Софія
Описание книги
Олесь Ульяненко (справжнє ім’я Олександр Ульянов; 1962—2010) – найрадикальніший і найжорсткіший, скандальний і непередбачуваний український письменник, автор понад 20 творів. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки: «Сталінка. Дофін Сатани», «Жінка його мрії», «Квіти Содому», трилогія «Ангели помсти», «Вогненне око», «Серафима», «Знак Саваофа», «Син тіні», «Перли і свині».
Біографія Олеся Ульяненка читається як карколомний пригодницький детектив: бурхлива хорольська юність, навчання в медучилищі, втеча з дому, мандри на Далекий Схід, морехідка, служба в Афганістані, участь у боротьбі за незалежність України, бездомне й голодне поневіряння в Києві, здобуття єдиної за всю історію Малої Державної премії ім. Т. Шевченка (роман «Сталінка»), анафема від православної церкви Московського патріархату (роман «Знак Саваофа»), тавро першого офіційного письменника-порнографа (роман «Жінка його мрії») і, врешті, смерть за не зовсім з’ясованих обставин… Олесь, як ніхто інший, знав, що таке темний бік життя, і саме цій темі присвячені його твори.
«Софія» (2008) – останній із циклу романів про злочинниць. Письменницький світ Ульяненка обертається навколо гарних та розбещених жінок з активною життєвою позицією, жінок-діячів. Ці жінки прагнуть досягти успіху за будь-яку ціну, але в їхні розрахунки зовсім не входить Бог, жорна якого мелють помалу, зате певно… Героїня роману Софія – ще фактично дитина. Вона вбиває, аби самоствердитися…
В основу сюжету покладено реальні події. Повна публікація роману відбувається вперше.
Отрывок из книги
Лукаш пройшов ще кілька кроків, вдихнув гірчичний запах пороху, а вже потім відчинив двері. Чоловіки, всі троє, сиділи на стільцях в однаковій позі, наче так народилися, наче домовилися, що просто прийдуть рівно о такій-от годині, в такий-от час, прийдуть і сядуть. Вони нагадували дітей, або були як діти – креснуло у тім’я Лукаша, але нічому він не здивувався. Лише десь віддалено спіймав думку, що на нього чекає щось більше і несподіваніше, ніж троє пристрелених чоловіків у черевиках з крокодилячої шкіри, з обличчями єгипетських мумій. Дивлячись зовсім тупо на першого, із закинутою назад головою із зализаною у стилі шістдесятих зачіскою, з темною і ще теплою калюжею крові між широко розставленими ногами і ніжками стільця, розпачливо, швидше від спраги і похмілля, спеки і ще якихось зверхніх надокучливих обов’язків, Лукаш прокручував у голові: аби тільки сьогодні не спізнитися на виставу, купити квитки, а сину – клятущий ноутбук.
Зовсім несподівано пролетіла зеленою мухою думка, від якої у Лукаша перевернуло всі нутрощі. Він уп’явся поглядом у щось таке, від чого не міг відірватися, але видавалося, що оте, котре він бачив, ніколи, від самого народження, від самого створення не мало форми. Зіниці у нього звузилися, вкололи прямо-таки небо, що текло широким руслом синьої, з білими щербинами, порцеляни. «Софія…» – раз по раз видобував звуки язик, що терпнув і дерев’янів. «Точно, – крізь нудоту, туман і ще щось подумалося, – лише у неї були такі патли…» І далі, вже далі, він вийшов на східці, звиклий до пороху, і рівно нічого не згадував.
.....
– Так, – сказала вона швидко, так що він ніяк не зміг розчути, а лише здогадався про зміст.
Він ще посидів, похитуючись туди-сюди, потім встав і пішов до виходу. Іншого йому нічого не приходило в голову. Труп лежав серед білої освітленої кухні, як невеличкий і недоречний квацьок. Лукаш попробував язиком ясна – чи вони загоїлися, бо зранку там була невелика рана, яка займала його, напевне, більше, ніж холод і сніг на вулиці, красива дівчина в гамаку у безлічі кімнат із золотистим пилом і м’яка ганчірка мертвого тіла, що псувала не лише настрій, але й плани.
.....