Читать книгу Ув'язнений №603 - Антон Марчук - Страница 1

Обережно, ненормативна лексика! Текст для осіб, яким виповнилось 18 років і більше! Жодна частина цієї книги не може бути скопійована чи опублікована без письмової згоди Автора.

Присвячується Фрейї, на вічну згадку

Залиш надію кожен, хто сюди заходить.

Данте Аліг’єрі «Божественна комедія»

«Вона була промінчиком грайливим,

А я не зміг забути світло її дня.»

Захарій Спенсер, уривок з мемуарів

Всі історії беруть звідкись свій початок,

а книги ― лише інші сторони реальності.

Неможлива втеча

Ви справді хочете поринути в цю історію? Тоді сідайте зручніше, бо на вас чекає тривалий шлях крізь безкінечні простори галактик. Розпочати цю розповідь найкраще з того місця, звідки усе почалося, ― планети Кенрайссел, яка знаходилась в закутках Всесвіту, де зірки догорали свої останні роки. Найближче Сонце знаходилось на відстані тисячі кілометрів від цього Богом забутого місця, яке нагадувало примарну темну кулю, бо морок оповив усе на своєму шляху.

Саме тут знаходилася в’язниця Кенрайссел, яка тримала у своєму серці весь бруд, що догнивав у її стінах. Сюди попадають всі вороги людства ― вигнанці, які повинні бути ізольовані від решти світу: гидоту, народжену в пелюшках, яка стала монстром. Тут тримали найнебезпечніших злочинців, що могли накоїти немало лиха, опинившись на свободі. В’язниця була настільки добре оснащена охороною і обладнанням, що навіть примара не пролетіла би без уваги. Але був один чоловік, якому все-таки вдалося втекти з цього клятого місця. Ним став ув’язнений під номером 603. Спитаєте, а як же йому це вдалося? Про це ви дізнаєтеся пізніше, бо саме про нього буде йтися мова у нашій оповіді.

В’язень № 603 жив у невеликій кімнаті із сірими стінами, в якій знаходилось ліжко і туалет. Тут не було жодних вікон, лише металеві двері. Люмінесцентні лампи, що випромінювали світло, загороджували сталеві ґрати. Це був мініатюрний світ, в якому в’язень проводив рік за роком. Та що назвати роком? Час тут став схожим на жувальну гуму, яка тягнулася безкінечно.

Чоловік прислухався до кожного звуку, але завжди зустрічався із німою тишею, яка вгризалися у голову. Приходилось постійно мугикати собі щось під ніс, а деколи він любив закричати на цілу камеру: всеодно його ніхто не почує. Деколи він підносив вухо до стіни, сподіваючись почути там чужий голос, але складалося враження, що там нікого не було. Напевно його одного залишили догнивати у цих стінах, так ніколи й не побачивши, що твориться за їхніми межами.

Йому не вдавалося згадати нічого, що з ним трапилося до ув’язнення, наче хтось навмисне стер пам’ять. Коли в’язень починав пригадувати своє минуле, в його голові з’являлася темна прірва. Він напружував свій мозок на всю потужність, але, як наслідок, отримував лише пекельний головний біль. Ці муки не давали йому нормально спати, бо він більше за все на світі хотів пригадати себе, щоб відчути тим, ким він насправді являється. А без минулого в’язень почував себе нікчемним хробаком, що догниває свої останні дні у стінах в’язниці.

Він задавав собі питання: «Хто я такий?», «І в цьому була суть мого існування чи я це дізнаюсь уже після смерті?». А смерть у його свідомості була розпеченим жалом, що вела до краю прірви. Сидячи на обідку унітаза, в’язень подумав: «Цікаво, чи можу я втопитися в туалетній воді, або розбити голову об металевий обідок?». Одного разу він таки засунув голову в унітаз, але щойно у нього закінчилось дихання, в’язень виліз з огидної діри, ковтнувши брудної води. Весь вміст шлунка чоловік виблював назад в унітаз. Той, хто спостерігав за усім цим дійством зі сторони, немов промовляв: «Ти можеш здохнути і про тебе ніхто більше не згадає, або продовжувати марнувати свої роки, працюючи на нас».

А зайнятися тут і справді було чим. Інстинкт виживання трактував тут нові правила, яким треба підпорядковуватись, щоб продовжувати своє існування. Конвой, що складався з сталевих озброєних роботів, приносив обладнання для в’язня. Призначенням для ув’язненого № 603 стало майстрування чоботів із міцної темної шкіри. За цим заняттям він проводив майже цілісінький день. Якщо ти не хотів працювати, тебе лишали їжі, а померти голодною смертю не побажаєш навіть ворогу.

Ранок в’язень вирішив починати із розминки і тренувань, щоб тримати себе у моральній і фізичній формі. Це був вияв його людської волі, його вибір, що ще асоціював його з примарною свободою. Потайки він мріяв, що одного дня йому вдасться вибратися з цього місця і помститися усім, хто його сюди запроторив.

Кожного дня в дверях камери з’являлася вузька щілина, звідки в’язень отримував пластикову тацю з їжею. Не втрачаючи часу, чоловік кидався на чергову страву, як леопард, що хоче розгризти бажану лань. Не можна було сказати, що сніданок був ситним і смачним, але, щоб не вмерти з голоду, цього вистачало вдосталь. В обід щілина відкривалася вдруге і в’язень поглинав чергову порцію їжі. Вона була на смак притомно солодка, що аж зводила язик. Така страва допомагала на нетривалий час поринути в екстаз, заспокоюючи нерви і забираючи гнітючі думки. Він знав, що уже неможливо щось змінити, але десь в середині відчував примарний запах свободи.

Як завжди одного дня ув’язненому принесли обладнання для роботи. Воно складалося зі сталевого станка, оснащеного інструментами, кнопками і важелями. Взявшись за роботу, № 603 помітив, що одна деталь не вписувалась у його працю. Серед обладнання він знайшов маленьку дерев’яну коробочку. Раніше йому не доводилось її бачити.

Можливо серед безлічі механізмів я ніколи не помічав скриньку?

В’язень обережно прочинив коробку. Всередині було порожньо. Це трохи розчарувало його, бо він сподівався знайти всередині щось цікаве. Раптом через кілька хвилин порожня скринька забряжчала, наче увімкнувся якийсь механізм. Чоловік помітив, що насправді в коробці було подвійне дно. Коли відкрилось потаємне відділення, всередині з’явився металевий браслет. Раніше цієї речі точно не було в комплекті. Може вона була призначена, щоб робити товсті каблуки? Усе це виглядало занадто підозріло.

Довго не роздумуючи, № 603 одягнув браслет на руку. Він розумів, що за ним постійно стежать, тому навіть не міг уявити, яку гру розпочав, коли ця річ опинилася в його руках. Пристрій автоматично увімкнувся, а чоловік відчув легке поколювання на шкірі. На циферблаті з’явилися арабські цифри: «17- 149-13-21-5». Вмить перед очима все спалахнуло блакитним сяйвом. Раптом зникло все ― його затягувало у невідому порожнечу.

* * *

Щойно чоловік розплющив очі, як йому в погляд впилися яскраві сонячні промінці, що розрізали голубе небо. Гарячий пісок ніжно вп’явся в шкіру і не хотів відпускати. Підвівшись на ноги, ув’язнений зрозумів, що зараз день і це тішило його. Він прикрив долонею очі, щоб не осліпнути від яскравого сонячного світла. П’янкий свіжий вітерець дав зрозуміти, що він на свободі. Так, Свобода!!! З цими вигуками чоловік стрімголов побіг по пустелі: пісок пік в ноги, попадав в очі, але це не зупиняло його бігти далі.

Попереду була велика безмежна пустеля. На ясному блакитному небі світило палюче сонце. Піщані дюни одна за другою стелилися на обрії, зливаючись у тонку смужку. Через деякий час чоловік пошкодував, що так бездумно витратив власні сили на біг. Він відчув, як ноги під ним поступово втрачають сили. Ступні палило під впливом гарячого піску. Після тривалої подорожі спрага давала про себе знати ― в роті пересохло, а в горлі накотився ком, який ставав все більше і більше. На очі полився гарячий піт, що заважав дивитися на дорогу.

Тим часом сонце піднялося до полудня, ще більше припікаючи в голову. Не зважаючи на пекельну жару, чоловік продовжував йти піщаною дюною, сподіваючись знайти омріяний оазис. Він дивився попереду себе, а краєвид перед ним почав плавати, гойдаючись хвилями. Несподівано ноги чоловіка підкосились, а в очах потемніло. Він звалився із дюни і покотився вниз. Лиш тихий вітерець обвівав його змучене тіло, що валялося на піску.

Чоловік отямився від неймовірного болю. Все його тіло обпікав пекельний пісок. Він розплющив повіки і подивився на блакитне ясне полотно. Здавалося, що сонце на небі потемніло. Можливо це було лише марення. З останніх сил він встав на ноги і продовжив свій шлях крізь безмежну пустелю. Минула невідома кількість часу, доки піщаний рельєф змінився на пустир: на потрісканій землі росли високі кактуси і криві чагарники. Чоловік йшов далі і далі, а кожен крок віддавав ниючим болем. Одяг, схожий на ганчір’я, промок від гарячого поту. Очі сльозилися, а крізь пелену він побачив, як на обрії виростають гострі шпичасті скелі. Посеред скель вимальовувалось поселення: крихітні домівки, наче плавали у тумані із спітнілих сліз. Саме така картина застигла у пам’яті чоловіка, коли він звалився на гарячу землю і втратив свідомість.

Прокинувшись у теплому ліжку, в’язень зрозумів, що це все був лише дурний сон. Але тільки-но він озирнувся, то помітив, що знайомі сірі стіни камери змінились на охайну кімнату, оточену меблями. На тумбочці палав мідний підсвічник. Навпроти стояла книжкова шафа, зроблена з темного дубу. Чоловік встав з ліжка і глянув у вікно: крізь темряву прорізалось світло гасових ламп, що освітлювали вуличку. Він намагався вдивитися в силуети, як раптом почув, як за його спиною скрипнули двері.

Чоловік обернувся і побачив перед собою жінку, що зайшла до кімнати. Вона була невисокою на зріст, мала руде хвилясте волосся, на носі і щоках красувалося ластовиння. Жінка носила просторе малинове плаття з візерунками і туфлі на короткому підйомі. Вона окинула його поглядом і запитала:

– Хто ти такий?

– Цього я і сам не знаю, ― чоловік відчув, як світ перед його очима почав тьмяніти. Його долала нестерпна слабкість і він присів на край ліжка. ― Жінко, можеш принести мені води, бо в роті геть пересохло. Якби твоя ласка…

– Мене звати Мері Стюарт, ― вона обернулась і пішла.

Через деякий час вона вернулась із келихом води і мискою бобів, що плавали в бордовій юшці. На запах вони були цілком апетитні.

– Візьми поїж, тобі треба набиратися сил, ― сказала Мері і простягла йому миску з бобами і келих.

Чоловік з насолодою випив воду, так що аж губи тремтіли, коли він поглинав рідину: каплі стікали по його густій бороді. Коли він допив, то відставив келих на тумбочку, поруч із підсвічником. На смак боби чудово куштували.

– Ти мені нагадуєш мого старого знайомого ― Джона Сміта, ― промовила Мері. ― Якби не борода і довгі пасма волосся ― вилитий Джон. Тобі нічого це не говорить?

– Не знаю я ніякого Джона Сміта, ― заперечив чоловік, відклавши пусту миску. ― А що це за один?

– Негідник із темним минулим. ― Вона свердлила чоловіка поглядом, а в її очах горів якийсь незрозумілий запал.

– Якщо ти мене прийняла за цього негідника, чому врятувала мені життя?

– Колись він теж мені врятував життя. Та й не могла ж я кинути тебе напризволяще, вмирати на пустирі?! Як ти там взагалі опинився?

– Я не знаю.

– А звідки у тебе цей браслет? ― Мері вказала на зап’ястя.

– Мені його подарували.

– Хто його тобі подарував?

– Цього мені теж достеменно невідомо. Він лежав серед моїх речей, а коли я ним скористався, то браслет переніс мене сюди. Більше я нічого не пам’ятаю.

– Отже, в тебе амнезія. Можливо, це й добре для тебе. Тобі прийдеться деякий час пожити тут під ім’ям Джона Сміта. Їх тут на Дикому Заході розплодилося мільйон. Тобі якраз буде пасувати.

– Авжеж. Досить поширене ім’я та прізвище. Ніхто й не здогадається, ― посмішка на його лиці засвітилася від щастя.

– Чому тобі так смішно? ― знітилася Мері. ― Той Джон, якого я знала достеменно не був хорошою людиною. Сподіваюся, що ти інший.

– Я теж так сподіваюсь, ― усмішка зникла з обличчя Джона. ― А де ти мене знайшла?

– Це не я тебе знайшла, а мій маленький син Девід, коли гуляв по окраїні містечка, ― пояснила жінка, ― а потім я тебе притягла сюди.

– Зрозуміло, ― сказав Джон і кивнув головою. ― А де його батько?

– Я назвала Девіда в його честь. Він покинув нашу сім’ю кілька років назад не попрощавшись. Просто зник одного дня і більше не приходив. Тепер ми живемо удвох.

– Мабуть, це важко ростити дитину одній?

– Це вже не твоє собаче діло, Джон, ― огризнулася Мері. ― Тепер це мій сенс життя, і якщо з ним щось трапиться, я тебе живим з пекла дістану! Ти второпав?

– Добре, ― чоловік опустив очі додолу. ― Але не забувай, що я не той Джон, якого ти знала.

– Хотілося би вірити. Відпочивай до завтра, а потім вже вирішимо, що робити з тобою далі, ― промовила Мері і пішла, забравши порожню миску і пустий келих.

Хіба це не те про що він мріяв? Ця жінка здавалася такою милою, що він взагалі забув про своє сіре життя у в’язниці. Проте браслет на його руці все ще нагадував йому про минуле. Минуле. Це звучало настільки дивно, що Джон не міг повірити у новий виток свого життя із справжніми спогадами. Тепер він став Джоном Смітом, вкравши особистість у негідника із темним минулим. Звучало, як строки з якогось роману.

Тоді Джон згадав про свій браслет. Ця річ була мостом, що зв’язувала теперішнє і минуле, відповіддю на запитання, які він собі ставив усе своє свідоме життя: «Хто я?», «Що приховує моє минуле?». В його уяві знову спливла камера в’язниці. Він доторкнувся до браслета і відчув металевий холодний дотик. Несподівано з його пальців почало сочитися яскраве блакитне полум’я. Джон відчув пекельний біль ― полум’я роз’їдало його руку.     Картинка перед очима попливла, стіни кімнати почали танути. Його засмоктала у вир невідомості. Він побачив створінь, що копошилися у океані енергії. Це було якесь нове місце, яке він ніколи не бачив раніше. Чи бачив? Щось почало спливати в закутках його свідомості. Створіння, що своєю будовою нагадували великих червів, видавали неприємне дзижчання. «Зерт! Зерт! Зерт!»: голословили вони, а з їхньої пащі вилітала піна енергії. Джон потонув у цьому невідомому океані, а потім його поглинула темрява.

* * *

Коли Джон отямився, то помітив, що сірі стіни камери знову споглядали на нього. Зрозумівши, що він знову під арештом, в’язень схопив себе за голову і почав виривати волосся від злості.

Ні, я не може знову бути тут! Це якийсь безглуздий жарт! Чому браслет вернув мене знову у цю гидотну діру?

Його рука ще досі пекла, але блакитне полум’я кудись зникло. Джон спробував знову активувати браслет, щоб щезнути із цього мерзенного місця, яке ледь не довело його до божевілля, однак якась невідома сила прикувала його до стіни. Він не міг поворухнути жодною кінцівкою. До камери зайшли двоє сталевих роботів. Вони одразу виявили на своїх психокінетичних індикаторах явні зміни.

– Ув’язнений № 603, ви мусите пройти сканування, ― промовив один із охоронців холодним машинним голосом і з його очей вирвався потік лазера, що почав досліджувати чоловіка з ніг до голови.

– Я маю вам дещо розповісти, ― рішуче заявив Джон. Він відчув, як на його обличчі від цих слів виступив холодний піт.

– Ув’язнений № 603, ви порушили умови протоколу вашого заключення, коли скористалися небажаним пристроєм. Ви намагалися втекти, ― промовив другий охоронець скрипучим голосом.

– Я не винен, ― губи Джона тремтіли, ― мені підсунули браслет, а коли я ним скористався, то опинився в іншому місці. Фантастика якась! Клянусь, я цього не хотів.

– За порушення правил на в’язня чекає смертна кара. ― Один із роботів зробив укол у шию і Джон втратив свідомість.

Коли Джон відкрив очі, його тіло трусило. Він лежав обличчям до холодної мокрої підлоги в майже повній темряві. Над стелею світила розжарена червона лампочка, яка періодично мигала і поскрипувала. Кімнату освітлював ліловий колір. Тиша, яка поглинула кімнату, здавалася дуже підступною і викликала недобрі передчуття.

– Ну що ж розпочнімо? ― озвався чоловічий хриплий голос і почав хихотіти.

В’язень підвів голову і побачив чоловіка, схожого на лікаря. Худорлявий згорблений чоловік був низького зросту із короткими сивими волосами, що стирчали з голови, наче голки. Людина в білому халаті підійшла до металевого столу і зупинилась. Краєм ока Джон побачив, як сутула постать лікаря зігнулась над столом і почала в руках перебирати інструменти. Він на мить обернувся до в’язня і знову усміхнувся, побачивши марні спроби підвестися.

– Тобі вкололи дихлорозин, тому можеш не пручатися, ― попередив лікар.

Джон відчув, що підлога під ним була мокра і липка, а всю кімнату пронизував неприємним затхлий запах плоті. Від цього їдкого смороду його вивернуло на підлогу, а чоловічок почав ще дужче злорадно реготати. Стіни відлунням відбивали регіт. Лампочка все ще миготіла моторошним світлом в такт гучному сміху. В’язень глянув гнівливим, сповненим ненависті, поглядом на лікаря. Джон з гігантським зусиллям спромігся стати на коліна спираючись об стіну. Він продовжував труситися.

– Ну що ж № 603 я вже не зможу зупинити твою долю, бо вона була вже давно вирішена у цих стінах, ― з іронією в голосі сказав чоловік. Він стиснув у своїй руці хірургічний скальпель.

– Хто ви? ― запитав в’язень, намагаючись відтягнути час. Він ще слабо тримався на колінах, а в голові все помутніло.

– Я той, хто несе справедливість для світу цього від таких гнійних жуків, як ти, ― пояснив чоловік серйозним голосом і з його обличчя зникла вся єхидність. ― Не знаю, як тобі вдалося дістати той браслет, так щоб наші датчики не змогли виявити його у твоїй кімнаті, але знаю одне: з цієї в’язниці ще ніхто не тікав.

– Помиляєшся док, ― заявив Джон. ― Я виберусь звідси.

В’язень відчув, як по шкірі поповзли мурашки, коли горбата постать із скальпелем в руках підходила до нього з кожним кроком все ближче і ближче.

Джон в кінці кінців впав на закривавлену підлогу: останні сили покинули його. Гостре вістря скальпеля жахливим болем врізалося в ногу. Джон закричав ― крик роздирав його горло. Лікар розпоров йому праву ікру, і кров забряжчала, стікаючи по ступнях на підлогу.

– Ти напевно думаєш, що це я роблю зло по відношенню до тебе?! ― загарчав чоловік і засадив лезом по другій нозі, розпоровши наступну ікру. ― А ти згадай № 603 скількох людей довелося вбити тобі, перш ніж ти опинився тут. Ти, мабуть, хочеш прощення за свої гріхи? Я тебе розчарую. Чорна фарба не виводиться з білого сукна. Її треба вирізати з корінням.

Витягнувши скальпель з другої ноги, каратель пішов до столу за новим інструментом. Тим часом в’язень продовжував корчитись від болі. З його ніг цівками струменіла багряна кров.

– Ти ще поплатишся за це, сучий виблюдок, ― крізь зуби процідив Джон. ― Кажеш, я вбив багатьох людей? Ти підеш наступним у скарбничку.

– В такому стані ти нічого мені не зробиш, ― спокійним тоном повідомив кат. ― Через пару годин ти стечеш кров’ю. А доки цього не сталося, ти повинен розповісти звідки в тебе взявся той браслет, бо в іншому випадку ти пізнаєш, що таке справжній біль, коли тобі в очі засипають пісок, який поступово починає роз’їдати твою плоть. Мені ні грама не шкода обірвати нитку твого нікчемного життя, але ти ще можеш заслужити прощення.

– Прощення?! ― здивувався Джон. ― Ти хочеш, щоб я заслужив прощення?! Та я швидше потраплю в пекло і тебе заберу з собою, ніж ти від мене щось дізнаєшся.

– Сміла заява, ― погодився горбун. ― Та в пекло ти неодмінно попадеш, можеш у цьому не сумніватися.

Доки садист вигадував новий метод тортури, Джон все ще лежав на брудній підлозі і важко дихав. Він знав, що повинен щось зробити, розуміючи, що з кожною хвилиною з нього витікають останні каплі життя. Джон намагався щось промовити, але замість слів з нього виходив незрозумілий стогін. Каратель прийняв це, як остаточну поразку. Він взяв шприц із темною речовиною, схожу на соєвий соус, і вколов у ноги. Джон завив від нової хвилі болі. Він відчув, як гострі шпичаки пронизують його зсередини, а тіло нижче пояса почало німіти. В’язень від болі скрутився в сильних муках.

Горбун взяв ножа і заявив:

– Тепер я буду відрізати від тебе шматочок за шматочком. А ти будеш дивитися, як твоє тіло повільно помирає.

– Не буде, ― озвався позаду чийсь грубий чоловічий голос, а горбун аж стрепенувся від несподіванки.

– Що за… ― не встиг договорити кат, як його слова заглушив вистріл із пістолета. Куля прострелила його голову, а з чорної діри в його черепі вилилась темна кров. Як то кажуть, катюзі по заслузі.

Перед тим, як остаточно втратити свідомість, Джон розгледів обличчя свого рятівника. Це був незнайомець з довгим сивим волоссям і ковбойським капелюхом на голові. В’язень вирячив свої криваві очі на цього чоловіка, а потім все сховала чорна пелена. Немов крізь сон, до нього долинали слова ковбоя: «Браслет, який ти знайшов, може перемістити тебе не тільки в просторі, але й в часі. Я допоможу тобі повернутись до Мері, де ти будеш у безпеці». А потім знову наступила темрява у свідомості Джона. Сивий ковбой увів цифри на браслеті і Джон зник, відправившись знову на Дикий Захід.

Одного разу на Дикому Заході

Мері стояла з дерев’яною плетеною корзиною на смарагдовій галявині і розвішувала білизну. Крапельки роси ще не встигли висохнути під променями вранішнього сонця. Вона дістала з корзини кілька дитячих речей і повішала на мотузку.

Несподівано роздався гучний «Бум!». Перед нею з’явився Джон в закривавленою одязі: з його ікор струменіла багряна кров. Корзина випала з її рук і покотилася по траві. Вона підбігла до Джона і схопила за кисть: його рука ще випромінювала слабкий пульс.

– Гей, хто-небудь, покличте лікаря! ― загорланила вона. ― Мерщій лікаря сюди!

– Лікаря! Лікаря! ― пронеслося гулким відлунням по вулиці.

Мері взяла Джона на руки і понесла до будинку. Вона поставила його на стіл: кров цівками стікала по його ногам. Жінка роздерла штани, взяла відро води та мочалку і почала промивати рани на ногах Джона. Нарешті з’явився товстенький лікар із медичним чемоданом в руках.

– Що у вас тут? ― запитав він, оглядаючи тіло.

– У нього глибокі поранення на ногах, ― заявила Мері, її голос тремтів.

– Я зашию рани, ― повідомив лікар, відкриваючи свій медичний чемодан. ― Принесіть мені чисті ганчірки і наберіть свіжої води! І зробіть це найхутчіше!

Мері побігла виконувати вказівки, а лікар залишився з Джоном. Він дістав спирт і обробив рани. Його погляд впав на металевий браслет. Очі лікаря засвітились незвичайним срібним сяйвом.

– Де ти його дістав, синку? ― він потягнувся до браслету, але одразу відсмикнув руку, щойно Мері увірвалася до кімнати.

– Ось все, що я дістала.

– Поставте все біля мене і забирайтесь! Я мушу особисто оглянути хворого!

Мері вийшла і зачинила двері. Як тільки вони знову залишились на одинці, док знову потягнувся за браслетом. Він схопив Джона за руку і спробував зняти браслет. В цей момент його обпекло блакитним полум’ям, що вирвалося із тіла лежачого. Несподівано голова Джона піднялася, його очі несамовито палали.

– Залиш хлопця в спокої, це не твоє діло, паскудний хробак! ― здавалося, що його губи рухаються самі по собі. ― Заший йому ноги і більше ніколи не чіпай його! Ти затямив, пацюча морда?

– За..за..затямив, ― пробелькотів лікар, його очі ледь не вилізли з орбіт.

Він прийнявся за роботу. Голова Джона опустилася на стіл, а погляд згас, закривши повіки. Операція тривала декілька годин, доки нарешті лікар завершив свою справу і витер спітніле обличчя. Коли він вийшов, Мері помітила, що його обличчя було білішим за крейду.

– Ну як, док? Він виживе? ― запитала вона.

– Жити буде, ― глухим напівживим голосом прошепотів лікар.

– Мабуть, важко було?

– Не те слово. Я вже піду. Йому потрібно постільний режим.

– Як думаєте? Він зможе ходити?

– Побачимо це згодом, коли він прийде до тями. ― лікар вклонився і вийшов.

Джон отямився у знайомій кімнаті, де як і раніше стояв запалений мідний підсвічник, а навпроти красувався книжкова шафа. Він глянув у вікно і побачив нічне зоряне небо, блідо-жовтий місяць плавав на чорному полотні, наче сама ніч усміхалася до нього. По тілу Джона пронеслося неприємне передчуття. Він спробувати поворухнути своїми ногами, але зрозумів, що зовсім не відчуває тіла нижче пояса.

– Мері! Мері! ― заволав Джон.

На вигуки прибігла жінка:

– Заткнись, Джон! Дитина спить!

– Я не відчуваю власних ніг, ― спокійнішим тоном озвався Джон.

– Кепські справи, ― вона похитала головою. ― Ти зник на цілий рік. Якого біса це знову відбувається, Джон? Чому ти звалився на мої плечі?

– Цілий рік? ― його брови полізли догори, а зіниці розширились від здивування. ― Я не знаю, що коїться, Мері. Це все відбувається через бісовий браслет. Через нього я лишився ніг. ― Він зняв браслет з руки і простягнув його Мері. ― Ось, забери це від мене подалі.

– Поясни, що сталося, Джон. ― вона взяла предмет в руки.

– Браслет сам переносить мене, куди захоче. Це відбувається само по собі.

– Нісенітниця якась, ― заперечила Мері. ― Щоб цей пристрій працював потрібно вводити координати, тоді він відправляє тебе у потрібну точку часу і простору. Якщо не знаєш координат, то нічого не вийде. А інакше це лише непотрібний шматок металу.

– Звідки тобі це відомо?

– Краще не питай. Я заберу це і сховаю від гріха подалі, щоб ти знову не накоїв лиха.

– Тепер я проведу решту життя у цьому ліжку?

– Я не знаю, Джон. Така твоя доля. Нехай тебе помилує Господь.

* * *

Наступного дня до Джона прийшов лікар. Він простягнув пухку руку і представився:

– Мене звати Чарльз Томас Джексон, але можеш називати мене просто Джексон, тут всі мене так звуть, або док, як тобі приємніше.

– Дякую, док, за те, що врятували мені життя. Навіть не знаю, як вам тепер віддячити. ― Джон потис його руку.

– Не варто, ― на обличчі Джексона з’явилася усмішка. ― Краще розкажи мені, Джон, що з тобою трапилось і як твоє самопочуття?

– Мені трохи краще, але я зовсім не можу поворухнути ногами, наче їх повністю відняло. Це все через порізи?

– Мабуть, у тебе десь відняло нерв, причина може бути саме в цьому. Ти пам’ятаєш, як я зашивав тобі ноги?

– Що ви, док. ― Джон заперечливо захитав головою. ― Тоді я себе почував, наче потонув у якісь темній глибокій прірві.

– Ти говорив до мене. Не пам’ятаєш цього? ― він глипнув на руку і помітив, що браслет зник.

– Що я вам сказав?

– У тебе був шок, ти марив, можливо тому і ніс всяку нісенітницю, ― Джексон махнув рукою. ― Не бери до голови.

– Коли я зможу встати на ноги?

– Все в руках Божих, Джон, ― відповів лікар. ― Тобі треба лежати, а я спробую придумати спосіб, щоб ти знову зміг ходити. Поки це все, чим я можу зарадити.

– Ну гаразд, ― Джон зітхнув, опустивши голову додолу.

– На все добре, ― Джексон відкланявся і вийшов.

Мері зайшла до кімнати і принесла Джонові їжу.

– Я не буду їсти, ― сказав він.

– З’їж хоч трохи, лікар сказав, що тобі треба набиратися сил. Які прогнози?

– Поки ніяких. Краще залиш мене одного, Мері.

– Як знаєш, ― вона вийшла і зачинила за собою двері.

Джон виглянув на вулицю крізь вікно, де бігали хлопчаки. Що краще: провести вічність у камері, як в’язень без пам’яті, чи все життя бути прикутим до ліжка, як людина, що залишилась із власними розбитими мріями? Цього він не знав і не підозрював, яке лайно йому ще могла підготувати доля. Там за вікном був інший світ ― світ, в якому він колись мешкав, світ, який ще десь жив у закутках його пам’яті. Це був його світ. Скупі чоловічі сльози скотилися по його обличчю. Він розмазав їх по щоках і ліг на подушку. Сон не скоро поглинув його думки ― вони продовжували роїтися в голові, як мошкара, що літала над голубим плесом.

Наступного ранку Мері розбудила Джона, коли малинове сонце тільки розкинуло перші промені на землю. Він розплющив свої сонні повіки і подивився на неї:

– Якого біса ти мене розбудила так рано? ― Джон позіхнув.

– Час постригти тебе, засранцю. Я не можу дивитися на твою довгу бридку бороду, в якій скоро заведуться пацюки, і цю щітку під твоїм носом теж варто збрити.

Вона посадила його на інвалідний візок і повезла до вітальні. Там на стіні над комодом висіло велике люстро. Джон вперше за багато років, проведених за ґратами, нарешті зміг розгледіти своє зображення: копиця темного довгого волосся, що звисала до плечей, смуглява шкіра, темні синці під карими очима, вузький гачкуватий ніс. Він мав худе змарніле обличчя, гострі вилиці. Густа брунатна борода бадиллям звисала донизу, прикриваючи підборіддя, а вуса нагадували чорну брудну щітку.

Мері вдягнула на Джона фартух, щоб не забруднити одяг, і нанесла на обличчя білу піну для бриття. Вона помила руки у мисці і взяла небезпечне лезо.

– І цим ти мене зібралася поголити? Ти що смерті моєї хочеш?

– Колись хотіла, але тепер усе змінилось. Будеш рипатись, отримаєш поріз. Тримай голову рівно, ось так, і не рухайся. ― Мері пройшлася лезом по бороді і промила його в мисці, а потім знову збрила волосся.

– А де зараз твій малий? ― поцікавився Джон.

– Девід зараз в школі, ― повідомила Мері. ― І мені теж туди треба буде туди йти, тому я маю якнайшвидше з тобою закінчити.

– Чому ти маєш туди йти?

– Я працюю там вчителькою. Викладаю дітям літературу.

– То це твоя книжкова шафа знаходиться у моїй кімнаті?

– Я люблю колекціонувати книги. Варто і тобі щось почитати.

– Я не люблю читати. Мені найбільше за все хочеться вийти звідси і пуститися берега. Ай, боляче! ― Джон відчув, як лезо вжалило його. ― Ти навмисне пустила мені кров?!

– Вибач, вибач, любий. Я попереджала тримати голову рівно і не говори, коли я проводжу лезом по шиї: так можна зачепити артерію. ― Мері промила лезо.― До того ж, щоб подорожувати, тобі не обов’язково виходити кудись: книги найкращий спосіб, щоб потрапити у тисячі різних місць. Спробуй щось почитати і ти сам це зрозумієш.

– І що ти мені порадиш?

– Мені подобаються книги сучасного французького письменника Жуль Верна. Пораджу тобі роман «Навколо світу за 80 днів». Це допоможе тобі скоротити час.

Нарешті Мері закінчила роботу і Джон не повірив власним очам: він помолодів як мінімум на 10 років, тепер його обличчя стало гладким і вибритим, як у немовляти.

– Ну як, тобі подобається? ― запитала вона.

– Дуже. Дякую тобі, Мері. ― Джон погладив свої щоки.

– Тепер ти, як дві каплі води, схожий на Джона Сміта, ― її погляд пропалював дзеркало.

– На негідника із темним минулим?

– Це ще слабо сказано.

Вона відвезла його назад у кімнату і дала книгу. Джон приліг на ліжко і почав читати. Він подужав кілька сторінок і відклав роман в сторону. Ну і нудота… І хто це буде читати? Джон глянув у вікно. Якась жінка пройшла повз, несучи в руках корзину з яблуками, і зникла за рогом. Чоловік у чорному шкіряному ковбойському капелюсі і клітчатій сорочці підпер дерев’яний стовп. Можливо він на когось чекав? У відповідь на цю думку до нього приєднався джентльмен у круглому котелку, і разом вони кудись попрямували. Натомість до стовпа прийшла якась закохана парочка і почала цілуватись. Джон відвернувся від вікна і втупився в книгу. От би було добре, якби про нього хтось написав книжку, ото би історія вийшла!

Через декілька днів до Джона знову завітав Джексон. На його обличчі сяяла фірмова пихата усмішка. З ним був його вірний медичний чемоданчик. Лікар зайшов привітався і усівся на крісло. Він застав Джона за читанням. Чоловік відставив книгу і промовив:

– Привіт, док! Вирішив мене провідати?

– Так, синку. Хотів глянути, як ти себе почуваєш. Що читаєш?

– «Навколо світу за 80 днів». Написав якийсь француз, якого звуть Жуль Верн. Знаєте такого?

– Перший раз чую, ― док замислився. ― А про що книга?

– Про Філеаса Фогга, що заклався проїхати усю земну кулю не більш ніж за 80 днів.

– І як думаєте, у нього вийде?

– Неодмінно! ― на обличчі Джона з’явилася посмішка. ― Я б теж так хотів!

– Тоді в мене для тебе є приємна новина, ― у дока з’явився незрозумілий запал. ― Я вигадав ліки, що зможуть поставити тебе на ноги. Але це може бути довгим і болісним процесом.

– Що ж, це й справді чудова новина для мене, ― Джон схвально кивнув головою.

– Але це ще не все. Я не з тих добрих самаритян, що роблять усе безкорисно, ― лікар встав з крісла і підійшов до чоловіка. ― Взамін я б хотів отримати винагороду за свої труди. Думаю, що це було б справедливим. Звичайно, якщо ліки подіють.

– Але я бідний, без гроша за душею, ― він розвів руками. ― Я не маю чим заплатити.

– Коли тебе раненого привели сюди, я помітив сріблястий браслет на твоїй руці. Це б цілком могло стати платою.

– Та це була лише дрібничка, вона нічого не значить. Дешевий шматок металу. Срібла там, як з кота молока.

– Ну що ж, якщо тобі нема чим заплати, ― Джексон розвернувся і попрямував до виходу. ― Решту своєї роботи я зробив.

– Зачекай, док, ― Джон зупинив його. ― На рахунок грошей я щось вигадаю. Мені варто подумати.

– От і добре, ― він поправив капелюха на своїй голові і додав: ― Я повернусь за тиждень, щоб почути остаточну відповідь. І пам’ятай, якщо не почати діяти зараз, то ноги атрофуються і ти більше ніколи не зможеш ними поворухнути. На все добре, Джон.

– На все добре, док.

Джон зустрівся з Мері і переказав їй всю суть розмови, яку доніс до нього Джексон. Вона нахмурила обличчя:

– Ой, не подобається мені цей тип. Не вселяють мені довіри люди, що тягнуться за блискучими штучками. Підозріло все це звучить.

– Можливо він щось знає про браслет і його здібності, ― припустив чоловік.

– Тоді нам треба негайно знищити його, доки не трапилось ще більше лиха, ― завірила Мері.

– Ні! ― Джон запротестував руками. ― Тоді ми назавжди втратимо можливість подорожувати.

– Джон, подорожі крізь час і простір ― це тобі не іграшки! Ти забув, що через цю річ ти лишився ніг?!

– Не забув. Тоді чому нам просто не віддати його доку?

– Таких технологій ще не існує в світі, а появляться вони не раніше, ніж через декілька століть. Люди не мають дізнатися про браслет. Ми маємо зберігати це в таємниці.

– Звідки тобі так багато відомо про браслет? ― здивувався Джон.

– Менше знаєш ― краще спиш.

– А звідки тут з’явився цей Джексон?

– Кажуть, що він вчився в Оксфорді, а пізніше подався на Дикий Захід, був воєнним лікарем на стороні Федерації, а по закінченню Громадянської війни, переїхав сюди і здружився з місцевим шерифом.

– Непогано він тут влаштувався. Треба вияснити, що йому відомо про браслет.

– Джон, це може бути дуже небезпечно. Ти можеш наразити всіх на небезпеку!

– Але без ніг я теж лишатися не хочу! ― викрикнув Джон. ― Джексон ― моя остання надія!

– Не говори так! ― на очі Мері навернулися сльози. ― Ми щось придумаємо!

– Я не вірю твоїм словам, бо ти забагато від мене приховуєш…

– Заради твого блага.

Браслет став цупкою ланкою, що пов’язувала багатьох людей. Перед Джоном постав важкий вибір, який мав вирішити його долю і долі інших людей. А часу зволікати у нього не було. Він міг пожертвувати собою, знищивши браслет раз і назавжди, та залишитись прикованим до інвалідного візка. Проте браслет був єдиним мостом, що зв’язував його із справжнім «я», немов сутність Джона досі жила у браслеті ― річ, яка назавжди змінила його долю. Страх втратити своє минуле став для нього справжнім випробуванням, бо попри все він прагнув дізнатися, хто ж в біса цей Джон Сміт. Нехай потім прийдеться жити з цим болем усе своє існування, але він пройде своєю дорогою смертного життя до кінця. Тоді йому й в голову не могло прийти, наскільки його шлях буде небезпечним і до чого все це призведе.

Час просочувався, наче пісок, забираючи за собою день за днем. Джон дочитав книгу і залишився задоволеним її кінцем, але не знав, чи він буде задоволеним кінцем своєї історії. Стрілки цокали. Браслет лежав у надійно схованому місці, чекаючи на свій час. Настав той момент, коли Мері познайомила Джона зі своїм сином Девідом ― хлопчиною із світлим русявим волоссям і голубими очима, на вигляд йому було не більше восьми.

– Ви тепер будете моїм татком? ― запитав він при їхній першій зустрічі.

– Я не можу замінити тобі батька, Девід, але я зможу стати в нагоді вашій сім’ї, коли зможу ходити, ― відповів йому Джон.

– Ви неодмінно зможете ходити, сер, ― хлопчик усміхнувся.

Минув тиждень. Стояв теплий недільний день. Джексон прийшов пополудні і тричі постукав у двері. Йому відчинила Мері і провела до вітальні, де на них вже очікував Джон.

– Радий вас вітати, містер Сміт! ― озвався до нього док. ― Думаю, що ви прийняли правильне рішення.

– Ми з Мері порадилися і вирішили, що я пройду курс лікування, ― погодився Джон, ― проте у нас теж є свої умови.

– Гаразд, ― Джексон присів на стілець, зняв свого крислатого капелюха і поставив чемодан на стіл. ― І що ви мені запропонуєте?

– Ти отримаєш браслет, якщо я встану на ноги, ― сказав Джон.

– Тоді я хочу відразу попередити, що ліки експериментальні і можуть містити побічні ефекти, ― промовив Джексон.

– Які наприклад? ― поцікавився Джон.

– Біль, запаморочення, нудоту, вже не говорячи про те, що може трапитись з ногами, ― док дістав шприц зі свого чемоданчика і показав присутнім. ― За допомогою цієї речовини можна спробувати оживити нерви ніг. Спочатку Джон навчиться рухати ступнями, а потім ходити.

– Ви хоча б не збираєтесь викликати тут Лазаря? ― запитала Мері.

– Абсолютно ні, мем, ― запевнив Джексон. ― Я лише спробую оживити ноги, а не мертве тіло.

– А раніше ви вже подібне робили?

– Це буде вперше. Якщо мої ліки працюють, тоді це стане справжнім відкриттям.

– Отже, браслет буде платою за лікування, якщо я стану на ноги, ― сказав Джон.

– Але я не беру на себе відповідальність за наслідки, ― попередив лікар. ― Буде дуже боляче, це серйозна справа.

– Я зрозумів, ― Джон кивнув, ― але це мій єдиний шанс стати на ноги, док. Якщо це лайно мені не допоможе, я назавжди лишусь інвалідом. Отже, по рукам?

– По рукам, Джон, ― Джексон потис йому руку. ― Мері ― свідок нашого з вами договору.

Чоловіка відвели до ліжка, а лікар попросив його лягти і розслабитись. Док закатав штани і вколов шприц. Джон заволав від різкої гострої болі: він відчув, як тисячі цвяхів впились у його шкіру, вони прогризали собі шлях у ногах і вилазили крізь пальці. Його ступні палали несамовитим болем. В очах різко потемніло, розриваючи свідомість темними колами. В голові свистіло і бурлило, наче всередині розгаряченого чайника. Джон стиснув кулаки, так що кісточки на пальцях побіліли. З рота полилася густа шипуча піна. Він провалився у темний кошмар.

Десь вдалині крізь марення виднівся вогник світла. Джон навпомацки пішов на те світло. Його ноги повгрузали у в’язке болото. З важким зусиллям він пересував одну за другою ступню. Чим далі він просувався, тим глибшим ставало чорне водоймище. Багнюка сягала йому по пояс. Джон просувався далі і вже майже дістався чарівного вогника. Та раптом холодна рука схопила його за щиколотку і потягнула донизу. Він потонув у в’язкій трясовині, а крижані пальці мертвою хваткою тримали його ноги, забираючи у глибині безодні. Останні бульбашки повітря вирвалися з його легень.

Кістлява рука мерця відпустила Джона і він провалився крізь морок, опинившись у довгому коридорі із старими, порослими мохом, стінами. Дорогу вкривала крива бруківка: старий камінь був усіяний численними тріщини. Чоловік ступив уперед і відчув, як земля «дихає» під його ногами, наче це був хребет гігантської рептилії: бруківка хвилями гойдалася вверх-вниз.

Блукаючи по живому лабіринту, Джон почув дзвінкий дівчачий сміх. Повернувши за черговий поворот, він побачив маленьку дівчинку із каштановим волоссям у льняній сукенці і білих чобітках. Вона глянула блакитними намистинками на нього і промовила:

– Я ховаюсь ― ти шукаєш, ― вона побігла уперед.

Джон побіг слідом за нею, чуючи попереду стукіт її чобітків. Його серце стукотіло в грудях, він важко дихав. Опинившись у одному із коридорів лабіринту, йому все-таки вдалось наздогнати і схопити дівчинку за плече.

– Зловив, зловив, ― промовила дівчинка. ― Будеш зі мною гратися у хованки ще?

– Звичайно буду, ― відповів Джон.

– Тоді заплющ очі, прикрий долонями і рахуй до десяти. І цур не махлювати! А коли дорахуєш до десяти, можеш розплющити очі.

– Один, два, три…

Коли Джон дорахував до десяти, то розплющив очі. Перед ним схилися обличчя Мері і Джексона. Він зрозумів, що весь цей час лежав на ліжку, а все решта було лише видінням.

– Як ти, синку? ― запитав Джексон.

– Непогано, док. Ну і міцне лайно ти мені вколов! ― Джон побачив криваві сліди від нігтів на своїх долонях.

– А ти виявляється живучий сучий син! ― вигукнула Мері. ― Я думала, що ти вже відкинеш копита.

– Тепер будемо чекати на результат, ― заявив Джексон. ― Я прийду через кілька днів і вколю нову дозу. А ти, Джон, спробуй час від часу порухати пальцями. Згодом нервові закінчення мають відновитись.

– Як скажете, док.

Джексон покинув дім. Коли вони залишились удвох Мері промовила:

– Ти все-таки погодився на цей експеримент. А якщо б він тебе вбив?

– Я більше не боюсь смерті, Мері, бо бачив речі гірші, ніж сама смерть.

– Ти віддаш Джексону браслет?

– Не хвилюйся, у мене є план, ― запевнив Джон. ― Якщо б я не погодився на цю угоду, Джексон рано чи пізно дістав би браслет іншими методами, а так у нас ще є в запасі час. Він щось замислив.

– Сподіваюсь, що все буде гаразд. Тобі щось принести?

– Ні.

Джон провалився у довгий і глибокий сон, який на цей раз обійшовся без сновидінь. Цікаво, що то була за дівчинка, яка хотіла зі мною погратися? Напевно це всього лиш марення або хтось із тих, кого він зустрів колись у своєму житті. Старі тіні з минулого, що жили в його підсвідомості.

* * *

Шериф Нік Пібоді сидів на дерев’яному стільці, звісивши брудні шкіряні черевики на столі і заклавши руки за спину. На його обличчя з темними бакенбардами світило ясне полудневе сонце. Золотий значок поблискував на темно-коричневій куртці. Він стикав у жовтих зубах зубочистку. Над його головою висіло опудало кабана, який вискалив гострі ікла і висолопив жовтий язик. Стіну, що прилягала до вхідних дверей, прикрашали заплямовані чорно-білі портрети вбивць і злочинців.

Щойно Нік поринув у дрімотний сон, як хтось постукав у двері. Він розплющив важкі повіки і гаркнув:

– Хто?!

– Шон.

– Заходь Шон, що у тебе?

– Брудний Біллі знову накидався у салуні і почав трощити меблі, ― крізь проріз дверей виглянула голова кучерявого молодика.

– Мене цей лайнюх вже заїбав. Піду вправлю йому мізки.

– Ми вже схопили його і посадили за грати, сер.

– Передай цьому недоумку, що я вже йду по його душу, ― шериф забрав ноги зі столу і встав.

В цей момент до кабінету увірвався лікар Джексон. Його щоки пашіли багровим жаром. Він витер піт на обличчі шовковою хустинкою і сховав її до кишені.

– Залиш нас, Шон, ― наказав Нік.

– Як забажаєте, джентльмени, ― кучерявий вийшов.

– Чого тобі, док? Ти дістав браслет?

– Браслет майже у мене, ― озвався Джексон. ― Як же тут жарко і душно!

– Хріново жити в цих тілах, ― шериф зареготав.

– Не те слово.

– Ти розібрався з тим пацаном Джоном?

– Він ховає десь браслет. Походу він зовсім не тямить, що то за штука.

– Ти дізнався звідки в нього цей пристрій?

– Джон нічого не пам’ятає, він назвав браслет дешевим шматком металу.

– Чому нам просто не асимілювати його?

– Пацан просто так не розколеться, він міцний горішок. Я бачив на власні очі, як з нього витікають потоки Хроноса. Ось що відбувається, Равануель.

– Давай називатися нормальними іменами, ― шериф гнівно глянув на нього. ― Стіни мають вуха. Ти розумієш про що я, Джексон?

– Так, шеф, ― док знову витер спітніле обличчя. ― Діяти треба дуже обережно. Ми не знаємо на що він здатний, навіть у такому стані.

– Я цілком з тобою згоден. Ти домовився з ним?

– Він сказав, що віддасть браслет, якщо стане на ноги.

– На твоєму місце я б не сильно довіряв йому. А якщо пам’ять вернеться до нього?

– Я підмішав йому в ліки наркотик, який затуманить його розум. Тепер просто так він живим від нас не втече. Залишилось лише почекати і він сам подарує нам той браслет.

– А Мері відомо щось про пристрій?

– Навряд, ― заперечив Джексон. ― Звідки цій училці знати про технології майбутнього?! Для неї це лише красива цяцька.

– Обережно, док. Якщо він втече, то я особисто зроблю з тебе фарш. Ти втовк це у свою голову?

– Не хвилюйтесь, шеф, ― заспокоїв його Джексон, ― у мене все під контролем. Скоро браслет буде у нас і ми прокладемо тунель між світами, знищивши цю брудну діру.

– Не сумніваюсь, док. Йди і пильнуй Джона.

– Слухаюсь, шеф.

Брудний Біллі тим часом валявся на соломі, яка встеляла підлогу камери. Від нього несло алкоголем і смерділо сечею. Його голова шуміла, наче хтось запхав туди розжарений динаміт усередину. Біллі висолопив язик, який був схожий на жорстку висохлу губку. Віскі, текіла і бокал портвейну бурлили в його пузі. Ковбой з гучним звуком перднув. Крізь потріскані губи він видавив слова хриплим голосом:

– Води…води…бісові виблюдки дайте напитись…

Хтось підійшов до камери і вставив ключ у замкову шпарину. Двері забряжчали. Біллі піднявся на ноги, його тіло похитувалося зі сторони в сторону. Туманними очима він глянув на шерифа, який зайшов до камери.

– О це так сюрприз, ге? А де моя вода? ― запитав Біллі.

– Ти вже добряче напився, блошиний лайнюх, ― відповів йому шериф.

– От срака, ― ковбой плюнув жовтою слиною на підлогу.

– Я тебе попереджав, Біллі, вести себе нормально?

– Попереджав, ― сказав ковбой похитуючись.

– А ти?

– А я поступив, як мудак.

– Добре, що ти це розумієш. І знаєш, що я з тобою зроблю?

– Залишиш гнити в камері чи відправиш на шахти? Можливо смерть через гільйотину?

– Я ненавиджу французів, ― відказав шериф. ― Поступимо з тобою інакшим чином.

Він відкрив рот з якого повилазила срібляста маса з мацаками. Відростки впилися у Білла, проросли крізь очі, залізли в пащу, впилися в шкіру. Його моторошний крик змінився якимось незрозумілими звуками, схожими на хрип чи булькання. Щупальця проростали в глиб тіла, трощили нутрощі, пожирали плоть, доки ковбой не перетворився на ртутну масу. Ртуть чи щось подібне до неї почало набувати форму. Речовина обросла шкірою, на ній виріс одяг. Тепер перед шерифом з’явився новий Біллі, очі якого світились сріблястими вогниками.

– Тобі вже краще, Біллі? ― запитав шериф.

– Набагато, ― надприродним голосом промовив той.

– От і добре. Зачекай трохи і я випущу тебе, коли повністю станеш одним із нас.

* * *

Джона розбудило вранішнє світло, яке просвічувало крізь фіранки. Він потягнув руки догори і протер заспані очі. Ноги під простирадлом горіли, наче їх тримали біля вогнища. Щоб знову почати ходити треба багато зусиль.

Спрямувавши погляд на пальці, Джон напружив усе своє тіло, направивши енергію на кінцівки. Пальці не рухались. Він спробував знову, так що його лице аж почервоніло від напливу крові. Спроба була марною. Чоловік зміряв гнівним поглядом ноги і почав усе спочатку. На якусь мить йому здалося, що лівий мізинець поворухнувся, але, мабуть, то було лише оманою свідомості. Ступні залишались важким непідйомним каменем.

Раптом ноги запалали блакитним вогнем. Крик ледь не зірвався з його уст через несамовитий біль. Жах застив у його очах, коли він дивився на це дійство. У повітрі завис запах обсмаленої свині. Вони горять! Якого дідька вони палають?! Та все неодмінно закінчилось. Джон втупився на ноги. Він не знав, що очікувати йому далі.

А далі стало тільки гірше. Джон все частіше почав помічати помутніння в своїй голові, що супроводжувалося дивними образами, роздвоєнням в очах, розсіяністю, приступами агресії і плутаниною думок. Він не бачив жодних результатів, але Джексон наполягав на продовженні експерименту.

День минав за днем. Одного разу його зловили корчі. Від болі він скрутився і впав із інвалідного візка, розпластавшись на підлозі. В хаті нікого не було, щоб допомогти йому. В такому стані він пролежав півдня, доки не з’явилася Мері і не підняла його.

Час від часу у своїй кімнаті Джон помічав темну згорблену постать із каптуром, що проходила повз його вікно. Вона почала з’являтися все частіше і частіше. Деколи постать із гачкуватим носом, немов зробленого з білого пластиліну, стояла перед вікном, а потім неспішним кроком йшла далі. Джон розповів про це Мері.

– Не бери дурне до голови, ― сказала вона. ― Це всього лише марення. Тобі потрібно перестати пити ці ліки ― вони роблять тобі тільки гірше, а жодного позитивного результату немає.

І коли Джон вже майже змирився з думкою, що більше ніколи не стане на ноги, трапилось справжнє диво. Сталось це в той день, коли на вулиці накрапав дощ. Холодний вітер свистів крізь дерев’яну шибку. В черговий раз Джон напружив пальці. Ноги запалали блакитним полум’ям. Він відчув, як кістки всередині затріщали, плоть пройняло жаром. Він завив від пекельної болі. Тепер палало все тіло. Щось невідоме підняло його вгору. Кожна клітина тіла в його організмі наповнилася енергією. Ноги ожили самі по собі. В голові Джона все це нагадувало якийсь чудернацький сон. Його палаюче тіло наповнювалось життя. Ноги напружились і він зміг ними поворушити. Серце шалено калатало, а кров стукотіла у скронях. Якась нова невідома енергія наповнила його. Нарешті тіло перестало палати і він опустився на ліжко.

Коли Мері побачила це на власні очі, то не могла приховати свого здивування. Джон впевнено крокував по кімнаті. Розім’явши закаменілі м’язи, він вже ходив по всьому дому. В його серці зародилась віра у якісь вищі сили, що допомогли йому стати на ноги. Та невідома сила жила десь в середині нього і чекала свого часу. Мабуть, Джексон і справді був чаклуном, причетним до усієї тієї чортівні, що коїлась з ним останнім часом. А док, коли побачив, що Джон стоїть на ногах, був здивований не менше, ніж Мері.

– Тепер я хочу отримати платню, ― заявив Джексон.

– Все по-чесному, док, ― промовив Джон. ― Ти отримаєш свій браслет. Підемо в салун і вип’ємо за моє одужання.

– Ні, спершу я хочу браслет, а вже потім вип’ємо, ― наполягав він.

– Не це ти шукаєш, доку? ― озвався чужий чоловічий голос позаду.

Чоловіки обернулися і побачили перед собою сивого ковбоя. Джон відразу його впізнав: це був той тип, що витягнув його з в’язниці. Він тримав шестизарядний револьвер і націлив на Джексона.

– Девід?! ― вигукнув лікар. ― Звідки ти тут опинився? Ти ж зник кілька років тому!

– Були деякі справи, ― сказав Девід. ― А тепер відійди від Джона.

Джексон випустив з пащі ртутні мацаки. Вони спробували схопити Девіда. Пролунали три вистріли. Кулі пройшли крізь дока, розбивши вікно. Скло осипалось і уламки полетіли на підлогу. Джон схопив мідний підсвічник і вдарив Джексона по голові. Від удару він впав на землю.

Його тіло почало змінювати форму. Тепер це була ртутна маса, яка розтікалась по дерев’яних дошках. З неї виросли сріблясті мацаки. Девід випустив ще три кулі у потвору.

Це його не зупинило. Ртутний монстр пригнув вперед. Слизькі мацаки майже впились в обличчя ковбоя. Девід встиг витягнути другий пістолет і вистрілити. З дула вилетів заряд плазми, який в повітрі спопелив ртутного восьминога.

– Ледь не схибив, ― Девід полегшено зітхнув. ― Прийшлось застосувати крутішу зброю.

– Що це за сране гівно тут відбувається?! ― вигукнув Джон.

– Це древня раса, яка називається асимілятори. Вони вселяються у тіла інших істот і приймають їхню форму, ― пояснив ковбой. ― Не маю жодного поняття звідки вони тут взялися.

– Ти вже вдруге врятував мені життя. Хто ти такий?

– Мене звати Девід Стюарт. Вибач, що я так довго. Сподіваюсь я ненадовго запізнився? Скільки часу минуло?

– Точно не знаю. Може тижні два або навіть більше.

– От холера! ― вилаявся Девід. ― Знову я помилився в координатах. Як твої ноги?

– Як бачиш, чудово. Тепер ти мені маєш пояснити, якого блудливого дідька все це трапилось!

– Спокійно, Джон, все по порядку, ― він поправив капелюх на своїй голові. ― Я не знаю звідки тут взялися асимілятори. А Мері ще не було дома?

– Мабуть, вона ще в школі. І Девіда теж нема.

– Отже, син десь вештається, як завжди.

– Зачекай, значить Мері ― твоя дружина, а він ― твій син?

– Так і є. Ходімо в салун, мені треба випити. Решту розповім по дорозі. І прихопи з собою браслет.

Вони вийшли з дому. Небо застеляли сірі хмари, за якими де-не-де визирали сонячні промінці. Вперше за багато днів Джон вдихнув свіже повітря на повні груди. Йому хотілося вдихати його вічно. По припорошеній дорозі проїхала карета. Кучер помахав їм рукою.

– Ти його знаєш? ― запитав Джон.

– Зустрічались колись, ― відповів Девід. ― Його батько був фермером, який розводив овець, а він все життя любив їздити на конях. Врешті продавши бізнес покійного татка, йому встрелило в голову стати кучером. Ось така історія.

– Кумедно.

Ковбої пройшли крізь ряд будівель, оминули дерев’яну церкву з череп’яним дахом і мідним хрестом. На одному із домів висіла перехилена вивіска «Дірк і Кларк». Девід повідав, що тут мешкає гробар із дружиною. Лавку відкрили друзяки, що займалися похоронним бізнесом і майстрували гроби. Та коли Дірка не стало, Кларк особисто поховав його, влаштувавши пишні похорони, а потім знайшов собі якусь дівку і переїхав сюди жити. Через місяць вони одружились.

За кілька осель звідси знаходився офіс шерифа. На вході стояло кілька міцних чолов’яг, які палили самокрутки і щось гучно обговорювали. Поруч була конов’язь, де поїдали траву гніді та бурі коні. Хлопчина у клітчатій сорочці, яка була на нього завелика, напував їх водою і розчісував гриву. Щойно ковбої помітили Девіда, то почали між собою шепотіти, косо позираючи в його сторону.

Від офісу шерифа до салуна їх відділяло кілька кварталів. Нарешті вони дочимчикували до двоповерхової будівлі, зробленої із соснових дошок, вікна якої затуляли білі мереживні фіранки. Основу підпирали залізні балки. Перед входом на лавці сидів дід із пончо на голові, який палив довгу сигару і випускав густі димні кільця.

– Деві вернувся у рідні краї! ― старий усміхнувся, виставивши криві зуби.

– Були деякі справи, старий, ― Девід потиснув його шершаву долоню.

– А це що за мексиканця ти з собою привів? ― дід вказав на Джона.

– Мене звати Джон Сміт і я не мексиканець, ― озвався він.

– Джон Сміт, хочеш спробувати? ― старий простягнув сигару.

– Давай, ― Джон взяв сигару і запалив. Гаряче тепло полилося по легенях і він закашлявся. В голові закрутилось. ― Міцна холера!

– А тож бо, синку, ― дід забрав сигару назад. ― Такої цукерочки ти ще не куштував! Скоро відчуєш, як стане легше.

Джон і Девід зайшли у напівтемне приміщення із дубовими столами. За деякими із них сиділи ковбої із серйозним обличчям, що різалися у покер і блекджек. Біля барної стійки стояв вусатий джентльмен у костюмі-трійці, який наливав гостям пійло. Коло них вештались куртизанки у коротеньких спідницях із пікантними вирізами на грудях. Одна з брюнеток в блакитному платті з родимкою на щоці підійшла до Джона і промовила вишневими губками:

– Не хочеш прогулятися зі мною на верх, де я оближу твого льодяника?

– Мабуть, я відмовлюсь, солоденька, ― відповів Джон. ― Можливо наступного разу.

Вони дійшли до барної стійкої, сіли на одне із вільних місць, а бармен, помітивши нових гостей, обернувся до них.

– Здоров будь, Девід, старий сучий син! ― привітав його бармен. ― Що будеш пити?

– Привіт, Зак! ― вигукнув Девід. ― Бачу сьогодні ти в ударі! Сто років тебе не бачив! Налий мені і моєму приятелю по стакану віскі.

– Як просуваються справи? ― запитав Зак, заповнюючи скляні стакани оранжевим пійлом.

– Потрохи йдуть вперед.

– Щось давно я тебе не бачив. Де ти вештався?

– Прийшлось на деякий час відлучитись. Ділові поїздки. Правда, Джон?

– Авжеж, ― він відпив віскі і скривився. ― Давно не пив чогось міцного.

– Привикай, Джон, до нового життя, ― Девід поплескав його по плечу і глянув на бармена. ― А ти все працюєш, Заку, не покладаючи рук?

– Як завжди, Девід, ― Зак зітхнув і покрутив вус. ― Якщо дружина дозволить, то колись ми разом пустимось на твої ковбойські забави!

– Не сумніваюсь, Зак, ― Девід осушив стакан, ― і візьмемо разом з собою Джона.

– З нас би вийшла хороша банда, ― погодився Джон, допиваючи своє віскі.

Раптом до салуна увірвався шериф Нік із двостволкою в руках. З ним зайшло ще декілька міцних чолов’яг. Ковбої, що сиділи за картами, кинули гру, глянувши на шерифа і його компанію. Куртизанки притихли біля стіни.

– Давай сюди того чорномазого! ― загорланив Нік.

– Чого тобі треба? ― Джон встав із стільця.

– Не спіши так рано в пекло, синку, ― Девід загородив собою Джона.

– Ви подивіться, старий Деві вернувся! ― Нік почесав чуприну. ― Залиш цього виблюдка нам.

– Я б тобі віддав його, але в мене самого є до нього деякі справи. Ходи на вулицю, Нік, щоб не робити гармидер при людях.

– Ну то пішли.

Шериф вивів Джона і Девіда на двір. Вони стали пліч-о-пліч навпроти Ніка. Між ними зависла мертва тиша. Шериф зміряв їх погордливим поглядом. Нарешті він озвався:

– Мені треба забрати одну річ у хлопчика Джонні, яку він присвоїв собі.

– Щось подібне? ― Девід показав сріблястий браслет на своїй руці.

Це на мить відволікло ковбоїв. Не втрачаючи момент, Девід вихопив другою рукою пістолет і вистрілив. Плазмові постріли перетворили їх один за одним на купки попелу. Вижив тільки шериф: плазма розтрощила його пузо, залишивши велику діру. Ртуть затягнула рану від пострілу, яку отримав Нік. Він вишкірився.

– Отже, ти теж з майбутнього, Девід.

– Як і ти Нік.

Шериф випустив кілька мацаків з пащі і вирвав пістолет з рук Девіда. Щось гостре і неприємне, наче москіт, вжалило Джона за шию. Він витягнув дерев’яний дротик, що стирчав в шкірі, і звалився на підлогу. Наступний дротик полетів у Девіда, який впав слідом за Джоном.

Коли чоловіки прийшли до тями, то виявили, що їх прикували до кам’яної стіни. В камері, до якої їх заточили, було холодно і сиро. Під ногами лазили сірі пацюки. Вони видавали мерзенний писк. Джон махав ногами, намагаючись відігнати їх від себе.

Нарешті двері в’язниці відчинились і всередину зайшли наглядачі. Два амбали зняли ланцюги, але залишили кайдани на ногах полонених. Здоровані вивели їх з камери і повели по довгому коридору. Вони йшли так деякий час, просуваючись вперед, а кайдани дзвеніли під їхніми ногами.

Їх вивели до мосту, де перед ними відкрилось високе скелясте склепіння, освітлене яскравими ліхтарями. Під ними лежала темна безодня, оповита непроглядною імлою. Приміщення, в якому вони опинились, по-справжньому вражало своїми масштабами. На стінах були вирізьблені чудернацькі химерні орнаменти, старі барельєфи зображали великих титанів із щупальцями. Це місце несло в собі щось моторошне, старе і давно забуте. Джон відчув, як його нутро продерло від невідомого страху, що змушувало серце шалено калататись.

Пройшовши до кінця коридору, полонені спустилися вниз по кам’яних сходах, що вели до арки. Там, за аркою, амбали провели в’язнів до похилених дверей і зачинили їх за собою. Перед ними повстала розкішна простора кімната, що нагадувала середньовічний бенкетний зал. Вирізьблений мармуровий стіл стояв в центрі кімнати. Біля нього пустували стільці, виготовлені з чорного дерева. Над столом висіла люстра, що палала тьмяним світлом воскових свічок. Чотири колони підпирали кути зали. В кімнаті не було жодного натяку на вікна.

За столом їх уже чекав шериф. Він попросив ковбоїв всістися і сказав:

– Тепер давайте говорити на чистоту, любі друзі. Як вас занесло на Дикий Захід і звідки ви дістали браслети?

– Не твоє собаче діло, засранцю, ― відповів Девід.

– Я теж нічого не скажу, ― підтримав його Джон.

– Тоді хлопці поступимо інакше. ― промовив Нік. ― Вас, мабуть заворожило це місце, коли ви опинились тут? Воно було давним-давно поховане під землею того, що ви тепер називаєте Диким Заходом. Колись тут були правічні ліси індіанців, до яких жили інші темні раси, зокрема і велетні, які рано покинули ці землі. Це старе жахливе місце, яке веде до витоків космосу. Чорні тунелі первісної енергії. Я прибув із далеку і опинився тут випадковим чином. З цим світом сталося щось не так і мене затягнуло в безодню. Моє космічне судно проробило довгий шлях, доки нарешті не опинилося тут. Наша раса подолала шлях нагору, проте виявила лише примітивні зародки цивілізації. Попри все мені набридло сидіти в цій дірі і потрібно повернутись до свого світу.

– І що ти пропонуєш? ― запитав Джон.

– У вас є браслети, які можуть повернути мене назад. ― натякнула істота, що ховалася за личиною шерифа. ― Проте це людські технології, з якими може взаємодіяти лише людське ДНК, тому я на жаль не можу прокласти собі дорогу. Тільки один із вас може допомогти мені, провівши назад у мій світ. Натомість я можу подарувати вам невідомі до цього знання, які зроблять вас безсмертними і багатими.

– Дуже цікава пропозиція. Я допоможу тобі, ― погодився Девід. Джон недовірливо покосився на нього.

Шериф дозволив їм звільнитись від ланцюгів і продиктував йому координати, щоб потрапити у світ асиміляторів. Браслет активувався і вони щезнули у вирі простору і часу. Та буквально за одну мить перед Джоном з’явився мокрий, як хлющ, Девід. З його волосся скрапувала вода.

– Що сталося? ― запитав Джон.

– З шерифом покінчено, ― Девід усміхнувся. ― Я втопив його в Атлантичному океані: асимілятори не переносять соленої води. Якби йому вдалося дістатися до домівки, він би повідомив усіх про наше місцезнаходження і стер Землю в порох.

– А що будемо робити далі?

– В глибоких нетрях цього гігантського комплексу живе дещо, що асимілятори називають Н’гатул ― одна із сутностей, яка наповнює расу енергією і дарує свідомість усім особинам. Живлячись енергією, асимілятори перетворюють інші раси на подібних собі. Так вони знищили не одну цивілізацію. Я застосував вибухівку, щоб підірвати це місце і розірвати зв’язок із Н’гатул. Уламки закриють канал і сподіваюсь, що ніхто не буде копатись в цій землі, щоб ненароком знову не пробудити старих богів.

– Якщо вибухівка знищить все, то селище перетвориться на руїни і загинуть невинні люди! ― вигукнув Джон. ― Нам треба врятувати інших.

– Облиш, Джон. Ти ще багато не пам’ятаєш про це місце. До того ж ми не знаємо, хто з них асимілятори, а хто ― справжні люди.

– Я впевнений точно, що Мері справжня і її син теж.

– Тоді візьми пістолет. Він тобі пригодиться. А я зачищу все в підземеллі і потурбуюся, щоб все пішло за планом.

Девід допоміг Джону ввести координати і відправив його назад в селище на пошуки Мері. Він опинився на одній із будівель і з вершини побачив, як Девід перестріляв людей шерифа. Потім в них влетіли снодійні дротики і їх повели по вулиці у невідомому напрямку.

Джон, ховаючись від поглядів сторонніх людей, дістався до своєї оселі. Двері були відчиненими. Щойно він ступив за поріг, то побачив, що все було перевернуте догори дном. Книжкову полицю хтось перекинув, перетворивши книги на обідрані листи паперу з обкладинками. Меблі в вітальні нагадували груду дерева, встелену роздертою скатертиною. Велике люстро розбилось на уламки.

Вони шукали браслет, але їхні пошуки закінчились невдачею.

Зайшовши до кімнати Мері, він побачив роздерте замучене тіло. Руде розпатлане волосся пасмами звисало з мертвої голови, що нагадувала подертий гумовий м’яч. Замість очей в черепі зяяли дві чорні діри, з яких витікала темна кров. Посиніли сині губи зависли у німому мовчанні. Шматки плоті лежали на ліжку, бризки крові заливали стіни і стелю. Місиво з кишок і органів валялося по всій кімнаті. В повітрі стояв неприємний запах гнилі і людських випорожнень. Джона знудило і він виблював жовчю на підлогу. Він не міг більше дивитись на це жахливе дійство і побіг на вулицю. Свідомість в його голові затуманилась, а на очі навернулись сльози. Я не зміг врятувати її. Ці слова застрягли в його горлянці німим жахом. Вони помстились йому, а він помститься їм. Біль від втрати тепер буде жити в його серці вічно.

Джон вийшов з будинки, бо був не в змозі більше дивитися на це дійство. Свіже повітря придало сил ― йому ставало легше. По дорозі до нього йшов маленький Девід. Джон витер рукавом змокрілі очі і зупинив малого.

– Не йди туди, синку, ― сказав він.

– Це чому, дядьку Джон? ― запитав малий.

– Хтось увірвався в будинок і зламав там усе. Я відведу тебе у безпечне місце.

– А де мама? ― занепокоєним голосом запитав хлопчик.

– З нею все гаразд, вона зараз теж у безпечному місці, ― збрехав Джон. ― Я відведу тебе до твого татка Девіда.

Вони бігли по селищу, прямуючи до пустиря. По дорозі їх зустрів натовп хижих ковбоїв з револьверами в руках. Джон прикривав собою мало. Він витягнув пістолет і почав стріляти в асиміляторів, перетворюючи одного за другим у купки попелу, які розвіював теплий вітер. Повітря наповнило звуки куль і запах пороху.

Чужаків ставало все більше і більше. Ртутна маса лізла з усіх щілин, знищуючи своїми мацаками цілі будівлі на своєму шляху. Восьминоги намагались щупальцями схопити стрілка. Кілька куль прострелили Джонові праве плече і просвистіли над самим вухом. Від несподіванки він впустив пістолет на землю. Чоловік спробував підняти лівою рукою пістолет, а мацаки вже лізли до його горла, щоб задушити жертву.

На допомогу з’явився Девід, який тримав у кожній руці по пістолету. Плазма на шматки розривала товсті відростки. Він наказав хлопцеві триматися щільніше до них. Так утрьох вони тримались, просуваючись ярд за ярдом до рятівного пустиря, який вже був зовсім близько.

Земля під їх ногами почала гуркотіти. Тріщини розросталися по пильній дорозі, залишаючи по собі глибокі борозни. Землетрус знищував селище, а пласти ґрунту залазили один на одного. Нарешті трійця дісталася безпечного місця. Вони дивились, як вибух роздирає гігантського монстра, який своїми щупальцями з останнім сил намагався вирватися з глибокої темної безодні, в яку його невпинно затягувало. Нарешті він потонув у розломі. Роздався гучний моторошний рев, який ледь не розірвав вушні перетинки. Здавалося, що він лунає з самих надер землі, де таїлось те темне космічне зло, яке з’явилось крізь вкриті мороком коридори Всесвіту.

Та тепер пустир і скелясті гори розділяли лише уламки землі, дерева і каміння, під якими назавжди було поховане те древнє Щось. Я бував колись у цих місцях і скажу вам, що це досить моторошне місце, яке досі перехоплює моє серце від того жаху, що поховане у нетрях землі.

– Нам треба поговорити з твоїм татком наодинці, ― промовив Джон, звертаючись до малого Девіда.

Вони відійшли на декілька ярдів вперед. Палюче сонце світило їм в обличчя.

– Вони вбили Мері, ― повідомив Джон. ― Не хотів, щоб хлопчик чув це. Ти сам маєш йому сказати.

– Я зрозумів, Джон, ― промовив Девід. ― Мені дуже шкода.

– Мені теж. Плече ще трохи пече, але це ніщо по зрівнянню з тим, що вони з нею зробили.

– Мертвих вже не повернути. Вони лишаються шрамом в наших серцях. Ти хороший мужик, Джон Сміт. Я вдячний, що ти врятував мого сина, але я заберу його з собою, бо я все-таки його батько.

– Що ж вірно. А що буду тепер робити я?

– Ти тепер вільний. Може відправитись куди забажаєш ― перед тобою відкритий цілий світ.

– Ти мені так і не розповів, чому витягнув з в’язниці.

– Рахуй це старим боргом, який я тобі вернув.

Девід розповів Джонові, як користуватися браслетом, щоб не загубитись у нетрях часу і простору. Вони відправились кожен своєю дорогою, залишивши позаду руїни містечка, яке ще недавно вирувало гамором. Смерть оманлива річ. Вона ходить по п’ятам із життям, залишаючи по собі розруху. Нездійснені мрії, невинні жертви, таємне переплетіння душ ― все це залишається позаду, щоб дати надію чомусь новому.

Носферату

Спливло трохи часу з того моменту, як Джон покинув Дикий Захід. Старі шрами ще жили в його серці, але він відганяв неприємні спогади зі своєї голови. Чоловік піднявся на височину і кинув погляд на мальовничу картину, що повстала перед ним: гірський хребет вкривав амазонський дощовий ліс, здалека виднілись гори з буйною рослинністю, на фоні ясного блакитного неба пливли сіро-фіолетові хмари. Теплий вітер дув йому в обличчя. Джон розстібнув свою куртку, з якої виднілась фланелева сорочка.

Він спустився вниз, у саме серце Амазонії, де панувала дика флора і фауна, і не було жодного натяку на людську цивілізацію. Його немов занесло у якийсь інший куточок Всесвіту, де панував зовсім другий світ. Справа від нього дзюркотіла ріка, а поміж високих дерев продиралось сонячне світло. В повітрі витав свіжий насичений запах, наче після свіжоскошеної трави. Просуваючись тропічним лісом, Джон пильно дивився навколо себе, щоб не пропустити хижака, який забажає скуштувати його на обід. В зеленій рослинності серед чагарників ховались ягуари, а на гілках дерев причаїлись удави, звиваючись навколо стовбура. Пташки пролітали десь високо в небі, співаючи одна до другої.

Серед цього співу пролунав тонкий жіночий зойк. Голос кричав і благав прийти на допомогу, лунаючи зі сторони річки. Джон побіг на викрики. Зупинившись перед обривом, він побачив у воді тіло жінки, яку зносило течією. Вона борсалася у воді, намагаючись схопитись за берег, та її спроби виплисти були марними.

Джон схопив довгу товсту гілку і побіг слідом за нею. Він озвався до неї, а вона, помітивши чоловічу постать, обернулась в його сторону. Гілка зависла над водою. Жінка спробувала дотягнутись до кінцівки, але їй забракло відстані. Наступного разу Джон висунув гілку дальше. Жінці вдалося на цей раз схопитися, але він не зміг втримати рівновагу і впав у річку слід за нею.

Течія зносила їх все швидше і швидше. Попереду був обрив. Така перспектива не влаштовувала Джона, але він не міг кинути жінку напризволяще. Він спробував доплисти до неї і вхопити за руку, але його весь час зносило в бік. Джон відчув, як вода зникла з-під його ніг, а перед ним розкинулось провалля. Його кров всередині закипіла, а нутрощі вивертало назовні. Він летів із гірського схилу, по якому стікав водоспад, а там внизу на нього чекали гострі скелясті шпичаки, що мали проткнути їх обох насмерть. Жінка несамовито верещала спускаючись все нижче і нижче.

Спробувавши наздогнати її, Джон розсікав повітря руками. Здавалося, що це допомогло, бо відстань між ними почала скорочуватися. До землі лишалося десяток ярдів. Скелясті піки ось-ось мали проткнути їх. Жіноча постать ставала все ближче і ближче. Ось він вже майже торкнувся її руки. Каміння зависло над ними на відстані кількох ліктів.

В останню мить Джон схопив жіночу руку. Земля під ними зникла, бо блакитне полум’я поглинуло їх. Тепер вони летіли крізь один із тунелів часу і простору. Він розгледів її бліде нажахане обличчя і не повірив власним очам: перед ним була Мері. Проте вона була зовсім молодою. Такою вродливою він її ще не бачив. В його голові зародився здогад, що вона була ще досить юною, проте невідомо яким чином опинилась серед тропічних лісів Амазонії. Це наштовхнуло його на думку, що вона теж могла подорожувати крізь простір і час, та він не міг зрозуміти, яку роль йому відведено в її житті.

Жах на обличчі Мері змінився здивуванням. Вона спробувала щось сказати, але в неї так нічого не вийшло. Натомість її повіки зімкнулись і дівчина втратила свідомість. Мабуть, це був наслідок втоми або пережитого шоку.

Вона оговталася на застеленому ліжку. Чорний костюм, у який Мері була одягнута, виявився геть пропаленим, наче побував у вирі якоїсь пожежі. На ньому були численні випалені діри і подряпини. На грудях у неї висів обсмалений металевий значок із надписом великими грубими літерами: «ВОРТЕКС». Мері відкрила очі і примружила їх, закриваючи долонею від ясного сяйва сонця. Нарешті вона розгледіла чоловічий силует, що стояв біля вікна.

– Хто ти? ― озвалася вона до нього.

– Мене звати Джон Сміт, ― представився він.

– Джон Сміт?! ― перепитала вона, наче не почула з першого разу. ― Ти здається врятував мені життя. От тільки більше я нічого пригадати не можу.

– Кумедно виходить: ще недавно я лежав без пам’яті і ти рятувала мені життя, а тепер все навпаки.

– Що ж тут кумедного? ― вона нахмурила обличчя.

– Ти й справді нічого не пам’ятаєш?

– Зачекай, ― Мері потерла скроні, ― здається щось таки прорізається в моїй пам’яті. Я потрапила в якийсь вихор блакитної енергії, що поглинув мене і викинув мене у річку. Та то був зовсім не вихор. То був несамовитий вогонь, що обпікав. Все відбулось миттєво. Я наче подолала вогняну стіну і впала в воду, а потім скотилася вниз, і ти підхопив мене. Земля зникла перед нами і ми потрапили у таємничий тунель. Це все правда?

– Так все й було, то був один із коридорів простору і часу, ― пояснив Джон. ― Тебе звати Мері Стюарт.

– Мене звати Мері Стюарт, ― повторила вона.

– Дивно, ― його погляд ковзнув вниз, ― ці чоботи. Звідки ти могла взяти їх? На підошві видно фірмовий знак: «603». Я залишав його на кожній парі, коли закінчував роботу.

– Отже, ти працював чоботарем на фабриці? ― здогадалася Мері. ― І багато таких пар ти зробив?

– Безліч, я навіть не можу сказати скільки. Та чому серед усіх живих людей на світі ці чоботи опинились у тебе? Як ти їх дістала?

– Цього я тобі не скажу, бо не пам’ятаю, ― зізналася вона.

– А ти спробуй пригадати, ― наполягав Джон. ― Це дуже важливо для мене.

– Коли я починаю згадувати, в мене виникає темне провалля в голові. Можливо, я купила їх у крамниці?

– А це ти теж купила в крамниці? ― він показав їй пістолет, що нагадував шматок деформованого металу. ― А ще цей значок «ВОРТЕКС». Що він значить?

– Мабуть, бренд одягу. В світі безліч чорних шкіряних курток. А свою куртку ти звідки взяв?

– Я дістав її на Дикому Заході.

– На Дикому Заході?! ― вона пирхнула. ― Ти що ковбой?

– Не зовсім. ― Джон знітився, опустивши погляд додолу.

– О, я вже бачу образ ковбоя Джона Сміта, який об’їздив весь Дикий Захід на своєму улюбленому гнідому скакуні, підкоривши не одне дамське серце на своєму шляху, перестріляв банду бородатих мексиканців, мужньо бився з койотами серед скелястих гір…

– Все було зовсім не так, ― перебив він її. ― Я лише зміг врятувати малого хлопця від лап інопланетних монстрів.

– Про банду бородатих мексиканців було переконливіше, ― вона стримувала себе, щоб не засміятись. ― А де його мати?

– Вона загинула, ― Джон пильно вдивлявся в обличчя Мері.

– Що ж мені прикро. А той хлопчик був твоїм сином?

– Ні, але він був мені, як син. За ним повернувся його батько, який забрав його з собою.

– І які в нас плани?

– Нам немає куди поспішати. Ми можемо прогулятися містом і десь перекусити.

– Звучить чудово. Тільки я не можу вийти на вулицю в такому обпаленому одязі.

– Я сходив до лихваря і обміняв трохи золота, а ще прикупив тобі плаття. ― він дістав із шафи одяг і вручив Мері. ― Коли ти переодягнешся, цей одяг прийдеться викинути, бо воно схоже на дрантя. І цього розплавленого пістолета ми теж позбудемось. А значок «ВОРТЕКС» треба зберегти на всякий випадок. Може він нам ще пригодиться.

Мері одягнула нове шовкове смарагдове плаття і вони вийшли з готелю, опинившись посеред охайної вулички. Сонце майоріло високо в небі. В повітрі пахло весною: білим цвітом розквітали яблуні та вишні. По тротуару йшли люди: джентльмени в сюртуках і налакованих черевиках з дамами в широких платтях, прості робочі в сірих потертих льняних сорочках і просторих штанях, бідняки в розхристаному одязі. По дорозі бігали діти, наздоганяючи карету з кучером, що керував кіньми, які цокотіли копитами по бруківці. Бездомні пси топтались по клумбах і ганялись за котами, забрідаючи у тінисті провулки.

Як виявилось, вони опинились у Людвігсбургу ― крихітному німецькому містечку. Стояла перша половина 18 століття: місто тільки почали розбудовувати. Повсюди знаходились ще недобудовані будівлі, на яких працювали замурзані чоловіки. Робота кипіла і вже скоро це буде осередок, що почне процвітати, запрошуючи нових мешканців у свої володіння.

Вони знайшли невеличкий ресторанчик в кінці вулиці і присіли на веранді за вільним столиком. До них підійшов охайно вдягнутий кельнер з закрученими вусами. Він привітався з гостями і залишив карту меню на столі. На замовлення прийшлося трохи зачекати. Врешті їм принесли картоплю, боби, м’ясо і по келиху червоного вина. Джон подякував кельнеру, розплатився і вручив на додаток золоту монету зі свого кисету. Вусань був дуже задоволений такою щедрою винагородою.

– Чому цей чоловік говорить англійською? ― запитала Мері. Вона відпила трохи вина: на смак воно було терпке, але солодке.

– В моєму браслеті вмонтовано автоматичний перекладач ― технології майбутнього. Ти чуєш англійську, а він розмовляє німецькою, і навпаки. Так легше спілкуватись один з одним.

– Отже, ти ковбой з майбутнього?

– Ні, я лише мандрівник, що подорожує крізь простір і час.

– А може ми відправимось кудись разом?

– Було б непогано, ― погодився Джон.

За сусіднім столиком вони підслухали розмову двох вельмож, що говорили про бал, який мав відбутися у резиденції герцога Ебергарда, де мало зібратися безліч вельмишановних людей. Джон запропонував відправитись туди, переодягнувшись як слід. Мері запротестувала, пояснюючи це тим, що вона не вміла танцювати і вони не можуть просто так потрапити на святкування, куди запрошують лише самих багатих.

Та Джон продовжував стояти на своєму, бо хотів хоча б одним оком глянути на резиденцію, тому Мері врешті решт здалася. Для прийому він прикупив їй чудове пишне блакитне плаття, в якому вона мала відправитися на бал. Перед від’їздом він допоміг їй зав’язати корсет, від якого її персики стали пухкішими.

На дворі почало сутеніти, коли вони у святковому вбранні сіли у карету, яка повезла їх до резиденції. Перші зірки почали з’являтися на сірому полотні неба, а блідий примарний місяць був одним із посланців ночі. Широка дорога крутилася, звивалася, а колеса стукотіли по кам’яній бруківці. Кучер гнав коней вперед, вдаряючи довгим батогом по гнідим спинам. Ще здалеку вони помітили грандіозний палац у стилі бароко.

Карета проїхала залізні ворота, які охороняла стража з мушкетами в руках. За воротами стояли пікінери. Кучер їхав вперед вслід за іншими каретами, що прямували до резиденції. Попереду знаходилось велике озеро з фонтаном, в якому плавали качки та лебеді, краса якого й справді біла неймовірна. Під'їзну дорогу прикрашали клумби з квітами та високі дерева, які росли на траві. З вікна можна було помітити фасад будівлі, яку прикрашала колонада з білого мармуру. В оздоблених вікнах із вишуканими шторами палало жовтогаряче світло.

Щойно карета зупинилась, до вхідних дверей підбігли лакеї у лівреях та білих рукавичках. Один із них подав Мері руку і допоміг вийти. Джон тим часом вийшов самостійно. Вслід за лакеями до них підійшов церемоніймейстер із довгим папірусом в руках.

– Як ваші імена? ― запитав він.

– Мене звати Джон Сміт.

– А юну леді?

– Мері Стюарт.

– З якого ви герцогства?

– З Валенсії, ― сказав Джон, що першим прийшло йому в голову.

– З далеких середземноморських земель?! ― здивувався церемоніймейстер. ― Вас напевно немає в списках. ― Він провів грубим пальцем по папірусу. ― Так і є. Вийшла помилка.

– Не будемо робити з цього катастрофи, ― Джон дістав з свого кисету жменю золотих монет і вручив йому. ― Це буде пожертва на честь сьогоднішнього святкування.

– Так, авжеж, ― церемоніймейстер сховав золото до кишені. ― Ми вже заносимо вас у списки. А як вас представити?

– Пишіть, як є. Джон Сміт.

– А я буду Марія фон Браун.

– Ласкаво просимо на бал герцог Сміт Джон і герцогиня Марія фон Браун з Валенсії! ― урочисто вигукнув чоловік і показав рукою на вхід.

– Здається, все пройшло гладко, ― промовив Джон до Мері.

Вони зайшли в резиденцію, піднялися мармуровими сходами, встеленими шовковим червоним килимом, пройшли довгим коридором із вишуканою навою і оздобленими колонами.

Джон не міг передати усіх емоцій, що вирували всередині, коли він опинився у тому чарівному приміщенні. Перед гостями розкинулась простора зала, яку прикрашали численні гобелени і картини. На стелі висіла срібна люстра, на якій горіли сотні воскових свічок. Керамічна плитка блищала яскравим сяйвом, віддзеркалюючи постаті людей, що ходили по ній. Вікна загороджували шовкові портьєри. Обабіч стін стояли столи, застелені білосніжними скатертинами. Біля них помістились довгі лави з соснового дерева. Слуги вносили все нові і нові єства та напої.

Доки Джон і Мері розглядали всю ту красу, яка повстала перед ними, все більше гостей заходило всередину, заповнюючи залу. Тут зібрались високоповажні люди з усієї Алеманії. Усі приходили парами. Жінки носили гаптовані плаття, які коштували цілий статок, намагаючись вирізнитись поміж усіма. Чоловіки теж не відставали від своїх половинок, одягнувши парадні костюми і фраки. Також приходили високопоставлені чини у нарядній військовій формі з орденами на грудях.

Останнім до зали зайшов церемоніймейстер, який закликав усіх присутніх гостей до тиші. Він дав команду і залунали фанфари. На балконі з витонченою балюстрадою з’явились герцог Ебергард і його дружина Генріеттта.

– Вітайте герцога Ебергарда Людвіга Вюртемберзького і його дружину Генріетту Марію Бранденбург-Шведську!!! ― вигукнув церемоніймейстер.

Залу заполонили оплески і овації, люди вигукували слова подяки і вітання. Наступила тиша. Королівська пара вклонилась із усіма почестями привітала усіх гостей, що зібралися на їхньому святі. Герцог проголосив, що бал офіційно відкритий, і першим разом із своєю дружиною пустився у танок в ритмі вальсу. До них приєднались решта гостей.

Джон теж запросив Мері на танець і вона погодилась на його пропозицію. Він схопив її за пишну талію, а вона поклала руку йому на плече, повторюючи усе за іншими парами. Вони рухались все швидше і швидше, доки нарешті не призвичаїлись до ритму вальсу. Пара й не помітила, як закрутилась у вихорі танцю. Їхні серця шалено калатали в такт музиці.

– Все це схоже на казку! ― вигукнула Мері схвильованим голосом.

– Я й хотів подарувати тобі казку, ― він дивився на неї замріяним поглядом.

Нарешті вони змучились танцювати і присіли за святковий стіл. Через деякий час до них приєднались чоловік похилого віку у чудовому фраку і молода брюнетка в широкому гаптованому платті.

– Мене звуть Джон Сміт, а мою супутницю ― Марія фон Бран.

– Марія фон Браун, ― поправила вона його.

– Я барон Йозеф Берном, ― представився гість, ― а цю юну леді звати Катеріна Романова. Це кузина моєї двоюрідної сестри, родом із Росії.

– Дуже приємно познайомитись, ― промовила Катеріна. ― Я ще не надто добре вивчила німецьку, тому вибачте мене за цей жахливий акцент. Мені краще вдається говорити англійською. А ви звідки будете?

– Ми прибули з Валенсії, ― відповів Джон.

– Це десь на півдні Європи? ― запитав Йозеф.

– Здається, що так, ― відповіла Мері.

– І як вам Людвігсбург?

– Ми вперше тут, але це чудове місце.

– Джон, ви не проти, якщо я вкраду на деякий час Марію, щоб ми пішли припудрити носик? ― запитала Катеріна.

– Я впевнений, що це не буде зайвим, ― погодився Джон.

Коли жінки пішли, Йозеф хитро підморгнув Джонові і запитав:

– Признавайтеся, Джон, де ви знайшли таку кралю? Вона ваша коханка чи дружина?

– Що ви! Ні! ― відказав Джон. ― Вона моя подруга, а точніше супутниця.

– До речі, бачите дружину Людвіга Вюртемберзького ― Генріетту? Ще недавно вона була його коханкою, а вже стала дружиною. Це вона змусила герцога переїхати в цю резиденцію. Мені здається, що скора вона вип’є з нього усі соки, якщо він з нею не розведеться.

– Звідки вам відомо такі подробиці? ― поцікавився Джон.

– Я вже в цьому місці не перший раз, ― усміхнувся старий, ― а слухи тут розповсюджуються дуже швидко. Мені одразу на думку спливли старі легенди і оповідки цього місця. Ви вірите в привидів і потойбічні сили?

– Одного разу я вже зустрівся з монстрами із того світу.

– І як вони виглядали?

– Доволі моторошні створіння, схожі на ртутних восьминогів. Я пристрілив їх усіх, відправивши назад у пекло.

– Жарти вам йдуть до лиця. Тоді я розповім вам одну історію, яку мені повідав чоловік, якого звали Франк Зигмунд. Він раніше часто навідувався сюди і багато що чув про те, що тут коїться. Кажуть, що раніше це місце населяли жахливі створіння з потойбічного світу, які пожирали душі живих, що приходили сюди. Кожен, хто вночі забрідав у це місце, зникав і більше ніколи не повертався, а днем знаходили обгризені кістки трупів. Хтось казав, що то були дикі звірі, проте це були тільки солодкі побрехеньки. У Вальпургієву ніч тут збиралися ковени відьом, що влаштовували свої нечестиві ритуали і викликали невідомих духів з позамежжя світу. У диких нетрях ховалися вампіри, які крали дітей з сіл і висмоктували кров. Навіть мисливці боялись заходити у ці ліси, бо там панував якийсь невідомий жах, щось моторошне і потворне ховалось у тіні старих дерев і глибинах гнилих боліт.

Та з часом болота висохли, залишивши скам’янілий торф, а дерева одне за одним вирубали. Здавалось, що нечисть покинула це місце, але вона тільки причаїлась на деякий час. Мало кому відомо, що на цій проклятій місцині побудували резиденцію, яка тепер належить герцогу Ебергарду. Франк повідав мені, що слуги по ночам чули у коридорах палацу дивні звуки і голоси, які кликали до себе. Часом в стінах кімнат лунало моторошне завивання.

Ебергард не придавав цьому ніякого значення, заявивши, що завивання ― всього лиш вітер, який гуляв стінами будівлі, а дивні звуки ― голоси нічних птахів. Так би це й залишилось дурницею, якби в кімнатах не почали вмирати слуги. Лікарі, які їх оглядали, казали, що вони померли від серцевого нападу, але ті хто бачив їхні лиця на власні очі, заявляли, що на обличчях застиг невимовний жах, їх скляний погляд виражав ту моторошну силу, яка поглинула їхні душі. Щось потворне поселилося в цих стінах, щось невідоме і таємниче.

Пізніше, коли Франк повідав це мені, він сам через кілька днів відкинув ноги. Його знайшли в північному крилі палацу, розпластаного на землі. Коли мене привели, щоб я впізнав труп, то не повірив власним очам. Він був схожий на зморшкуватого старця, шкіра стала сухою і жовтою, лице нагадувало висохлий огірок з чорними намистинками і сивим розхристаним волоссям. При житті Франк був молодим і енергійним, а переді мною лежав худий і блідий труп старця. Я прочитав на його лиці незрозумілий несамовитий кошмар і відвернувся. Більше вже не було сил дивитись на це замордоване тіло. Так, саме замордоване! Щось випило з нього усі соки.

– Тоді нам треба негайно відправитись у північне крило, щоб раз і назавжди розібратися з тою тварюкою! ― заявив Джон.

– Ви або божевільний, або безстрашний, ― промовив Йозеф. ― Зачекайте хвильку. Мені треба відійти.

Старий покинув Джона, залишивши його самого. Минуло не більше 5 хвилин, як повернулись Мері та Катеріна. Вони шепотілись про щось і сміялись, дивлячись на Джона. Час минав, проте барон ще досі не повернувся. Джон почав трохи хвилюватись. Врешті він прийняв рішення залишити Катеріну у бальній залі і відправитись із Мері на пошуки Йозефа. Доки вони крокували у північне крило, Джон розповів історію, яку повідав барон.

– І ти в це віриш? ― здивувалася Мері. ― Це всього лиш бабусині казки.

– Я б повірив, що це байки, але він розповідав про все дуже жваво із острахом у голосі. Нам потрібно обов’язково знайти його. Можливо Йозеф вирішив розібратися у всьому сам.

Вони опинились у північному крилі. Стояла мертва тиша, яку порушував час від часу скрип дубових дошок під килимом. Тут не палало світло, лише бліде місячне сяйво розрізало темряву коридору. Мармурові статуї стояли осторонь, дивлячись кам’яними очима на шибки вікон.

Джон почув тихе шепотіння вдалині коридору. Від несподіванки він аж здригнувся. Мері теж почула цей шепіт і міцно схопила Джона за руку. Вони продовжили йти вперед, сповільнюючи крок, а голоси в коридорі стали гучнішими. Тьмяні тіні впивалися у місячне світло. Там за поворотом ховались постаті, що потонули в мороці.

Врешті Джон дістав свого пістолета. Він вискочив за кут, але там було порожньо. Тіні зникли, залишивши по собі запах сірки. Тепер голоси доносились з-за дверей кімнати. Джон потягнувся до клямки, тримаючи вказівний палець на гачку.

На диво двері виявились відкритими. Звідти повіяло холодним повітрям, що продирало до кісток. Здавалось, цю кімнату вже давно не опалювали, бо в цій частині палацу ніхто не мешкав.

Всередині стояв затхлий спертий запах, який віддавав щурячим послідом. Коли вони зайшли, двері за ними гучно замкнулись. Мері аж підскочила, вичавивши з себе протяжний зойк. Джон підбіг до дверей, але вони виявились закритими. Хтось зачинив їх із зовнішньої сторони.

– От гівно! ― вигукнув він. ― Що за дурні жарти!

Попри голоси, що лунали з кімнати, вона виявилась порожньою. В центрі стояв письмовий стіл. На столі стояла одинока свічка, що була єдиним джерелом світла, оточена пожовклими стопками паперів та книг в темній палітурці. Тут знаходилась книжкова шафа, обабіч було невелике незастелене ліжко. В східній стороні стояло запилене дзеркало. Вікна закривали штори із цупкої матерії.

Джон вирішив розсунути штори, але за склом було лише чорна непроглядна темрява. Щось в тій темряві було лихого, неприємного. В тій чорноті не було жодного натяку на силуети дерев, дороги чи вуличок міста. На полотні не висіло жодної зірки, хоча до того небо було ясним. Була лише порожня пустка, яка не видавала жодного звуку, наче їх запхали в коробку, з якої не було виходу.

Мері підійшла до письмового столу і побачила книгу в шкіряній палітурці, біля якої стояла чорнильниця із вмоченим пером. Вона відкрила її і побачила, що на перший сторінках чорнило геть розпливлось, перетворившись на мішанину літер і знаків. Нарешті їй вдалося натрапити на один із уривків на жовтих пильних сторінках. Текст був написаний німецькою, але він автоматично перекладався на потрібну мову завдяки браслету. Мері прочитала в слух: «…ише Храстайн Зіммер. Пишу бо тут дуже темно і лячно. Це.....магає відволіктись. Можливо хтось колись натрапить на ці записи.....Віск.....не витримаю.....якась тінь.....не може.....»

– Судячи по записам, їм вже багато років, але дивно те, що чорнило в чорнильниці ще досі не засохло, ― сказав Джон, ― а віск із свічки теж не капає, наче вона можу горіти вічно.

– І що це може означати? ― запитала Мері.

– Таке враження, що все в цій кімнаті живе за власними законами, не підвладними часу, ― зробив висновок Джон.

Вони знайшли ще одне повідомлення, яке залишила жінка. Вона писала: «Бачила поп…дні записи. Теж …чила ..... в дзеркалі. Якась бліда істота.....вибиратись..... на мене.»

Усі нотатки, тих, хто побував у цьому місці, були подібними один до другого. З уривків слів і речень складалася одна картина. Всі писали про створіння, що мешкало в стінах кімнати, яке могло з’являтися крізь дзеркало. Від цієї думки мурашки продирались по шкірі.

Шукаючи далі відповіді у книзі, пара натрапила на текст, який належав перу Франка Зигмунда, якого згадував у своїй розмові барон. Від написаного залишились лише уривки речень і неясні слова: «Пи… Франк Зигмунд від.....Тут творит… чудасія. Книга......, адже це перем..... до ........бачив,…бліда тінь ..... в дзеркалі …лася у цій кімнаті..... потрібно забиратись звідси.....пізно, бо спалах.....Джон Сміт. .....себе.»

– Звідки тут може бути твоє ім’я і прізвище?! ― здивувалася Мері.

– Це зачіпка, яка має привести нас до розгадки, ― сказав Джон. ― Довірся і тримайся за мене.

Джон провів пальцем у місці, де було написане його ім’я. Його рука спалахнула блакитним вогнем, він відчув, як шкіру роз’їдає пекельний біль. Сторінки книги запалали. На мить йому вдалося краєм ока помітити бліду постать в куті кімнаті. А потім все навколо заполонив спалах.

Коли вони отямились від яскравого світла, то побачили перед собою молодого джентльмена у чорному костюмі. Його вираз обличчя змішався із жахом та здивуванням. Чоловік похитнувся і ледь не зомлів. Лице побіліло, наче він побачив привида.

– Як ви тут опинились? ― запитав він.

– Пройшли крізь портал в просторі і часі, ― повідомив Джон. ― Моя інтуїція не підвела мене.

– Хто ви такі?

– Мене звати Джон Сміт, а моя супутниця величає себе, як Марія ван Траун, ні здається фон Гроун, так, друге більш підходить.

– Взагалі-то Марія фон Браун, ― представилася вона, спопеляючи Джона пронизливим поглядом.

– Мене звати Франк Зигмунд, ― промовив джентльмен. ― Я часто приходив у резиденцію по справах і немало наслухався легенд про привидів, що мешкають у цих стінах. Одного разу вдень, прогулюючись коридором, я почув голос, який кликав мене. Звуки долинали із кімнати, що знаходилась в північній частині палацу. Я зайшов у кімнату і мене закрили всередині. Не знаю скільки вже часу минуло з того моменту, але мені здається, що я провів тут вже цілу вічність. Я спробував вибити двері, але вони виявились міцнішими, ніж я очікував, а з вікна визирала непроглядна темрява, яке мені так і не вистачило духу розбити.

– І правильно зробили, ― сказав Джон. ― Ми не знаємо, що причаїлось в тій темряві.

– Та це було б лише півлиха, ― продовжував Франк. ― Я можу заприсягтися, що помітив у дзеркалі бліду постать, яка дивилась на мене. Від одного погляду моє серце стиснулось від болі, наче хтось намагався роздавити його лещатами. А потім постать сховалась, кудись зникла. Цей жах досі непокоїть мене, але тепер мені здається, що це було в якомусь далекому минулому, так що я вже майже про це забув. Це дивно. Дуже дивно.

– Ви залишали будь-які записи у книзі? ― запитала Мері.

– Про яку це книгу йдеться мова? ― Франк нахмурив чоло. ― Я такого не пам’ятаю.

Джон підійшов до письмового столу і побачив знайому книгу у шкіряній палітурці. Він думав і не міг знайти логічного пояснення, як книга могла перемістити їх сюди. Розгорнувши пожовклі сторінки, і справді виявилось, що запис кудись зник, наче його й ніколи не існувало. Джон сів за письмовий стіл, взяв в руки перо і вмочив у чорнильницю.

– Що ти збираєшся робити? ― запитала Мері.

– Буду писати лист для нас із минулого, ― сказав Джон. ― Це єдине рішення, яке прийшло мені в голову.

Він здув зайвий пил із засмальцьованого листка і почав виводити акуратними літерами текст. Коли Джон закінчив, то в нього вийшло повідомлення: «Пише Франк Зигмунд від лиця Джона Сміта. Тут твориться якась чудасія. Книга має ключовий характер, адже це заставило нас переміститись у часі до Франка Зигмунда. Він каже, що бачив, як бліда тінь в дзеркалі з’являлася у цій кімнаті. Нам разом потрібно забиратись звідси, поки ще не пізно, бо спалах міг привернути увагу тієї істоти з дзеркала. З повагою Джон Сміт. Бережіть себе.»

– І що будемо робити далі? ― запитала Мері.

– Треба вигадати план, як вибратись звідси, ― сказав Джон.

– Доки ми будемо вигадувати щось, та тварюка нас зжере! ― вигукнув Франк.

– Тоді що ти пропонуєш? ― поцікавився Джон.

– Треба вибити двері! ― заявив Франк. ― Втрьох ми маємо справитись.

– Це була б хороша ідея, але… ― раптом Джон замовк, втупившись у пусті листки, на яких сам по собі почали з’являтися чорнильні літери.

На папері виник текст: «Пише Йозеф Берном. Сьогодні я потрапив до кімнати, з якої не можу вибратися. Отже, історія про привида була правдою і скоро мене теж спіткає лиха доля. Мене досить не покоїть той факт, що Джон Сміт теж…»

– Тримайтеся за мене! ― наказав Джон.

Речення ще не встигли дописати, як він приставив долоню до тексту. Потік вогню поглинув книгу. Джон відчув крізь руку нову хвилю болю. Він зціпив зуби, щоб не закричати. Блакитне полум’я поглинуло трійцю і вони опинились поряд із Йозефом Берномом, який сидів за письмовим столом і дописував початий текст. Він обернувся на звуки і від здивування перо випало з його рук. Йозеф встав і не повірив своїм очам, побачивши старих знайомих.

– Франк, ти живий! ― вигукнув барон, а на його очі на котилися сльози.

– Звичайно живий, Йозеф! Мене ще рано хоронити! ― вони обнялися.

Раптом звідкись подув морозний вітер. Єдина свіча, яка до сих пір горіла на письмовому столі, несподівано погасла. В кімнаті настала повна темрява. Проте крізь дзеркало досі променіло сяйво, бо у віддзеркаленні свіча продовжувала горіти. Від цього стало ще більш моторошно, а кров застигла в жилах, коли у відображенні з’явилась худорлява бліда постать. Вона походила на скелет, обтягнутий шкірою, із пальцями, що нагадували маленькі патички. З пустих зіниць істоти виглядав морок. Чоло і лисий череп вкривали численні зморшки. Істота щось шепотіла крізь дві посинілі трубочки, з яких тхнуло сірою. Вона згорбившись просувалась вперед, спираючись на чотири кінцівки.

– З мене досить! ― вигукнув Франк і кинувся до дверей.

– Ні! Не йди туди! ― попередив його Джон.

Та вже було занадто пізно. Щойно Франк наліг на двері, вони з хрускотом відчинились. Його почало затягувати у темне провалля. На очах його шкіра почала висихати і врешті він зовсім зник у мороці. Двері з гучним стуком зачинились.

– О ні! Франк! ― вигукнув Йозеф.

– Франка більше немає, ― сказала сухим голосом потойбічна істота. ― Я висмоктала з нього усі соки.

– Ти вампір, який харчується життєвою енергією людей? ― запитав Джон.

– Можеш вважати, що це так, ― погодився вампір. ― Ім’я мені ― Носферату. Я з далеких земель Рігд’ярга, які не снились вам навіть в самих моторошних жахіттях. Там спочивають душі старих богів і вічно вишиває візерунки на полотні реальності Лорей. Скоро ваш час закінчиться, нікчемні тривимірні істоти. Мені не вистачає ще одного з вас, щоб насититись енергією і вирватися звідси.

– Чому ти живеш в дзеркалі? ― наважився запитати Джон.

– Я застряг у тріщині реальності, яка запроторила мене в це місце, ― промовив Носферату. ― Світ міняється ― він ніколи не стоїть на місці. Та цього разу трапилось щось жахливе. Реальність почала руйнуватись, сама тканина часу і простору почала тріщати по швам. Я бачу тут потоки Хроноса. Особливо ти. ― Вампір глянув на Джона. ― Вогонь пожирає тебе з середини. Скоро він поглине тебе повністю.

– Про що ти говориш? ― занепокоївся Джон.

Несподівано двері кімнати відчинились і всередину зайшла Катеріна.

– О, Господи! Навіщо ж ти сюди прийшла?! ― вигукнув Йозеф.

– Я пішла вас шукати і почула голоси, ― сказала Катеріна. ― Подумала, що це ви, і врешті знайшла усіх тут. А чому тут так темно? Боже, а це що за нечисть! ― вона закляла на місці, побачивши вампіра.

– Цього я найбільше боялася, ― промовила Мері. ― Звук може вічно блукати крізь простір і час, приманюючи нових жертв. Тепер ясно, як ця істота затягує людей у свої тенета.

– Ти говориш так, наче належиш до членів ВОРТЕКС, ― озвався Носферату. ― Отже, вас прислав ВОРТЕКС.

– Ти сказав ВОРТЕКС. Це якась організація? ― запитав Джон. Його волосся на голові стало дибки. Він пригадав металевий значок Мері із тим самим написом.

– Ваш час вийшов, смертні, ― сказав Носферату.

Він підійшов впритул до дзеркала. Відображення людей перетворилися на згустки енергії. Вампір поглинув ту енергію, а його шкіра заблищала незвичайним сяйвом. Він піднявся на повний зріст, ставши на задні лапи. Худі прутики просунулись крізь призму дзеркала, розриваючи пелену між світами. Врешті його руки, схожі на обвислі гілки, пройшли крізь люстро. За ними з’явилося обличчя з вузькими вилицями.

– Я не хотів усіх тих смертей, ― промовив Носферату, вилазячи із дзеркала. ― Мені потрібна була лише енергія, щоб вирватись із тріщини в реальності.

Джон вихопив пістолет і вистрілив у істоту. Заряди пройшли наскрізь, не зачепивши потвору, але розбили дзеркало. Шматки люстра осипались на землю. Крізь отвір вирував темний вихор, який, наче чорна діра, почав засмоктувати в себе усе, що знаходилось поруч. Джон вхопився за письмовий стіл, а Мері встигла схопити його за ногу, Йозеф і Катеріна вчепились слідом за нею, утворивши канат з людських тіл. Носферату тримався кістлявими руками за мідну раму дзеркала. Його повільно затягувало в порожнечу. Він несамовито волав нелюдським голосом, так що аж закладало вушні перетинки.

Потвора з останніх сил стрибнула вперед і схопила Катеріну за щиколотку. Вона закричала від жаху і від холодного кам’яного дотику неживої руки. Джон відчув, як напнулися його м’язи і напружились жили від сильної ваги. Ще декілька хвилин і його хватка ослабне, а вони полетять у темну невідомість.

Катеріна спробувала ногою звільнити щиколотку. Врешті її каблук проткнув худу шкіру і Носферату шалено завив від болю, наче поранений дикий вовк. Його хватка ослабла і він назавжди потонув у глибинах чорного дзеркала. Проте вихор не зупинявся: він продовжував засмоктувати усе на своєму шляху. Письмовий стіл заскрипів, наближаючись до смертельного отвору.

Раптом тіло Джона спалахнуло. Блакитне полум’я поглинуло кімнату. Він відчув, як його розриває зсередини, і закричав. Потік пожер темну вирву, знищивши морок. Вони попадали на підлогу.

За вікном починався ранок. Перші багряні промінці сонця освітили кімнату. Джон ще досі відчував, як жар проймає його тіло, але біль поступово відходив. Він глянув на дзеркало. Тепер це була лише мідна рама, з якої визирала стіна. Мері досі не могла оговтатися від жаху, ще не усвідомивши, що лихо залишилось позаду. Катеріна помітила, що її туфлі засмоктало у вирву. Йозеф пригадав смерть Франка і заплакав. Сльози капали на його білу сорочку.

– Ось і все, ― зітхнув він. ― Сподіваюсь, що ця потвора більше не прийде. Кажуть, що розбито дзеркало ― 7 років нещасть. Краще вже так, ніж опинитись в лапах тієї потвори.

– Ну що ти, Йозеф, ― Катеріна обійняла його. ― Все буде гаразд.

– Нам вже час, Джон, ― Мері допомогла йому встати.

– Ви вже йдете? ― здивувався Йозеф. ― А не хочете нам пояснити, хто ви такі?

– Ми мандруємо крізь час і простір, ― сказав Джон, ― якщо така відповідь вас влаштує.

Джон і Мері пішли до виходу і покинули кімнату. Йозеф кинувся за ними, але їх слід уже простив. Він оглянув порожній коридор резиденції і вигукнув:

– Чудасія, та й годі!

Едем

Нарешті вони покинули лиховісний Людвігсбург, направляючись у нові незвідані землі. Їм прийшлось блукати манівцями доріг часу і простору, доки на їхньому шляху не трапилась дика природа без жодних слідів людської цивілізації. Ця планета знаходилась за мільйони світових років від Землі, залишаючись в тіні неосяжного космосу. Стежки були туди давно загублені і прийшлося би здолати довгий шлях перш ніж дістатися сюди. Кажуть, що там досі мешкають старі забуті народи.

Перед ними повстав вічний праліс з гігантськими деревами, густими чагарниками і дивовижними рослинами, а десь у височині майоріло ясне блакитне небо. Землю встеляла смарагдова трава. На сонці блищали невисохлі краплі роси. Повітря тут було настільки чистим, що аж захоплювало подих. Запах хвої, листя і духмяних трав заполонив ліс.

На гілках дерев сиділи екзотичні птахи, що нагадували гігантських папуг з різнокольоровим пір’ям, а дзьоби були подібні до тих, що носили білоголові орлани; помах їхніх крил сягав кількох ярдів. Вони співали божественні пісні на тільки їм відомій мові, проте і без зрозумілих слів їхній спів був чарівний. Птахи зграями селилися у височині, будуючи глевкі гнізда.

Пройшовши далі, вони опинились серед горбистої зеленої рівнини, на якій паслося чимало різних видів диких тварин, наче з давнини повернулись предки оленів, антилоп, слонів та інших видів, красу яких важко описати звичайними словами. Створіння, що були схожими на древніх диплодоків, поїдали листя з верхівок чудернацьких рослин, які здавалося пронизували саме небо.

Сонце стояло на зеніті, а там вдалині пролягав гірський хребет, що туманною фіолетовою хвилькою гойдався на обрії. По сторонам рівнини знаходились пощерблені гігантські мегаліти, які описувались в давніх химерних легендах, що передавались із вуст в уста. Всі ті байки і казки брали свій початок саме з цього місця, де колись із самого початку Всесвіту зародилось життя. Повсюди панував спокій і гармонія. Джон і Мері присіли на шовкову перину трави.

– Таке враження, що ця планета недоторканна і ніколи не була заселена людьми, ― промовила Мері, милуючись красою природи.

– Цілком з тобою згоден, ― сказав Джон, спершись руками об теплий ґрунт.

– Я би провела тут залишок життя, ― вона вдивилась у ясну райську блакить.

– Це місце, схоже на те, куди попадають праведники.

– Цікаво було б дослідити тут кожен куточок.

– За відсутності людей природа тут розквітла у повній формі. Але куштувати місцевих плодів я б не радив: хто знає, що приховано за усією цією красою.

– Треба буде показати це місце Джону Мільтону.

Звук копит привернув їхню увагу. Вони обернулись і побачили стадо ланей, які неслись прямо на них. Хмара тварин проскакала поміж них. Сильний потік вітру подув на них, так що нагиналися гілки дерев. За ним наступило гучне ревіння, що лунало високо в небі. Ревіння гучнішало, доки не стало зрозуміло, що то був гул двигуна. Гігантський космічний корабель, схожий на сплюснуту тарілку з довгим носом, пролетів над їхніми головами. Він скерував праворуч і знизився, сховавшись за базальтовими брилами.

– Отже, тут все-таки існує цивілізація, ― з прикрістю в голосі промовила Мері.

– Ходімо глянемо, що там коїться.

Джон взяв свою напарницю за руку і вони направились в ту сторону, де приземлився космічний корабель. Там, за базальтовими брилами, пролягала простора гола площа, на якій не було жодного дерева і не водились звірі. На краю площі стояло невеличке містечко із кам’яним будинками, мармуровими колонами, високими мечетями і напівкруглими апсидами. Біля комплексу знаходився ангар, де здійснив посадку космічний корабель. Периметр охороняли озброєні люди у військовій формі. На незабудованій території працювали робочі у касках, а решта містечка була огороджена високим залізним забором. Коли Джон і Мері підішли до огорожі, дехто з військових став перед ними і попросив перепустку.

– Ми не тутешні, ― сказав Джон. ― Це якась закрита територія?

– Якщо у вас немає документу на дозвіл, ми маємо ідентифікувати вас, ― заявив м’язистий чолов’яга із серйозним виразом на обличчі.

Під супроводом охорони їх провели всередину до напівкруглої сріблястої будівлі, що по формі нагадувала баню церкви; круглі вікна будівлі прикривали жалюзі. Вони пройшли по білому мармуровому коридору і зайшли у одні із бічних дверей.

За столом сидів високий чоловік у світло-коричневій потертій куртці, з якої визирала футболка. У нього були азіатські риси обличчя. Він зігнувся над електронним приладдям, тримаючи в руках інструменти. Його кабінет був заповнений ламповими комп’ютерами і залізним непотребом. В нетрях лежали андроїди, електронні пристрої та деталі механізмів.

– Я ж просив мене не турбувати, доки працюю над проектом!!! ― гаркнув він.

– Перепрошую, Каро Сано, ― озвався до нього охоронець, ― але у нас двоє затриманих людей без перепустки, яких ми не змогли ідентифікувати.

– Люди? ― здивувався Каро. ― Якого дідька вони тут взялися? Ми б зафіксували космічну активність, якби хтось спробував сюди потратити.

– Ми випадково натрапили на це місце, ― втрутився у розмову Джон.

– Покажіть ваші документи, ― сухо вимовив Каро, продовжуючи копатися з приладдям.

Джон виклав з кишені потертий значок із надписом «ВОРТЕКС» ― єдине, що лежало там. Каро побачив значок і з острахом подивився на Джона. Потім він дав команду своїм людям, і охоронці зникли за дверима.

– Отже, вас прислав ВОРТЕКС? ― його голос став м’якшим. ― Чому ви раніше нічого не сказали? І чому не в формі?

– Бо хотіли зустрітися з вами особисто, ― підхопила розмову Мері. ― Ми на секретній місії, про яку ніхто не має дізнатись.

– Зрозуміло, ― Каро кивнув головою. ― Ви хочете знати деталі проекту? Саме за цим вас прислали?

– Так, ― погодився Джон. ― Перш за все ми хотіли б отримати більше інформації про це місце.

– Аааа! ― схвально вигукнув він. ― Я тут головний по питанням безпеки. На жаль нас ніхто не попередив, що буде перевірка. Ми ще тільки на стадії розробки, тому сильно не готувались. Поки я ще трохи зайнятий, а доки не закінчив, вас проведе Нейра і покаже цілий комплекс.

Каро Сано привів милу смугляву жіночку середнього зросту з довгим темним волоссям, заплетеним у кінський хвіст. Вона носила на собі білий шовковий халат із бейджиком на грудях. Нейра провела гостей на вулицю.

– Каро Сано сьогодні не в гуморі, ― промовила вона, ― та ви на нього не гнівайтесь, бо він з головою пірнув у свій проект.

– Чим ви тут взагалі займаєтесь? ― запитав Джон.

– Дуже кумедне питання, ― її обличчя розпливлось у тонкій усмішці. ― Ми влаштували на цій планеті відпочинкову зону для багатіїв. Ходімо, я вам усе покажу.

Вони попрямували углиб комплексу, де знаходились різного роду огороджені парки, майданчики з атракціонами, мініатюрні будиночки для дітей, оточені клумбами сади і мальовничі павільйони. Далі знаходилися багатоповерхові готелі, витесані з базальту, які прикрашали шпилі і башти, що нагадували середньовічні замки. Поруч розмістились басейни і штучні пляжі, на яких засмагали люди під спеціальними лампами. Ще дальше пролягав великий зоопарк, де в клітках зберігалися місцеві види флори і фауни. Доки Мері і Джон оглядали все навколо, Нейра оповідала їм історію:

– Колись це місце відшукали археологи, які мандрували далекими нетрями космосу, коли ще тільки почалася Велика Експансія. Люди підкоряли незвідані планети, розширяючи свої володіння. Деякі небесні тіла були геть непридатними для життя, в деяких галактиках відбулось заселення народів. Сотні кораблів мандрували просторами космосу, заглиблюючись у найтемніші нетрі. Саме у глибинах темної матерії ми відшукали цю перлину ― планету Інвіолабію, яка підкорила наші серця своєю красою.

Верховній Синод прийняв рішення побудувати тут комплекс для відпочинку. Через довгий шлях і неймовірні затрати на побудову, сюди можуть потрапити лише самі багаті. Усі працівники дбають про високі стандарти для своїх гостей. Ми стараємось задовольнити будь-які забаганки, а також час від часу проводимо екскурсії у нетрі планети. Скоро це місце стане земним раєм для людей!

– Зачекайте, Нейра, ― перебив її Джон. ― Навіщо вам будувати усі ці готелі, пляжі і парки, якщо вся краса лежить перед вами?! Щоб побачити справжню красу, не треба будувати високих будівель.

– Природа ще відплатить вам за те, що ви почали нищити її скарби, ― підтримала його Мері.

– Ви обоє якісь дивні, ― сказала Нейра. ― Ми вже давно подолали той період, коли були печерними людьми. Людство еволюціонувало і нам не треба ховатись в тінистих лісах. Тепер ми створюємо власні світи, будуючи їх такими, якими захочемо. Скоро тут буде зведена велетенська стіна, яка стане нас захищати від диких звірів.

– Якщо ви еволюціонуєте в ось це, тоді мені вас шкода, ― промовив Джон.

Вони підійшли до окраїни огорожі. На недобудованих будинках працювали робітники.

Раптом серед побудов з’явився гігантський велетень, який був не менше двадцяти футів у висоту. Він тікав від озброєних охоронців, які стріляли у нього з лазерних гвинтівок.

Джон побіг туди, намагаючись врятувати велетня від смерті. Він кричав до охоронців і розмахував руками, але вони не звертали на нього уваги, посиливши вогонь. Велетень сховався за один із базальтових каменів, що захищав його від пострілів. Охоронці врешті припинили стрільбу, коли Джон опинився біля гіганта.

– Відійдіть, сер! ― озвався до Джона один із них. ― Це може бути небезпечно!

– Я не дозволю його застрелити! ― відказав він.

– Ви не можете просто взяти і вбити корінного мешканця цієї планети! ― Мері підбігла до Джона.

– Останнє попередження або ми відкриємо вогонь!

Долоні Джона спалахнули блакитним вогнем. Він відчув, як жар всередині поглинає його тіло. Направивши потік вперед, Джон звільнив енергію. Він відчув, як в голові запаморочилось, а пальці звело від болю.

Хвиля енергії, наче подих розлюченого дракона, насувалася на охоронців. Вони побігли назад, проте вогонь наздоганяв. Врешті блакитне полум’я поглинуло їх. Чоловіки кричали, наче божевільні, впавши на землю. Вони котилися по піску, намагаючись загасити вогонь. Нейра бігла попереду всіх: хвиля її не зачепила.

Велетень вискочив із своєї схованки і схопив Мері та Джона. Він ніс їх у хащі правічних лісів. Під тупотом його ніг земля здригалася. Гігант біг вперед не озираючись. Вони спробували звільнитись від його рук, але це виявилось марно: міцні лещата не відпускали їх.

Пройшло декілька годин перш ніж гігант зупинився. Він поставив людей на землю. Вони опинились у невеличкому селищі, побудованому на могутніх кронах дерев. Дерев’яні будиночки були вбудовані в товстих стовбурах. Гіганти лазили по них вгору і зникали у темних отворах. Будинки були з’єднані містками і канатними дорогами, які утворювали цілу павутину проходів і шляхів. На землі красувалися кам’яні ідоли, які були схожими до тих, що знаходились на острові Пасхи. Десятки велетів схилились над ними і шепотіли таємничу молитву.

– Мені здається, що завдяки унікальному клімату і атмосфері, ці істоти повиростали до гігантських розмірів, ― промовила Мері.

– Ця планета приховує більше, ніж ми могли уявити, ― сказав Джон.

До них підійшло троє старих велетів, які були в п’ять разів вищими за них. Вони носили різнокольорове пташине пір’я, заплетене у сиве волосся. Їхні очі палали мудрістю, яку вони вбирали впродовж багатьох віків, в їхніх головах таїлись знання, які непідвласні звичайному людському розуму. Ці істоти були нащадками перших народів, які почали пізнавати Всесвіт, які застали народження світу.

– Ми вітаємо вас на землях Едему, ― промовив один із велетнів і вклонився. За ним двоє інших припали до землі.

– Едем, ― злетіло із уст Джона, ― ось як ви називаєте це місце.

– В старих людських книгах є згадки про Едем, ― промовила Мері, ― або його ще називають Едемським садом. За легендами саме звідси Бог вигнав перших нащадків людей ― Адама і Єву.

Трійця повела гостей по ґрунтовій стежці, яка звивалася крізь хащі джунглів. Через невеликий зріст людей, їм постійно приходилося сповільнювати крок. Врешті ґрунтова поверхня змінилася на кам’яну кладку. Дорога стелилася вгору, оминаючи невисокі пагорби. Гігантські дерева розступились і вони вже піднімалися по трав’янистому узвишшю.

Коли нарешті їм вдалося дісталися вершини, то перед ними розкинувся чудовий краєвид. На пологій рівнині знаходилась будівля пірамідальної форми, висічена із базальту, яка по структурі нагадувала єгипетські піраміди і храми майя. Зовні піраміда була розписана чудернацькими ієрогліфами, які навіть браслет не хотів перекладати. На кожній із чотирьох сторін було витесано по дев’ять сходинок, що вели до входу.

– Знаєте що? ― заговорив Джон. ― Мені здається, що такі конструкції могли побудувати тільки велети, яким би вистачило сили тягати такі важкі брили. Якось один шериф з Дикого Заходу мені сказав, що на Землі, з якої ми родом, теж колись жили гіганти, що існували ще до приходу людей. Але з часом їхня раса вимерла, заливши лише скелети, що нагадували про древні часи.

– Саме це й може статися з нами, якщо ви не допоможете, ― промовив один із велетів.

– Ми бачили, як потоки Хроноса запустили Великий Процес, ― продовжив другий, ― коли час тільки почав свій вічний рух. Саме тоді зародилось життя на цих землях і розповсюджувалось далі. Древні Творці заповіли нам дотримуватися законів природи і жити в гармонії. Вони вже давно покинули межі цієї реальності, оселившись в землях, де більше не існує матерії, часу і простору, залишивши нас стежити за цим світом і робити його кращим.

– Так нам і вдавалося жити, утримуючи баланс, доки на наших землях не з’явилися люди на залізних птахах, який порушили його, ― сказав третій. ― Вони спустилися з небес і тоді ми вперше дізналися, що таке «війна», ― на його обличчі застигла гримаса жаху. ― Вони приходили і нищили наші поселення, вбивали жінок і дітей. Ми пізнали страх, відчай і жорстокість людського серця.

– Якщо це правда…Як тільки вони могли посміти! ― люто вигукнула Мері. ― Насправді не всі люди погані і ми можемо довести це. Як вам допомогти?

– Ще не пізно все виправити. Існує пророцтво: коли з’являться люди на залізних птахах, вслід за ними прийде жінка і чоловік з променем світла в руках. Це доля звела нас разом, вічні боги дарували нам свою милість. Ключем до порятунку є храм, який виник давним-давно, щоб возвеличити Творців. Саме там ховаються таємниці всього сущого. Пророцтво каже, що ви маєте розгадати цю таємницю і тоді Едем буде врятовано, а якщо ви не зробите цього, тоді на світ чекає загибель. Інша частина пророцтва каже, що коли впаде останній камінь храму, то Процес завершиться.

– Що таке Процес? ― запитав Джон.

– Це все, що відбувається навколо тебе, реальність, яка оточує нас, вічний перехід з живого у мертве, і навпаки, ― відповіли велетні. ― Ми сподіваємося, що ви підтримаєте нас у цей складний час і ми до кінця свого життя будемо молитися за ваші душі.

Ці слова їх настільки вразили, що вони вирішили попри усе допомогти їм, бо стали свідками, коли грань світів похитнулася. Треба було відновити баланс для порятунку Всесвіту.

Джон і Мері пішли вперед до храму, який тримав відповіді на усі запитання. Доки вони прямували, то помітили дивні химерні тіні від східчастих ребер, що створювали враження, наче змій рухався і звивався навколо піраміди. Вони вирішили, що це була тінь минулого, яка нагадувала про той день, коли людей вигнали з Едему.

Вони піднялися сходами і пройшли крізь портик у середину піраміди. На базальтових стінах були висічені барельєфи, які зображали древніх Творців, що створювали реальність. Старі камені показали, як ангели і демони бились між собою у вічній боротьбі добра проти зла. Між ними виник Змій ― первинне істинне зло, яке хотіло перетворити світ на вічний холодний морок, пануючи над живими і мертвими. Це були картини майбутнього, які могли стати правдою.

– Дивно, що мій браслет не може перекласти ці ієрогліфи, витесані на стінах, ― промовив Джон. ― Таке враження, що вони настільки древні, як самий час.

– Можливо це найперша писемність, що з’явилась із народженням Всесвіту, ― припустила Мері. ― Виходить, що сам Творець міг нанести їх на стіни, тому ці символи ще не зміг ніхто перекласти.

– Дуже правдоподібна теорія, ― погодився Джон. ― Тоді можна припустити, що людство не є центром Всесвіту, і Творець створив ще й інші раси окрім людей.

– Єва спокусилася словам Змія і скуштувала заборонений плід з Дерева пізнання добра і зла. Вона також спокусила Адама, який теж скуштував плід з Едемського саду. Після цього Господь вигнав їх із раю. Відтоді ми втратили Едем.

В центрі приміщення стояв ветхий обеліск від якого віяло нестримною енергію, яка жила в його серці. Джон відчув це, приклавши долоню, ― камінь був ще теплим. Коридор стелився вниз, який вів до лабіринту, де була розгадка на безліч запитань, які крізь віки тримали в муках людство.

Лабіринт крутився і звивався, наче ненаситний змій. В його стінах покоїлись первинні сили, це місце жило власними законами. Джон і Мері бродили коридорами, спускалися уступами, йшли улоговинами. Здавалося, що вони блукають вічність, намагаючись розгадати таємницю, доки нарешті не натрапили на вихід, який вивів їх до ветхого обеліску.

– Це неймовірно! ― вигукнув Джон. ― Ми прийшли до того місця, звідки почали!

– Я не збираюся, як Мойсей сорок років блукати лабіринтами! ― Мері вийшла з храму, дивлячись із височини на правічний ліс і гори.

– Можливо це місце ще не відкрилось нам, бо не настав час, ― промовив Джон. ― Я пропоную повернутись і змусити людей покинути територію, а вже потім вернутись в храм, щоб закінчити справу.

– Цілком з тобою згодна, Джон.

Браслет переніс їх на розлогу рівнину, неподалік від відпочинкового комплексу. Доки вони прямували, Мері запитала у Джона:

– Звідки в тебе з’явився той дар випускати блакитне полум’я? Невже ти ― інопланетянин?

– Ні, я ― людина, ― відповів Джон. ― Це мій дар і моє прокляття. Я можу продиратись крізь тканину простору і часу, скориставшись своїм полум’ям, але це варте мені сил і нестерпної болі. Мені деколи здається, що полум’я оживає всередині мене, пожирає і потрохи вбиває.

– Це жахливо, Джон, ― нотка суму зависла в голосі Мері. ― Чому це відбувається з тобою?

– Я не знаю, але, мабуть, я на це заслуговую. Колись мені вдасться знайти відповіді на запитання, що хвилюють мене. І «ВОРТЕКС» лише ниточка, яка допоможе у всьому розібратись.

Щойно вони опинились біля знайомої огорожі, охоронці схопили їх і повідомили по рації, що відшукали гостей. По тону їхньої розмови, Джон і Мері відчули, що влипнули у неприємності. Вони попрямували до знайомого будинку, де на них чекав Каро Сано.

Він був у своєму кабінеті. Сидів, підперши обличчя руками, а на його обличчі читалася неймовірна злість, гнів, який змушував його очі вилазити з орбіт, губи склалися в кривій усмішці.

– У мене виникло декілька цікавих питань, ― промовив Каро, його голос палав від гніву.

– Ми теж хотіли з вами дещо обговорити, ― сказав Джон.

– Знаєте, я подарував вам свою щедрість, але ви зловживали моєю гостинністю, ― сухо продовжив він.

– Проте і ти не був з нами до кінця чесним, ― заперечила Мері.

– Хто б говорив, ― Каро єхидно усміхнувся. ― Зверху доповіли, що не присилали жодного агента для перевірки.

– Ми ж казали, що наша місія цілком таємна, ― висловився Джон.

– Може ви вже перестанете грати дурників і скажете, хто вас прислав! ― викрикнув він і стукнув кулаком по столі.

– Ми ті, хто покладе край твоїм жорстоким розправам, які ти тут влаштував, ― мовив Джон. ― Це ж ти віддав накази убивати тих велетнів?

– Та вони зовсім не люди, що з них взяти.

– Як вам не соромно вбивати корінних мешканців цієї планети, ― промовила Мері.

– Ну по-перше ми її вже колонізували, ― сказав на свій захист Каро, ― а по-друге треба захищати хижих створінь від людей, ― він розвів руками, наче це не його рук справа.

Джон витягнув пістолет, направивши його на Каро.

– Єдиний хижак це ти! ― вигукнув Джон. ― Я виголошую тобі ультиматум! Або ви всі покинете ці землі, або я…

– Або що? ― перебив його Каро. ― Ти пристрілиш мене, синку? Станеш таким же вбивцею, як я?

Вбивати інопланетних ковбоїв ― одна справа, знищити потвору з потойбіччя ― інша, але вбити людину… В його голові виник образ старої камери в Кенрайсселі.

Джон не встиг відповісти. Хтось позаду вдарив його чимось важким по голові, і він втратив свідомість, опинившись у темні пустці. Коли чоловік оговтався, то помітив, що знаходиться у сирому холодному підземеллі, стіни якого були вкриті потрісканою червоною цеглою. Його руки прикували до мідної труби. В такому ж стані біля нього була Мері. Її обличчя вкривали фіолетові синці від побоїв і подряпини, на яких засохла кров.

– Що вони з тобою робили? ― запитав Джон.

– Вони вирішили, що допитати жінку буде легше, ― промовила вона. ― Мені прийшлось розповісти про селище, куди нас притягли велети, але я промовчала про храм, до останніх сил тримавши таємницю, яку нам розповіли гіганти.

Раптом двері підземелля відкрились і до них завітав Каро Сано разом із кількома охоронцями. Він окинув їх презирливим поглядом і наказав своїм людям відв’язати Мері від труби. Коли Каро підійшов до неї, вона плюнула йому в обличчя. Він натомість сильно вдарив її по обличчі із гучним плюскотом. Як наслідок, вона впала на землю.

– В мене є чудова пропозиція то тебе, Мері! ― вигукнув Каро, витираючи рукавом слину з лиця. ― Ти відведеш мене до селища, де збереглись рештки цієї надокучливої раси велетнів, а я взамін дозволю тобі вічно жити у цьому райському куточку.

– З чого ти вважаєш, що я буду тобі допомагати? ― запитала Мері.

– Інакше мені прийдеться вбити твого поплічника Джона. Тож вирішувати тобі, крихітко, бо наступною на небеса відправишся ти. Рано чи пізно я знищу весь непотріб на цій планеті і влаштую справжній людський рай!

– Ах ти ж скотиняка!!! ― Джон задзвенів кайданами, але один із охоронців дав йому під дихавку, і він замовк.

– Я зроблю це заради тебе, Джон, ― сказала Мері. ― Це не твоя провина, дорогенький. Я повинна врятувати тебе, бо колись ти врятував мене.

– Ні! Не роби цього! ― простогнав Джон. ― Краще вже смерть.

– Вирушаймо негайно, ― скомандував Каро. ― Якщо ти спробуєш нас обдурити, жінко, твій солоденький любчик першим піде на той світ. Ти вшупила?!

Мері кивнула. Вони вивели її з підземелля. Каро залишив двох охоронців чатувати вихід. Джон ненависним поглядом дивився їм услід.

* * *

Доки вона крокувала до виходу, серце Мері краялося від болі, бо вона зрадила велетнів, погодившись показати дорогу до їхнього селища. Проте вона знала, що робить це заради Джона, якого попри усе боялася втратити.

По дорозі Мері помітила безліч різних дверей, на яких висіли надписи із забороною входу. Вона зустрічалась із людьми в комбінезонах, масках і гумових рукавицях. Тут охоронці патрулювали все щільніше, ніж по всій території комплексу. У одному із вікон вона помітила труп велетня на хірургічному столі, над яким люди в масках проводили досліди. Каро Сано приховував щось набагато більше, ніж здавалося на перший погляд.

Коли вони вийшли на вулицю, їх вже чекав загін озброєних охоронців. Небо застеляли темні хмари, що прикривали сонце. Каро віддав накази. Мері повела загін вперед, прямуючи в ту сторону, звідки велет поніс їх до селища. Позаду її підганяли охоронці, тицяючи дулом в спину. Вона стримувала себе, щоб не обернутись і тріснути одного з них по голові.

Каро наказав кільком людям рухатися вперед, а комусь прийшлось триматись східної сторони, доки решта загону прямувала на північ. Невдовзі пішов дощ. Могутні крони дерев стримували потоки води, і лише дрібні каплі долітали вниз, освіжаючи землю і наповнюючи рослини життям. З плином часу почало темніти, а стежка чорною смугою прямувала в нетрі правічного лісу.

– Скільки нам ще йти? ― запитав Каро Сано.

– Скільки треба, стільки йти, ― огризнулася Мері.

– Надумаєш обдурити нас, крихітко, сама знаєш, що буде.

Решту шляху вони пройшли мовчки. Дорога вела їх вгору. Дощ перестав накрапати. Хвойне повітря наситилось вологістю. Через деякий час вони все-таки натрапили на селище, в якому мешкали велетні.

Каро віддав наказ стріляти по дерев’яним будиночкам. Звуки пострілів оглушили Мері; вона відчайдушно закричала, прикриваючи долонями вуха.

Що ж я накоїла! Я ніколи не зможе пробачити це собі. Нехай ці смерті залишаться кривавою плямою на моїй совісті.

Після того, як стрільба закінчилась, загін направився обстежити хатини, де могли ховатися велетні, яким вдалося вижити. Врешті вони повернулися з доповіддю до Каро Сано, повідомивши, що всі будинки в селищу виявились порожніми. Почувши ці слова, на його обличчі з’явилась гнівна гримаса.

– Ти нас обдурила! ― загорланив він на Мері. ― Я віддам негайно наказ, щоб твого красунчика застрелили!

– Я присягаюся, що саме сюди нас притягнув той велетень! ― вигукнула Мері.

– Перевірити прилеглу територію, ці тварюки не могли далеко втекти. Стріляйте в кожну істоту, яку помітите, ― віддав наказ Каро. Він дістав рацію і промовив: «Слухайте мене! Негайно спустіться в підвал і пристрельте того чорномазого виблюдка.»

– Його там немає, шеф, ― промовив через хвилину чоловічий голос.

– Як це немає?! ― Каро палав від гніву. ― Не міг же він провалитися крізь землю? Знайдіть його!

– Ми обшукаємо територію, ― сигнал обірвався.

Каро направив гвинтівку на Мері.

– Ти поплатишся за свою брехню. ― промовив він.

В густих кущах промайнула тінь і почувся хрускіт гілки. Каро вистрілив у морок, звідки доносилися звуки. Мері скористалася моментом і вдарила його кулаком по животі. Він зігнувся від удару і застогнав. Вона схопила його за плечі і перекинула через себе. Його спина хрустнула і він розпластався по землі. Мері вихопила з його рук гвинтівку із усієї сили зарядила прикладом по голові. Каро лежав на промерзлому ґрунті не в силі встати.

– Тепер ти будеш знати, як ображати жінок! ― викрикнула вона і вдруге плюнула йому в обличчя.

Тим часом загін людей продовжував свій шлях крізь нетрі лісу. Ліхтарики на прикладах гвинтівок освітлювали їм дорогу. Вони йшли рівним рядом, прочісуючи кожен кущ. Раптом світло ліхтарів вловило тіні, що ховалися у кронах дерев.

Люди підняли дула догори, прицілившись у велетнів. Ті застигли в німому жаху, дивлячись на крихітні створіння унизу. Пальці охоронців зависли на спусковому гачку: вони були не в змозі вистрілити. Це було схоже на звукову вібрацію, що стримувала їхні рухи. Саме повітря стало щільним. Неприємне дзижчання впилося у вуха, наче надокучливий джміль. Вони покидали гвинтівки і затулили вуха руками, не в змозі більше слухати той дзвін.

Раптом все навколо заповнила велетенська хвиля яскравого блакитного спалаху. Вона поглинула людей і вони щезли, розчиняючись в повітрі.

* * *

Коли двері зачинились, Джон спробував звільнитись від ланцюгів та кайданів. Він ногами вперся в стіну, відштовхнувся від неї і спробував зірвати мідну трубу. Проте спроба виявилась марною: він повис на ланцюгах над землею.

Тоді йому в голову прийшла чудова ідея. Він викликав своє блакитне полум’я, яке мало допомогти йому втекти звідси. Його тіло спалахнуло. Він зціпив зуби від жахливої болі.

Джон ступив у тунель, залишаючи стіни підземелля. Він йшов коридором часу і простору та бачив крізь його вікна прадавніх червів, які плавали в океані енергії. Вони пливли по яскравих струмках, піднімаючись вгору, долаючи шлях крізь тканину реальності.

Нарешті він вийшов з тієї безодні, опинившись у правічному лісі. Джон чув стукіт крапель по могутнім кронах. Він стояв неподалік від храму. Першим чином йому прийшлось бігти в селище і попередити про загрозу, яка насувалась на них. Велетні вирішили покинути домівки і сховатись подалі в гущі крон.

Джон повернувся до піраміди. По базальтових стінах храму періщила сильна злива. Він продирався по слизьких сходинках нагору, доки нарешті не зайшов усередину. Від дощу його одяг повністю просяк водою.

Всередині було холодно, проте сухо. Джон зупинився перед барельєфами і почав вивчати вирізьблені картини. Він ходив по пильній підлозі, залишаючи мокрі сліди. Десь тут ховалась відповідь: вони щось пропустили, коли перший раз опинилися тут.

Нарешті його око натрапило на слід від руки з розпростертими пальцями. Це був знак. Він приклав свою долоню до барельєфа і відчув його холодну щербату поверхню. Полум’я вирвалося з його руки. На цей раз біль був не таким сильним. Камінь поглинув блакитну енергію, наповнюючи весь храм. Ієрогліфи на стінах спалахнули.

Із обеліска вирвався струмінь полум’я, яке піднімалось все вище і вище, доки нарешті не проткнуло небо. Гігантська хвиля енергії наповнила храм. Вона розповсюджувалася по всій планеті, заповнюючи усе: гірські схили, прозорі ріки та озера, могутні ліси, зелені луки та поля, квітучі сади. Планету оповив міцний купол. Потоки енергії відправили людей подалі звідси, захищаючи усе живе, що росло на цій землі.

Джон знесилений впав на пласку підлогу. Світ затуманився перед ним і сліпуче сяйво поглинуло його. Люди покинули Едем. А там, де колись був комплекс, виріс новий вічнозелений ліс.

Час схожий на нестримний потік: він рухається вперед, несе по течії інших, породжуючи нові неймовірні форми життя. Він може стати падучим водоспадом, який знесе вас вниз, або водою, яка наситить вас сповна. Хтось противиться цій течії, пізнаючи її глибини або пливе по мілководдю, щоб одного разу таки потрапити на сушу.

ВОРТЕКС

Мері та Джон прийшли до тями на звалищі. Тут лежали гори сміття, покинуті автівки, предмети побуту, розтрощені меблі та старі телевізори. Сталеві роботи збирали сміття і відправляли до машин, які все це добро трамбували.

– Куди ми потрапили на цей раз? ― запитала Мері.

– Я не знаю, ― Джон похитав головою. ― Мені вдалося активувати храм, енергія якого поглинула планету.

– Зрозуміло, нас викинули на звалище. Мабуть, це кумедний жарт.

– Головне, що ми залишились цілими.

Джон помітив серед купи сміття червоний скейтборд без коліс, що парив над землею. Він підійшов ближче і взяв його в руки.

– А що це таке?

– Це ховерборд, ― відповіла Мері. ― Я бачила такий раніше у фільмі Роберта Земекіса «Назад у майбутнє». За його допомогою можна летіти над землею на невисокій відстані. Керувати ним можна, як звичайним скейтом або вагою тіла. Людям так сподобався ховерборд, що вони вирішили втілити цю ідею в реальність і почали масове виробництво.

– А чому вони тепер валяються на звалищі?

– Прогрес завжди рухається вперед. З часом їх замінили на гіроскутери з реактивним двигуном. А про ховерборди усі забули.

– Цей ще працює.

Джон став на нього і відштовхнувся правою ногою. Після кількох спроб проїхатись він не втримав рівновагу і кожного разу падав на землю. Та пізніше в нього стало виходити краще. Він літав на ховерборді, оминаючи купи сміття, і сміявся. Вітер розсікав його волосся і дув в обличчя. Таких емоцій йому ще не доводилось відчувати. Він уявив себе птахом, що летить над землею, Ікаром, що парив у небі.

Мері теж вирішила покататись. Вона наздогнала Джона і вони, взявшись за руки, разом мчали по території звалища.

– Цікаво, чи можна подорожувати на ховербордах крізь час і простір?

– Давай спробуємо, ― підтримала його Мері.

Джон натиснув координати на браслеті. Вир поніс їх вперед.

Вони опинились на широкій рівнині. Падав сильний дощ. Ховерборди досі парили над землею. Мері тримала Джона міцно за руку. Холодний вітер овівав їхні спини. Крізь дощову завісу виднілось мальовниче містечко. Позаду почулися вигуки і стукіт копит. Декілька вершників на конях помітили їх.

– Демони! Демони! ― вигукували вони. ― Хапайте демонів!

– Про яких демонів вони говорять? ― Джон обернувся до Мері.

– Про нас.

– Я не схожий на демона, ― заперечив Джон.

– Здається, вони так не думають.

Вершники наздоганяли їх. Вони стискали в руках шаблі. У одного із них був арбалет. Переслідувач випустив стрілу і Джон відчув, як стріла розсікла повітря над його лівим вухом. Щойно він нахилився, як наступна стріла пролетіла в тому місці, де тільки що була голова.

– А ці ховерборди вміють прискорюватися?

Вони потрапили у місто, оминувши вражених охоронців, що чатували на вході. Пара пролетіла біля лавки з фруктами і овочами та повернула за ріг вулиці. Стукіт копит став гучнішим ― переслідувачі наближались.

Джон і Мері зупинили ховерборди, опинившись у вузькому провулку. Вони забігли у закритий двір і почали шукати двері, де можна було сховатися. Всі виявились виявились зачиненими. Тим часом коні зупинились біля вузького провулку і охорона вже бігла по їхнім слідам.

Джон постукав у одні із дверей і їм відчинив молодий чоловік в балахоні, який тримав у руці пензель. Він пустив їх всередину і причинив за собою вхід.

– Це вас розшукують? ― запитав він.

– Ви нам маєте допомогти, ― попросив Джон. ― Ми нічого не зробили, але ті люди женуться за нами.

– Таке буває, ― погодився молодик. ― Дехто любить пхати носа не в свої справи. Біжіть на другий поверх, а я вас прикрию.

Вони побігли наверх і причаїлись, прислухаючись до звуків. На дворі лунали чоловічі голоси. Хтось підійшов до дверей і постукав. Молодик відчинив двері.

– Чого вам? ― запитав він заспаним голосом, зробивши вигляд, що тільки прокинувся.

– Ми тут шукаємо привидів, що летіли над землею, ― сказав чоловік у темному каптурі. ― Ти не помітив чогось незвичайного?

– Ви що знову влаштували полювання на демонів? ― він усміхнувся.

– Леонардо, якщо ми дізнаємось, що це твоїх рук справа, ти негайно попадеш на шибеницю! І навіть захист Медічі тобі не допоможе. Чи тобі мало, що тебе звинувачують в содомії?

– То лише пусті звинувачення. Цього ще ніхто не довів, отже це неправда. Ще якісь питання?

– Твої відьмацькі фокуси не зійдуть тобі з рук, ― він розвернувся і пішов далі.

Леонардо повернувся до непроханих гостей.

– Як ви тут опинились?

– Ми не знали, що тут не можна кататися на ховербордах, ― сказав Джон. ― Мабуть, тому нас прийняли за демонів.

– Кататися на чому? ― перепитав Леонардо.

– На ховербордах, ― він показав скейтборд, що парив над землею.

– Ви й справді чаклуни! ― в нього перехопило подих, коли він побачив ховерборд, що парив над землею.

– Ми трохи заблукали в часі і попали в епоху, коли таких речей ще не існувало, ― сказала Мері.

– Отже, ви прибули з майбутнього, коли такі речі вже придумали, ― здогадався Леонардо. ― Але як таке можливо? Невже машини часу теж придумали?

– Як і космічні кораблі, що літають в зоряному небі, ― вимовив Джон.

– Неможливо! ― на обличчі Леонардо виступив піт. ― Таке під силу тільки богам або геніям!

– А хто ви такий? ― запитав Джон.

– Леонардо да Вінчі, ― представився він.

– Той самий знаменитий геній Леонардо да Вінчі?! ― вихопилось в Мері. ― Ви такий ще молодий, що я одразу вас не впізнала.

– Про мене там говорять у майбутньому?

– Ваш слід помітно залишився в історії, ― відповіла вона.

– Це мене надихнуло на створення дивовижних машин, що зможуть підкорити небо, ― сказав Леонардо.

– А чим ви зараз займаєтесь? ― поцікавився Джон.

– Малюю портрет Джиневри де Бенчі. Я дуже люблю Флоренцію, але в майбутньому мрію відвідати Мілан, а ще побувати в Римі.

– Ми б ще поговорили з вами, але нам вже час, ― сказала Мері.

– Гадаю у вас щось таки вийде, ― підбадьорив його на останок Джон.

Да Вінчі дивився, як він ввів числа на сріблястому браслеті, і їхні силуети розчинилися в повітрі, покинувши його оселю. В той день Леонардо повірив у справжню казку. Його уява малювала незвідані дороги, якими вони мчали крізь час і простір. Та в якийсь момент він навіть вирішив, що це йому лише приснилось.

* * *

Джон і Мері врешті вирішили, що не будуть ризикувати кататися на очах людей на ховербордах, і викинули їх у стічну канаву. Там їм було саме місце.

Вони опинились на залитою сонцем площі святого Петра ― в самому серці Ватикану. В центрі виднівся шпиль високого обеліска, схожого з тим, який зустрівся їм в храмі Едему. Їх оточував натовп людей, які спрямували свій погляд угору. Всі чекали на прихід понтифіка.

На балконі з білосніжною балюстрадою з’явилася людина в білій рясі з тіарою на голові. Натовп шалено загукав, побачивши Папу Римського, який наче спустився з небес на землю, щоб привітати свої прихожан. Він підняв руки і помахав людям. Ті затамували подих. Понтифік почав свою промову.

Джон розгледів його обличчя і побілів. В цьому лиці було щось старе із минулого. Хвиля спогадів облила його, немов із ковша. Він почав пригадувати. Так, йому доводилось зустрічатися з подібним. Це був той несамовитий жах, про який намагався забути.

Лице понтифіка було несправжнім. Це була лише керамічна маска, яка усміхається до людей. В голову Джона закралася думка, що цей чоловік несправжній Папа Римський ― хтось прийняв його подобу, як ті створіння, що захопили Дикий Захід.

– Ти це бачиш, Мері?

– Бачу що?

– Придивись, понтифік ― не той, за кого себе видає. Це істота, що надягла керамічну маску і приховує свою справжню суть.

– Джон, ти не перегрівся на сонці?! Я лише бачу лице старця, що веде промову.

Невже люди сліпі і не бачать, хто перед ними стоїть? Ці тіні минулого. Він не один. Вони вже приходили колись. Вони не ті, за кого себе видають, затуманюючи розуми людей, ведуть власну гру.

– Джон. Джон! Усе гаразд?

Він не відповів, схилив голову вниз, а потім знову розпрямився.

– Тобі стало зле? Серед щільного натовпу занадто сперте повітря. Нам треба покинути площу. ― Мері схопила його за руку і повела вбік.

Доки вони йшли, Джон помітив краєм ока тінь, яка промайнула на вершині собору. Та коли він повернув туди голову, щоб краще роздивитись постать, там вже нікого не було ― лише хмарка голубів спурхнула з даху і пролетіла над блакитним небом. Пролунало калатання дзвонів. Джон був впевнений, що йому не примарилось: там і справді хтось був, він чи вона стежили за ними.

– Ти відчуваєш це запах? ― запитав Джон.

– Запах немитих тіл?

– Ні, дорогенька, запах пригод. Захопливий запах пригод. Я дізнаюсь, хто ховається за маскою Папи Римського.

– Ти мариш.

На відкритому повітрю йому стало легше. Вони оминули лотки, де купці продавали різний крам. По вулиці шкандибали босі жебраки, які просили милостиню. Групи священників у довгих рясах тримали невеличкі молитовники і читали собі щось під ніс. Охоронці зі шпагами патрулювали місто.

Їм в очі натрапила темна дубова вивіска із вицвілою фарбою: «Роза вітрів». Це виявився невеличкий заклад, де за скромну платню їх нагодували і дозволили переночувати.

Почало сутеніти. Джон ліг на ліжко, а Мері вже дрімала на сусідньому. Вона врешті заснула міцним сном, бо сильно втомилась, проте Джон ніяк не міг заснути: він все думав про керамічну маску і ту тінь, що майнула на вершині собору.

Раптом блакитне полум’я озвалося в середині тіла. Йому стало душно. Він досі не розумів силу дару, що прокинулася в його тіло. Хоча він не жалівся Мері, але його це сильно лякало.

Джон попри жар змусив себе встати і відчинити вікно. Він впустив нічну прохолоду у кімнату. Свіжий вітер колихав бліді фіранки. Жар вгамувався.

Через деякий час почулося тихеньке шурхотіння черепиці. Джон встав з ліжка і без лишніх звуків розбудив Мері. Вона втупилася в нього запитальним поглядом. Він прошепотів їй на вухо, щоб вона довірилася і сховалася у шафу. Мері так і поступила. Джон став тихою тінню, притулившись до стіни біля вікна.

Інтуїція його не підвела. Постать в темному каптурі безшумно спустилася крізь вікно у кімнату, стискаючи в руці кривий кинджал. Джон притиснув долонею рот, щоб подих не видав його передчасно.

Постать ступила вперед. Вибравши момент, Джон кинувся на незнайомця. Проте він виявився спритнішим і одразу відчув коливання повітря ― кулак пройшов крізь морок, не зачепивши його. Ухилившись від удару, чужак випустив гострий клинок з-під рукава і метнув його в Джона. Він розсік руку, залишаючи глибокий поріз.

Постать скочила на нього і збила з ніг. Вони покотились по підлозі. Чужинцю вдалося взяти верх. Гострий кинджал завис на Джоном. Він стримував руки від смертельного удару, проте його хватка через поранення почала слабшати. Кинджал невтомно опускався нижче ― обличчя Джона вкрилося холодним потом.

Мері вискочила з шафи і вдарила нападника глиняним глечиком по голові. Він не очікував удару з-за спини і випустив з рук кинджал. Джон заніс йому кулаком по животу. Постать видала протяжний стогін.

Вони схопили його за руки. В ту ж хвилину з рота незнайомця полилася піна, білки заповнили зіниці. Його трясло і врешті нещадні муки припинились. Джон перевірив пульс: той був мертвий. Виною його смерті виявилась капсула ціаніду, яку він весь час тримав в роті. Кращої отрути придумати не можна. Він зрозумів, що його викрили, і прокусив капсулу ― ціанід поглинув його з середини. Тепер усі таємниці несподіваного нападу чужак забрав із собою в могилу.

– По вигляду він схожий на асасина, ― сказала Мері, коли перевернула мертвого на спину. ― Звичайний найманий вбивця арабської зовнішності. Але я вважала, що усі асасини давно перевелися. Цікаво було б дізнатися, хто його господар і кому потрібна наша смерть.

– Вбивць завжди вистачає у будь-які часи, ― промовив Джон.

– Отже, таки хтось помітив нашу появу у Ватикані. ― вона допомогла перев’язати рану на руці. ― Дякувати Богу, що клинок виявився не отруйний, бо інакше ти б вже лежав поруч з ним.

– А от з кинджалом я б був обережніший: його лезо може містити отруту. До речі про отруту…Поглянь у нього на руці витатуювана змія, ― він вказав на сухожилля, що визирало з-під рукава.

– Щось дуже знайоме, ― смутно промовила Мері, намагаючись пригадати, де вже бачила це раніше.

– Нам дуже пощастило, що ми залишились в живих. Це добре, що він не очікував нападу. Нам не можна залишатись на ніч, бо можуть прийти інші. Треба забиратися звідси.

– Так буде безпечніше, ― погодилась Мері.

Пара опинилася на даху одного із домів. Коли вони спустилися вниз, то побачили, що перед обличчям церкви зібралось безліч люду. Всі вони щось яро обговорювали між собою.

Серед них Джон помітив знайому постать: Леонардо да Вінчі стояв поруч з кількома чоловіками і тримав у руках пачку альбомних листів, зшитих між собою. Він був одягнений у дорогий жакет, з якого визирала біла сорочка, обтягнуті вузькі штани і черевики з довгими носами. Джон гукнув до нього ― Леонардо усміхнувся, коли побачив старого знайомого. Художник привітався і поцілував Мері в руку.

– Яка несподівана зустріч! ― вигукнув він. ― Навіть не мріяв, що ми знову зустрінемось знову! Минуло вже декілька років, коли ми востаннє бачились, а ви зовсім не змінились!

– А для нас минуло всього кілька днів, ― промовив Джон.

– Неймовірно! Ходімо в сторону, я вам дещо маю показати, ― Леонардо повів їх у тінисту місцевість.

Він показав свої пожовклі альбомні листи, на яких сірим грифелем зображувалися креслення польоту птахів у всій красі. Леонардо пояснив, що змальовує помахи крил голубів, щоб потім втілити ці механізми у роботу своєї літальної машини. Також він похвалився, що йому вдалося створити срібну ліру у формі кінської голови.

– Ви ― молодець! ― похвалила його Мері.

– А чому тут зібралося так багато людей і що вони так яро обговорюють? ― поцікавився Джон.

– Папа Сікст IV зібрав гільдію масонів для розбудови Сікстинської капели, ― повідомив Леонардо. ― Він вибрав окремих художників, які розписали стіни своїми дивовижними орнаментами, що під силу лише справжнім майстрам. Гільдія масонів хоче вдосконалити храми. Ми збираємо скульпторів, зодчих, художників, архітекторів та ремісників, щоб почати грандіозну розбудову, яка зблизить нас на один крок ближче до Бога, наче наші пальці ось-ось зустрінуться, щоб доторкнутись один до другого. Я це називаю Відродженням.

– Так ось, що задумав Папа, ― промовив Джон. ― А можна теж вступити у гільдію масонів?

– Це закритий таємний орден, ― попередив Леонардо. ― Туди можуть потрапити лише обрані. Що у вас є такого, що допоможе нашій справі?

– Ти й сам бачив на що ми спроможні, ― сказала Мері. ― Ми володіємо технологіями, які випередили вас на тисячі років.

– Я спробую домовитись, щоб вас прийняли, але нічого не обіцяю, ― вимовив Леонардо. ― Та не все так просто. Щоб стати одним з нас потрібно пройти ініціацію. Наші цілі служать певним ідеям, які можуть осягнути лише люди з надзвичайною свідомістю, бо пізнати істину не так вже й легко. Ти вдосконалюєш своє «я» і стаєш на сходинку вищим, зближаючись до ідеї.

– І що ж це за ідея? ― поцікавився Джон.

– Всім цікаво знати, що там у фіналі, ― Леонардо усміхнувся, ― але доки не дійдеш сам ― не дізнаєшся. Адже кожен хоче побачити це на власні очі.

Коли вони попрощалась, Мері запитала у Джона:

– Навіщо тобі вступати у ряди масонів?

– Я відчуваю, що Папа Римський щось приховує і я дізнаюсь, що саме.

– Тільки ми маємо бути обережні, Джон. Якщо ми вб’ємо Папу, це змінить хід історії, що призведе до небезпечних наслідків. Зміниться уся часова лінія.

– Я цілком розумію, що його смерть вже відбулась в певній точці часу і простору. Нам потрібна тільки інформація.

* * *

Сонце вже сідало за обрій, тримаючись останніми багряними променями за сіру димку. На вулиці було доволі тепло, незважаючи на переважні пориви вітру, що хитав крони дерев, які прикрашали алею. У цьому присмерку з’явились дві тіні, одягнуті у темні плащі, що колихались на вітру.

Вони дійшли по кам’яній бруківці до центрального входу Ватиканської бібліотеки. Через деякий час до них приєдналася третя тінь. Втрьох вони піднялися сходами нагору і постукали у двері. Їм відчинив приземкуватий чоловік з борідкою і високим чолом.

– Бібліотека вже замикається, ― пробубнив він.

– Все гаразд, Андреа, це я ― Лео, ― Леонардо зняв накидку, ― а ці двоє, що зі мною ― новачки, які хочуть потрапити на зібрання.

– Новачкам не можна приходи на таємні зібрання без ініціації, ― заперечив Андреа.

– Ми домовились про зустріч, ― сказав Джон, показуючи перепустку.

– Гаразд, тоді проходьте, ― бібліотекар впустив їх усередину і зачинив за собою двері.

В коридорах бібліотеки панувала тиша і напівтемрява. Попереду розкинулась анфілада просторих зал з картинами, фресками, гравюрами і скульптурами. Тут були окремі кімнати, де зберігалися пильні рукописи, що зберігали давні знання, написані латиною, які розповідали про буття людини. Ціла кипа фоліантів тримала стільки інформації, яку не могла осягнути жодна жива душа за одне смертне життя.

Вони оминули анфіладу зал, крокуючи по керамічній полірованій плитці, доки не прийшли до потрібного місця. Леонардо підійшов до ілюстрації Сандро Боттічеллі «Кола Пекла».

– Боттічеллі надихався поемою «Божественної комедії» Данте, коли створював цю фреску, ― промовив Леонардо.

Доторкнувшись до фрески, спершу він повів пальцем тричі по 3 колу з ліва направо, один раз по 7 колу з права наліво і один раз по 9 колу з ліва направо. Запустився магічний механізм, і картина відсунулася, а на її місці з’явився прохід.

– Ходімо, любі друзі, нам вже час, ― Леонардо запалив факел.

Вони ступили у прохід висічений в камені, і вихід за ними зачинився. Їх шлях простував вниз ― Джон мусив весь час пригинати голову, щоб не вдаритися об стелю. В проході стало холодно і сиро, коли вони спустились глибше.

Нарешті трійця вийшла крізь арку у невеличке приміщення з гротескними стінами. В підземеллі, освітленому факелами, зібрався натовп людей в каптурах. Вони розступилися і дали дорогу новоприбулим гостям. Леонардо провів їх до світловолосого чоловіка середнього віку в темній мантії, що стояв на трибуні.

– Це ви ― новачки? ― запитав він, зупинивши свою промову.

– Ми хотіли б ступити у ваші лави, ― промовив Джон. Його голос відбився у відлунні печерних стін.

– Джон Сміт і Мері Стюарт, ― сказав він, окинувши їх зверхнім поглядом. ― Я вже попереджений про ваш візит. Леонардо залишиться замість мене, а ви ходіть за мною. Мене звати Фабріціо.

Вони ступили у один із тунелів, що вів до безлічі розгалужень. Вони утворювали сітку печерних проходів, що вели в різні закутки. На стінах висіли невідомі написи-символи, нанесені чорним вугіллям, які Джон не зміг розібрати. Щось його непокоїло у незнайомцеві, який здавався не таким прихильним, як Леонардо. Та нарешті Фабріціо озвався:

– Я розповім вам одну стару легенду. Колись жив чоловік на ім’я Гірам Абіфф, що був майстром і головним архітектором храму Соломона. Гірам мав під своїм керівництвом близько сотні тисяч робітників, а може й більше. Він вигадав для усіх працівників кожного ступеня або класу особливий знак і слово(пароль), щоб було легше розрізняти їх і платити кожному відповідну платню. Ці слова і знаки стали приналежністю і таємними прикметами різних масонських ступенів, що формували ложі. Слово «масон» означає «каменяр» або «муляр». Так називали людей, що зводили будівлі.

Були ті, хто так і не отримав Священне слово. Вони вирішали дізнатися про це у Гірама, щоб їх теж вважали майстрами-масонами в інших царствах і платили заробіток, як почесним каменярам. Проте перш ніж вони виконали план, більшість з них відмовилось від цього, а троє, що залишилось, не змогли втамувати свою гординю і вирішили дізнатися слово силою. Гірам відповів їм, що не має такої влади, щоб вдовольнити їхні бажання, а наділити словом можна лише у присутності царя Соломона і Гірама ― царя Тирського. Трійця збунтувалась і вбила свого майстра, а тіло поховали під горою.

Коли головний архітектор Гірам не прийшов спостерігати за робітниками, цар Соломон наказав відшукати його. Пошуки не дали результатів, і цар вирішив, що майстер помер. Як тільки товариші почули цю звістку, вони прийшли до Соломона і розповіли йому все, що знали про цю справу і поклялися знайти трьох кривдників. Одному із них вдалося відшукати втікачів. Вирок для них був той, який вони висловлювали у своїх скаргах, коли каялися у власних гріхах ― тоді вони усвідомили свою гординю. Врешті їх стратили за ганебний вчинок, а цар Соломон поховав знайдене тіло Гірама Абіффа урочистим чином.

– Гординя ніколи не несе чогось доброго, ― сказала Мері.

– Майстерне слово було назавжди втрачено ― Гірам поховав свої секрети у могилі, ― продовжив Фабріціо. ― Храм Солома залишився дивом, при будівництві якого не було вжито жодного металу, добротне дерево привозилися з ліванського лісу фінікійцями, а звук металевого знаряддя не було чути в храмі ― там стояла неймовірна тиша. Врешті прийшли вавилоняни і зруйнували те диво. Багато масонів хочуть віднайти втрачені знання, що мав Гірам, і завершити храм. Така наша доля і мета, бо всі ми ― недобудовані храми, що хочемо закінчити свій цикл.

Дехто з масонів обернувся до світла науки, захотів пізнати істинну мудрість. До них приєднався і орден ілюмінатів, що шукали просвітлення. Хтось вирішив пізнати істинність краси, переносячи образи з своєї голови на папір та полотно, створюючи шедеври мистецтва. Вони торкнулися прекрасного, стаючи скульпторами, художниками і писарями. Треті вирішили стати ближче до вищої матерії і опустились до окультизму, захотівши пізнати силу божественності. Вони почали вивчати різні ритуали, займатися алхімією. Та всіх нас об’єднує одне ― недобудований храм, який ми хочемо завершити впродовж наших життів.

– Дуже цікава і повчальна історія, ― промовив Джон.

– І наскільки ви близько підійшли до своєї мети? ― запитала Мері.

– Настільки, щоб дістати зірку з неба, настільки, щоб доторкнутися до своєї душі. Храм ― лише метафора: кожен будує його на свій розсуд. Але я хочу віднайти таємні знання Гірама Абіффа ― те, що допоможе створити досконалість, добудувати власний храм до кінця. Для цього знадобиться підкорити час і навіть більше. Скільки ще незвіданого залишилось в людині…

– Храм рано чи пізно буде добудовано, але ніхто не знає, коли це трапиться, ― висловився Джон.

– Тому, щоб наша ідея жила вічно, ми створили організацію ВОРТЕКС, яка розшифровується, як Всесвітня Організація Релятивістів Темпоральної Егіди Космічного Синоду, ― урочисто вимовив Фабріціо, його очі блищали. ― Із спільною метою ми побудуємо новий ідеальний світ. Ми будемо Архітекторами Всесвіту.

– Ось нам і вдалося знайти ВОРТЕКС, який ми шукали.

– Шукайте і знайдете, як написано в Біблії, ― Фабріціо дістав з кишені маленький пристрій з мікрофоном і промовив: «Прийом, прийом. Код 603 у мене, повторюю код 603 у мене. Він звільнився, в’язень на волі. Як чути? Думаю, що відбувся збій. Загублений код 66 теж зі мною. Повторюю код 66 теж зі мною. Як чути? Кінець зв’язку.»

– Чути добре. Шукаємо темпоральні канали. Кінець зв’язку, ― озвалося в динаміку.

Джон відчув, як його спина вкрилася холодними сиротами. Вони з Мері перекинулись поглядами. Невже це той фінал, до якого вони прийшли?

Несподівано частина стіни в підземеллі відсунулася, відкрився прохід, і вони ледь не осліпнули від яскравого білого світла, від якого аж заболіли очі. Звідти вийшло двоє озброєних людей у чорній уніформі. Джон згадав, де бачив подібний костюм: такий самий був на Мері, коли він врятував її з водоспаду.

Охоронці повели їх по білому коридору. Доки вони прямували, Джон помітив за скляними панелями людей, які працювали за моніторами комп’ютерів. Їх там було не менше сотні. Скільки ж всього працювало на ВОРТЕКС? Тисяча, дві чи значно більше?

Один із чоловіків увів код на панелі. Сенсор просканував сітківку його ока, загорілося зелене світло. В стіні з’явився портал, через який охоронці наказали пройти Мері і Джону. Вони ступили вперед і зникли у проході.

В приміщенні виявилось досить холодно. Голчастий іній вкривав стіни, стелю і підлогу тонким сніжним шаром. Тут не було жодних вікон чи дверей, їх оточувала лише льодяна коробка.

В кінці кімнати знаходилось бордове шкіряне крісло. На ньому сиділа істота з головою Горгони Медузи. Слизькі змії сичали і звивалися на голові, утворюючи шевелюру, спадали аж до плечей. Посиніла шкіра, вкрита лускою, переливалася холодними відтінками. Її очі світились жовтими примарним світлом, а зелені зіниці пускали недобрі вогники. Химерний погляд проникав у нутрощі, від якого по всьому тілу пробігали мурашки. Вона довго спостерігала за ними. Нарешті її водянисті губи ворухнулись і тонкий роздвоєний сірий язик виліз назовні:

– І що ж мені зробити з вами? Вбити чи ви скажете нарешті хоча б слово?

– Що ви зробили з Папою Римським? ― запитав Джон, якого це хвилювало найбільше.

– Я звичайно можу пригостити вас чашкою чаю і розповісти вам усі плани, але я цього не зроблю. Знаєте чому? Доки я розпочну, чай вже захолоне.

– Тут і справді дуже холодно, ― сказала Мері і потерла долоні.

– Отже, ВОРТЕКС все-таки існує, ― вимовив Джон і клуби пару полетіли в повітря. ― Ви знали, що ми знайдемо вас?

– Ми знаємо про вас більше, ніж ви собі можете уявити, ― промовила Горгона. Змії на її голові звивалися у химерному танцю. ― Ви лише пішаки у у великій грі.

– Вам усе відомо? ― запитала Мері.

– Нам відома вся інформація в світі, що кодується і зберігається у наших джерелах.

– Що ви можете розповісти про в’язницю Кенрайссел? Як я там опинився? ― Джон почесав замерзлого носа.

– Протоколи забороняють розповідати конфіденційну інформацію, проте її дозволено говорити особам, що причетні до Інциденту. Вам треба зачекати.

Погляд потьмянів: він вже не був таким пронизливим, як спочатку. Горгона на шкіряному кріслі завмерла. Мері наважилася підійти ближче, щоб сповна розгледіти істоту. В кутах приміщення вона помітила маленькі чорні цятки, які створювали образ істоти, випускаючи промені світла. З цього випливав висновок, що перед ними був лише інтерфейс ― голограма, яка вміла розмовляти. Холодна кімната чудово підходила для допитів, а в таких умовах комп’ютери краще працювали. Хто ж ховався за цією маскою?

Очі Горгони знову ожили.

– Ми вирішили, Джон, що ви як-не-як маєте право володіти інформацією, що стосується вас, ― промовила Медуза. ― Вас посадили у Кенрайссел за скоєне навмисне вбивство і надали порядковий номер 603. Крім того Верховній Синод ідентифікував вас, як небезпечний елемент, що має бути ізольований від решти людства, бо ви представляєте серйозну загрозу. До решти файлів у вас немає доступу. На цьому наша відповідь вичерпана.

Лице Джона зблідло. Він не знав, що сказати. Вир емоцій, що панував у нього в середині не давав спокійно оцінити ситуацію. Він не міг повірити у те, що йому довелося вбити людину. Холод овівав його тіло і він просто хотів заснути. Просто заснути…

– Це правда, Джон? Ти згадав, що трапилось? ― запитала Мері. Вона відчула, як її повіки злипались. В кімнату проник крижаний туман.

– Він втік з в’язниці і заслуговує на покарання, ― озвалася Горгона.

– На жаль вони мають рацію, ― погодився Джон. ― Мені допомогли втекти з в’язниці, але від самого себе не втечеш. Я маю відбути своє покарання.

– Ні, це не може бути правдою, Джон, ― Мері недовірливо похитала головою. ― Ти хороша людина, ти не міг скоїти нічого поганого.

– Я не пам’ятаю, ким був раніше. Той паскудний негідник ще може жити у моєму серці.

Морозне повітря ще сильніше пронизувало їхні тіла холодом. Руки замерзли, вони вже не відчували кінцівок пальців. Туман заповнив кімнату. Вони опустились на інисту підлогу і заснули.

Це був кінець. Кінець теплу, проте не кінець цієї історії. Вона тільки почалася, а її фінал ще далеко не за горами. А далі нас чекає лиховісне продовження, яке не буде таким теплим, як здавалося спочатку, бо як я вже писав на самому початку, а уважний Читач це зауважив, морок оповив все на своєму шляху.

Планета непотрібних людей

Спочатку з’явилася картинка яблука: воно було червоним, достиглим, соковитим.

– Це яблуко, ― промовив голос з екрану.

– Яблуко, ― повторив чоловік.

Потім картинка змінилася: появився рожевий фламінго, що вмочив лапи у блакитну воду і похилив голову з гачкуватим дзьобом.

– Це фламінго, ― знову озвався той самий голос.

– Фламінго, ― запам’ятав чоловік.

Він називав кожен раз новий предмет, що з’являвся на екрані і намагався пригадати старі назви, що встиг вивчити. Деякі речі він знав, проте серед них на екрані виникали ні на що несхожі поняття.

Найбільше його вразив вусатий чоловік у крислатому капелюсі з ласо в руках, який ганяв корів по ранчо. Сама лише картина склалася у дивну складну мозаїку, де переплелися такі поняття, як «капелюх», «ласо», «корови» і «ранчо». Вуса його не хвилювали: він бачив їх щодня у дзеркалі. Дзеркало… Відображення смуглявого обличчя, що з’являється, коли йому приходиться вмиватись і чистити зуби. Зубна щітка…

Думками він вернувся на просторі луки, де чоловік пас корів. Ковбой його звали. Так. Він ще мав такі круті пістолі, набиті кулями і порохом. Ковбой приходив у салун, щоб випити віскі із своїми друзями. Випити з друзями ― круто. Дома ковбоя чекала дружина. Дружина ― це круто. Вона готує смачну їжу. Смачна їжа ― це круто. У них є дитина. Дитина ― це круто. Дома у них є книжкова полиця. Книги ― це круто. Книги вчать тільки хорошому, в хороших книгах багато потрібної інформації. Потрібна інформація ― це круто. Вони читають тільки хороші книги.

Та ще на вулиці трапляються погані хлопці. Погані хлопці ― це гидота. Ковбой вбиває поганих хлопців ― це круто. Він любить свою дружину і дитину, захищаючи від поганих хлопців. Погані хлопці тільки те й роблять цілими днями, що вештаються повсюди, грабують, вбивають хороших людей, випивають цілими днями, трахаються з блудницями і не читають хороших книжок. Джон Сміт ― ковбой, він не є поганим хлопцем.

Джон вивчив за сьогодні аж 10 нових понять: сім’я, любов, кохання, танець, різотто, вчинок, література, космос, планета і живопис. Він буде з нетерпінням чекати нового дня, щоб йому повідали нові знання і покажуть нове цікаве кіно, яке буде сплітатися у ще складнішу дивну мозаїку ― ці часточки-пазли Джон буде плекати у своєму серці, щоб розплутати клубок.

Одного дня він прокинувся у своєму ліжку і відчув, що його постіль була холодною і вологою. Нічні жахливі марення, що потривожили сон, зникали у небутті, залишаючись десь у глибинах підсвідомості. Та деякі моменти він досі пам’ятав. Що тільки за химерні сни не присняться вночі!

Після сніданку Джон відправлявся до своєї лікарки ― приємної жіночки із темними хвилястими локонами, горіховими очима, мініатюрним носиком, що стирчав трохи догори, і родимками під губами з світло-червоною помадою. Вона була невисокою на зріст, не дуже пухкою, у білому халаті і світлому светрі. В неї завжди на столі стояла чашка з духмяним гарячим чаєм. Окрім цього тонкого приємного аромату в кабінеті ще витав запах бузку ― її особистих жіночих парфумів. На її робочому столі стояли теки з іменами пацієнтів, куди вона заносила інформацію, а в своїй шафі із скляними дверцятами знаходились книги по консультативній психології, генетичних особливостях людей і психотерапії.

Коли Джон зайшов до неї, доктор Лоуренс усміхнулася йому своєю звабливою посмішкою, відставила чашку з чаєм вбік і взяла до рук потрібну теку.

– Доброго ранку! ― озвалася лікарка. ― Як ваше самопочуття?

– Доброго ранку, Дженні, ― привітався він. ― Я почуваю себе цілком нормально, проте останнім часом почали тривожити дивні сни.

– Нагадайте, як вас звати?

– Джон Сміт.

– Чудово, Джон! Я лише перевіряла вашу пам’ять. Знаєте який сьогодні день?

– Вівторок, 6 березня, 2326 рік.

– Як би ви описали сьогоднішню погоду?

– Ясне блакитне небо, невеличка хмарність, сонця не видно, бо воно сховалося за сірими хмарами.

– Це добре, що у вас з’явилась структурованість кольорів. А тепер повернемось до ваших нічних видінь. Розкажіть конкретно, що саме ви бачили.

– Я бачив в’язницю, мене заточили в камеру, далі потрапив на Дикий Захід, там жили ковбої, та то були зовсім не справжні ковбої, вони прибули з інших планет, схожі на сріблястих восьминогів, що вбивали хороших людей, потім я пригадую бліду постать, що вилізла з дзеркала, велетів, Леонардо да Вінчі і Горгону Медузу, яка…

– Зачекайте, Джон! Ви розповідаєте все поспіхом. Я розумію, що ваша пам’ять ще не зовсім стабільна і ви сприймаєте все уривками, але спробуйте зосередитись на чомусь конкретному, а потім ми перейдемо до наступного фрагмента.

– Я пам’ятаю жінку на ім’я Мері ― ось, що було справжнім, ― промовив Джон, вдивляючись у порожнечу і намагаючись відтворити в голові той образ, що він бачив уві сні.

– Ви можете пригадати, як вона виглядала?

– Руде хвилясте волосся, подібної форми, як у вас, ластовиння на носі, малинове плаття, середнього зросту. Ми мешкали на Дикому Заході, доки одного дня на нас не напали інопланетні ковбої, які вбили її.

– Мені прикро, Джон, ― Дженні занесла данні до картотеки. ― Такі сни ― це звичайна реакція вашого мозку, що обробляє отриману інформацію. Таким чином він захищає вашу свідомість, доки форматує дані в вашій голові. Воно не все може бути справжнім. Можливо, що ніякої Мері не існує і все вам тільки приснилось. Нам всім зараз нелегко, тому треба прийняти все таким, як воно є, і зосередитись на хороших речах. Подумайте над цим, Джон, і не беріть собі до голови дурниць. Це лише дурні сни.

– Я теж так думаю, ― погодився Джон.

Він повернувся до своєї невеличкої кімнатки. На стіні його зустріла картина хвойного лісу із могутніми кронами. Джон доторкнувся до теплої панелі і почув мелодійний спів пташок. Вони були схожими на папуг. Пташки ще деякий час сиділи на гілках, а потім полетіли у нетрі лісу.

Картинка змінилась. Тепер виник мальовничий пейзаж площі святого Петра. Красива архітектура Ватикану вражала своєю пишністю. Старі вулички і провулки надихали це місце чимось таємничим.

На панелі виникли твори мистецтва Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Вінсента ван Гога, Сальвадора Далі, Енді Воргола та інших митців. Джон стояв і деякий час вивчав прекрасні картини, статуї, фрески та барельєфи. В них було щось по справжньому чарівне, бо коли ти дивишся на них, то наче потрапляєш у зовсім інший світ, де пануються другі закони реальності.

Джон присів за стіл, на якому лежало дві книги: роман Жуля Верна «Навколо світу за 80 днів» і поема Данте Аліг’єрі «Божественна комедія». Він дістав кілька листків біленького паперу, нагострив сірий олівець і почав малювати. Малюнок виходив кривий і не зовсім точним. Передати на папір образ тієї жінки Мері зі сну виявилось складним завданням. Врешті він відклав олівець і відправився на обід.

Їжа в їдальні на вигляд була хорошою і на смак непоганою. Тут збирались усі постраждалі ― чоловіки і жінки, дехто з них вже був похилого віку, вони брали в руки тацю, накладали все, що хотіли, потім сідали на довгі лави і поїдали за столом.

Джон підставив свій браслет із номером 603 до машини, яка сканувала і ідентифікувала його. На пристрою загорілось зелене світло ― він міг зайти і поїсти. Він, як завжди, взяв тацю у руки і, мугикаючи веселу мелодію, почав вивчати, що ж сьогодні принесли цікавого на поживу. Джон взяв варені яйця, трохи рису, запечені коржики і на десерт млинці з малиновим сиропом. В залізній чашці парував чайний пакет. Це був його звичайний середньостатистичний обід.

Після обіду він відправився на процедури по відновленню пам’яті. Це була найнеприємніша частина його щоденного розпорядку. Джон відчував непереборний страх, коли його клали у спеціальну капсулу і закривали всередині. Ні, це не були приступи клаустрофобії: все було набагато гірше.

Кришка клацнула і, під’єднані до голови, електроди активувались. З’явився екран, на якому в мозок завантажувалися нові дані: орхідея, астрономія, помада та інші. Панель вивчала потужність і можливості нейронів у голові, щоб дійти до бар’єру, коли можна запустити основне поняття ― біль.

Так сталося, що після інциденту всі постраждалі проходили курс реабілітації, тому, щоб не травмувати організм, в мозку прийшлося вимкнути функцію болі. Коли людина була готова, їй вводили основне поняття, адже світ, в якому ми живемо, не був би справжнім, якщо б у ньому не існувало болі. Опинившись тут, ти опиняєшся у світі страждань, які переносиш упродовж усього свого життя. Це і називається бути людиною.

Сьогодні наступив саме той день, коли Джон мав пройти бар’єр. Електроди пустили потрібний потік енергії в мозок. Він відчув той самий жахливий несамовитий біль, який змушував його нейрони шалено битись в черепі. З очей посипались іскри ― Джон закричав.

Сотні механічних павуків вгризлися у нервові закінчення, руйнуючи там усе. Мозок кипів, як паровий котел, що мчався по колії зі швидкістю 200 миль за годину. Поїзд дико стукотів колесами набираючи швидкість. Миша із злобним усміхом свистіла у гудок, притупуючи ногами. Локомотив наближався до цегляної стіни, що виросла поперек колії.

Джон сидів на дерев’яній лавці у вагоні і попивав чай із порцелянової чашки. Підлогами під його ногами гойдалася. Все, що він не встиг допити, виливалося на підлогу.

– Як воно, док? ― запитав у нього дивний тип із подраним кашкетом на голові. Він почесав своє хворобливе обличчя.

– Ми вже давно їдемо, схоже, що поїзд запізнюється, ― Джон глянув на годинника і побачив, як стрілки шалено скачуть, описуючи коло за колом.

– Час тут дуже скоро минає, ― дивний тип вишкірився.

Картинка перед очима Джона змінилися на чорно-білий мультиплікаційний фільм із поганою плівкою. Він побачив, як поїзд із хмурим лицем врізається у цегляну стіну. Пролунало гучне «Бабах!», і хмара пилу зависла у повітрі. Плівка закінчилась і наступила цілковита темрява.

* * *

Джон прокинувся на двоспальному ліжку від дзвінка будильника і рукою дотягнувся до кнопки, щоб зупинити набридливе дзижчання. Він протер сонні очі і глипнув на годинник, який показував 7 ранку. За вікном сховалися останні зорі і визирнуло привітне сонце.

Джон помітив, що друга половина ліжка вже була застелена. Він, встав, одягнув домашні капці, потягнувся, зробив ранкову зарядку і спустився вниз. Там на нього чекала Саллі, яка поралася на кухні і збирала дітей в школу.

Малеча бавилась на дерев’яних стільцях і чекала на свій сніданок. На плиті смажилась яєчня, запах якої доносився у коридор. Саллі розрізала пухкий омлет і розклала по тарілках. Вона зняла фартух, замочила брудну пательню, поклавши в умивальник, і всілася поруч із дітьми.

Саме в цей момент на кухню зайшов Джон у піжамі. Він підійшов до дружини, запустив руку у біляві локони і поцілував її. Від неї пахло трояндами і омлетом. Френк і Люсі привіталися з татком.

– Ти якраз вчасно, любий, ― промовила Саллі, вкусивши шматок омлету.

– Як спалося? ― поцікавився Джон.

– Сьогодні приснилася двоюрідна сестра, ― вона відкусила ще один шматок омлету. ― Ми сиділи на гойдалках і гойдалися. Вони несли нас у самісіньке небо, наповнене чудовими зірками. А тобі щось снилося?

– Після вчорашньої лекції я був сильно перевтомлений, тому провів ніч без сновидінь, ― Джон доїдав другу половину яєчні.

Він поставив пусту брудну тарілку в умивальник і замочив водою. У чайнику закипіла вода. Джон налив кип’яток у кружку і відпив запашну каву. П’янкий духмяний аромат збадьорив його, забравши рештки сонливості. Саллі повела дітей переодягатись, бо вже час було вести їх до школи.

Джон зняв піжаму і одягнув білу сорочку та сірі штани. Саллі допомогла йому зав’язати краватку: вона вміла це робити краще за всіх. Він дістав з шафи свій улюблений синій твідовий піджак і накинув поверх сорочки.

Дружина із дітьми покинула дім раніше. Вона посадила дітей на задні сидіння, а сама сіла за кермо червоного форда. Машина видала два короткі гудки на прощання і поїхала. Саллі заїхала в школу, а потім відправилася в банк, де працювала фінансовим аналітиком.

Тим часом Джон налакував чорні туфлі і по дорозі зачесав свою темну чуприну. Він глянув на годинник: вже була без десяти дев’ята. Дідько, я запізнююся!

Джон сів на велосипед, поставив дипломат у корзину і поїхав, налягаючи на педалі. Він не любив автівок, бо вважав, що ці металеві монстри спричиняють тільки неприємності.

На вулиці було тепло і сонячно. Це був один із тих хороших весняних днів, коли все навколо цвіло і пахло. Джон заїхав у асфальт і втрапив до калюжі, що залишив по собі вранішній дощ. Його обігнала автівка, пригальмувала на повороті і повернула праворуч.

Коли Джон під’їхав до школи, де працював вчителем кібернетики і квантової фізики, пролунав сигнал, який збирав дітей по класах. Він припаркував велосипед біля входу і забіг всередину, захопивши із собою дипломат.

В класі на нього чекало двадцять п’ять учнів: 15 дівчат і 10 хлопців. Кожен із них сидів за окремим місцем. Джон вибачився за запізнення, поставив дипломат на стіл і почав вести урок:

– Сьогодні ми поговоримо про квантовий дарвінізм і чому він так важливий для вивчення. Як вам відомо, кванти ― маленькі частинки енергії, з яких складається уся жива і нежива матерія. У квантовому світі не існує звичайних Ньютонівських законів фізики, тому там нема часу і простору, а все існує у суперпозиції. Виникає питання: а як тоді квантовий світ перетворюється у звичайний матеріальний світ, який ми бачимо щодня? Саме це і називається квантовим дарвінізмом, коли частинки-кванти набувають певних фізичних властивостей у часі і просторі. Сама людина стає чинником, що будує реальність, коли починає спостерігати за предметами, які приймають певну форму у певній точці простору і часу.

Існує теорія, що є безліч різних варіацій нашої реальності. Всі вони знаходяться паралельно одна від одної, відокремлені різними пластами. Потрапити туди можна крізь квантовий світ, який існує за межами часу і простору, де все перебуває у суперпозиції. Таким чином ми долаємо світову лінію, у якій живемо, і опиняємося у паралельній. Існує теорія, що в кожній реальності є інша копія нас самих.

Крізь квантовий світ можна подорожувати у минуле і майбутнє, долаючи безмежні відрізки за короткий час. Саме над цим зараз і працюють провідні вчені із усього світу, запускаючи перші машини часу. На дворі вже 24 століття, коли ми почали наступну еру, відкриваючи нові виміри нашого Всесвіту.

Раптом монолог Джона перебила послідовність гучних вибухів, які пролунали на вулиці. Він повернув голову і побачив за вікном гігантську хвилю блакитної енергії, яка змітала все на своєму шляху. Відбувся яскравий спалах і наступила темрява. Морок ― останнє, що слідувало за припливом енергії. Страшний біль пронизав кожну клітину тіла і все потонуло у невідомості.

* * *

Джон опинився у знайомій камері в Кенрайсселі. Сірі стіни привітали його. У прорізі з’явилася таця з їжею. Він закричав і спробував вибити двері плечем: воно озвалося ниючим болем. В’язень заплющив очі і прокинувся.

Він знаходився у своїй кімнаті із електронною панеллю, на якій зображувався краєвид із пустелею та скелястими горами. Джон встав і одягнувся. Це був ще один жахливий кошмар, який переслідував його по ночам.

Як раніше пояснювали йому спеціалісти, на Землі відбувся апокаліпсис і планета була знищена потужним вибухом. Він неї залишились лише уламки, що літали безкраїми просторами космосу. Більшість людей вдалося врятувати і перемістити в букери, які знаходились глибоко під земною корою на іншій планеті. Щоб уникнути емоційного шоку та інших неприємних спогадів, їм постирали пам’ять і тепер день у день за допомогою спеціальних капсул її поступово відновлюють. Тепер місце, куди їх перенесли, стало для людства новою домівкою. Коли їхня пам’ять відновиться, вони будуть жити повноцінним життям у новому світі. Ті, кому повністю відновили пам’ять, міг вибратися у зовнішній світ і вдихнути справжнє чисте повітря. Там жили вільні люди, що живуть по справжньому, і їх не хвилюють нічні жахіття.

– Все це наслідки пережитих подій, ― заспокоїла його лікарка Лоуренс. ― Ви почуваєте себе в’язнем, якого заточили в клітку, бо саме так ваш мозок сприймає навколишнє середовище під час сну. Ми допоможемо вам стати на ноги і почуватися щасливим, проте для цього потрібен час. Ви ще змогли щось згадати?

– Здається у мене виникли нові спогади, ― почав Джон. ― То був останній день перед катастрофою. Я працював вчителем у школі. Мені пригадалася дружина Саллі і діти. Що з ними? Ви допоможете вернути мені мою сім’ю?

– Вони можуть перебувати десь на території комплексу. Це добре, що ви почали пригадувати. Отже, фінальна процедура пройшла в нормі. Скоро, Джон, все буде гаразд і вас відправлять назад у нормальне життя. Ми знайдемо вашу сім’ю.

– Щиро вам дякую, Дженні. Ви мене заспокоїли.

– Пам’ятайте, що «ВОРТЕКС Індастріз» піклується про вас. Саме ця компанія врятувала вам життя і робить усе можливе, щоб його покращити.

Джон знав, що йому пощастило більше за інших. Після катастрофи у нього залишився нормальний зір і слух, він міг чітко розмовляти. Були нижні комплекси, де збирали усіх глухих, сліпих і німих. Там для них проводили спеціальну програму із психологічними тестами. В нижні поверхи пропускали лише персонал із ключ-картою: для решти доступ був закритий. Всередину вів ліфт, який цілодобово охоронявся суворими людьми з автоматами, одягнуті у чорну форму із значком «ВОРТЕКС».

На самих нижніх поверхах підземелля знаходились камери для психопатів та людей із психічними відхилення. Хтось стверджував, що ці відхилення теж були спричинені катастрофою. Спеціалісти з неврології та генетичної психіатрії досліджували їх, щоб виявити причину їхніх відхилень. Все відбувалось в суто закритих умовах і не повідомлялось, чи когось із них вдавалося привести до ладу. Відомо було одне: психопатам за допомогою генетичного втручання вдосконалювали мозок на основі даних нормальної людини, щоб залишити їх раз і назавжди психопатичних нахилів та пристосувати до життя із здоровим соціумом.

Верхні площадки ділилися на житлові поверхи, розважальні комплекси, харчовий блок і центр обслуговування. Кожен житель мав свій ідентифікаційний номер, мав право тричі на день відвідувати їдальню, отримував доступ до бібліотеки, спортзалу, лазні, ігрових кімнат і т.д. Кожному із них було відомо правила, за порушення яких каралося строго по закону. Тих, хто все-таки наважився їх порушити, відправляли на нижні яруси.

Одного разу, прогулюючись коридорами комплексу, Джон помітив силует Мері, яку зустрічав у своїх снах. Він побіг за нею, розштовхуючи людей по дорозі. Вона оминула ряд житлових кімнат і опинилася на роздоріжжі. Джон вже майже наздогнав її, коли жінка повернула за один із поворотів. Він повернув за нею і оглянувся: Мері безслідно щезла. Мабуть, йому лише примарилось. Ймовірно, що він міг зустріти іншу жінку, яка сильно була схожою до неї.

– Досить ганятися за ілюзіями, Джон, ― сказала лікарка Лоуренс на одній із їхніх зустрічей, ― забудьте ваші дурні сни, нереальний Кенрайссел, Мері та інопланетних ковбоїв. Вам потрібно більше зосередитись на справжніх спогадах, які більше схожі на реальність. Ми просканували ваш мозок і почали пошук усіх можливих особистостей. Ваша сім’я ближче, чим ви уявляєте. Єдине питання: «Чи ви готові повернутися до своєї дружини і дітей?»

– Так, ― різко відповів Джон. ― Я бажаю жити чудовим повноцінним життям, забувши дурні сни.

– Така відповідь мені подобається, ― промовила Лоуренс. ― Ви знаходитесь всього на кілька кроків від своєї мрії.

Результат не змусив себе довго очікувати: через кілька тижнів виявилось, що данні аналізу виявили позитивні здогадки. Дженні представила фотографії знайдених особистостей, що змогла відшукати система. Серед них не було ні Девіда, ні Мері, ані навіть Леонардо да Вінчі, який помер тисячу років тому назад.

Джон побачив знайому білявку на ім’я Саллі і ще фото двох їхніх дітей. Так, всі вони були живими! Сльози радості полилися із його очей, серце шалено закалатало. Він тремтливими руками поставив зображення на стіл.

– Я впізнаю їх, ― сказав Джон, витираючи мокрі очі. ― Це моя дружина і мої діти. Скажіть, що з ними все добре, прошу.

– Ми не знайшли у них жодних генетичних відхилень, ― підбадьорила його лікарка. ― Вони так, як ви, пройшли курс реабілітації і знаходяться у чудовому стані. Ми не хотіли вам повідомляти цю інформацію завчасно, щоб ви могли дійти до цього сам. Тепер, коли з вами все гаразд, Джон, ви можете зустрітися із своєю сім’єю. Компанія «ВОРТЕКС Індастріз» надасть вам сімейне житло і інтегрує вас у нормальне суспільство. Скажіть, коли ви будете готові до зустрічі?

– Дайте мені кілька днів, щоб прийти до тями, ― сказав Джон, досі не вірячи у своє щастя.

– Як щодо наступного понеділка? ― запропонувала вона.

– Цілком підійде!

– Я повідомлю вашу дружину, що ви дали згоду. На все добре, Джон.

– Я буду молитися за вас, Дженні, ― він потис її ніжну руку. ― Ви робите неймовірні речі для людей!

Не тямлячи себе від щастя, Джон відправився у бібліотеку, щоб повернути дві книги, які вже встиг дочитати. Для цього він поставив їх у залізний ящик. Система просканувала код на обгортці, ідентифікувала їх, і андроїд, який наглядав за бібліотекою, поставив книжки на потрібну полицю.

Коли процедуру було завершено, Джон відправився у читальний зал, прихопивши із собою роман Федора Достоєвського «Злочин і кара». Він присів на зручний диван і почав читати. Гортаючи сторінку за сторінкою, час швидко плинув. Бібліотечну тишу порушував лише цокіт стрілок механічного годинника, який висів на стіні.

До Джона приєдналася дівчина, яка присіла біля нього. Вона тримала журнал в глянцевій обкладинці. Джон не звернув на неї жодної уваги, захопившись історією про Раскольнікова. Він облизав палець і перегорнув наступну сторінку.

– Ось ми і зустрілися, Джон, ― несподівано озвалася вона. ― Не обертайся і продовжуй читати.

– Не розумію для чого така таємність. Ми знайомі? – запитав Джон не відриваючись від книги.

– Прошу, тихіше, ― прошепотіла вона. ― За тобою можуть стежити. Ти уявити собі не можеш, скільки я зусиль потратила, щоб знайти тебе.

– Все в порядку. ― сказав він спокійним тоном. ― Я скоро маю зустрітися із своєю сім’єю і мені нічого тут не може загрожувати. До речі, як тебе звати?

– Моє ім’я Абігель. Я прийшла допомогти тобі. Все, що тобі говорили, це неправда. Ніякого апокаліпсиса на Землі не було. Вони збрехали тобі про сім’ю: ти ніколи не був одружений.

– Звідки така впевненість? ― поцікавився Джон.

– ВОРТЕКС запхав тебе у Кенрайссел, щоб виготовляти чоботи.

– Я нікому не говорив про чоботи, ― він замислився. ― Ці дивні сни. Як ти дізналася про них?

– Це зовсім не сни і я тобі це доведу. Візьми мене за руку.

Джон відчув її гладку тендітну долоню. Раптом його руку пройняв жар. Їх захопив блакитний спалах світла.

Через мить вони взявшись за руки крокували по тунелю простору і часу. Джон не міг у це повірити. Він вже бачив ці химерні коридори у своїх снах. Там, за просторами тунелю, у безкінечному океані плавали дивні створіння, схожі на червів, які видавали дивні звуки. «Зерт!», «Зерт!» ― голословили вони.

Джон подивився на Абігель і серце його почало битися швидше. Перед ним стояла молода дівчина, на вигляд років 25, одягнута в червоне плаття. В неї було досить довге розпущене волосся каштанового кольору. Овальне обличчя усміхалося. Джонові здавалося, що це була ангельська посмішка. Погляд її блакитних очей заворожував його. Абігель була середнього зросту і доволі струнка, як берізка. Запах цієї жінки оп’янив його, наче бокал хорошого червоного вина. Він відчув, як кров закипає у жилах. Джон побагрянів і відвернув погляд.

Тунель вивів їх на дах високого хмарочосу, освітленого ранішнім сонцем. Вони опинилися на Землі, а точніше сказати ― у Нью-Йорку. Джон зазирнув за карниз будівлі: там внизу сотні людей, наче рій мурах, крокували тротуарами вулиць. Як і завжди, кожен з них поспішав по своїх справах. Навколо вирувало життя: автомобілі гуділи, роз’їжджаючи по пильному асфальті, вгорі пролітали аеромобілі, в скляних хмарочосах збиралися люди, що почали свій новий робочий день.

Джон глянув на велике табло, яке транслювало останні новини. Він глянув дату. Екран показував 6 березня, 2326 рік. Минуло близько року після катастрофи.

– Як таке можливо, що Земля на місці?! ― здивуванню Джона не було меж. ― Вони сказали, що на неї неможливо повернутись, бо вона вщент зруйнована!

– Це була підла брехня, Джон, ― завірила його Абігель. Її волосся колихалося під подихами вітру.

– А як мої останні спогади? Як мої дружина і діти?

– ВОРТЕКС завантажив у твою голову несправжні спогади, ― пояснила вона.

– Але я бачив на власні очі фото цих людей, ― на обличчі Джона з’явилася нервова усмішка.

– Фото можна згенерувати, а людей добавити в твою свідомість. Таким чином ти будеш думати, що вже жив із ними, але це фальшивка. Вони коректують твою пам’ять так, як їм заманеться.

– Тільки один сон, один той самий сон, ― Джон спохмурнів. ― Невже ти говориш правду? Навіщо їм це?

– Вони вирішили створити ідеальне суспільство на Землі, де не буде людей з генетичними відхиленнями, і почали розробку коригування людського ДНК ще до народження немовляти. А решту, хто на їхню думку не підходить їм, відправляють на планету непотрібних людей, яка називається Кенрайссел. Там вони проводять над ними досліди, перероблюючи їх на нові особистості. І все це відбувається законно за вказівкою Верховного Синоду.

– Кенрайссел ― місце, де мене ув’язнили. Отже, все це був не сон і в’язниця і справді існує. Звідки тобі це все відомо?

– Я працюю на таємну організацію, яка бореться із ВОРТЕКС, ― відповіла Абігель.

– Чому я маю тобі довіряти? ― Джон примружив очі.

– Довіряти мені чи ні ― вирішувати тобі. Ти можеш залишитись у своїй солодкій брехливій казці із дружиною і дітьми, і ми більше ніколи не зустрінемось, коли ти знову опинишся в Кенрайсселі. Або я можу відкрити тобі темну сторону ВОРТЕКС, але тоді твоє життя перетвориться на справжнє пекло, якщо вони дізнається про те, що ти знаєш всю правду. Та я допоможу тобі втекти, Джон, і поверну тобі справжні спогади, і Мері, з якою тебе розлучили. Вирішуй тут і зараз.

Джон задумався. Їй немає сенсу брехати. Вона має особливий дар, який переніс їх сюди, а це не вуличні фокуси. З іншої сторони він був звичайним вчителем із сім’єю, іпотекою та роботою. Яка йому різниця до таємних організацій? Він просто ще один Джон Сміт серед решти мільярдів людей.

– Я хочу знати правду, ― наполіг Джон, відкинувши сумніви.

– Тоді я тобі дещо покажу, ― Абігель дістала невеликий електронний сувій і розгорнула його, перетворивши на планшет. ― Я накопала деяку інформацію про твою нову сім’ю. ― На екрані з’явилася карта даних на ім’я Саллі Спенсер. ― В її біографії написано, що вона в минулому ледь не загинула під колесами вантажівки. В результаті отримала серйозні травми голови і часткову амнезію. Саллі відправили на Кенрайссел, як піддослідну для інтегрування у нове суспільство. Їй ввели фальшиві спогади, в яких ти був її чоловіком. Ваші діти теж несправжні. Їхні батьки загинули під час авіакатастрофи. Вони завчасно перед смертю підписали з ВОРТЕКС документ, у якому домовились, що в разі їхньої загибелі, дітям витруть пам’ять і відправлять в нову щасливу сім’ю, щоб не залишати у притулку для сиріт.

– Отже, ці мерзотники підлаштували все передчасно, ― промовив Джон і заскрипів зубами. ― А як щодо мене?

– Я можу за допомогою капсули повністю вернути твої спогади і ти дізнаєшся про все сам, ― сказала Абігель. ― Ти, як і я, володієш унікальним даром, який дозволяє мандрувати крізь тканину часу і простору без жодних пристроїв, бо можеш проходити крізь потоки Хроноса.

– Що таке потоки Хроноса?

– Так називають тунелі ― «кротові нори», що переносять тебе з одної точки простору і часу в іншу. Коли спалахує блакитне сяйво, ми відкриваємо шлях до «кротової нори».

– Я не можу часто використовувати енергію, бо це приносить мені значної болі. Мені деколи здається, що жар пожирає мене з середини.

– Тобі треба навчитись керувати даром, Джон, інакше ти загинеш, ― попередила Абігель.

– І як мені це зробити?

– Цього я не знаю. Тобі треба знайти відповідь самому.

– Що ми робитимемо далі?

– Ти маєш довіритися мені. Ось що ми зробимо.

Абігель повідала йому свій план, вручила йому пістолет і вони відправились назад у Кенрайссел, опинившись в читальному залі. Здається, нічого не змінилося за їхньої відсутності, бо сюди не попадали об’єктиви камер. Джон вирішив діяти за домовленістю. Після того як Абігель закрила книжку і пішла, Джон ще декілька хвилин сидів і переглядав сторінки книги. Врешті він відставив роман на полицю і покинув бібліотеку.

Джон дізнався, де міг відшукати Мері. Її тримали у західній частині комплексу на одному із верхніх поверхів. Абігель дала йому магнітний пропуск, щоб відчинити закриті двері. Там майже не було охоронців, тому можна було спокійно проникнути у середину.

Доки він туди прямував, то постійно відчував позаду себе тиск, наче хтось пильно стежив за ним. Врешті Джон різко обернувся, але нікого підозрілого за собою не помітив. Проте неприємне відчуття не покидало його не на мить. Він витер холодний піт з чола і спробував дихати спокійніше і глибше. Абігель завірила його, що камери не могли їх засікти, проте йому потрібно було вести себе обачно, щоб не привернути зайву увагу.

Та двоє людей в цивільному не зводили з Джона очей, прямуючи слідом за ним. Вони трималися подалі від нього, вдаючи закохану пару, щоб він не звернув на них увагу. Кожен із них тримав пістолет на готові так, щоб зброю неможливо було помітити, але в будь-який момент можна було вистрілити.

Раптом Джон різко повернув і зник за поворотом. Пара поспішила за ним, але загубила його слід. Вони вирішили розділитись, щоб обшукати територію: він не міг далеко втекти.

Джон відшукав помешкання Мері. За її щоденним графіком вона вже мала вийти, щоб направитися на вечерю. Він зустрів Мері перед входом. Так це була вона ― дівчина з його снів, яку вбили інопланетні ковбої. Джон впізнав її риси обличчя, хвилясте руде волосся, ластовиння біля щік.

Коли вона пройшла повз нього, він дістав металеву пластину і приклав до відкритої частини тіла. Спрацював невеликий розряд, що змусив Мері знепритомніти на деякий час. Він підхопив її тіло, коли вона повалилася на землю.

Переслідувачі наздогнали Джона. Вони вистрілили в нього всю обойму куль, проте жодна не потрапила в ціль. Кулі пройшли крізь хмарку блакитної енергії, що розчинилася в повітрі і зникла, забравши із собою Джона і Мері.

– Лайно! ― вилаявся чоловік. ― Ми впустили їх! Активувати систему охорони!

Спрацювала гучна сирена тривоги. Всі двері комплексу автоматично зачинились, заблокувавши входи і виходи.

Джон відчув, як жар пожирає його, в очах блискали блакитні вогники. Він опинився у одній із зал, де зберігалися капсули по конструюванню пам’яті. Там на нього вже чекала Абігель.

– Ти молодець, Джон. Тримайся, не здумай мені вмирати тут.

Вона допомогла йому покласти Мері у капсулу. Наступним був Джон.

– А якщо капсули вимкнуться і ми загинемо?

– Не вимкнуться, ― заспокоїла Абігель. ― По-перше, у мене є тут свої люди, що працюють в охороні, щоб все йшло по плану, а по-друге має спрацювати додаткова система живлення, щоб ті, хто залишився в камерах, не загинули. Я замкну твою камеру, активую потрібні нейрони мозку і відновлю пам’ять. А потім ви можете втекти.

Джон ліг у капсулу і Абігель схилилася над ним.

– І ще одне, Джон. Щоб ти не пригадав, я завжди кохала тебе, ― вона притулилася устами до його уст. Джон відчув смак її тендітних губ і почервонів.

Абігель закрила кришку скляного гробу і помахала на прощання. Джон притулив руку до скла. Він спостерігав, як вона підійшла до системи управління і запустила програму. Джон відчув, як електроди впились в голову. На нього напала сонливість і світ перед його очима зник.

Це було схоже на відео, яке перемотували ззаду на перед. Картинки минулого вертілись в голові. В пам’яті спливли всі уламки спогадів, що були частинами пазлу однієї мозаїки. Джон пригадав усе до того, моменту, як його заточили у в’язницю.

Раптом сильний біль пропалив мозок. Так, як йому стирали двічі пам’ять, тепер він опинився на другому рівню своєї свідомості, коли спливли самі старі його спогади. Джон відчув, як усе його тіло почало судомити, він спробував сконцентрувати увагу, щоб мозок витримав цей шок.

Яскравий спалах розірвав його свідомість. Джон прийшов до тями і розплющив очі. Він опинився на галявині п’ятиповерхового будинку, оточеного зеленим парканом. Навколо нього бігали діти. Вони гралися в хованки. Раптом хтось підійшов ззаду і схопив Джона за плече.

– Знайшов! ― вигукнув рудуватий хлопчисько.

– Я не брав участі в грі, хлопчику. Ти маєш шукати інших дітей, ― промовив Джон і зрозумів, що його голос став писклявим. Глянувши на свої крихітні долоні, він усвідомив, що знову став дитиною.

Мабуть, це давні спогади з минулого потривожили його пам’ять. Усвідомивши це, він помітив, що галявина, будинок і зелений паркан розчиняються перед ним, перетворюючись на сіру пелену. Картинку поглинув морок.

Джона розбудила Мері, яка гамселила його ляпасами по обличчю. За сталевими дверима чулися звуки тарану, що намагався знищити прохід, за якими зібралося десятки озброєних агентів ВОРТЕКС. Вони були готові у будь-який момент увірватися всередину.

– Вставай, недоумку! ― кричала вона. ― Скоро нас перетворять на свіжий фарш!

– Де ми? Де Абігель? ― Джон врешті прийшов до тями, роззираючись навколо.

– Всі питання потім. Спершу треба звідси втекти, і тільки ти можеш витягти нас з цієї щурячої мишоловки.

– Гаразд.

В уяві Джона спливло зображення Ейфелевої вежі, яку він колись бачив на картині у своїй кімнаті. Агенти ВОРТЕКС врешті пробили тараном сталеві двері. Піднялася курява пилу. Десятки охоронців увірвалися у залу з капсулами. Вони перевірили кожен куток, проте так і не змогли відшукати порушників. Прийшлося доповісти нагору, що їм вдалося втекти.

Джона і Мері перенесло в один із номерів готелю, з вікна якого відкривався вид на Ейфелеву вежу, яка світилася жовтими і червоними вогнями. По вечірньому вологому асфальту неслися автомобілі.

– Це лайно мене рано чи пізно вб’є, ― промовив Джон, присівши на ліжко.

– Якщо я цього не зроблю раніше, ― Мері націлила на нього пістолет. ― Я витягла його у тебе, доки ти лежав непритомний.

– Що ти збираєшся зробити?

– Я завалю тебе, сучий син!

– Зачекай, ― Джон підняв руки вверх. ― Що трапилось з Абігель?

– Ти так і не згадав… ― вона видавила з себе криву посмішку. ― Проте з тобою треба покінчити.

– Тоді стріляй. Ти ж цього добиваєшся. Вперед! ― він дивився у її очі, наповнені ненавистю.

– Можна все поміняти, якщо ти погодишся мені допомогти.

– Що ти задумала?

– Якщо ми врятуємо Абігель, тоді часова лінія зміниться і ми зможемо усіх врятувати.

– Ти краще за мене знаєш, що не можна міняти часові лінії, бо це може призвести до жахливих наслідків. ― Джон нахмурив брови. ― Реальність вже й так почала тріщати по швах.

– Гірше вже не буде, Джон. Якщо ми врятуємо Абігель, реальність стане на свої місця. Це наш єдиний шанс.

– І куди ми відправимось?

– Назад у притулок.

Ці слова пролунали, як заряд електрошоку. Джон здригнувся. Дитячі спогади знову нахлинули на нього. Він згадав яскраве блакитне ядро, що роздирало реальність на шматки. Його серце охололо.

– Ти впевнена?

– Інакше у мене немає іншого виходу, як пристрелити тебе.

– Тоді ми відправляємось у притулок, щоб раз і назавжди покінчити з цим лайном, з якого усе почалося.

Коли вони покинули номер готелю, двері шафи відчинились і звідти вийшла Абігель в червоному платті. Вона стискала в руках рацію. Абігель натиснула на кнопку і промовила:

– Джон і Мері на волі. Все йде по плану. Буду чекати наступних вказівок.

Притулок для сиріт

Джон і Мері опинилися в американському містечку Гренвіль, що знаходився в штаті Мен. Посеред просторої асфальтованої вулички на узбіччі припаркувалося кілька автомобілів. Сонце поволі котилося до обіду. З прилеглих будинків не доносилось жодного звуку. Тут панувала незвичайна тиша, наче всі люди кудись подівалися.

Зліва від дороги знаходилось озеро. Коло берега розташувалась невеличка пристань, де причалили катери і човни. Над ними кружляли хмарки воронів. Деякі з них приземлились на дахах домів і чистили свої пір’я.

Пройшовши вперед по безлюдній вулиці, вони помітили невеличке кафе з широкими вікнами і дерев’яними віконницями. Перед входом жовтою крейдою на чорній дошці було виписано меню. На дверях висіла залізна табличка «Відчинено». Пара зайшла в середину, щоб зустріти хоча б одну живу душу.

Коли вони зайшли, на дверях закалатав дзвінок, що повис на кривому іржавому цвяху. Всередині теж було пусто. Столики стояли один обабіч одного, накриті білою скатертиною. Годинник на стіні зупинився: його стрілки зависли на 12 годині. На вітрині стояли свіжі десерти: тістечка, печиво і фірмовий яблучний пиріг. За стійкою і на кухні не було жодного персоналу. Тільки мертва тиша. Вся ця ситуація дуже насторожувала. Куди так раптово зникли усі люди?

Коли вони вийшли, то помітили, що ворони втупились в них пожираючими поглядами. Здавалося, що птахи зараз злетять і заклюють їх насмерть, як у фільмі Альфреда Хічкока «Птахи». Та через мить нічого не трапилось. Вони продовжили презирливо дивитися, проводжаючи своїм взором Джона і Мері. Щось з цими воронами явно було не так.

Далі їх шлях простував по довгій алеї, усіяною дубами і кленами. В темному дуплі дерева зникла білка, коли побачила людей, що простують кам’яною бруківкою. Алея вивела до церкви із золотими банями і хрестом, що виблискував під сонячними променями. За правим поворотом знаходилась міська бібліотека, а навпроти ― банк. Джон і Мері крокували мовчки, щоб не порушувати тишу, прислухаючись до кожного шелесту.

Дорога повела їх на узвишшя, звідки починався шлях у густий високий ліс, де знаходився притулок для сиріт. Стежка, що простувала до притулку, встигла порости бур’яном і чагарниками, наче хтось раз і назавжди хотів стерти сліди, які вели у те місце. Вже давно не ступала людська нога в ті краї.

Минуло близько десяти хвилин, як Мері зупинилась біля двоповерхового цегляного будиночка. На галявині біля дому росла клумба. На подвір’ї було охайно і прибрано. На траві під дією вітру качалося червоне крісло, на якому лежала лялька із великими очима. Вона підійшла до ляльки, взяла її на руки і промовила з ностальгією в голосі:

– Як я за тобою сумувала.

– Ти мешкала в цьому будинку? ― запитав Джон.

– Це зовсім не так, ― заперечила Мері. ― Я народилася у маленькій хижі, в якій мешкала разом із своєю мамою і татом. Сім’я у нас була бідною, але ми жили щасливо. На один із моїх днів народження татко подарував мені точнісінько таку саму ляльку з великими очима. Від тоді вона стала моєю кращою подругою: ми бавились на цій галявині і я вкладала її спати біля себе.

Так як жили ми скрутно, нам постійно бракувало грошей. Врешті батько влаштувався працювати на кораблі, де платили хороші гроші. Він приїжджав до нас раз на півроку, коли міг потрапити на сушу. А коли почалася Перша Світова війна, тато зовсім забув дорогу додому. Одного дня до нас прийшов лист, що він загинув на кораблі, який потопив німецький підводний човен. Мені тоді було 8 чи 9, я вже точно не пам’ятаю. Пам’ятаю, як смерть татка підкосила матір. Вона старалася не показувати мені свою біль, але я чула, як вона гірко ридає по ночам.

Минув рік після його смерті. Нам стало важче зводити кінці з кінцями. Мати мусила з ранку до ночі пахати, як конячка, щоб прогодувати мене. Врешті вона почала багато палити і одного дня заснула із цигаркою в роті. Я відчула запах диму і чаду, від якого прокинулась. Будинок палав і вогонь підбирався до моєї кімнати.

Далі спогади пливуть, немов у сні. В моїй кімнаті з’явився сивий ковбой, що врятував мене від загибелі у палаючій хижі. Виявилося, що моя мати згоріла живцем ― її не вдалось спасти, а моя лялька потонула під грудою попелу. Тоді я втратила моїх двох найдорожчих людей. Мене відправили у притулок для сиріт і моє життя назавжди змінилось.

– Це дуже сумна історія, Мері, ― промовив Джон. ― Мені дуже шкода.

– Після того дня я кожен день мрію, що у мене буде нова сім’я, ― вона поклала ляльку на місце, ― проте глибоко в серці знала, що щасливішої сім’ї мені не найти.

На очі жінки накотилися сльози. Джон підійшов до неї і обняв: вона не пручалася від його обіймів.

– Кожен щось втратив у цьому житті, ― сказав він. ― Але ми продовжуємо жити з цією біллю всередині. Саме вона робить нас людьми.

– Мабуть, ти правий. ― Мері витерла сльози. ― Ходімо вже звідси: нам треба знайти Абігель і зрозуміти, куди ділись усі мешканці міста.

Вони продиралися крізь густу трав’яну місцевість, оминаючи бурелом. В лісі було холодно і сиро: сюди майже не потрапляло сонце. Кущі кропиви виростали між дерев, закриваючи собою прохід. Десь вдалині на високій сосні сидів дятел, що вистукував довгим дзьобом по стовбуру. Цей стукіт розносився відлунням по всьому лісу. Ще дальше перегукувались сойки.

Джон перший побачив п’ятиповерхівку із потрісканими стінами і сірим шифером на темно-зеленій галявині, що поросла високою травою, яка досягала колін. Кривий зелений паркан із облупленою фарбою огороджував територію. Площадка з піском давно вгрузла в землю. Іржаві гойдалки застигли у німому мовчанні.

– Це місце з моїх спогадів, ― сказав Джон і прочинив головні ворота, які із жахливим скрипом відчинились.

– Ось ми і знайшли притулок для сиріт, в якому виросли, ― Мері ступила на галявину слідом за Джоном.

Вони підійшли до перехилених вхідних дверей. Вікна зустріли їх темними розбитими зіницями, з яких віяло крижаним холодом. Будинок не був радий своїм старим друзям.

Всередині було дуже брудно. Внутрішні стіни поросли пліснявою, розписані незрозумілими символами. В напівтемному вестибюлі валялися порвані журнали, обриви жовтих газет, розтрощені меблі. Рецепційну стійку поточила черва. Лампочки на стелі тьмяно мерехтіли і потріскували.

– Тут трапилось щось жахливе, ― зробив висновок Джон. ― Саме притулок став причиною зникнення усіх людей.

– Шкода, що ми не захопили із собою ліхтарик, ― промовила Мері.

Вони оминули вестибюль і опинились у вузькому коридорі, що вів до ліфту. Нестерпна тиша розпалювала неприємну атмосферу. Джон відчув, як мороз поповз по його спині. Він знав, що стоїть за крок від розгадки таємниць, які катували його цілу вічність.

Перед ними почали вибухати одна за одною лампи, іскри яких осипалися у суцільний морок. Темрява, що оповила коридор, змусила їх серця битися швидше. Мері інстинктивно схопила Джона за руку. Їй хотілося дременути звідси якнайдалі, залишивши ліс і це прокляте місто, але ноги несли її непевними кроками вперед по чорному коридору.

Крізь глуху темряву вони побачили світлу пляму вдалині, яка то зникала, то знову з’являлась. Коли пляма збільшилась, Джон і Мері розгледіли силует жінки, яка вела за собою меншу пляму світла, що нагадувала образ дівчинки. Ривками вони наближались все ближче і ближче, доки нарешті зовсім не зникли, потонувши в холодній пустці.

Раптом Джон відчув, як крижана рука схопила його за горло, обпікаючи страшним болем. Рука притиснула його до стіни. Він побачив яскравий силует жінки, яка розпачливо кричала. Її бліді зіниці горіли несамовитим вогнем.

Мері схопила Джона за руку і вони побігли щодуху вперед, подалі від привида. Страх і темрява підганяли їх своїм морозним подихом. Крик глухим дзвоном лунав позаду.

Несподівано голосіння змінилося на тріск дерева і каміння. Джон обернувся і побачив тріщини, що палали блакитним вогнем, яке роз’їдало стіни і стелю коридору. Тканина реальності руйнувалася на його очах. Розлом наздоганяв їх, намагаючись забрати у свої тенета.

Врешті їм вдалося дістатися сходів, які вели до ліфту, що був єдиним шляхом до спасіння. Піднімаючись угору, Мері спіткнулась об сходинку і вдарилась коліном. Джон допоміг їй встати і вони помчали вперед. Позаду них розливалося блакитне полум’я, яке продиралося пекельними язиками за ними.

Вони подолали останню сходинку і опинилися біля залізних дверей ліфту. Мері панічно почала клацати по кнопці, дивлячись як вогонь прямує по сходах до них.

– Ну ж бо, вмикайся стара залізяка! ― вигукнула Мері.

Роздалося механічне гудіння двигуна. Тим часом розлом розтрощив сходи, забираючи їх у невідомість. Тріщини поповзли по підлозі ― земля шипіла і стогнала. Язики полум’я поповзли вгору, ламаючи стелю. Ще мить ― і вона обрушиться вниз, розплющивши все під собою.

Двері ліфта відчинились. Джон першим заскочив у кабіну. Раптом земля провалилася, залишивши чорне провалля. Мері встигла схопитися за виступ кабіни.

– Давай руку! ― закричав Джон.

Він міцно схопив її за зап’ястя і потягнув на себе. З превеликим зусиллям йому вдалося затягти Мері в кабіну. Двері ліфту зачинились і вони поїхали вгору.

– Як ти? ― запитав Джон.

– Я в порядку, ― промовила Мері, піднімаючись на ноги.

– Звідки ці тріщини в реальності?

– Вони якось зв’язані з Абігель. Нам треба поквапитись і знайти її. Все тут стало нестабільним і переплелось у химерний візерунок.

Ліфт зупинився на одному із поверхів, проте двері не відчинились.

– Здається, механізм заїв, ― Джон почав клацати по усіх кнопках.

В кабіні роздалося шипіння. За стінами почулося тихе шепотіння голосів. Джон і Мері переглянулись між собою.

– Хто тут?!

У відповідь німа мертва тиша ― шепіт зник.

Раптом ліфт загудів. Він різко полетів угору, так що Джона і Мері збило з ніг, притиснувши до підлоги. Ліфт зупинив свій політ ― їх підкинуло вгору. А далі кабіна повернула направо і помчала вперед. Джона і Мері кидало зі сторони в сторону, доки ліфт прямував дивними траєкторіями. Нарешті він зупинився і виплюнув їх. Вони напівживі ледве звелися на ноги. Залізні дверцята зачинились.

Джон не на жарт здивувався, коли побачив, що інтер’єр притулку сильно відрізняється від його останніх спогадів. Тепер це місце нагадувало шпиталь, який тхнув спиртом, старими шкарпетками і валер’янкою. Крізь вікна просторої зали проливалось бліде місячне світло.

– Колись на цьому місці був воєнний госпіталь, ― пригадала Мері.

Вони пройшли вперед. Тиша різала вуха, доки нарешті не почувся скрип коліс інвалідного візка, який виїхав з-за коридору. У візку нікого не було. Він доїхав до коридору і зупинився, врізавшись у вапняну стіну.

– Є тут хто? ― гукнув Джон, але ніхто йому не відповів.

Атмосфера була напружена, бо здавалося, що звідкись знову вискочить чергова примара, яка спробує вбити їх. Вони ступили у коридор, освітленому гасовими лампами. На дверях палат для хворих висіли порядкові номери. Джон спробував відчинити їх, але вони виявились зачиненими.

Через те, що в кінці проходу висіло високе люстро, коридор відзеркалювався, створюючи ілюзію, що він тягнеться довгою безкінечною смугою. Проте самим дивним виявилось те, що Мері і Джон не відзеркалюються в ньому.

– Це неможливо, ― промовила Мері, доторкнувшись до холодного дзеркала. ― Невже ми теж перетворилися на примар?

– Не мели дурниць, ― сказав Джон. ― Тут все нереальне, бо реальність давно тріснула по швам. Відійди звідти.

Мері стала позаду Джона. Він притулив свою долоню до дзеркала і зосередився. Рука запалала блакитним полум’ям. Люстро тріснулось і розлетілось на дрібні осколки. Перед ними відкрилось продовження коридору. Цей прохід виявився ідентичний тому, в якому вони вже були.

– Схоже, я відкрив дорогу в інший вимір, ― промовив Джон.

Вони дійшли до початку зали і помітили, що інвалідний візок тепер знаходиться в коридорі. Хтось знову переставив його. Джон і Мері оминули залу і заглянули у протилежний коридор.

Раптом вони почули звук ліфта, що під’їхав на їхній поверх. Двері з протяжним скрипом відчинились. Джон вловив вухами жіночий знайомий голос. Мері помітила, як інвалідний візок сам по собі виїхав з темного коридору і врізався у стіну. Роздався голос Джона, що доносився з зали: «Є тут хто?»

Вони сховалися за поворотом і побачили з-за кута, як їхні копії попрямували углиб коридору і підійшли до дзеркала, яке виявилось суцільним, без жодної тріщинки. Джон знову розбив його і копії зникли у проході.

– Різні пласти реальності сплелися в один клубок, коли ми пройшли крізь дзеркало, ― сказав Джон.

– Воно перенесло нас на кілька хвилин назад у часі, коли ми ще були в ліфті, ― промовила Мері.

– А що буде, якщо ми знову пройдемо крізь дзеркало?

– Краще не перевіряти, бо це може привести до жахливих наслідків.

Одні з дверей вдалося відчинити. Вони потрапили у палату, залиту сонячним світлом. Через різку переміну освітлення їм прийшлось зажмуритись. Коли очі змогли нормально бачити, вони помітили ряд кремезних чоловіків із жахливими ранами, гангренами і нагноєннями, які лежали на старих брудних матрацах. У деяких були перев’язані голови, перебинтовані руки і ноги. В приміщенні стояв млосний запах смерті.

– Ви двоє саме вчасно, ― озвався хриплим голосом один із них. ― Ви не могли б покликати лікаря, бо в мене розійшовся один із швів, який треба залатати.

– Неодмінно, ― погодився Джон. ― Ми зараз повернемось.

Коли вони вийшли з палати, то знову опинились у напівтемному коридорі, освітленому гасовими лампами. Проте на цей раз прохід змінився. Дзеркало, що висіло в кінці, кудись зникло, як і інвалідний візок. На стінах з’явились химерні символи, що палали незвичайним блакитним полум’ям.

Джон знову відчинив двері, з яких вони щойно вийшли. Там тепер панувала суцільна темрява. Йому випадково вдалося намацати вмикач і увімкнути світло. Запалала розжарена вольфрамова лампочка.

З кімнати зникли усі пацієнти, а приміщення виявилось заставлене залізними шафами, дерев’яними ящиками і полицями, на яких лежали теки з паперами.

– У тебе є припущення, як таке можливо, Джон?

– Все стає зрозуміло, ― промовив він. ― Такі переходи з одного відрізку часу і простору в інший можна пояснити. Уявімо, що місце, в якому ми знаходимось, ― розбите дзеркало, через яке пройшли. Зараз ми мандруємо між тріщинами в часі і просторі цього «дзеркала». Хотілось би дізнатися, хто його «розбив» і порушив нормальний хід часу у цьому місті. Притулок для сиріт це зона підвищеної аномальності, а значить епіцентр того, що сталося.

– Це причина усіх тріщин в реальності, ― погодилась Мері. ― Ми потрапили в архів і тут можна знайти багато корисної інформації про притулок.

– Нарешті ми докопаємось до правди і дізнаємось, що за чортівня тут відбувається.

– Цілком з тобою згідна. Ти порийся у ящиках, а я обшукаю полиці.

Їх пошуки зайняли декілька годин. Вони перевернули гори непотрібної документації, щоб знайти цінну інформацію. Джон наткнувся на ящик, який був замкнутий на колодку.

– Глянь, Мері, що я знайшов.

Вона підійшла до ящика, витягнула пістолет і націлила на колодку. Пролунав вистріл. Куля влучила у замок, і колодка тріснула.

Джон відчинив ящик і зазирнув всередину. Там було багато карток пронумерованих від А до Я. На кожній із них стояв гриф «Цілком таємно». Джон прочитав кілька імен і в нього спливли спогади про дітей з такими самими іменами.

– Ти пам’ятаєш, яке було прізвище у Абігель? ― запитав він.

– Штраус, ― підказала Мері.

Джон перебирав пальцями картку за карткою. Шеллі, Шоу…Штраус. Ось досьє на Абігель Штраус. Тут вказані ріст, вага, стать, особисті прикмети. На першій сторінці висіла фотографія, прикріплена залізною скріпкою. Овальне обличчя, блакитні очі, каштанове волосся. Вони провели над нею тест IQ, який тримав позначку у 181 бал, що означав дуже високі розумові здібності.

Прочитавши все до кінця, Джон звернув увагу на фото, прикріплене до останньої сторінки. На ньому були зображені усі діти, що мешкали у притулку. На спільній фотографії він знайшов і себе, і Мері. Обличчя Абігель хтось обвів червоним маркером.

Та найбільше його вразило не це. Він помітив останнім у третьому ряду малого Девіда, якого зустрів на Дикому Заході. Ні, це неможливо! Як він міг потрапити у притулок і хто його сюди привів? Невже це зробив його батько? Тепер у його голові зародилось ще більше сумнівів і запитань.

– Мері, поглянь на це фото, ― попросив Джон.

– Що там?

– Ти тільки поглянь.

– О, я пригадую, той день, коли ми робили спільний знімок, ― вона взяла фото до рук. ― Тут зображені всі діти, що мешкали на той час у притулку. А що тебе так здивувало?

– На цій фотографії зображений хлопець, якого тут не може бути, ― Джон показав на Девіда. ― Він прибув з іншого часу. Як йому вдалося тут опинитися?

– Облиш, Джон, ― вона усміхнулася, наче прийняла його слова за жарт. ― Я пам’ятаю Девіда і ти його маєш пам’ятати. Він так, як всі, потрапив сюди, коли втратив своїх батьків. У нас навіть була власна компанія з-поміж усіх дітей: я, ти, Девід Стюарт і Абігель Штраус.

– Зачекай, ти сказала Девід Стюарт, ― він пригадав ще одного чоловіка, який називав себе так. Це був той старий ковбой, який витяг його з в’язниці.

– Саме цікаве, що у нас були однакові прізвища, ― вона тицьнула на зображення свого сина. ― Мабуть, тому ми полюбили один одного ще більше.

– Полюбили? ― Джон нахмурив чоло. ― Мері, скажи мені тільки одне: у тебе є діти?

– Ну що ти, ― вона заперечливо похитала головою. ― Я ніколи не була одружена і дітей у мене теж не було.

– Тоді я починаю дещо розуміти.

Джон ще раз подивився на зображення малого і подумки зробив висновок: «Існує два Девіда Стюарта з однаковими ініціалами. Якщо Мері не пам’ятає свого сина і чоловіка, тоді виходить, що вона його ще не народила і не була одружена. Чи міг ковбой відправити сина у притулок? Звичайно міг. Два Девіда Стюарта ― занадто дивно, а ще дивніше, що Мері і її син разом потрапили в один притулок. Але чи можливо, що батько і дитина ― це одна й та сама людина, якщо Мері полюбила власного сина, не знаючи про це? Ні, це вже якась нісенітниця, проте занадто багато збігів, бо Мері третя людина із тим самим прізвищем. Головне не розбовкати їй мої здогадки, щоб не порушити хід часу. Треба в цьому розібратись і вияснити правду.»

Він відшукав досьє Девіда і побачив, що місце народженням вказано Гренвіль, а жодного з імен батьків зазначено не було. Це викликало ще більше підозр. Хтось навмисне приховував детальну інформацію. Джон помітив, що в жодному досьє не було поставлено дати народження дітей. Мозаїка сплелась у тугий вузол.

– Мері, ти пам’ятаєш той день, коли вперше потрапила у притулок?

– Спогади видаються туманними, ― вона покрутила головою. ― Я тоді втратила свідомість від чаду і прокинулася в притулку.

Джон взяв теку, щоб вияснити більше про себе. Він дізнався, що його місцем народження був Гренвіль, у нього є батьки, які віддали його до притулку. Та це ні про що не говорило, бо у всіх дітей стояло місце народження Гренвіль. Ще більше підозр, що з цим місцем щось не так.

В голову Джона вдарив новий прилив спогадів, що супроводжувався різким болем у скроні. Прийшовши до тями після незначного помутніння, він побачив Мері, яка схилилась над ним. Вона запитально подивилась на нього, але Джон лише промовчав, не вдаючись до подробиць.

– Як вважаєш, чому Абігель обвели маркером? ― врешті озвалася вона.

– Бо вона завжди була особлива. ― відповів Джон.

Так, вона вражала не тільки своїми красивими даними, але й власним геніальним розумом. Абігель стала еталоном і взірцем, який показував найкращі оцінки з математики, літератури, біології та інших наук. Дехто із дітей їй безмежно заздрив, а хтось просто обожнював. Джон завжди знаходився у другій частині. Він цілком її підтримував у всьому, а вона часами допомагала йому з уроками. Таким чином між ними зав’язалася дружба.

– Тобі вдалося дізнатися щось важливе?

– Я відкопала лише дані про те, що притулок для сиріт належав релігійній організації «Серпент», яка викупила будівлю, перебудувала, облаштувала і фінансово сприяла розвитку притулку, члени якої виступали меценатами.

– Або спонсорами, ― поправив її Джон. ― Тепер стало зрозуміло, хто за усім цим стоїть.

За даними досьє, Абігель мешкала у кімнаті під номером 309. Саме туди Джон відправився із Мері, щоб відшукати її. Кімната знаходилася на третьому поверсі. Цього разу вони вибрали шлях сходами, аби не застрягнути у ліфті.

Чим далі вони заглиблювалися у нетрі притулку, тим заплутанішими ставали коридори, які палали невідомими символами на забутій мові. Блукаючи лабіринтом, Джон і Мері втратили лік часу. Коридори повторювалися, закручувались, вводячи їх в оману.

Прохід став кривою спіраллю, яка вивертала простір і час навиворіт. Джон навіть не помітив, як Мері віддалися від нього на кілька кроків і зникла за одним із поворотів. Він спробував її наздогнати, але його відволікли двері, які виросли у стіні. Вони відчинились на кілька дюймів, пустивши тонку смужку світла.

Джон зайшов в середину і його охопило дике відчуття первотворного тваринного страху, який весь час ховався у його нутрі і нарешті вискочив на волю. Він спробував вийти, схопився за круглу мідну ручку, але його не випустили.

– Вже йдеш, навіть не привітавшись? ― промовив незнайомець.

Це був чоловік з довгим сивим волоссям високого росту, проте обличчя у нього було доволі молоде, нагадуючи бліду маску. На голові він носив чудернацький високий чорний циліндр, трохи похилений на бік. Одягнутий він був в камзол фіолетового відтінку і темні штани. Довгий шарф обвивав його шию і стелився по підлозі. Незнайомець був босий. Чоловік сидів за письмовим столом з друкарською машинкою і щось друкував.

– Мене звати Джон Сміт, а тебе?

– Я й так знаю, як тебе звати, ― імена тут неважливі. ― незнайомець продовжував стукотіти по друкарці. ― Проте можеш кликати мене Автором.

– Ось як. І що ти пишеш, Автор?

– Книгу, ― пальці барабанили по клавіатурі.

– Книгу про що?

– Про тебе, ― цокіт став трохи сильнішим, він ритмічно набивав слова.

– Перестань стукотіти, доки ми розмовляємо. Це збиває.

– Я не можу перестати, бо це єдиний мій шлях до порятунку, інакше я ніколи не зможу вибратися звідси. ― Автор закінчив лист і перейшов до другого.

– Що ти маєш на увазі?

– Подивись нагору. Що ти бачиш?

Джон глянув на стелю, але побачив лише голу стіну і старі подерті шпалери.

– Нічого.

– Ти помиляєшся, ― сказав Автор. ― Там висять гігантські мохнаті павуки, які плетуть павутину. Вони ховають від тебе справжню подобу, створюючи ілюзію, що їх не існує.

– Ти просто несповна розуму, ― Джон пирхнув. ― Якщо такий божевільний, як ти, пише про мене книгу, то я не здивований тим, що зі мною останнім часом відбувається дивні речі.

– Я так і знав, що ти мені не повіриш. Послухай мене уважно. Тобі призначено знищити Всесвіт, в якому ти живеш. Ти станеш причиною усіх тріщин в реальності.

– Ти хоч сам розумієш, що за дурниці верзеш? ― перебив його Джон. ― Допустимо, ти говориш правду. Але це парадокс. Якщо я вже знищив Всесвіт, то історію вже не можна переписати.

– Саме це я і намагаюся зробити, Джон, ― промовив Автор. ― Я міняю сюжет на новий. Ти поки ще багато чого не розумієш, але з часом тобі все стане ясно. Тому я і покликав тебе сюди. Наша зустріч невипадкова.

– Чого тобі від мене треба?

– Щоб фінал був щасливий, тобі треба загинути. ― наголосив Автор. ― Якщо ти прикінчиш себе з минулого, події, які мають статися ніколи не відбудуться. Таким чином, ми змінимо часову лінію, все стане на свої місця і тебе ніколи не відправлять в Кенрайссел.

– Не знаю, що ти за гру ведеш, але я не буду грати за твоїми правилами! Не можна міняти часові лінії, бо це тільки ще більше порушить реальність!

– Треба спробувати, ― запевнив Автор. ― Якщо ти цього не зробиш, то в твій світ прийдуть могутні монстри з іншої реальності, які подібні до богів. Я навіть не буду промовляти їх імена, щоб ненароком не записати до своєї книги. Одне лише написане слово може роздерти тканину реальності, пробудивши одного з них.

– Про яких монстрів ти говориш?

– Вони вже з’явились тоді, коли час ще був зовсім молодий. Ці істоти існували вічно, бо навіть час їм не завіса. Їх раса передувала Древнім Творцям, які створили твою реальність. Вона ― лише мильна бульбашка, яка колихається в безмежному океані енергії, яку неможливо пізнати твоїм тривимірним мозком. Павуки ― лише одні з таких істот. Вони не можуть потрапити у твою реальність, якщо не відкрити їм дорогу. Проте ти порушив завісу і пустив їх у свій світ.

– Я нічого такого не робив! ― покаявся Джон.

– Поки ще ні, ― погодився Автор, ― хоча це залежить від того, як сприймати час. Люди сприймають час лінійно ― пливуть по течії і випускають усе саме важливе. Однак, якщо ти поступиш, як я тобі сказав, тоді реальність стане на місце, ти врятуєш всі життя і своє теж, якщо пожертвуєш собою. Отже, скажи мені: чи здатен ти зробити правильний вибір?

– Я не стану коїти злочин, нехай все котиться під три чорти.

– Як знаєш, Джон. Тепер, коли тобі все відомо, ти вільний. ― Автор відчинив двері помахом руки. ― Твоя доля і доля Абігель в твоїх руках.

Джон вийшов і двері в стіні зникли. Він похилив голову.

Ні, я не злочинець, я не той негідник із Кенрайссела! Та я саме той, хто може все вирішити. У мене є дар володіти потоками Хроноса. Може саме мені призначено залатати тріщини, бо реальність стала котитись по слизькому схилу.

В одному із коридорів він натрапив на Мері, що крокувала йому назустріч.

– Дякувати Богу, Джон, я тебе знайшла! ― вона підбігла і обійняла його. ― Ти виглядаєш якимось блідим. З тобою все гаразд? ― Мері помітила занепокоєність на його обличчі.

– Я в нормі, ― Джон крізь силу усміхнувся, хоча йому було зовсім не до жартів. ― Ми ненароком загубились, але добре, що я знайшов тебе.

– Тримай мене за руку, щоб ми більше не губились.

Вони дійшли до сходової клітки і побачили намальований напис «5 Поверх», фарба якого встигла всохнути і потріскатись. Якщо Абігель знаходилась в 309 кімнаті, значить їм потрібно було спуститись на 2 поверхи вниз.

Спускаючись вниз, вони помітили, що езотеричні знаки на стінах почали горіти яскравіше, ніж зазвичай. Символи супроводжували їх по коридору, що звивався химерною змією. За технічним приміщенням із туалетом на протилежній стороні над дверима висіли таблички №308 і №310, але між ними не було дверей під номер 309 ― лише темна потріскана стіна.

– О ні, ― зітхнула Мері, ― тепер всі наші старання пішли чортові під хвіст.

– Сама реальність нас не хоче пускати туди, ― Джон почесав голову.

– Я нахер розламаю цю довбану стіну і потраплю всередину.

– Я придумав краще рішення.

Джон притулив руку до стіни і запалив її блакитним сяйвом. На потрісканому тиньку почали вимальовуватись двері з примарною ручкою, наче з’явились з якоїсь химерної казки. Джон схопив за примарну ручку і вона почала виростати із стіни на його очах, перетворившись на кривий залізний гак. Він схопився за залізний гак ― стіна застогнала. М’язи на його правій руці напружились. Приклавши решту сили, двері відчинились із скрипом вперед.

Вранішнє сонце вдарило в обличчя. Вони пройшли крізь прохід і опинились у невеличкій кімнатці, де мешкала дівчинка з каштановим волоссям. Це була Абігель, яка лежала на ліжку. Вона встала, коли побачила несподіваних гостей. В її очах застигло здивування.

– Я ― Абігель, ― дівчинка намотала на вказівний палець каштанове пасмо. ― Ви мої нові батьки, які прийшли забрати мене у нову сім’ю?

– Якщо ти забажаєш, Абі, ми станемо для тебе, ким завгодно, ― промовила Мері. ― Ми прийшли з майбутнього, щоб забрати тебе із собою. Ти не впізнала нас? Ми ― твої друзі з притулку ― Мері і Джон.

– Це неможливо! ― викрикнула вона, її блакитні очі округлились. ― Як вам вдалося провернути такий трюк?

– Я вмію подорожувати крізь час і простір, Абі, ― повідомив Джон. ― Скоро трапиться неймовірна катастрофа, яка знищить реальність. Щоб цього не трапилось, ти маєш піти з нами.

– Але мене ніхто звідси не випустить, ― заперечила Абі. ― Сьогодні має відбутися ритуал, у якому я буду брати головну роль.

– Ми не пустимо тебе туди, ― попередила Мері.

– Ні, вони твердили мені, що я особлива! ― Абі пролізла між Джоном і Мері та вибігла з кімнати. ― Ви дубоголові дорослі ніколи нічого не розумієте!

Мері вибігла в коридор за Абі, а Джон кинувся вслід за нею. Дивні символи, що раніше встеляли коридор, кудись позникали, натомість стіни були пофарбовані в приємний зелений колір. Повсюди бігали діти і гомоніли між собою, а дорослі наставники намагались заспокоїти їх, щоб досягти тиші. Вони глянули гнівним поглядом на новоприбулих гостей і всім своїм виглядом дали знати, що їм тут не раді.

– Куди це ви сер? ― вигукнув один із них вслід Джону. ― Негайно зупиніться!