Отрывок из книги
Падав дощ, весінній, теплий, освіжаючий і життєдайний. Віталія любила таку погоду, коли теплого весняного дня повітря наповнювалося пахощами квітучих садів і після дощу запахи ставали більш відчутними, від них було п’янко у голові, як від ковтка доброго вина. Все раділо небесним краплям, які несли життєву силу всьому живому. Зеленаві, ще не припорошені листочки тягнулися вгору назустріч свіжості, що неслася до них згори, тягнулися до крапель травинки, раділи дерева, їхнє коріння залюбки смакувало небесною водичкою.
Віталія мала при собі парасольку, але не поспішала діставати її з сумки, вона повільно йшла берегом босоніж, відчуваючи під ногами ковдру м’якого споришу. Вона підвела голову вгору, підставивши обличчя теплим краплям, що, здавалося, вливали у неї життєві сили, яких їй зараз так бракувало. Після довгої самоізоляції Віталія нарешті знайшла в собі сили покинути клітку-квартиру, поїхала до річки і не прогадала. Пішов дощ, і вона раділа йому, як і все навколо. Віталія розуміла, що потрібно починати жити по-новому, але як це зробити, поки не знала. Вона ні з ким не хотіла спілкуватися, жила вже не один день затворницею, якій байдуже, чи день за вікном, чи ніч. Родіону при зустрічі сказала, що попрацювала із психологом і почувається вже краще, але то була неправда. Віталія й справді відвідувала заняття, але чи то психолог виявився не надто добрим фахівцем, чи вона замкнулася на занадто міцний замок так, що не змогла йому довіритися повністю. Вона зізналася, що втратила дитину, але не розповіла, де і за яких обставин. Напевно, тому й заняття із психологом не дали бажаного результату. Віталія перестала відвідувати фахівця, зрозумівши, що має сама прийняти рішення, як їй жити далі. Коли Родіон був у місті, то вона знала, що у будь-який момент може йому зателефонувати і він приїде до неї. Зараз вона відчувала самотність, тягучу, важку і безмежну. Було відчуття, що живе у якомусь паралельному світі, де навколо люди, але вона їх не бачить і вони її не помічають. Лише сьогодні вона зробила перший крок до змін у своєму житті, поїхавши на зустріч із природою, і вперше дихала на повні груди й раділа дощу, як чомусь близькому та рідному, такому, що розуміє її і втішає.
.....
– Ви й так молоді! – відповіла Віталія.
– Дорогу не забула ще?
.....
