Отрывок из книги
Наталя Олександрівна довго сиділа у кріслі біля вікна. А осінній листопадовий день такий куций – уже потроху в кімнаті й сутеніти почало. А разом з тим мороком і хвилювання непомітно підкрадається. Та де ж вони так довго ходять? Здається, години три проминуло, як пішли. Значить, є про що говорити. Але все одно вона тривожиться за них, переживає.
Наталя Олександрівна із зусиллям підвелася зі скрипучого крісла, підійшла до вікна, відхилила тихенько занавіску, подивилася у двір. Посеред їхнього двору під старими липами на новій, ще такій яскравій гойдалці високо злітала дівчинка. Вона і сміялась, і відчайдушно зойкала, коли гойдалка знову й знову підносила її аж до самісіньких віт дерев, яких вона за кожним разом намагалася то доторкнутися ногами, то навіть вхопити руками. Наталя Олександрівна, дивлячись на ту літаючу дівчинку, на її невигадливу гру, чогось розчулилась до сліз. Може, пригадалась їй маленька Ларочка, що теж колись захоплено верещала від високого льоту гойдалки? «Мамочко, ще, ще!» – просить Ларочка у її спогадах. Чи, може, Надійка, її рудоволосе сонечко? «Бабунечко, вище розгойдай, вище!» – це вже Надієчка приєдналась. Чи, може, від власних, уже досить призабутих, дитячих спогадів так защеміло серце старої жінки?
.....
Лариса хапала ротом повітря, не дихала – задихалася. Їй чогось було не по собі. І чого? Адже вона чула такі солодкі слова. Дивно, але ті солодощі її тільки насторожували, бо за тим медвяним присмаком ніби щось ховалося. Таке отруйне, небезпечне. І уготоване саме для неї. Їй стало страшно, затрусилася, немов у пропасниці.
– Марку, ходімо звідси, бо, бачиш, зараз шибки повидавлюють. І директриса примчить. Вона у нас така поборниця моралі.
.....
