Отрывок из книги
Він розумів, що помирає. У голові маячила думка, що він повинен не хотіти помирати. Йому треба щось зробити, щоб врятуватися, але він не знав, що саме. Можливо, він вигадав би, якби усвідомив, що сталося. Якщо хуртовина вщухне. Сніг і вітер так довго сікли його, що він майже перестав реагувати на холод і звуки, його обличчя перестало пекти. Навіть просто вдихнути повітря на висоті вісім тисяч метрів над рівнем моря, де не планувалося проживання людини, – це вже боротьба, не кажучи про передсмертні муки. Його кисневі балони давно спустіли, клапани обмерзли, маска лише заважала.
Йому лишалися хвилини, щонайбільше – години. Але до ранку він точно помре. Що ж, так тому і бути. Він був спокійний, його хилило на сон. Під шарами вітрозахисного нейлону, гортексу, вовни і поліпропілену він відчував, як прискорено, вдвічі швидше, ніж зазвичай, б’ється його серце – немов в’язень відчайдушно гамселить у стінку грудної клітки. А мозок, навпаки, був кволий і затуманений. І це неправильно, бо їм усім треба бути бадьорими, рухатися, доки не прийде допомога. Він знав, що треба сісти, встати, сильно поплескати в долоні, розбудити своїх супутників. Йому було занадто затишно. Так добре було лягти відпочити нарешті. Він уже давно стомлений.
.....
Джулія і Сильвія були там, коли я прийшла. Вони сиділи в кутку за столиком із Клайвом. За ними було декілька рослин у кашпо. На стінах «Вайну» були намальовані виноградні лози.
– Маєш жахливий вигляд, – сказала спочутливо Сильвія. – Похмілля?
.....
