Оглавление
Чарлз Діккенс. Пригоди Олівера Твіста
Роман про дитину та інші проблеми дорослого світу
Розділ І. Де і серед яких обставин народився Олівер Твіст
Розділ II. Як зростав, виховувався та живився Олівер Твіст
Розділ III. Як Олівер Твіст мало не одержав однієї посади, що далебі не була б синекурою
Розділ IV. Олівер дістає іншу посаду і вперше вступає в громадське життя
Розділ V. Олівер знайомиться з новим товаришем, бере вперше участь у похороні, і ремество його господаря справляє на нього неприємне враження
Розділ VI. Оліверові вривається терпець, він дуже дивує Ноя своєю відвагою
Розділ VII. Олівер не скоряється
Розділ VIII. Олівер чимчикує до Лондона й зустрічає дорогою чудного молодого джентльмена
Розділ IX. Деякі дальші подробиці про старого веселого джентльмена та його зразкових вихованців
Розділ X. Короткий, але дуже важливий розділ цієї повістi: Олівер знайомиться ближче з мораллю своїх нових товаришів, але купує цей досвід дорогою ціною
Розділ XI. Кілька слів про мирового суддю містера Фанга і про те, як він судив по правді й за законом
Розділ XII. Де розповідається про те, як Олівер уперше на своєму віку зазнав ласки і де читач знову зустрічається з веселим старим джентльменом і його молодими друзями
Розділ XIII. Шановний читач знайомиться з новими дійовими особами і дізнається про них багато цікавих речей, що мають безпосереднє відношення до цієї повісті
Розділ XIV. Як жилося Оліверу у містера Броунлоу і віще пророцтво містера Грімвіга щодо Олівера у зв’язку з одним покладеним на нього дорученням
Розділ XV. Де говориться про те, як щиро любили Олівера старий веселий джентльмен і міс Нансі
Розділ XVI. Що сталося з Олівером після того, як Нансі заполонила його
Розділ XVII. Зрадлива доля надсилає до Лондона великого діяча, що вкрай знесилює Олівера
Розділ XVIII. Як провадив час Олівер у зразковому товаристві своїх поважних друзів
Розділ XIX. Як обговорили й ухвалили один цікавий проект
Розділ XX. Олівер переходить до рук містера Вільяма Сайкса
Розділ XXI. Подорож
Розділ XXII. Грабунок
Розділ XXIII. Де автор наводить любу розмову містера Бембля з однією панею і показує, що навіть у парафіяльного сторожа серце не з каменю
Розділ XXIV. Де йдеться про вельми сумні речі. Розділ недовгий, але дуже важливий
Розділ XXV. Де оповідання повертається знову до містера Феджіна й К°
Розділ XXVI. На сцену виходить одна таємнича дійова особа, і відбувається багато подій, нерозривно пов’язаних з цією повістю
Розділ XXVII. Автор залагоджує нечемність одного з попередніх розділів, де він залишив на самоті одну шановну пані
Розділ XXVIII. Де йдеться про дальші пригоди Олівера
Розділ XXIX. Знайомить читачів з мешканцями будинку, куди вдався за допомогою Олівер
Розділ XXX. Яке враження справив Олівер на осіб, що прийшли його відвідати
Розділ XXXI. Критичне становище
Розділ XXXII. Яке щасливе життя почалося для Олівера у його нових добрих друзів
Розділ XXXIII. Безжурне щастя Олівера і його добрих друзів раптово захмарюється
Розділ XXXIV. Кілька вступних слів про одного молодого джентльмена, що вперше з’являється на сцену, а також нова пригода з Олівером
Розділ XXXV. Нерозв’язане закінчення Оліверової пригоди й досить важлива розмова Гаррі Мейлі з Розою
Розділ XXXVI. Дуже короткий і на перший погляд, може, зайвий розділ, але прочитати його слід, бо він випливає з попереднього й дає ключ до одного з наступних, що з’явиться свого часу
Розділ XXXVII. Де читач побачить метаморфози, що трапляються досить часто в шлюбному житті
Розділ XXXVIII. Що відбулося між панством Бембль і містером Монксом під час їхньої нічної зустрічі
Розділ XXXIX. Де читач знову зустрічається з уже відомими йому шановними особами й дізнається, яку раду радили Монкс із Феджіном
Розділ XL. Продовження попереднього розділу: дивне побачення
Розділ XLI. Де відбуваються нові несподіванки і виявляється, що радість, як і горе, рідко приходить самотою
Розділ XLII. Один Оліверів старий знайомий виявляє безперечну геніальність і стає столичним громадським діячем
Розділ XLIII. Як меткий Проноза доскочив біди
Розділ XLIV. Для Нансі надходить час виконати те, що вона обіцяла Розі Мейлі. Невдача
Розділ XLV. Ной Клейполь дістає від Феджіна таємне доручення
Розділ XLVI. Побачення
Розділ XLVIII. Сайкс тікає
Розділ XLIX. Монкс і містер Броунлоу нарешті зустрічаються. Їxня розмова і звістка, що порушила її
Розділ L. Гонитва й утеча
Розділ LI. Розв’язує багато таємниць і оповідає про одне освідчення, що не порушувало справи про посаг та інші шлюбні умови
Розділ LII. Феджінова остання ніч
Розділ LIII. І останній
Примітки
Отрывок из книги
Чарлз Діккенс є не тільки найвідомішим письменником англійської літератури ХIХ століття, але й найхарактернішим для неї. Його романістика вийшла з художньої традиції, яка сформувалась у попередньому ХVIII ст., з її типово національним колоритом. Цей колорит був породжений особливостями суспільного устрою й культурних традицій Англії і не меншою мірою англійським національним характером. Цими соціокультурними чинниками зумовлена надзвичайно розвинута побутоописовість та звичаєописовість його романів, уміння створювати рельєфні характери на побутових деталях і подробицях поведінки персонажів. Виразно виявляється у нього також схильність англійців усе оцінювати переважно з морально-етичної точки зору. А ось здатність у всьому знаходити комічний чи гумористичний зміст й подавати життя у відповідному освітленні відбиває специфіку національного характеру з його специфічним «англійським гумором». «Діккенс комфортно розмістився в англійській традиції, по-домашньому влаштувався в її чотирьох стінах… У його душі митець добре ладнав з англійцем…» – писав про Діккенса Стефан Цвейґ. Тут треба уточнити, що австрійський письменник ХХ ст. мав на увазі не тільки й не стільки англійську художню традицію взагалі, скільки художню і соціоморальну традицію певної епохи – епохи вікторіанства (названої так за ім’ям королеви Вікторії, яка правила з 1837-го по 1901 р.). Саме Діккенс став тим письменником, який найбільш повно відбив ранньовікторіанську епоху, її моральні цінності та устої, побут та звичаї, ментальність і суспільну психологію.
Слід зазначити, що, попри свою відому стриманість, у романістиці англійці емоційніші за своїх європейських сусідів, вони не схильні до чіткого аналітизму й до «наукового» підходу до людей і життя у цілому, притаманного французькому реалістичному роману. Не в останню чергу саме завдяки цьому романи англійців виглядають «людянішими», «теплішими», емоційно ближчими читачеві, що дозволяє їм не втрачати популярності й досі. Про майже безмежну владу Діккенса над читачами образно й проникливо сказала Вірджинія Вулф, знаменита англійська романістка, в словах якої неприйняття Діккенса, характерне для модерністів, поєднується з щирим захватом: «…Допоки ми перебуваємо під його чаром, цей великий геній примушує нас бачити світ, як він того воліє. Ми… забуваємо, що могли захоплюватися самотністю, з інтересом спостерігати за складним життям душі наших друзів, насолоджуватись красою природи. А залишаються у пам’яті лише дивацтва, схвильованість, гумор і причуди людських характерів; запахи, присмак і кіптява Лондона; неймовірні збіги, які стикають страшенно віддалені один від одного життя…»
.....
Це не дуже потішило Олівера. Він був ще малий, дуже малий, але домислився одразу, що слід заплакати з приводу розлуки з доброю своєю заступницею. Викликати сльози на очі було йому легко. Голод і згадка про нещодавню кривду дуже допомагають заплакати, й тому Олівер захлипав на одчай душі цілком природно. На прощання він дістав од місіс Менн тисячу гарячих поцілунків і те, чого йому багато більше бракувало: шматок хліба з маслом, щоб він, бува, не здався у притулку занадто зголоднілим з першого разу. Із шматком хліба в руці у коричневому форменому кашкеті на голові вийшов Олівер з містером Бемблем з осоружного будинку, де жодне ласкаве слово, жодний теплий погляд ні разу не освітили темряви його маленства. І проте, коли хвіртка стукнула за ним, палкий дитячий розпач охопив його: тут лишалися занедбані, занехаяні товариші його дитячих літ – хоч які нещасні були вони, проте це все ж були його єдині друзі… і почуття своєї самотності в цьому великому широкому світі вперше сповнило серце дитини.
Містер Бембль ступав широкими кроками; малий Олівер, міцно вчепившись пальцями в його оздоблений золотим брузументом закавраш, підтюпцем поспішав за ним, питаючи наприкінці кожної чверті милі «чи ще далеко?». Містер Бембль на це тільки суворо огризався, бо тимчасова лагода, що з’являється в деяких людей під впливом джину, вже тим часом вивітрилася з нього, і він був тепер знову тільки офіційним парафіяльним службовцем.
.....
