Читать книгу Зруйноване гніздо - Адріан Кащенко - Страница 1

На горбочку бiля Базавлука, там, де рiчка, падаючи в Днiпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великi Води, за часiв Запорозької Сiчi стояли три хати, а навколо хат, поприсiдавши до землi, мов паляницi на черенi, жовтiли солом’яними стрiхами комори, повiтки, сажi й iншi будiвлi хлiборобсько-скотарського господарства. За межами тих будiвель, далеко на гору, розстилався степ, а вiд хат збiгали униз до лиману кучерявi садки та зеленi, обсадженi тополями й вербами, левади.

То були зимiвники трьох товаришiв, старих запорожцiв: Балана, Лантуха та Луб’яного. Багато вже рокiв жили вони тут пiд захистом недалекої Запорозької Сiчi, тихо та спокiйно випасуючи понад лиманом на вiльному степу великi косяки коней i гурти товару та засiваючи невеликi лани всякою пашницею.

Того вечора, що з нього починається моє оповiдання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрiю, вигравало на блакитному, блискучому просторi лиману своїм жовтогарячим промiнням, на призьбi найближчої до лиману хати сидiв з люлькою в зубах власник одного з зимiвникiв сивовусий дiд, запорожець Дмитро Балан. Глибокi зморшки, що вже давно склалися на чолi старого козака, за останнi тижнi вдвiчi поглибшали, а в довгих його вусах посивiли останнi волосини i вже не нагадували про те, що цей сивовусий дiд був колись чорнявим, бравим сiчовиком. Люлька запорожця на велику йому докуку сьогоднi чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати протичкою козаку було дуже незручно; бо в нього була тiльки одна — права рука; замiсть лiвої ж у рукавi сорочки телiпався тiльки невеликий цурпалок.

Коли старий козак позбувся своєї руки, у Запорозькiй Сiчi нiхто не пам’ятав, бо тому вже минуло бiльш нiж п’ять десяткiв рокiв. Сталося те ще тодi, коли Балан був зовсiм молодий — за часiв кошового Гордiєнка.

— Було се тодi,— одповiдав сам Балан тим цiкавим, хто його розпитував,— коли запорожцi з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли од ворогiв Стару Сiч на Чортомлику... Та так обороняли, що всi сiчовi окопи своїм трупом завалили... Хто ж не полiг на смерть, як сам Богуш, тi лишилися на вiки калiками.

Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу Церкву та там i одружився, щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив Балан на правобережнiй Українi недовго, бо там панували й хазяйнували поляки i гнiтили український люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана Хмельницького. Вiн переїхав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав Балан вiльнi степи й простори лиману Запорожжя, згадав Великий Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля i, покинувши з розпукою в серцi пригноблену Україну, перейшов з дружиною на Запорожжя i осiв зимовником бiля Базавлуку. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й господарство i прожив зi своєю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як тридцять рокiв, пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда Лантуха i з нею прижив Iвана та Галю.

На велике горе старого козака через десять лiт померла й друга його дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець вiддав всю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу.

Хоч i дуже тужив старий за своєю коханою дружиною, а проте, втiшаючись дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху своє горе. Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи i мов рiй бджiл вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло.

Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовляє i не любується, як бувало щодня, своїми добрими кiньми, що цiлими косяками вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив. Нiщо не миле тепер Дмитровi i нiщо не може його розважити, бо сталася тяжка i зовсiм незрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозької Сiчi росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди знає.

Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Iван i розказав ще, що сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати своєї зброї, поплила з Сiчi Днiпром до Дунаю, покинувши на вiки рiдний край.

Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала в старого запорожця i сон, i спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися до купи думки про те, що буде далi i як житимуть запорiзькi степи та Великий Луг без своїх синiв i оборонцiв — запорозьких козакiв.

Поки Дмитро Балан сидiв з своїми сумними думами пiд хатою, на березi лиману, там, де до води схилялися своїми гнучкими вiттями зеленi верби, сидiло з вудками в руках двоє парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло двоє дiвчат. Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Українi всi люди, але їхнi червонi штани й закрученi за вуха осоледцi виявляли, що парубки були не простi селяни, а запорозькi козаки.

Молодший з запорожцiв був Iван Балан, син власника зимовника. Вiн був зовсiм ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям i блакитними, веселими, рухливими очима. В постатi його зовсiм не було запорiзького завзяття i на велике горе Iвана, в нього ще мало помiтнi були вуса.

Старшому козаковi було теж небагато, рокiв двадцять. Се був Демко Рогоза.

Пiд час зруйнування Запорозької Сiчi, в нiй було аж четверо братiв Рогозяних. Вони були дiтьми козацького сотника з Канева i всi виховувалися в Київськiй бурсi; коли ж пiд час великої пошестi вони посиротiли, то старший брат Петро, що пiд той час був уже сiчовиком, не маючи куди притулити своїх братiв-недолiткiв, забрав усiх їх до Сiчi i повiддавав: середнiх — Демка та Гната у молодики, себто чурами до значної старшини, а меншого, Василя, до кухарiв на послуги.

Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки i мав вигляд заправського козака, бо його запалене вiтрами обличчя i хоч невеликi, а проте чорнi вуса i карi з рiшучим поглядом очi надавали його постатi мужностi.

Балан та Рогоза не пiшли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив батько, а другий через те, що його не пустили очi Iванової сестри Галi.

Галя Баланiвна, що тепер сидiла тут на березi вище козакiв i плела собi з синеньких волошок та червоного маку вiночок, була дуже вродлива i причарувала б всякого, хто б на неї глянув. Кругленьке та рум’яне обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними, вузенькими бровами та червоними, як коралi, губоньками, що мимохiть все складалися в усмiшку, дихало весною й радiстю життя; ясний же погляд глибоких її очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дiвчини i натякав на щастя її кохання.

Причарувала вона Демка Рогозу ще по веснi, до зруйнування Сiчi. Молодий козак з ватагою запорожцiв рибачив тодi на лиманi, та, почувши Галину пiсню, приїхав човном до левади Балана i застукав дiвчину пiд вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тодi втекла вiд Демка, як сполохана пташка, i заховалася в коморi, та тiльки козак не зважив на те, та й пiшов до її батька гостювати, так що хоч i соромилася дiвчина молодого запорожця, а довелося їй по волi батька частувати його й медом, i вечерею.

Ще до зруйнування Сiчi Галя й Демко справили заручини, а тепер вже повиннi були б взяти шлюб, та тiльки скасування Сiчi так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не смiли навiть розмовляти про своє майбутнє щастя.

Подруга Галi Ївга, що крутилася зараз бiля неї, була ще майже пiдлiтком. Смуглява й чорнява, як жучечок, i рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидiти на однiм мiсцi i все то одбiгала на бiк, щоб зiрвати якусь найпоказнiшу квiтку, то пiдбiгала до Галi i вплiтала ту квiтку їй у вiночок.

Зимовник Iвжиного батька — Луб’яного стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що Ївга з малих лiт зростала бiля Галi. Iнших дiвчат вона не знала i навiть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дiд Лантух тiльки з своєю старою дружиною i бiльше на всiх зимовниках не було нi одної дiвчини й нi одного хлопця.

Поки Галин батько сидiв пiд хатою зi своїми тяжкими думками, молодi козаки й дiвчата на березi лиману пустували й смiялися помiж собою, не згадавши й разу про те, що так розкраяло серце їхнього батька — про скасування Запорозької Сiчi. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, про що побиватись i жили щастям хвилини.

— Глянь, Галю,— обiзвався помiж жартами Рогоза до своєї нареченої,— яка чудова смуга на лиманi од сонця!

— Справдi,— вiдповiла дiвчина,— неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарiвне царство, де всi будинки вкритi золотом, а в садочках срiбнi яблука ростуть.

Козак пiдсiв до своєї нареченої i пригорнув її.

— Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радiсне й чарiвне, як оця щиро-золота смуга. А нащо ж, Галочко, ми його одкладаємо? Нащо марнуємо днi?

Дiвчина глянула на нього з коханням.

— Я не вiд того, мiй любий, щоб скорiше взяти шлюб, та тiльки от... як тато?

— Попросимо сьогодня батька, щоб скорiше поблагословив нас звiнчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала свої очi.

— Менi, Демку, нiяково про те просити. Проси сам.

— Про що ж то ви хочете мене просити? — почувся журливий голос позаду молодих i з-помiж верб левади вийшов старий Балан.

Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч i був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покiрливо проказавши:

— Хотiли ми, тату, просити вашої милостi, щоб благословили нас скорiше шлюб узяти.

Старий козак докiрливо похитав головою.

— Се ти, козаче, замiсть того, щоб неньку Сiч обороняти, так поспiшаєшся до шлюбу? Не так робили за наших часiв! Батьки нашi все життя про Сiч пiклувалися, а як уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про одруження згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестарiла.

Од такої вiдповiдi Демко засмутився i похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батьковi до плеча i поцiлувала його в руку.

Серце старого запорожця зразу пом’якшало вiд ласки дочки i, погладивши рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю:

— Сядемо, дiти, та поговоримо...

Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку.

— Як його, дiти мої, про шлюб та весiлля тепер думати,— почав старий запорожець,— коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали Матiр-Сiч?

Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись.

— Та що ж, тату... — сказав вiн. — Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже й люди, трапляється, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають...

Старий журливо похитав головою.

— Не розумiєш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже немає... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували її й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч вмерла навiки, бо ви зганьбили її... от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б моє серце, коли б я знав, що Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров’ю її шанцi... Та смерть була б не довговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, дає паростки i веде за собою нове життя; ся ж смерть, що ви заподiяли Сiчi, є смерть ганебна, а може, боронь Боже, й довiчна. Нема чого й говорити: ви самi власними руками задавили свою матiр!

— Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду i скорилися лихiй долi?

— Не знали ви, що робити? — в запалi скрикнув Балан. Та коли б за моїх часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як отеє у вас, так ми нагодували б їхнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що!

— От ви, тату, й у цьому менi дорiкаєте i до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули було всю старшину i обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов пан отець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося? Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни, та й помандрувало на Дунай!

— Тяжке горе! Смерть козацькiй волi!

— Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаї нова Сiч Запорозька — от i все.

— А тут же?... Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли i од бусурманiв, i од полякiв?

Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи.

— А що має статися з степами? — сказав вiн.— Степи несходимi... безкраї... їх нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люди понаходили сюди так i то на всiх вистачить землi i людей навiть непомiтно буде. Чого справдi вам так журитися? Ну нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде — на Дунаї, а проте ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашої дочки не завезу — будемо обоє вашу старiсть доглядати.

Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку.

— Ох, дiточки мої... — сказав старий козак, зовсiм уже пом’якшавши i цiлуючи дочку в голову.— Знаю, що молодi ви i вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщує... Чи буде ж ваше життя щасливе?

— Та якого ж, таточку, ще треба щастя,— обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi,— як всiм укупi жити?

— А якщо, тату, ви занудьгуєте за Сiччю,— все смiливiше i веселiше говорив Демко,— так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiдаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi!

Старий козак повеселiшав — очi його заграли i навiть зморшки на чолi розiйшлися.

— А що ж, справдi... — сказав вiн.— Невже б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на перемiну по двоє коней, то гляди, коли б не за сiм днiв там були!

— От би й подивилися, як там нашi живуть. У мене до того там аж троє братiв.

— Головна рiч,— сказав старий,— щоб козаки не забували там стародавнiх запорозьких звичаїв. Молодi на Дунай пiшло багато, а старих обмаль — доглянути молодь годилося б та повчити її.

Старий запорожець забув уже про свої лiта i марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм — по всiх тих степах, рiчках та могилах, де не один раз з шаблею в руцi гарцював з товаришами. Йому стало легко й радiсно на серцi i вiн сказав весело:

— Ну якщо так, дiти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчiв, а ти, Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Сiч з тобою, Демку, та з Iвасем поїдемо подивитись.