Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Оглавление

Коллектив авторов. Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

«Духовна фабрика, де виковується українська культура…». Переднє слово упорядника. Микола Литвин

Традиційне житло Галичини. Роман Радович

Інтер’єр галицького народного житла. Василь Сивак

Традиції трудової взаємодопомоги. Роман Тарнавський

Народне харчування Галичини. Андрій Зюбровський

Бджільництво Галичини. Уляна Мовна

Соціальний статус чоловіка в селянській громаді Галичини Володимир Конопка

Хлопчик

Парубок

Господар

Голова громади

«Kinder, Küche, Kirche»: зачароване коло галицьких жінок. Оксана Дрогобицька

В очікуванні наречених

Етикет, музика і мови

Пікантне питання

Початки жіночого руху

«Не мушу брати що трафиться…»

У штанах і без корсетів

«Симпатична учителька, літ 30, бажає вийти замуж…»

Галицький мезальянс, або Скандал для всієї родини

Сімейні звичаї та обряди. Анастасія Кривенко

Святвечір і різдво у домі Франків: дух і смак традицій. Наталя Тихолоз

Особливості народного вбрання галичан. Тетяна Куцир

1. Копоненти чоловічого вбрання

2. Компоненти жіночого вбрання

Хліборобський народний календар. Володимир Конопка

Ранньовесняний календарний цикл

Великодній і пізньовесняний цикл

Троїцько-русальний і купальсько-петрівчаний цикли

Осінній період

Передріздвяний цикл хліборобських звичаїв і обрядів

Хліборобська тема в різдвяно-стрітенському періоді

Традиційна Демонологія Східної Галичини. Володимир Галайчук

З життя «голіції і глодомерії»: повсякденні практики учителів народних шкіл Галичини. Анна Вараниця

Про злободенне: гроші

Умови праці

«Євреїв був у нас чималий гурт»[341]: дитячий світ євреїв Галичини. Анна Вараниця

Вступ

Вибір школи – стратегії побудови майбутнього

«Солодка» наука. «Солодке» життя?

«Свій» для «чужих» – «чужий» для «своїх»

Альтернативи

Післяслово

Народне лікування українців[458]. Зоріана Болтарович

Уявлення про причини виникнення хвороб та їхні народні назви

Народні лікарі

Народні методи профілактики захворювань

Лікування травами

Лікувальна магія

Вода, вогонь у лікувальній магії

Кінець монархії. Війна і пам’ять. Микола Литвин, Любомир Хахула

Отрывок из книги

Дорогий читачу! Насамперед нагадаємо, що етимологію топонімів «Галичина», «Галич» історики і філологи тлумачать неоднозначно. Частина дослідників виводять їх від слова «галка» і конструкту «гал» – чорний. Інші – від польської лексеми «hala» – високогірне пасовище та української лісової «прогалини» – світлого місця в лісовому масиві, дехто від готської «hallus» – гора чи латинської «hals» – сіль[1]. Остання версія є, мабуть, найпопулярнішою. Зрештою, діюча донині солеварня (місцеві казали «жупа») у Дрогобичі ще в добу Русі, Галицько-Волинської держави виварювала кам’яну сіль, яку розвозили возами або кораблями, зокрема з Галича по Дністру, до Чорного і Середземного морів, по всій Європі. За давньою технологією виготовляють прикарпатську сіль і у ХХІ столітті. У гербі міста віддавна були або діжки солі, або білі топки солі.

Зауважимо і те, що Галицька Русь, Королівство Галичини і Володимерії (коронний край у складі монархії Габсбургів), у новітню добу – Галичина і Східна Галичина – не менш знані, ніж західноєвропейська Галісія, міфологізована іспанськими авторами нарівні з Францією, Італією чи Грецією. Найвідоміший вітчизняний історик, голова Наукового товариства імені Шевченка у Львові, творець Української Народної Республіки Михайло Грушевський 1906 року справедливо назвав Галичину «духовним і культурним центром української землі та духовною фабрикою, де виковується українська культура для цілої соборної України»[2].

.....

Стеля, подібно як і стіни, була глинвалькованою (давніше її інколи городили з хмизу). Вона опиралась на три поперечні «сволочки», укладені на один «сволок» поздовжній. У низці сіл Заліщицького, Борщівського і Гусятинському р-нів у старих хатах відомі стелі трикутні у перетині («горбата стеля»). Долівка («земля») завжди була глинобитною. Її споруджували у два етапи: спершу накладали шар глиносолом’яних вальків, а відтак «виправляли» сумішшю густої глини з половою.

Стіни валькованих хат після остаточного висихання обкидали («траскали»), вимащували. Місцями їх виправляли в чотири етапи: спершу глиною вимішаною з половою і дрібною триною, другий раз сумішшю глини з пшеничною половою, третій – до глини додавали дрібної, висіяної на решеті полови і кінського посліду («коняка»). Відтак стіни мастили «під гладження» рідкою глиною з «коняком». Усі глиняні роботи здійснювали толокою, на яку сходилось від 20 до 50 людей.

.....