Читать книгу Закохані у львівський дощ - Анастасія Ізотова - Страница 1
ОглавлениеДе б не була, як би не вирувало життя,
я завжди буду повертатися у рідне місто…хоча б на годину.
Тому що побачивши Львів один раз, закохуєшся назавжди,
а народившись тут, не зможеш попрощатися з ним ніколи
Я ніколи не любила осінь… Хоча часто вона у Львові прекрасна! Так я люблю це місто за його красу і любила завжди. Ці будинки, бруківку, кав’ярні, особливо коли мало відвідувачів… Мені подобається сидіти ось тут, у цій маленькій кав’ярні (вона завжди тут була) та спостерігати за трамваями та машинами через вікно (сьогодні мокре від дощу, як від сліз) і мріяти, або не думати ні про що. Раніше я рідко роздивлялася людей… Хоча їх останнім часом тут дуже багато, особливо туристів… Дивно, чому я раніше ніколи не спостерігала за людьми. Всі кудись поспішають… йде дощ. Он старенька у дощовику гуляє з маленьким песиком, він теж у дощовику. Таке кумедне явище змушує мене посміхнутися, а це рідно відбувається останнім часом… Можливо все ще буде добре… Хоч якось.
Всі кудись ідуть з певною метою, навіть осі ті закохані… Не хочу ні про що думати! Краще просто дивитися і ні про що не думати! Просто сидіти і спостерігати, щоб час швидше спливав і ніби є люди навколо. Всі кудись спішать під цим дощем. А я… Власне, а що я? Який я вже день чи тиждень сюди прихожу? Навіть не знаю… Мене тут знають за стільки часу. Столик, за яким сиджу завжди вільний для мене. Невже в мене на лобі написано, що мені це так необхідно?! Напевне…. Звичайно! Приходить якась дивакувата та цілими днями п’є чай та дивиться у вікно… Я майже перестали пити каву.
Боженько!!! Ну нехай це все буде неправда!!! Нехай це просто мені здалося!!! Сиджу і мрію… Ні не треба про це думати, будь-ласка! Мозок! Замовкни!
Ні! Знову все щемить у грудях…
Чому я саме тут? Прихожу кожен день сюди, сідаю за цей стіл? Тут все почалось… Знову все щемить до болю…. нестерпного болю! Але сьогодні я вже не плачу… Можливо мені вже краще? Добре, що хоч не розмовляю сама з собою…
Господи! Як я хочу кричати!!! Машу головою, відкриваю очі… і я там само – у кав’ярні…
Власне хто я? Я зараз ніхто. Ні! Не можна так казати! Я не одна… напевне.
Теж мені… Попелюшка…
Колись все було інакше. Колись…у минулому житті… Як же боляче!
