Читать книгу Гніздо Кажана - Дарина Гнатко - Страница 1

Колись давно, ще за гетьманських часів, постукався у святу обитель Преображення Господнього парубок у грубому селянському одязі. Високий він був, широкий у раменах могутніх і вродливий вродою якоюсь наче чаклунською, нетутешньою, з пишним чорнявим волоссям, що гривою густою лилося йому за спину та обмальовувало смагляве лице з високим чолом, прямим носом, тонкими, але гарного малюнку вустами та очима – такими вже чорними та пронизливими, палаючими яскравим, загадковим вогнем, що видавалися й не за очі людини. Й саме той вогонь у його очах, а може, то був відлиск невеликої свічечки – невідомо напевне – геть налякав ченця Феодосія, старця, що мав уже чимало літ, короткозорі очі та страх перед потойбічним, котрим він набридав усій братії, коли той відчинив двері пізньому гостю. Сяйнувши у пітьмі, очі ті загадкові так вп’ялися поглядом у нещасного ченця, що той зі страху ледь свічки не вронив і заклякнув на порозі, мов зачаклований, з хвилину, а може, й того більш, вдивляючись настрашеними очима в дужого та вродливого юнака, а коли заговорив, голос його було ледь чутно за завиванням вітру та вдарами розлюченого грому.

– Чого тобі, юначе? – прошамкотів беззубим ротом, з підозрою вдивляючись у високу, геть вимоклу дощем постать, нахмуривши кошлаті свої, й без того похмурі густі брови.

За спиною парубка, мов сказившись остаточно, ревіла та лютувала негода, котра проливала на землю біля монастиря нескінченні відра холодного дощу та виринала з темряви яскравими й муторними спалахами білих та рожевих блискавиць. І видавалося нещасному брату Феодосію, що негода ця наче супроводжувала гостя цього пізнього, охороняла його та підкорялася очам його загадковим.

– До вас у ченці прийшов, – відповівся гість низьким, хрипким голосом, і брат Феодосій ледь утримався, аби не сахнутися від нього, й захрестився дрібно-дрібно, як роблять то зазвичай дуже старі люди. Щось недобре, зловісне вчулося йому в тім глухуватім, низькім голосі, а слова незнайомця – так ті й узагалі перестрашили ледь не до гикавки. Та який же з нього чернець, з цього вродливого диявола, коли хоч зараз бери та малюй з нього володаря пекла для ікони Страшного суду. – Люди переказували мені, що у вас ченців приймають.

Феодосій поморщився.

– Приймають. Але це не до мене, треба до отця єгумена.

– Так ведіть мене до нього.

Як не бажалося старому Феодосію відвадити геть дивакуватого гостя, та все ж зітхнув важко та мов приречено, пошамкав щось беззвучно про себе, повагався та й повів хлопця вузькими коридорами монастирського дому до покоїв отця єгумена, про себе шепочучи, що не до добра з’явився цей хлоп при обителі, ой не до добра, і він – многогрішний Феодосій – сам впустив до святих цих стін справжнє лихо.

Так і з’явився серед братії Мгарського монастиря новий послушник, двадцятирічний Данило Кажан, сирота з села Мгар, котрий за день до свого приходу до монастиря поховав матір і кинув стару, ледь уже не розвалену вбогу хатину край села. Про матір його – красуню Настину Кажаниху – при селі ходило багато оповідок. Донька старого теслі Зосими Кажана, вона ще змолоду, за впевненими доказами сільського жіноцтва, звешталася з силою нечистою, і яке б у селі не трапилося нещастя – усе ставили в провину Настині, і не раз вона була битою, не раз утікала від розлючених односельців, коли ті не на жарт погрожувалися спалити її відьомське тіло многогрішне, хоч яке гарне воно було. Та все ж Настина, мов замовлена, уникала смерті, а потім узагалі обродилася сином Данилом, так і не збігавши до вівтаря й невідомо від кого придбавши синочка. Ото вже загуділо жіноцтво, й чого тільки не навигадувала буява жіноча уява – й пану сотнику козачому батьківство приписували, за що сотничиха не одній бабі язика покрутила, й до ченців з монастиря добиралися, що, мовляв, якийсь згрішив, спокусила, бісівська вгодниця. А потім й узагалі дійшли впевненості, що породила Настина Данила від господаря свого рогатого, і хлопця в селі від того часу й ненавиділи, й боялися, й цікавилися ним. А Данило зростав досить тихим, можливо, що дещо відлюдькуватим хлопцем, котрим мало хто піклувався, навіть і його рідна мати, котра до самої своєї смерті мала до сина досить незрозумілі почуття – могла й приголубити, а могла й копняка добрячого дати, коли траплялося бувати їй не в настрої.

Що ж привело мовчазного цього, але вродливого хлопця до обителі, не знав ніхто, а питати не питали, сам же він не розповідав, усе відмовчувався, тільки перед єгуменом сповідався, та той зберігав таємницю його сповіді, замовчував, сповістивши братії, що Данила прийнято послушником. Та хоча єгумен його й прийняв, з братії ж цього Кажана ніхто не любив, а особлива нелюбов до нього була у старого Феодосія, котрий першим привітав його в стінах монастиря. Чи то в діда на страх його, на старості літ, після довгих років посту та молитви відкрився дар прозорливості, а чи, може, він таки геть уже розумом пошкодився від старості, та варто було йому забачити високу постать Данила, як починав він дрижати усім тілом і хреститися, нещадно смикаючи хрест тремтячими пальцями, і мов кам’янів, поки на зникне з очей Данило, а тоді шепотів під носа:

– Господи, помилуй! Сам сатана в монастирі!

Братія тільки всміхалася на ті бурмотіння діда, геть не вважаючи, що Кажан і справді був сатаною. Парубок як парубок, ну хіба що трішки відлюдькуватий і мовчазний, не полюбляв ні розмов, ні товариства. Але святої води не боявся й від отця диякона з пахучим кадилом зайцем наполоханим за монастирські стіни не втікав. Жив тихенько, трудився за благословенням єгумена, а те, що мав лице таке та очі полум’яні, – то що ж зробиш, вродився хлоп таким.

Спливав поволі час, спливав повз стіни монастиря, а Данило так і жив у його святих стінах. Почив у Бозі старий Феодосій, котрий так і не полишив свого й до останнього подиху вважав, що впустив у ту далеку ніч, коли вирувалася над монастирем страшна негода, самого диявола, й, помираючи, гірко плакав за свій гріх і бурмотів, що гнати геть мав того гостя. Та помер він, поховала його братія, й забулися поступово його старечі розмови, а за три роки прийняв послушник Данило чернечий постриг з ім’ям Антонія. І без того мовчазний, зробився він після постригу геть тихим, добре, коли буркне за день слово чи два, й мовчить, тільки позиркує з-під клобука. Очі в нього полишалися все такими ж – вогняними та пронизливими, й багато хто жалкувався, що від погляду його робилося людям негарно, та єгумен таким розмовам віри не мав.

На другий рік його постригу з’явився при монастирі дуже й дуже щедрий та заможний благодійник, купець, що приїхав до Лубен і торгував хутрами та перлинами, – москаль Прокіп Стоянов. Високий, рожеволиций товстун, з рудою чуприною та голосом, подібним до грому, удівець та дуже побожлива людина. Містечком шепотілися, що купець цей, котрий переїхав до Лубен назавжди, невідомо з якої примхи змінивши Москву на маленьке містечко, був настільки заможним, що на золоті й їв, і спав, і з золота ж і впивався медовухою, коли посту не було. Та окрім золота, хутра та перлин, мав купець ще одну коштовність, найціннішу з усіх його перлин, – кохану доньку Марфу Прокопівну. Диво, якою гарною була та донечка – невеличка зростом, ладна та пригожа, геть із татком не схожа й чарівна, волосся мала темне та густе й очі материнські чорні. Успадкувала вона від татка лиш норов, й Лубни іншої подібної реготухи ще й не бачили, такою вже була веселою, й батько не міг на неї надихатися, пестував і жалкував доню з неймовірною силою й усе бідкався, що дружина його, світ Наталя Абакумівна, котра померла, народжуючи Марфу, не має щастя зріти донечку свою пречудову.

Дуже набожливий, почав Стоянов часто на служби до монастиря навідуватися, а згодом і Марфу з собою возити. А знав би купець, чим закінчиться моління доні коханої у Мгарському Спасо-Преображенському монастирі, й близько б до воріт не підпустив.

Хто його знає, чия була на то воля – Божа чи диявольська, – та трапилося після появи в монастирі Марфи Стоянової так, що закохався мовчазний та похмурий Данило-Антоній у чарівну купецьку доньку. А як закохався – палко, до божевілля, враз, здавалося, забувши про всі чернечі обітниці, що давав їх братії та єгумену. Та що там обітниці – увесь білий світ ним забувся, власне життя своє забув. Мов той сновида, мов дух невпокоєний, сновигав тепер монастирським дворищем, бурмотів собі щось під носа, натикаючись то на воза, то на прочанина, то на котрогось з ченців. Мов сліпий чи мертвий, вештався без цілі й оживався, прокидався тільки тоді, коли біля монастиря з’являвся багатий тарантас Стоянова, упряжений четвіркою білих коней, і з його нутрощів з’являлася красуня Марфа. Годинами міг би простояти нерухомо, милуючись стрункою постаттю та чарівним личком Марфи Стоянової, й ніщо у світі не було спроможним відірвати його від того зачарованого милування. А вона… Примхлива, випещена батечком молода красуня, можливо, й помічала відчайну закоханість молодого ченця, та вдавала, що взагалі його не існує, проходила повз нього, наче не поруч молодика, а пустку котрусь, наче не помічала його… Та й куди було помічати похмурого, злиденного ченця, коли багато заможних та вродливих женихів падалося до її маленьких ніжок, узутих у багаті хутряні черевички. А Антоній геть пропадався, живцем згорався у коханні своєму болючому. Й ні ґвалт єгумена, ні докори його, ні увіщування, ані насміх братії та слова їхні про то, що такий багатій, як купець Стоянов, його – злидня нещасного – й на поріг свій не пустить, – ніщо не могло подіяти на закоханого вперше в житті ченця Антонія.

Єгумен, вбачаючи таке мордування, вирішив відправити його на далекий вигін пасти корів із ченцем, що був уже в літах, а коли Антоній спробував відмовитися, пригрозився, що вижене його геть за ослух. Антоній посперечався ще, але потім таки скорився, подався з Лаврентієм, колишнім козаком, на далекий випас. Вважав намісник, що відстань та розлука прохолонуть серце палкого закоханого, але сталося так.

Що саме там сталося, того вже не відав ніхто, навіть той же Лаврентій, котрий був з Антонієм на випасі. Потім різного люди балакали, що наче звівся закоханий чернець біля річки Сули пізньої ночі з нечистою силою, душу свою безсмертну не пожалкував, віддав за можливість бути разом із коханою, й вважали всі подібні розмови вигадками та побрехеньками.

Але, як би то хто про це не говорив, та повернувся Антоній після того ще більш дивним. А очі його… та в них неможливо було й поглянути, такий вогонь горівся всередині. В ніч його повернення, як й у ніч приходу до монастиря, розгулялася над селом та монастирем страшна негода. Гримало так, що гасли лампади, дерева виривало з корінням, а вітер завивав, мов то всі сили пекла вирвалися на волю й волали страшно, зібравшись під стінами обителі. Муторно та страшно було братії пережити ту ніч, й вони не поснули, зібралися у трапезній та промолилися до самого ранку.

Не було серед них одного лиш ченця – Антонія.

А вранці зник він з обителі.

Єгумен настрашився, що чи не самогубством він покінчив життя своє молоде, почав усилено молитися за заблукалу свою вівцю, котру не спромігся врятувати, й плакав гірко за сиротою тим дивним. А Антоній за тиждень з’явився в Лубнах – з’явився пишним та заможним паном. Придбав великий маєток під містом і перш за все запросив на гостину до себе купця Стоянова з чарівною донькою. Та запросив їх уже не вбогий чернець Антоній і не сирота Данило Кажан, котрий після смерті матері постукався до монастиря в латаній, грубій сорочці. Ні, господарем маєтку був ясновельможний пан Данило Миронович Кажановський, вдягнений не в стару чернечу рясу, а в шовки та оксамити, й у котрого від бідного ченця Антонія полишилася тільки врода, могутня постать та ті вогняні, пронизливі чорні очі.

Красуня Марфа Стоянова, котра раніш презирливо відвертала від нього чарівне своє рум’яне личко, вмить, мов причаклована, закохалася, а Прокіп Стоянов, що давно мріяв віддати доньку за значного багатія, без вагань благословив її на шлюб з Кажановським.

Колишній чернець, котрий порушив обітницю чернецтва та невідомо як перетворився за один тиждень на надзвичайно заможну людину, тепер мало чим нагадував мовчазного того Антонія. Видавалося, що наче й одна то людина полишалася – й лицем вродливим, й постаттю могутньою, й гривою чорного, мов ніч, волосся, але в той же час мов іншим він зробився, геть іншим, й відразу не розібрати було, в чому саме полягалася та різниця. Та придивившись уважніше, можна було помітити й новий, жорсткий вираз його вродливого обличчя, й голос, котрий лунав раніш так рідко, а зараз звучав у всіх кутках, здавалося, будинку, заповзято наказуючи чи лаючи когось із челяді. Та особливо змінилися й без того дивакуваті його очі. Вогонь, що бачився в них раніш, тепер запалав просто з нестерпною силою, й більше хвилини ніхто не міг витримати того погляду, що пронизував людину чи не до кісток одночасно й жаром, й невимовним холодом. Холодом таким, що людина починала від нього ніби ціпеніти, кам’яніти, отямлюючись уже дуже нескоро. Навіть набожний Стоянов почав боятися зятя, й не раз можна було почути від купця, що починає він жалкувати об тім, що віддав доню свою кохану за ту незрозумілу людину, що діяв він тоді, наче затьмарений, засліплений заможністю Кажановського, яка невідомо звідки й виникла. Й усе частіш замислювався він над походженням статків свого зятя, бідкався, та нічого не міг вдіяти, адже доня його була вже належною мужу своєму.

А Марфа Прокопівна, тепер уже Кажановська, що відчувала вона? Як жилося їй дружиною ченця-селянина, котрий стрімко витнувся до заможності, хоча ще недавно не мав за душею ані гривні поганої, а хата його розвалилася край села Мгар? Про то ніхто не знав і не відав, навіть купець Стоянов, який до тріпотіння любив доньку і якому до маєтку наїздити дозволяли вкрай рідко. Ніхто не знав життя її подружнього, тільки ж почала скоро марніти краса її пишна та квітуча, зійшов рум’янець з тугих, мов налитих, щічок, а після народження двох діток вона вже геть змарніла, схуднула, згасли очі її веселі та сяючі, пішло з них назавжди світло радощів, поступившись місцем дещо наполоханому, перестрашеному виразу. Й за якихось три роки шлюбу від колишньої реготухи, пишної та квітучої Марфи Стоянової полишилася тільки бліда, виснажена тінь, у великих очах котрої застиг незмитий часом страх. Спершу єдиною втіхою її були служби Божі, та Данило згодом заборонив їй ходити до церкви, їздити до монастиря, а коли ослухалася вона його, таки подалася до утрені, усупереч забороні Данила, то вперше торкнулися тіла її ніжного, випещеного його важкі, безжальні кулаки та шкіряний батіг. Після того в храм вона більш не ходила, й лубенці вже майже не бачили вродливої доньки купця Стоянова, котрий помер після народження свого першого онука.

Різного тоді розповідали про великий дім Кажановського. Челядь там не трималася, хоча Данило скупим не був, платня у нього за працю була високою, та все ж дівчат місцевих лякала якась муторність великого дому, коридорами порожніми й холодними котрого можна було раптом почути несподіваний стогін, що лунав, здавалося, з нутрощів самих стін, або побачити тінь, котра замелькотить то в одному кутку, то в іншому, й тоді будинком тільки й чутно було, що наляканого дівочого вереску. Та особливого страху на них наводив сам Данило, котрий міг іноді виникнути з якогось темного закутка й так позиркнути своїми вогняними очицями, що дівчата ледь не вмлівали від переляку. Похмурий, що зірвав із себе святий хрест, він віддав себе цілком у владу тих сил, котрі подарували йому статок та шлюб із Марфою. У його розкішному будинку неможливо було віднайти навіть маленького образу Христа, чи Богородиці, чи котрого святого, він ніколи не хрестив чола та назавжди забув дорогу до святого храму, й одна лиш згадка про монастир, у котрому прожив стільки літ і був пострижений у ченці, викликала у нього такі напади люті, що страшно було й поглянути. Друзів він не мав, із місцевим товариством не водився, сам у гості не ходив і нікого до себе не запрошував, перетворившись майже на відлюдька, в очі котрого було так лячно дивитися.

А кохання те його палке до красуні Марфи, заради котрого ступився він на хибку дорогу знання з нечистою силою, заради котрого не пожалкував він і душі своєї безсмертної, воно якось притупилося з часом, а потім й узагалі зниклося, як і не було його зовсім, як і не блукав він, геть закоханий у Марфу, сновидою монастирським дворищем… Не було в нім уже ні тріпотіння поряд неї, ні ніжності, часто поряд неї замислювався про щось своє, байдужий геть до тої, за одну посмішку котрої не пожалкував себе. Інші сили тепер володіли його серцем та душею, й дуже скоро вже все місто перемовлялося пошепки, що Кажановський заробився справжнім чаклуном. Чого тільки тоді не навигадувала багата людська уява, й не до кінця відомо, що там було правдою, а що буявою вигадкою місцевих жителів, та безперечним полишалося одне – Данило Кажановський таки водився з нечистою силою, а дім його, маєток той багатий та розкішний, нічого у православного люду, окрім муторнолипкого страху, не викликав.

Минався час.

Марфа за десять років того дивного шлюбу зістарилася передчасно, погасла, мов та свічка на вітру, та ще до того ж пошкодилася дещо розумом, що й було не дивно за її життя. А в Данила, котрий мав більш за неї літ, видавалося, що й старості немає, тільки з роками у волоссі його чорному з’явилися дві сиві смужки, які стрічками йшли від його скронь і губилися десь у густій розкоші гриви, та ще лице заробилося більш похмурим та жорстким, якщо було не сказати – жорстоким. А ще ясний пан Кажановський, геть з часом охолонувши до дружини, заробився ласим до молодого дівочого тіла, й дівчата, мов причакловані, мов притягнені незрозумілою, але могутньою силою, безвільно, покірливо йшли в його обійми, бідненькі, геть не замислюючись над тим, що погубить їх пан, що серце його закам’яніле, підвладне тій силі, котра лиш насміхається віками з кохання, – воно ж уже не спроможне кохати, й єдине, що вабить до них пана, – то є лиш низька, тваринна пристрасть, хіть, яку він задовольнить, не переймаючись почуттями невинних душ та тіл, котрі топтав безжально та жорстоко.

Але саме ця любов до молодого, пишного дівочого тіла й загубила здавалося що всесильного Данила Кажановського. Чи то прогнівив він так уже Небеса своїм життям богопоганим, що вони поклали край його чаклунському, нечестивому існуванню, чи володар його темний відвернувся від нього й покинув захищати, тільки смерть до Данила прийшла несподівано, підкралася непомітно тоді, коли він вважав себе ледь не за вічно живучого, не старіючи тілом. А то було чистою правдою, бо Кажановський і справді мріяв довго топтати святу українську земельку, маючи для цього всі умови й підстави.

Та трапилося йому зустріти якось Мотрю Клименкову.

Чиста, побожлива сирітка, душа невинна й добра, вона випадково потрапила на око Кажановському в полі. Він тільки поглянув на неї своїм вогняним чорним оком, як дівчина й утратила спокій, задивилася на біду собі в ті очі нечестиві, що при вигляді її краси молодої так і запалали, застигла перед ним – струнка й гарна, наче квітка, й нароблені руки її притискали до грудей серпа, котрим жала вона пшеницю, й не помітила, як пальця вразило гостре лезо… Та помітив Кажановський, відібрав у неї того серпа, кинув геть і, нахиливши голову свою буяву, вустами стер крапельки крові за дівочих пальців.

Мотря сахнулася, як молоде лоша, почервоніла лицем гарним, й очі блакитні затуманилися вмить.

– Що ви, пане? – прошепотіла, як вітром повіяла.

Кажановський усміхнувся.

– Приходь до мене, чарівнице.

В очах Мотрі заметався страх.

– Пане.

Кажановський ще раз торкнувся її врізаного пальчика.

– Приходь.

Його останнє слово пролунало не запрошенням, а наказом, він знову всміхнувся, позиркнув на неї вогняним своїм оком й, скочивши на коня, подався геть, зоставивши дівчину нещасну стовпом стояти посеред поля, допоки свідомості її затьмареної не торкнувся голос тітки-сусідки:

– Пропала ти тепер, Мотре, геть пропала. Кажан, коли затягне кого до свого клятого гнізда, то порятунку не чекай.

Нічого не відказала на ті слова Мотря, тільки поглянула на сусідку невидючим мов поглядом і весь залишок дня проходила полем, наче сновида, й увечері повернулася додому тихою та замисливою, відмовилася від їжі, котру приготувала старенька бабуся, що й виняньчила її з малечого віку, зіслалася на втому, лягла ничком на лежанку й видала, що поснула, хоча яке там спати. Палала, горілася, мов у пекельному вогні, до самого ранку, й наступного дня, коли побачила Кажановського, серце її так і забилося схвильовано, й лице наче вогнем впалило, й зробилося так., незвично й хороше, й погано водночас. А коли Кажановський поїхав геть, тільки позиркнувши здалеку вогняним своїм оком, відчула себе так, мов навпіл її розрізали й одну частину потягнули за конем Данила.

Два дні протрималася нещасна Мотря.

А потім сама пішла до нього.

Все покинула – й стареньку бабусю, й красеня-нареченого козака Ілька Косозуба, з котрим до вінця на Покрову збиралася й котрий кохав її безмежно. І як благав не діяти тої дурниці, як молився її не йти у те логвисько диявола – та не послухалася, вирвалася з рук міцних Ілька, кинула, що ненавидить його тепер, а кохає пана Кажановського, й понеслася до того великого будинку муторного, що гордовитим одинаком стояв на березі річки Сули. Закохана незрозумілою силою, причаклована тими очима нечестивими, певна була, що чистим коханням кохає Данила й що він кохає її. Наївне, зачакловане дівча, не відало воно, що серце колишнього ченця вже не спроможне кохати, воно давно перетворилося на виснажену пустелю, а палке колись почуття до дружини Марфи – на щось незрозуміле та холодне. Й не помічала, видавалося, Мотря, яким холодним та відчуженим, дивним робився її коханий, що за речі діялися в його будинку великому.

Ніщо не вічне…

Минувся деякий час, пройшла пристрасть Кажановського до Мотрі, крижаним холодом повіявся він до неї, коли набридла вона йому, як набридали до неї інші дівчата. Й якщо вони якось переживали ту оману бісівську, що заманювала їх в обійми Кажановського, то Мотря виявилася слабкішою, а може, то вона й справді, без чаклунства покохала ще досить вродливого Данила. Та його холодність, те, що набридла йому й кохання він не має, дівчина того пережити не змогла. Принижена, розтоптана повернулася до бабусі, й Ілько примчав, усе вибачив, гутарив весело, що забуде вона ті чаклунські обійми скоро, зіграють вони пишне весілля й заживуть щасливо. Нічого не відказувала Мотря, не погоджувалася й не заперечувала, тільки мовчки дивилася на нього, а як стемнілося й Ілько пішов додому, а бабуся поснули, вислизнула тихо з хати. До Сули пішла, до будинку, де пізнала й щастя, й нещастя одночасно, довго прощалася з коханим, а потім втопилася в тихих водах Сули.

Віднайшов її сам Ілько, знову й знову занурюючись до спокійних вод річки, потім, тримаючи на руках її безживне тіло, присягнувся відомститися клятому нечестивцю за зваблення своєї коханої.

– Над тілом коханої, – шепотів він потрісканими вустами, тримаючи Мотрю мертву на руках, застиглий та нещасний серед друзів своїх козаків, що з мовчазним співчуттям стояли поряд. – Над нещасною Мотрею присягаюся помститися тому відьмакові. Він ще дізнається, хто такий є козак Ілько Васильович Косозуб.

І слова свого Ілько дотримався. Вистежував, полював він із друзями на Данила Кажановського пильно та терпляче й через місяць вловив-таки без охорони в проліску, коли той одинаком їхав конем. Кажановський, захоплений несподівано, спочатку перестрашився ватаги розлючених козаків, котрі наскочили на нього з погрозливими лицями, але швидко собою опанував і почав реготати прямо в лице Ільку. Він шепотів якісь закляття й був твердо певний у тім, що темний повелитель врятує його неодмінно, що не буде йому смерті ще довгі літа на цьому світі.

Сміх його страшний відлунням носився над проліском.

Реготався він і тоді, коли дужі козаки тягнули його до великого багаття, до вогнища, на котрому мав згоріти він як прислужник вірний нечистої сили, без страху дивлячись на палаючий уже вогонь.

Страшний то був час, коли палили розлючені козаки чаклуна Данила Кажановського за самогубство дівиці Мотрі Клименкової.

Як тільки прив’язали його до дерева, то вітер почав волати живою істотою, привидом носився над головами козаків, мов намагаючись загасити вогонь на смолоскипі, котрий тримав у руках Ілько, готуючись підпалити тіло чаклуна.

Лице його вродливе було почорнілим від горя.

– Це тобі за Мотрю, – прошепотів він посинілими вустами, поглянув напоєними болем і ненавистю очима й підніс смолоскип до ніг Данила.

Кажановський холодно розсміявся.

– Дурний хлопчисько! Невже ти й справді гадаєш мене спалити? Мене, Данила Кажановського? Дурень!

Ілько мовчав, напружено спостерігаючи, як вогонь дуже повільно, мов не бажаючи того, починає лизати яскраво-помаранчевим полум’ям ноги Данила в добротних шкіряних чоботах по коліна. Бліді вуста Кажановського тихо шепотіли щось зловісне, певне що закляття страшне, звертався він до свого темного господаря, благаючи його про порятунок, та той рятувати його чомусь зовсім не поспішався, мов забувшись геть про свого вірного прислужника, та Кажановський продовжував, й очі його при цім палали так, що в них неможливо було поглянути. Й вітер, мов скоряючись його словам, почав налітати все зухваліше, усе дужче, й всилено дмухав на вогонь, мов намагаючись загасити його за невидимою волею когось могутнього, та той не скорявся, усе вище підбирався тілом Кажановського, змушуючи того корчитися від болю, й лизав його ноги з безсердою силою. Важкі, темно-сірі хмари низько нависалися над землею, погрожували наче ось-ось пролитися на землю важкими краплями дощу й загасити вогнище. Але не проливався дощ, не гасив вітер наполегливого полум’я, й ноги Данила палали, та він тримався, хоч і корчився від болю, та не кричав.

– Проклинаю вас! – клекотів пекельною ненавистю його низький, схожий у ту мить на звірячий голос, мов батогом торкаючись лиць козаків. – Я вас проклинаю! Проклинаю! Але я ще повернуся, я повернуся! Й кожен із вас пожалкує об тім, що народився на світ!

Він поглянув на небо, потім кудись удалечінь, а коли вогонь піднявся ще вище, то нарешті не втримався й заволав, і крик той змусив застигнути увесь Божий світ, похолодив кров та серце у присутніх поряд та долинув до Мгарської обителі. Ченці здригнулися, затремтіли, й тільки старий єгумен перехрестився, прозрівши духовними очима, що то важко розлучається з тілом багатогрішна душа його колишнього ченця Антонія. Й заплакав, гірко заплакав старий єгумен, оплакував гірко душу загублену того, хто був ввірений йому на спасіння, чию душу він мав колись урятувати, але ж не врятував, проґавив і віддав її дияволу.

– Господи, прости! Господи, помилуй!

Хмари, нависаючись низько над землею, так і не пролилися жаданим для Кажановського дощем, і вогонь усе палав, хоч і тріпотів на страшному вітрі, змішуючи тріск свій із нелюдяним криком Кажановського. Та поступово крик той затихнув, тільки чорний дим вирвався від вогнища вгору, крижаним страхом пройшовся навкруги.

Згорів Данило Кажановський.