Отрывок из книги
Вона ніколи не згадає їхніх надірваних голосів, що викрикують фрази, починаючи з «Я тебе кохаю…» і «Я тебе ненавиджу…», несподіваного, наче вивих, «Ні-це-сталося-зі-мною-цього-не-може-бути!», відчуття польоту, коли автівка, мов ракета на старті, злітає з дороги, жахливого видовища висвітленого фарами крутого схилу, його рук, що міцно притискають її долоні до керма, оглушливого грому зіткнення, вибуху подушки безпеки прямо їй у лице, обертання всесвіту, миттєвого згасання фар, доленосної скелі й удару головою, що вирубив її, що очистив її від страждань, що зробив її новою.
Стара версія Джейн померла, версії Девіда померли всі. Нова Джейн – продукт нічного божевілля й трагедії на темній дорозі – не знала нічого аж до тієї хвилини, коли чотири дні по тому не прийшла до тями на лікарняному ліжку, не пам’ятаючи геть нічого: ні власного імені, ні лиця матері, ні аварії, через яку тут опинилася, геть нічого зі свого попереднього сімнадцятирічного життя. Потроху деякі спогади почали до неї повертатися: дні народження, коли вона була ще дитиною, дотик губ до свіжого святкового пирога; міцний аромат диму дідусевої люльки, до якого так пасував запах його твідового піджака зі шкіряними накладками на ліктях; мамине улюблене лавандове мило; нотатник, який одного літа вона повністю списала коротенькими дурнуватими пригодницькими історіями, що їх, пишаючись собою, згодом зачитувала татусеві; обличчя вчителів; усмішка бібліотекарки, яка видавала їй наліпки за виконання програми читання під час канікул; відчуття своєї руки в татусевій великій долоні; обличчя та сміх друзів, коли вони всі були ще дітьми.
.....
– Я міг би дізнатися, хто це, – сказав Адам. – Можу попросити когось із дружбанів-хакерів.
– Добре, – відповіла вона. – Давай дізнаємося. – Але її лякало закінчення допису: «І я збираюся розповісти. Усі за все заплатять». Наче це гра, рахунок у якій ще не підбито.
.....
