Аптекар

Оглавление

Юрий Винничук. Аптекар

Вступ

Розділ 1. Чорна опаска

Розділ 2. Книга

Розділ 3. Аптека «Під крилатим оленем»

Розділ 4. Бій за душу

Розділ 5. Чари

Розділ 6. Іспит

Розділ 7. Наука меча

Розділ 8. Майстер Малодобрий

Розділ 9. Катівня

Розділ 10. Айзек

Розділ 11. Право ката

Розділ 12. Ґвалт

Розділ 13. Кам'яниця «Під грифоном»

Розділ 14. Головач

Розділ 15. Коник

Розділ 16. Янгол з крилами

Розділ 17. Перші два

Розділ 18. Під прапором корсарів

Розділ 19. Юліана

Розділ 20. Гості з минулого

Розділ 21. Страта

Розділ 22. Серце розбійника

Розділ 23. Мандрагора

Розділ 24. Ім'я

Розділ 25. Трикутник

Розділ 26. Передчуття війни

Розділ 27. День Морани

Розділ 28. Меч відплати

Розділ 29. Перса

Розділ 30. Останній у списку

Розділ 31. Маска сови

Розділ 32. Остання послуга ката

Розділ 33. Лист

Отрывок из книги

Вона біжить лісом, чорним і непривітним, ковзаючи у своїх легеньких чобітках та зашпортуючись за хмиз і коріння, ожина шарпає стегна, гілки висмикують волосся, а вона біжить і дослухається до переслідувачів. Темні розчухрані ялиці тягнуть до неї своє галуззя, дорогу перепинає каміння, заросле слизьким мохом, а то й цілі скелі, з яких вистромлюються чорні руки і хапають її за плечі, зловісний шепіт обволікує з усіх боків. Здається, усе для неї в цьому лісі вороже, нема жодної можливості сховатися – бодай якоїсь нори чи печери, де можна зачаїтися, і щоб ніхто, окрім неї, не міг туди проникнути. Хочеться перетворитися на вивірку. Страх б’ється в її грудях, сльози заливають очі, вона відчуває, що задихається.

– Не хочу, не хочу, – шепоче вона і біжить, а над головою зриваються розлючені птахи і крають повітря крильми. Вона розуміє, що це кінець, їй не вдасться врятуватися, але надія ще жевріє. Голоси переслідувачів зливаються з шумом дерев, тріскотом гілок, голосним тупотом і брязкотом зброї. Вона біжить у них на очах і чує їхній регіт. Для них це звичайне полювання. Вони її не помилують за те, що вчинила. За таке не милують. За таке убивають. Бо вона ніхто. Вона має не більше прав на життя, ніж яка-небудь комашка.

.....

– Ти добре знаєш, що не зарадять, – прошепотів Мартин. – Пам’ятаєш, скільки ми таких ран набачилися, коли малисьмо бурду з турками?

Він мав рацію, рана в живіт завше була безнадійною, бо внутрішній крововилив не давав жодних шансів. Мартин втрачав кров і блід на очах. Я був змушений хіба безсило спостерігати за тим, як він покидає цей світ, але заки ще був при пам’яті, я просив його, аби висловив свою останню волю, котру я виконаю будь-якою ціною. Він узяв мене за руку, стиснув і прошепотів:

.....