Ну так, це теж не остання річ! – перевів усе на хохму дядя, всі знову засміялися, погодилися, що так, сімнадцять років, вже, в принципі, дорослий юнак, що ж ми з ним до сороковника панькатись будемо.

– Ну да, – сказав бабусин друг, хрещений єврей дядя Сєва (як його звали насправді – я досі не знаю, але прізвище в нього закінчувалося на «баух»). – Покине скоро пташечка родинне гніздечко.

Цю тему всі жваво підхопили, почали розминати, мусолити, мама якось важко зітхала, погоджуючись, батько важко підвівся з-за столу й попрямував на балкон викурити чергову цигарку. «Данхіл». Дядя, побачивши «Данхіл», схвально закивав, сконфужено дістав «Бонд» і вийшов слідом.

Я маявся, колупав курку, ліниво відповідав на дурнуваті питання родичів та друзів сім’ї, аж раптом пролунав телефонний дзвоник, і я кинувся до апарату.

– О, вітають! – прокоментувала бабуся.

– Ага, – між іншим відповів на її коментар я. – Алєу, – звернувся вже до ще невідомо кого.

– Привіт.

Варя.

– Привіт.

– Ну, то коли ти будеш?

– За півгодини.

– Чекаємо.

Я розкланявся, побажав всім гарного відпочинку, сказав, що у мене ще п’янка з друзями.

– Так, звичайно! Молодий організм! – сказала якась тьотя.

– Гуляй, гуляй, синочок, поки молодий, тільки мозок бережи, – сказав дядя Сєва, намагаючись пристосувати своє християнство до єврейської натури.

– Не затримуйся! – попросила мама.

Ага, звичайно!

– Мене сьогодні не буде, – гавкнув я й розчинився десь між своєю квартирою та приватним будинком на Татарці.

* * *

Квітучу вишню вони нарядили, на зразок допетровських часів, у новорічну канитель та ялинкові прикраси. По всьому будинку були розвішені вирізані з серветок сніжинки та різноманітний новорічний мотлох. Людка навідріз відмовилася від маскараду та святкування чийогось дня народження, сказала, що Дюша її недолюблює, а тому і вона зі свого боку сприяти проведенню свята не буде. Схопила сумку, наспіх, якось навіть по-конячому, розпрощалася й пішла до свого коханого Гриші. Гриша, височенний і незграбний татарин, доктор Джекілл та містер Хайд в одному флаконі, працював кочегаром у котельні макаронної фабрики. Знаходитися там було нестерпно через низьку вологість та високу температуру, пахло гаром та нестримним, тваринним сексом. Часом Людка пропадала в тій котельні на три чи навіть більше днів. Зрештою, їй то вибачалося, вони разом з Гришею та його друзями, типовими любероподібними головорізами напивалися, затягували пісні під гітару, влаштовували оргії та ритуальні жертвопринесення. У двохтисячному році Гришу знайдуть зарізаним на залізничній станції Бобрик під Києвом.

Зрештою, Маша з Варварою навіть зраділи, що Людка пішла. Утрьох вони створили таку приємну тісну компанію, що навіть Олег, Рамзес та Боб були б трохи зайвими. В їхній маленькій компанії сформувався якийсь напрочуд дивовижний мікроклімат, пішла реакція, і їхня дружба зав’язалася не просто на порозумінні, а ще й на хімії, яка пов’язувала їх усіх дуже міцними сплетіннями своїх молекул.

– З хімії в мене була слабенька трієчка, так що я навіть не знаю, що таке валентність, – сміялася Маша, – але якщо ця валентність якимось чином стосується цієї самої хімії, і якщо вона має якісь показники, і якщо ті показники можуть бути високими або низькими, то одразу зауважу, що наша хімія має дуже високу валентність і дуже міцний ґрунт.

Принаймні їй хотілося у це вірити.

Хто-зна чому вони так тепло прийняли цього хлопця, по суті ще дитину, але дитячість його – дівчата не могли цього не помітити – якось висковзала, танула в його рішучій і часом зухвалій поведінці. Також неможливо було не помітити і Варькіної зацікавленості цим дивакуватим Дюшею. На питання Маші, чи, раптово, не закохалась, вона відповідала різкими випадами, мовляв, ти дура і нафіга мені здався цей малий.

– Здався не здався, а щось між вами відбувається, – відказувала Маша.

– Те саме, що і між вами! – бурчала Варя.

«Не те саме», – думала Маша.

Якби вона не помітила їхніх зацікавлених поглядів один на одного, то просто, бездумно й легковажно дозволила б собі по-доброму, з легким відтінком материнства закохатися в Дюшу, а його – з такою самою легкістю закохати у себе, і всі б, звичайно, насміхалися, дражнили б, Людка, безумовно, навіть злостилася б, але це були б їхні стосунки, і втручатися в них мали б право лише вони двоє…

Скільки вони вже знайомі? Півтора місяця. І за цей час, окрім перших їхніх зустрічей, жодного разу не виникло відчуття, що вони приручили когось зайвого, далекого їхньому середовищу, яке сама Маша, трохи абстрагувавшись, змогла б розцінити як повітряне. Повітряне середовище, де звуки не до кінця, де мова напівшепотом, де відтінки – тьмяні. Таким повітрям можна наповнити життя тільки в тому випадку, коли немає цілей, немає сенсу витрачати літри поту й кіловати нервів на вгамування своїх амбіційних потреб. Таким повітрям можна дихати лише тоді, коли ти є безпосередньою частиною цього повітря. Певно, це з непояснювальної категорії, адже з усієї їхньої компанії тільки вони утрьох без зайвих слів розуміли, ким саме вони є, тому що були вони надто пасивними гедоністами, які, окрім тут і тепер, не визнавали жодної релігії. Часом Маші здавалося, що жити саме так – слабкість, але Боб втішав і її, і Варю, мовляв, якщо ви отримуєте від цього задоволення – у чому проблема, навіщо шукати сенс життя, якщо ось він: любити, радіти такій-сякій творчості, спілкуванню, знову ж таки огородик у вас, морквочка. Ці всі дрібнички – вони багато значать для людини. Дуже багато. Більше, ніж, наприклад, приватний літак і власний, викуплений в авіакомпанії стюард, такий собі замінник раба.

Варя з Машею про Дюшу думали часто. Адже ось він майже закінчив школу (господи, він тоді тільки закінчував школу!), і, напевне, поки його свідомість не визріла остаточно, було б невірно вказувати йому, можливо, завідома хибний шлях, на якому йому визначено потроху, помалу повзти у невідомому напрямку. Можливо, Дюша має просто розібратися в тому, чого саме він хоче. Адже те, що він вимазує полотна маслом, анітрохи не говорить про його талант, не кажучи вже про геніальність. Вони радили йому вступати на російську філологію, але він сказав, що це надто легкий шлях для нього, і взагалі, в цьому році він вступати в універ не збирається… йому треба подумати.

Цього вечора, на межі весни й літа, коли було вже тепло, але не спекотно, а вечірні години розтікалися приємним ембієнтом гавкотіння собак, віддалених криків сусідів та гудіння мотоциклу десь унизу, на Подолі, вони чекали на Дюшу, влаштувавши йому маленький маскарадик, так, нічого надзвичайного. Трохи пізніше мали прийти Боб і Олег. Варя постійно наголошувала на якійсь такій примарній закоханості Олега в Машу, а Маша, навзаєм, про закоханість Боба у Варьку, хоча це вже не мало нікого дивувати, адже Боб не перший рік намагався достукатися до її серця, тільки, очевидно, марно. Або ж Варя чогось вичікувала. На жаль, в цьому сенсі вона була закупорена, неначе тисячолітній джин, і випустити цього джина Маші вдавалося за все їхнє багатолітнє знайомство лише двічі…

Прийшов Дюша. На обличчі виднілися залишки вчорашньої образи. Варя з Машею намагалися пояснити йому, що все це було викликано виключно тим, що вони готували для нього подарунок і що його присутність була б більш ніж не бажаною. Хоча насправді Дюша сам все чудово розумів, але намагався зробити вигляд, що нічого не розуміє, і тим самим змушував і себе, і дівчат, попри всю несправедливість звинувачень, почуватися винними.

– Дюша, – стали вони перед ним у всьому їхньому маскарадному вбранні, – зі святом тебе.

– Хепі нью йеар, хепі нью йеар, – заспівала Варя на аббівський мотив.

– Е-е-е… приємно. А чо ви?

– Шо ми?

– Новий рік, – якось мляво констатував Дюша таку дивну річ, як новий рік, який, йдучи у конфронтацію з силами природи, настав наприкінці травня.

– Новий рік! – весело прокричала Маша. – У тебе!

– Ну так, – зашарівся Дюша, і вони поволокли його до будинку, де на нього чекало багато вина, різних смачнючих штук і один подарунок.

Дивна річ, кожного разу, коли Дюша заходив до будинку, він усе, неначе вперше, роздивлявся і якось смішно, по-пікінеськи морщив носа: та-ак, що тут у нас новенького. Чи це було викликано його постійною сором’язливістю, чи намаганням триматися досить безпосередньо і по-домашньому.

Фріда Яківна, загорнута у білу вовняну шаль, перекочуючись і поскрипуючи, вийшла до коридору зустрічати іменинника. Вона підійшла до Дюші, наблизилась до нього впритул і, гостро пахнучи корвалолом, мовчки простягнула йому фіолетову двадцятип’ятирубльовку.

Дюша взяв безцінний папірчик і, шукаючи якогось пояснення, подивився на Машу.

Яківна зашаруділа й подалася до своєї кімнати. Наостанку промовила:

– Мало? В такому віці гроші псують особистість.

Варя вибухнула гомеричним сміхом й ледь не покотилася підлогою. Маша, сповнена безмірного обурення, наздогнала Яківну на порозі кімнати.

– Фріда, що ти собі думаєш?

– Мало? – запитала вона й енергійно заворушила лисими, жирно наведеними чорним олівцем надбрівними дугами.

– Яківна, твої гроші вже сім років як вийшли з обігу.

– Не розказуй, – метушливо задріботіла до кімнати вона.

– Дюша не займається боністикою. Дюша! Ти ж не займаєшся боністикою?

Він промовчав.

– Куди ти тікаєш, Яківна?

– Гроші – вони скрізь гроші, – сказала вона й зачинила за собою двері.

Дюша розгублено стояв у коридорі й м’яв радянську двадцятип’ятирубльовку.

– От хитра, – видушила крізь сміх Варька.

– Нічого, – сказав Дюша, – це непоганий подарунок. Я його зберігатиму на випадок повернення нашої держави до первісного ладу сересер.

Уже в кімнаті, під пильними поглядами дівчат, Дюша розгорнув подарунок, частина якого готувалася весь учорашній вечір. Здалося, що на нього він особливого враження не справив і бурних емоцій не викликав, тому дівчата вирішили швидко забути про подарунок, який, власне, був лише першою його половиною, а от друга – інсталяція з глини у вигляді цілого ансамблю маленьких чоловічків, які займалися різним неподобством: один грав на саксофоні, другий стояв біля мольберту, третій тримав у руках книгу… всього їх було десять – Дюші навіть дуже сподобалася. Зрештою, не дивно. Він завжди із захопленням розказував Маші і Варі, як йому приємно знаходитися в їхньому будинку, як його бентежать і не дають спокійно заснути різні «подєлкі», картинки, рамочки, глечики. І цей – до речі непоганий додаток до основного – викликав у нього набагато більше радості, ніж безпосередньо подарунок.

А потім вони довго сиділи, розмовляли, пили вино, їли якісь не дуже смачні тістечка, куплені Машею напередодні. Зрештою, цей вечір нічим не відрізнявся від усіх їхніх вечорів. З музикою, що видушував хрипуватий магнітофон, з розмовами про всякі безглузді речі, з короткими образами й швидким перемир’ям, з косими, багатозначущими поглядами один на одного та частим зазиранням Фріди Яківни до кімнати. Одного такого разу, коли її явно гачкуватий і видовжений, звужений на кінці ніс (у Маші чомусь це не проявилося) зазирнув у кімнату, Варя запропонувала Фріді обв’язати навколо її голови, що була вкрита густими сивими кучеряшками, новорічний дощик й долучитися до процедури святкування дня народження Дюші.

– Старикам тут не місце, – сказала вона, але залишилася, порушуючи ідилічні аромати азійських вонялок своєю наскрізь просякнутою евкаліптом та аптекою персоною.

Дюша багато мовчав, тим самим ховаючи десь у собі свої емоції. Якщо Варя та Маша спільними зусиллями намагалися створити бодай якусь видимість свята, веселості та невимушеності вільної бесіди, то Дюша понуро й відчужено вдивлявся кудись крізь них, забувався, потім, неначе випірнав зі свого дивного незрозумілого стану й косився у бік Варі.

Остання ж закутала своє акуратне тіло у плед, виставила, неначе осінній їжачок, свою коротку колючу зачіску і, вторячи Маші, намагалась підтримати веселість. Час від часу беззмістовно, невлад посміхалася, оголюючи білі, і якби не очевидність, яка проявлялася у трохи кривенькому нижньому різці, то можна було б припустити, що штучні, зуби. Вона також косилася у бік Дюші, але не так явно, злегка, соромлячись.

Фріда понуро клювала нагрудний простір своїм носом, певно згадуючи свої молоді роки, бідність та безцеремонні знайомства з Жаном Огюстовичем Ренуаром, Софі Лорен, Бруно Беттельхаймом та багатьма-багатьма іншими…

* * *

Спочатку, коли я познайомився з Фрідою Яківною, я намагався придушувати роздратування, яке виникало всякчас, коли стара відкривала свій восьмидесятип’ятирічний рот, коли вона, намагаючись відшукати якусь дрібничку, витоптувала своїми овальними ногами затертий і побляклий за довгі роки експлуатації паркет у маленькій кімнатці, коли мружила свої круглі оченята й наосліп перебирала полотна, підрамники, деренчала мідними буддійськими дзвіночками, що змішалися з іншим мотлохом, – шматочками різнобарвного оргскла, масляними ганчірками, мастихінами із засохлою фарбою, невеличкими бюстами якихось античних мужів, деревинками, цвяшками, відрізками лінолеуму, списаним папером, незавершеними акварельними етюдами на цупкому картоні.

Я намагався стримати це наростаюче відчуття дратівливості, стискав зуби й лаявся, думаючи про те, що дав Бог бабі здоров’я пережити своїх дітей і навіть онуків. Але згодом зрозумів, що дав Бог нещастя, а потім, десь на другому тижні спілкування, зрозумів і її, зрозумів, що в цьому будинку, в якому вона мешкає з п’ятдесят шостого року, пройшло все її зріле життя, старість, і от уже добігає кінця глибока старість, залишиться одне – древність, і єдине, чого прагне тепер стара єврейка, – спокій та рівновага, стабільний супчик щодня, якісь пілюлі, краплі, книжки.

Більше того, я помітив, що моє роздратування несправедливе, адже вона намагалася якомога менше заважати та набридати своїй правнучці, яку невдячна онучка Лілія Львівна нарекла Машею: Фріда Яківна хотіла назвати її Рахіллю. Але яка, в біса, могла бути Рахіль у сімдесят другому?

А попереду була школа, між іншим, радянська школа, і нещасну Рахіль неодмінно зрівняли б зі смердючими шкільними плінтусами, більше того – це зламало б усю її долю на віки віків… Компромісне ім’я Роза теж було відхилене. Назвали Марією. Зрештою, теж була така відома єврейка, мати Спасителя, але старозавітна Фріда Яківна, не визнаючи Христа, була проти, і всі називали Машу здебільшого або Машею або Манею, на слов’янський манер.

Вже за три тижні ми з Яківною стали друзями. В нас з’явилася якась негласна змова й обопільне порозуміння. Останнє – на ґрунті першого. Іноді, зустрічаючись з нею сам на сам десь у коридорі чи на кухні, вона мені підморгувала або штрикала скрюченим подагричним пальцем у бік й пошепки питала, не так задля того, щоб почути відповідь, як задля підтвердження нашої дружби і розуміння один одного:

– Як воно, поет?

– Ол райт! – плескав я її по широкій згорбленій спині й робив такий вираз обличчя, який так і говорив: я дам вам парабелум!

Одного я не міг збагнути: звідки стара знає, що я поет? Це вишито червоною ниткою на моєму обличчі? Але я вже давно запримітив, що стара дуже хитра, розумна, як диявол, а з тим – добра й стомлена від довгого життя жінка.

Іноді подумки я називав її сугробом.

Якщо наші стосунки з Фрідою Яківною рухалися рівно, неначе кардіограма мерця, то відносини з Варєю – паралельними кривими, які хоч і стрибали, але помітно підіймалися вгору. Ми мовчали, але іноді наші погляди зустрічалися і говорили один одному набагато більше, ніж могли б сказати ми самі.

В день мого народження ми сиділи в дівчачій кімнаті, нудьгували, пили сухе й кислувате вино, заради забавки чи просто з жалю до старої нудьгуючої людини посадили Яківну на диван, попередньо обмотавши її голову новорічною нісенітницею.

В принципі, ми чекали на Олега та Боба, які мали прийти ближче до дев’ятої, але у Фрідиній кімнаті великий настінний годинник з боєм, рідне дитя Гюйгенса, пробив пів на десяту.

Стемніло. Крізь кватирку задував прохолодний вітерець.

Яківна заснула, Маша розповідала якусь смішну історію, але я, чесно кажучи, не дуже добирав зміст того, про що вона говорила.