Читать книгу Евотон: початок - Андрій Крижевський - Страница 1

Вдень ці землі на півночі Африки перетворювалися на пекло. Високо у блакитному піднебессі ярилося сонце, сліпуче відбиваючись від піску, розпеченого, наче вулканічна лава. Якщо прислухатися, то можна почути шурхотіння піщинок, що пересипаються гарячими струмками під рвучкою силою гарячого вітру. Лише він панує серед непорушної тиші та похмурого спокою пустелі, яка без вагань відбирає життя кожного зухвальця – порушника кордонів її володінь. Ступиш хоча б крок, і навіть подих твій зникне назавжди…

Хоч куди подивишся – до самого обрію стеляться піски. Ані живої душі… Знесилений Подорожній засапано дихав і ледве переступав обважнілими ногами. Позаду плентався верблюд: вірний господарю – приречено чекав смерті. Подорожнього вже давно гнітила необхідність пристрелити сіромаху, аби не мучився. Та постійно гризла думка: а якщо після вбивства відданої істоти на обрії з’явиться жаданий оазис? «Нізащо! Як мені жити після цього?» – господар втовкмачував собі ці слова щоразу, коли за спиною лунали болісні стогони тварини. Сонце все лютішало. У голові загули дзвони, а навколишні звуки потроху нишкли і щезали. Проте він усе ще відчував пісок, який з кожним кроком засмоктував у себе і не бажав відпускати, ваблячи жаданим відпочинком. Рухаючись, Подорожній помічав, як слабшали та вже геть не відчувалися від утоми ноги, і тільки одна думка ще бриніла на поверхні свідомості: «Хіба він ще живий?» Не було сили зупинитися й озирнутися. Та позаду вже зникло важке дихання і шелестіння піску. Іноді, коли на нього знову набігала хвиля бажаної неминучості, він намагався впевнитися, що вірний друг, як і раніше, поруч. Коли хвиля відпускала, а Подорожній приходив до тями, то розумів, що верблюд вочевидь уже загинув. Його пронизував біль: відкриті ділянки обпеченої шкіри відчували подих вітру і гарячий дотик сонця.

Та ноги рухалися… Вони вже не корилися господаревому глузду і пересувалися самостійно… Наче розуміли, що потрібно рухатися, і байдуже: куди і як! Подорожнього вже не принаджував, як раніше, рятівний оазис. Його зір невблаганно затьмарювався… Рухався наосліп.

Нарешті, він побачив білий промінь сліпучого світла крізь заплющені повіки. Відчув ніжні дотики рук і лагідний голос. Ласкаве тепло огорнуло і пестило його з усіх боків. Потім усе повільно розчинилось у суцільній темряві…

Подорожній опритомнів під високими пальмами на тканинах, розстелених на траві. Вдалині височіли бархани… Біля вогнища сидів чоловік і мовчки дивився на таджин[1]. Втомлений вигляд не псував витончені риси його шляхетного обличчя. Побачивши, що Подорожній отямився, чоловік поволі перевів на нього свій погляд.

Подорожній усвідомив, що перед ним – виняткова Людина. Її очі ввібрали Всесвіт з його галактиками і законами, материнську любов і турботу про ближніх, мудрість усіх монахів і філософів планети.

Чоловік узяв глиняну тарілку, що лежала неподалік, і зсунув покришку таджина. З нього клубочився пар, зникаючи у повітрі, посвіжілому після денної спеки. Поклавши на тарілку гарячі овочі й наливши у склянку воду, чоловік наблизився до Подорожнього та поставив їжу біля нього. Піймавши вдячний погляд гостя, рятівник повернувся до вогнища.

Подорожній єдиним духом випив склянку води, скуштував овочі й спробував підвестися. Та миттєво зрозумів марність своєї спроби. Йому не підкорялося тіло… Рятівник дбайливо за ним спостерігав. Раптом обличчям Подорожнього промайнула судома розпачу і тривоги. Різкими рухами голови він уперто намагався знайти когось поглядом!

– Не я тебе врятував…

Гість, зрозумівши всю гіркоту того, що трапилося, сумно відкинувся назад на розкинуті тканини і вдячно подивився крізь сльози у чисте небо.