Отрывок из книги
За версією журналу Kirkus Reviews належить до ТОП-25 книг наукового змісту за 2012 рік.
Ми небезпідставно зачаровуємося нашою домівкою у Всесвіті. За понад два століття до народження Христа грецький філософ та енциклопедист Ератосфен Кіренський провів перше документально зафіксоване дослідження Землі. Щоб виміряти її обвід, він винахідливо взяв за основу просте спостереження за тінями. В єгипетському місті Сієна в день літнього сонцестояння він опівдні спостерігав за сонцем, яке в цей час було в зеніті. Вертикальна стійка взагалі не відкидала тіні. Заразом у той самий день та час у прибережному місті Александрія, у 789 км на північ, схожа вертикальна стійка відкидала коротку тінь, тим самим указуючи, що в цій місцевості сонце перебувало не прямісінько над головою. Застосувавши геометричні теореми свого грецького попередника Евкліда, Ератосфен зробив висновок, що Земля має форму кулі, і підрахував, що її обвід складає близько 40 234 км – навдивовижу близька цифра до встановленого сьогодні значення довжини в районі екватора в 40 0076 км.
.....
Коли гравітація об’єднала перші хондрити, а сильний тиск, висока температура, агресивна вода і жорсткі зіткнення трансформували планетезималі, що зростали, – тоді виникло ще більше нових мінералів. Загалом у всіх різновидах метеоритів було знайдено значно більше 250 – у двадцять разів більше від дюжини досонячних. Ці різноманітні тверді речовини, що містять ранній дрібний пил, пластиноподібну слюду і напівкоштовний циркон, були будівельними матеріалами для Землі та інших планет. Усе більшими і більшими росли планетезималі, і найбільші з них поглинали менші. Зрештою декілька дюжин великих кам’яних куль, кожна за розміром нагадувала малу планету, стали такими собі гігантськими пилососами, прибиральниками Сонячної системи, вичищаючи значну масу її пилу та газу в той же час об’єднуючись між собою та стаючи на свої орбітальні шляхи, близькі до кругових. Місце, де об’єкт зрештою опинявся, значною мірою залежало від його маси.
Сонце, левова частка маси Сонячної системи, головує над усім. Наша зоряна система не така вже й масивна, тож Сонце – зірка досить скромних розмірів, що є доброю звісткою для однієї сусідньої зі світилом планети, на якій існує життя. Парадоксально, але чим масивніша зірка, тим коротше її життя. Високі внутрішня температура та тиск великих зірок значно пришвидшують реакції ядерного синтезу. Тож зірка, що має масу вдесятеро більшу за масу нашого світила, існуватиме протягом коротшого періоду – щонайбільше кілька сотень мільйонів років. Цього заледве стане, щоб на одній з її планет виникло життя, перш ніж зірка вибухне, перетворившись на смертоносну наднову. На противагу масивній зорі, якийсь червоний карлик, масою вдесятеро менше за Сонце, існуватиме довше за нього – сто мільярдів років, чи й того більше – хоча енергії випромінювання в такій слабкій зірці може і не вистачити для підтримання життя, на відміну від нашого променистого жовтого доброчинця.
.....
