Читать книгу Північна Одіссея (збірник) - Джек Лондон - Страница 1

За радянських часів Джека Лондона читали чи не найбільше з усіх західних письменників XX століття. Його твори перекладалися всіма мовами «братніх народів» і видавалися величезними накладами; лише в Україні зібрання його творів (доволі повні) виходили двічі. У середині минулого століття Захід буквально приголомшило те, що, виданий великим тиражем, російський багатотомник Лондона був розкуплений за п'ять днів; цей факт навіть потрапив до «Британіки». Західному світу годі було зрозуміти тодішню потребу жителів Союзу в якісній перекладній літературі, хоча б відносно сучасній. Адже тоді перекладали і, тим паче, суттєво тиражували ідеологічно співзвучні твори, серед яких не так багато відповідало високохудожньому рівню. Виходець із соціальних низів, в юності пролетарій, соціаліст і революціонер, Лондон пройшов «ідеологічний добір», а певні «суперечності його світогляду» піддавалися ретушуванню. За останні десятиліття перекладацька і видавнича політика суттєво змінилася, змінився і читацький загал: відбулося його розшарування, та й скорочення, спричинене змінами в розважально-інформаційному просторі. Проте Джек Лондон зберіг своє місце серед читацьких улюбленців. Можливо, в цьому плані його доля у нас навіть щасливіша, ніж на батьківщині, де він лише один з письменників зі шкільної програми. Та існують й інші форми прояву зацікавленості творчими постатями, зокрема наукова, і тут картина діаметрально протилежна.

На противагу нечисленним працям, зазвичай у жанрі «нарису життя і творчості», що з'являлися ще на радянському просторі, в Америці із середини XX ст. розпочинається справжній науковий бум довкола Джека Лондона, який триває й досі. З'явилися десятки монографій, не кажучи про розвідки, де його творчість вивчається в різних аспектах і з різних точок зору – жанрової, стильової, соціософської, етнографічної, тендерної та ін. У результаті кропіткої роботи уточнені біографічні факти й оновлена бібліографія його праць, перевидані статті, що публікувалися у малих періодичних виданнях, зібрані інтерв'ю та листи, упорядковані та оприлюднені висловлювання з оцінками його творчості колег-письменників, а нещодавно побачило світ і повне зібрання його поезій. Спершу цей спалах наукового інтересу до творчості письменника виглядав досить неочікуваним, бо не встиг він піти із життя, як критики списали його твори до архіву розважальної літератури. Скоріш за все, це відбулося тому, що Лондон писав у час формування нової художньої парадигми, яка втілилася у творчості його наступників: Френсіса Скотта Фіцджералда, Вільяма Фолкнера, Ернеста Гемінґвея, Джона Дос Пасоса, Томаса Вулфа та інших; саме на них критика й зосередила свою увагу. Сучасні ж дослідники «повертають борги» Лондонові, демонструючи, наскільки письменницька генерація 1920-х років завдячує йому. Складається враження, що академічна Америка озирнулась і побачила, що оминула увагою одного зі своїх геніїв і тепер завзято надолужує втрачене.

Народився Джон Гріффіт Лондон 12 січня 1876 року у Сан-Франциско. Він був позашлюбним сином Флори Веллман, дівчини із збіднілої родини колись заможних хліботорговців, і самозваного професора астрології Джона Чані, за свідченням сучасників, людини непересічної ерудованості, яка прекрасно володіла словом. Своїм письменницьким хистом Джек Лондон, очевидно, мав завдячувати батькові, який, проте, до кінця життя своє батьківство заперечував. Ім'я і родину хлопцеві дав робітник і фермер Джон Лондон, який одружився з матір'ю Джека невдовзі після появи майбутнього письменника на світ і замінив йому батька. Матеріально забезпеченою родина Лондонів не була, а на той час, коли Джек підріс, і зовсім потерпала від злиднів. Тому йому рано довелося почати працювати: в одинадцять років він розносить газети, паралельно навчаючись у початковій школі, а з тринадцяти йде на консервну фабрику, де робочий день тривав одинадцять годин.

Це було безрадісне голодне дитинство, про яке письменник згодом висловився так: «Що я відчував і думав тоді, що я відчуваю і думаю тепер – вам не зрозуміти. Голод! Голод! Голод! Відтоді, коли я стягнув той єдиний кусок м'яса, я не знав іншого поклику, крім поклику шлунка, і сьогодні, коли я чую й більш високий поклик, – усе, як і тоді, затьмарює відчуття голоду». Не раз йому доводилося зазнавати його й пізніше, аж до того часу, коли він став відомим письменником. До речі, це «відчуття» виразно позначилося на його оповіданнях – не тільки із життя дикої Півночі чи залежних від примх природи південних островів, але й сучасного міста.

Найбільшою відрадою Лондона-підлітка було читання книг, до нього він приохотився ще з раннього дитинства. Систематичної освіти він не здобув, вона обмежилася початковою школою, далі довелося постійно займатися заробітками, щоб підтримувати сім'ю, яка бідувала. Отже, освіту Джек Лондон в основному здобував самотужки, шляхом постійного й безсистемного читання. Цим, як і багатьма обставинами біографії й рисами творчості, її яскравою своєрідністю, він нагадує двох інших великих письменників першої половини XX століття, вихідців із соціальних низів – Максима Горького й Кнута Гамсуна. Щоправда, до школи він повернувся у дев'ятнадцятилітньому віці, вже після публікації першого оповідання «Тайфун біля японських берегів», гостро усвідомивши необхідність освіти, але провчився лише один рік. У 1896 році він вступив до Каліфорнійського університету в Берклі, але й там залишався недовго.

У біографії молодого Лондона вловлюється певний ритм: періоди механічної виснажливої праці чергуються з періодами мандрів і пригод, до яких спонукала його романтично-авантюрна вдача. Консервна фабрика змінювалася «устричним піратством», службою в рибальському нагляді і врешті наймом на шхуну, що вирушала до берегів Японії і Берингового моря на промисел морських котиків, загалом, морськими пригодами. Повернувшись до Сан-Франциско 1893 року, він знаходить роботу на джутовій фабриці, потім стає кочегаром на електростанції – і знову тікає, тепер уже на «велику дорогу», до пригод на суші. Щоб легше було мандрувати, він приєднується (тоді ще не з ідейних міркувань) до «Армії Келлі», своєрідної «ходячої петиції» на підтримку проекту створення робочих місць для безробітних, яка відправлялася з Каліфорнії до Вашингтона. Коли ця «армія» розсіялася, Джек Лондон перетворився на бродягу-одинака, проїхав три тисячі миль залізницями США і Канади, побував у в'язниці за бродяжництво. Про все це згодом він розповість у серії нарисів «Дорога» (1907—1908). В юності майбутньому письменникові доведеться двічі побувати в тюрмі, вдруге – за агітаційні виступи, та це буде згодом, коли він захопиться ідеями соціалізму.

Під час цих мандрів у Лондона визріває тверде рішення: ніколи не повертатися до грубої роботи. Він знає напевно: окрім фізичної сили, він наділений неабияким інтелектом і силою уяви. Тепер у літературі він бачить своє покликання і єдиний свій шлях у житті. Повернувшись додому, він з усією серйозністю береться за справу: посилено займається самоосвітою, читає, вивчає «секрети успіху» оповідань, надрукованих у дорогих виданнях, і, звичайно, багато пише. Він працює по п'ятнадцять годин на добу, розсилає свої твори по журналах, але редакції їх повертають, іноді навіть у нерозпечатаних конвертах. А ще треба було заробляти на прожиття, не гребуючи найтяжчою і найбруднішою роботою, як у пральні Бальмонтської академії. Про цей період свого життя, про своє важке й складне входження в літературу письменник докладно й вражаюче розповів у романі «Мартін Іден» (1909).

Але тут у біографії Джека Лондона з'являється чи не найзначніший авантюрний епізод, який несподівано виявився плідним і щасливим для його письменницької долі. У 1897 році Сполучені Штати охоплює відома «золота лихоманка», викликана звісткою про відкриття багатих розсипів золота в Клондайку на Алясці. Туди подалися золотошукачі з усієї країни, і між ними був Лондон. Він забрався в глибину Аляски, але під час довгої полярної ночі захворів на цингу й змушений був повернутися додому. Однак було б неправильним сказати, що повернувся він ні з чим: з Аляски він вивіз щедрий багаж незвичайних вражень, побаченого й почутого від золотошукачів, що й стало його «золотою жилою». З усього цього постають книги його «північних оповідань», які приносять йому славу й найвищі в тогочасній Америці гонорари. Коли Лондон повернувся з Аляски, йому було двадцять два роки, він мав багатий життєвий досвід і перші проби пера. Попереду було нове сторіччя і кар'єра професійного письменника.

Штурм літературного олімпу Джек Лондон розпочав у сприятливий час: нові технології знизили собівартість друкарської справи і викликали розквіт періодичних видань. Першим пробилося до друку оповідання «За тих, хто в дорозі» (1899), за ним ще декілька було опубліковано у періодиці, а навесні 1900 року вийшла перша збірка Лондона, яка складалася з 9 оповідань, названа, як одне з них, «Син вовка». Вона привернула увагу і читачів, і критиків, славу ж йому приніс невеликий роман (за нашою термінологією повість) «Поклик предків» (1903), досі найвідоміший з усіх творів письменника на батьківщині.

Творчий шлях Джека Лондона тривав трохи більше двадцяти років; за цей час він написав 20 романів і майже таку ж кількість збірок, що вмістили близько 200 оповідань, нарисові та публіцистичні книги, збірки промов і статей, три п'єси й кілька десятків поезій. Писав він легко, але такій продуктивності праці сприяла й залізна самодисципліна письменника. Ще на початку літературної кар'єри він встановив для себе норму: 1000 слів щодня, крім неділі, і майже ніколи від неї не відходив. Та це мало й негативний наслідок: він завжди поспішав і в нього не залишалося часу на обдумування творів та їх доопрацювання. Він зізнався в одному інтерв'ю: «У мене немає незавершених творів. У будь-якому випадку я завершую те, за що беруся. Якщо вийшло добре, я ставлю підпис і відсилаю видавцям, якщо вийшло не дуже, я теж підписую і відсилаю». Тому далеко не все ним написане рівноцінне, немало й такого, що серйозної критики не витримує. Але про творчі досягнення письменників судять за їхніми вершинними творами, а не за «валовою» продукцією.

Жанрова природа творів Лондона не завжди піддається чіткому визначенню, у нього багато маргінальних, де межа між документалістикою і белетристикою стерта, де важко відмежувати нарис від оповідання. Простежується своєрідний внутрішній сюжет у багатьох збірках новел, а часом, як «Смок Беллю», вони схожі на роман в оповіданнях. Помічено також, що композиція більшості його романів епізодична, що зближує їх із збірками новел. Останнє дає підстави критиці вважати Джека Лондона насамперед майстром короткої прози. При цьому він позиціонується як типово американський письменник, бо в Сполучених Штатах ще з початку XIX століття оповідання завоювало собі права чогось на зразок «національного жанру».

Джек Лондон писав у магістральному руслі тогочасної американської новелістики, яким упродовж 2-ї половини XIX й на початку XX століття був її гостросюжетний різновид, започаткований Е. По й розвинутий Б. Гартом, А. Бірсом та іншими, аж до сучасника Дж. Лондона О. Генрі (1862—1910). Останній створив «сюрпризну» новелу з неочікуваною розв'язкою, саме вона викликала до життя хвилю «гарно зроблених» наслідувальних творів, і на їхньому тлі оповідання Лондона вражали своєю свіжістю й новизною.

Лондону постійно дошкуляв брак новелістичних сюжетів; у їх пошуках він звертався до найрізноманітніших джерел: усних оповідок, газетних статей, до творів інших письменників (По, Конрада й Кіплінга), а бувало, й купував їх у своїх колег (приміром, у молодого Синклера Льюїса). На підставі цього робилися закиди на адресу письменника у несамостійності, іноді надто різкі. Утім, добре відомо, наскільки важлива розробка сюжету; щоб це підтвердити, доречно звернутися до авторитету, скажімо, Стендаля й Флобера, які сюжети для своїх знаменитих романів знайшли в газетах, і навіть самого Боккаччо, зачинателя літературної новелістики. Та головним постачальником сюжетів було власне життя письменника, яке, за висловом одного з біографів, є найцікавішою з історій, ним написаних.

«Північні оповідання» – це кілька збірок, що виходили протягом першого десятиліття XX століття: «Син вовка» (1900), «Бог його батьків» (1901), «Діти морозу» (1902), «Віра в людину» (1904), «Любов до життя» (1907), до них прилягають пізніше написані цикли «Смок Беллю» й «Смок і Куций» (1911—1912) та кілька розрізнених оповідань, що увійшли до виданих посмертно збірок («Як аргонавти в давнину», «Червоне божество» та ін.). Разом з не зовсім вдалим романом «Дочка снігів» (1902) та двома анімалістичними повістями, дія яких відбувається на Півночі, – «Покликом предків» (1903) та «Білозубом» (1906), вони утворюють, сказати б, повну Лондонову «Північну Одіссею». Збіркам на північну тему притаманна єдність мотивів, проте майже кожна з них акцентує свій.

«Син вовка» є збіркою про «білих людей, вовчих синів», наділених «великою спадщиною», сутність якої становить «прагнення влади, любов до небезпек і шал боротьби», вона дозволяє їм «панувати над суходолом і морем, над тваринами й людьми по всій землі». Ця збірка написана під визначальним впливом дарвінівської теорії природного добору, яка, у тлумаченні Лондона, підносила білу людину, а саме представника англосаксонської й загалом германської раси, до рангу вінця еволюції. Типовим «сином вовка» є персонаж «Північної Одіссеї» – білявий велет, сильний м'язами і духом. Відчутний у збірці і вплив ніцшеанства з його культом надлюдини, ідеї якого на зламі століть буквально носилися в повітрі. З «вовчими синами» Лондон ототожнює й самого себе: зрештою, він мав усі підстави позиціонувати себе як особистість обранця, лідера. Вовком письменник сприйматиме себе до кінця життя, а індивідуалізм залишиться однією з констант його ментальності й світогляду. І що важливо, у цьому він виглядає як один з глибинно американських письменників.

«Син вовка» започатковує також наскрізний для північних оповідань мотив зустрічі епох «заліза» і «каменя», яка неминуче має закінчитися поразкою останньої. Окрім спільних мотивів, певної єдності оповіданням збірки надають наскрізні персонажі – насамперед Малюк-маламут і Сітка Чарлі, індіанець-сиваш, який «прийшов до тепла білих людей, посидів біля їхнього вогнища й зробився такий самий, як вони», і який перейде до інших збірок як зручний «маргінальний» персонаж.

Закладає перша збірка й найдраматичнішу колізію у творчості Дж. Лондона – протистояння людини й Білої тиші. Біла тиша є модусом існування, діаметрально протилежним людському – без руху, без тепла, без часу, вона вбиває все живе, варто лише комусь зупинитися, й перетворює на частку себе. Їхнє протистояння письменник оприявнює через ряд опозицій: спокій, не порушений і подихом вітру, – рух, безмовність – голоси людей і собачий гавкіт, холод – багаття, безособовість – страждання й пристрасті і т. д. («Біла тиша»). Ці опозиції Лондон полюбляє унаочнювати майже графічно: безмежна біла площина без будь-яких ознак життя й чорна цятка або вервечка цяток, які рухаються на ній.

Треба сказати, що візуальний ряд у Джека Лондона дуже виразний і несе велике змістове навантаження. Письменникові притаманний специфічний тип художнього мислення – картинами, причому відтвореними не у статиці, а в русі. Зазвичай у новелах оповідь ведеться від особи автора чи оповідача, зрідка перемежовуючись діалогами чи окремими репліками, дія розгортається в хронологічній послідовності й, за незначним винятком, охоплює невеликий проміжок часу. Більшість новел – це картини, вихоплені з життя, а просторові, в якому вони розгортаються, письменник надає майже фізично відчутної фактурності. Він перемежовує «панорамний план» з «макрозйомкою», об'єктивний із суб'єктивним, вдаючись при цьому до перевіреного часом прийому невласне прямої мови. У пізніх новелах він часом ускладнюватиме наратив, але вишукана простота його новел-картин набагато цінніша.

Герої Лондона діють у полі високої емоційної напруги, яке виникає через присутність у тексті вже згадуваних різких контрастів та змістових опозицій, найважливішою з яких є опозиція життя – смерті. Твори Джека Лондона звучать гімном життю, проте смерть майже завжди перебуває поруч з героями – і в дикому світі, й у цивілізованому (жах безвиході пережив герой новели «Презумпція невинуватості», і навіть в ідилії «Волоцюга і фея» загроза на мить зависла над тендітною «доброю самаритянкою»). Людська природа постає проти наруги над життям, що увиразнюється в новелі «Пошитий у Дурні». Та в зображенні Лондона вона може виглядати, сказати б, естетичною, особливо тоді, коли воля героя до життя вичерпана. Вишуканою поезією Свінберна супроводжується самогубство Мартіна їдена, медитуючи йде з життя герой «Закону життя», тихо розчиняється у небутті безіменний персонаж новели «Розкласти багаття», відомої саме детальним відтворенням наближення смерті.

У сюжетах збірки «Бог його батьків» відчутний вплив усних оповідок, у тому числі анекдотичних, якими розважалися золотошукачі Клондайку, але загальний колорит цієї збірки похмурий, часом навіть зміщений у містичну площину. Представлену в даному виданні новелу «Чоловік зі Шрамом» нерідко відносять до фантастичних і потрактовують як матеріалізацію нав'язливої ідеї, але така однозначність спрощує її зміст. У дусі Е. По Джек Лондон балансує між раціональним і містичним, залишаючи «шпаринку» для обох пояснень. Це одна з Лондонових новел з «непевним» персонажем, якого переслідує idea fix. Поява чужинця із зовнішністю людини з кошмарів могла бути, хоча це і малоймовірно, випадковістю; на прибульця Джейкоб Кент – огидно примітивна істота, яка нагадує павука в засідці (Кент був ткачем), – міг спроектувати свої фобії. Прийнятним у контексті новели є й фантастичне пояснення, за яким сконцентрованість на певній ідеї надає їй матеріальної форми.

Збірка «Діти морозу» особливо примітна спробою побачити світ очима індіанців, відтворити їхній мисленнєвий процес у його відмінності від європейського. На думку письменника, індіанці мислять конкретними образами й не сприймають абстракцій, вони не схильні до нюансування почуттів і «люблять, бояться, ненавидять, гніваються, тішаться щастям – у найпростішому, звичайному і нехибному розумінні цих слів…» («У лісах Півночі»). Водночас ця збірка про життя, яке підпорядковане природним циклам: «Природа байдужа. На життя вона поклала один обов'язок, дала один закон. Обов'язок життя – продовжувати рід, а смерть – його закон», – відтворює письменник думки старого індіанця («Закон життя»). Він моделює сприйняття світу з архаїчної точки зору, коли окрема істота існує як частина родового цілого, як мікроскопічна частка потоку життя, що тягнеться з минулого в майбутнє. Передаючи думки індіанця, Лондон переслідує й іншу мету: проілюструвати дію природного добору. Оповідання «Кіш, син Кішів» оприявнює інший важливий ідейний аспект збірки: абстракції християнської віри несумісні зі специфікою мислення індіанців та їхньою етномораллю. Християнські догми, засвоєні поверхово, підпорядковуються язичницькому світосприйняттю, а це може травмувати психіку тубільців і призвести до трагедій. Проблема віри й місіонерства була присутня і в попередній збірці.

Зі збірки «Віра в людину» взята новела «Тисяча дюжин», вона суттєво відрізняється від раніше розглянутих уже самим типом героя, людиною сильної волі, але обмеженою («обережний, надзвичайно практичний і трудолюбивий чоловік, чию душу ніколи не бентежили мрії»). Дія в цій збірці так часто переноситься до Каліфорнії, що виникає враження: письменникові вже надокучила Північ. І дійсно, наступна з «північних збірок» – «Любов до життя» – вийде лише за три роки по тому, проте вона виявиться однією з кращих у циклі.

Новели цієї збірки – своєрідні письменницькі експерименти над сутністю людини, які він проводить, зіштовхуючи своїх персонажів з «непередбаченим». До експерименту Джек Лондон вдавався ще в першій збірці, скажімо моделюючи робінзонаду в новелі «У далекій країні»: зимівля зводить докупи двох персонажів, різних в усьому, крім дріб'язковості й егоїзму, таких людей Лондон називав «випадковими» на Півночі. Зачинені в маленькій хатині, вони, як павуки в банці, нищать один одного. Аляска для цивілізованої людини сама по собі є Робінзоновим островом, тому звернення до цієї моделі є органічним у північному циклі, що підтверджує й новела «Непередбачене». У ній Лондон шукає відповідь на запитання, наскільки глибоко закони цивілізованого світу вкорінені в людині. Паралельно він перевіряє на швидкість реакції двох персонажів, що належать до різних етнічних типів, і в цьому плані Едіт, англійка за походженням, також демонструє перевагу над своїм чоловіком-шотландцем (кельтом, не германцем). В оповіданні «Денний спочинок» «непередбаченим» стає зустріч головного героя з колишньою дружиною та її новим чоловіком на Півночі – також у хатині, куди їх загнав лютий холод. Трагічна розв'язка не відповідає жанровій типології оповідання, яке базується на знайомому сюжеті: як завдяки винахідливості герой зумів покарати тих, хто його образив, не вдаючись до насильства.

Принципово важливим в «експериментальних» сюжетах збірки є момент вибору, що мають робити герої. Екстремальна ситуація захоплює зненацька й безіменного персонажа «Любові до життя», проте тут вона стає перевіркою не стільки свідомих моральних, скільки неусвідомлюваних вітальних сил. Оповідання якнайкраще унаочнює перенесення дарвінівської теорії природного добору на людський світ. Знеможена людина і вмираючий від хвороби вовк змагаються за життєдайний шмат живої плоті, яким вони є один для одного. Перемагає людина, у цій сумнофарсовій ситуації вона доводить, що є вищим створінням. Та діють й інші закони, «біологічно» не обґрунтовані, проте у світі, витвореному Лондоном, практично так само невідворотні: це закони моральні. Звернімо увагу на результат вибору того, хто майже весь час перебуває «за кадром»: залишивши товариша у скрутному становищі, Білл зникає за пагорбом, щоб знову «матеріалізуватися» – у вигляді кісток. Та є в новелі й інша ситуація, доволі важлива при моральній оцінці персонажів: рятуючи життя, головний герой залишає важку торбинку із золотом, в той час як Білл ніс її до останку.

Аляска у Лондона відтворена із сумлінною точністю, цей «краєзнавчий» матеріал, безумовно, становить значний інтерес. Та все ж це не справжня історична Аляска, не її «науковий» образ, а імаго, образ, витворений письменником. Він так само є справжнім і вигаданим, як Лондон у Діккенса чи Італія у Стендаля. Аляска у Джека Лондона – це територія, де людина, позбавлена захисту цивілізації, може покладатися лише на свої внутрішні вітальні потенції. Північ стає жорстокою перевіркою фізичних і духовних сил героїв, яку не витримують кволі та зманіжені, егоїстичні та пожадливі. Давно помічено, що персонажі Лондона їдуть на Аляску за золотом, та, зрештою, воно не так уже й багато для них важить. Простежується закономірність: межу закону, морального чи юридичного, переходять, як правило, ті, кого переслідує манія збагачення («Чоловік Зі Шрамом», «Непередбачене»), вони ж майже завжди гинуть («Тисяча дюжин»). Є традиційна для неоромантичної літератури сюжетна ситуація, її Лондон пізніше розгорне у романі-сценарії «Серця трьох» (1915): важкодоступне місце, де безліч коштовностей, а довкола – скелети загиблих людей. Спроектована на північний світ, вона виглядає так: загублений серед засніжених гір глибокий каньйон, на дні якого блищать самородки золота, і самотня хижа з останками людей, які не змогли розлучитися зі знахідкою («Північна Одіссея»), Зневага до грошей – характерна риса більшості позитивних персонажів Лондона, що також засвідчує романтичний струмінь в його творчості, адже відомий постулат романтиків: «Де починаються гроші, там закінчується мистецтво».

До цієї ж збірки входить й надзвичайно цікава новела «Стежиною примарних сонць», проблематика якої є суто естетичною. Вона висвітлює питання рецепції художнього твору, зв'язків мистецтва й життя, почасти розкриває розуміння Лондоном природи художньої творчості. Цю новелу також можна назвати письменницькою «самоілюстрацією», або, перефразувавши Поля Верлена, – «Підспівами під Джека Лондона».

У творчості Лондона органічно переплітаються дві основні тенденції американської літератури на межі ХІХ – XX століть – романтична, що йде з глибин минулого століття, і натуралістична, яка тільки-но формувалася (Ф. Норріс, С. Крейн та ін.). Зв'язок Лондона з романтизмом цілком природний, адже в Америці, на відміну від Європи, епоха романтизму тривала майже впродовж усього XIX століття. Художні моделі й концепти романтизму, виразно відчутні у північних оповіданнях, присутні і в подальших його творах. Типово романтичним є притаманне більшості творів Лондона протиставлення природного і цивілізованого станів людини, а на рівні художньому – поетика контрастів, ретельність при відтворенні «місцевого колориту» певного краю чи регіону. З «великою американською подорожжю», розпочатою романтиками, що відкривали свою країну читачам, споріднений лондонівський мотив дороги. Продовжив письменник і тему колонізації вільних просторів, але тепер уже Півночі, й протистояння корінного населення і білих завойовників, започатковану Ф. Купером. Не пройшов він і повз «морські» романи Г. Мелвілла, пригодницькі за формою, але філософські за змістом. Водночас багатьма своїми гранями творчість Дж. Лондона близька до неоромантизму, передусім англійського, і вписується в його контекст; особливо відчутний у нього перегук з творами Р. Стівенсона, Д. Конрада і найперше Р. Кіплінга.

Та визначальною в творчості Джека Лондона була все-таки тенденція натуралістична. Як художній напрям натуралізм виник у другій половині XIX століття (Е. Золя, Е. і Ж. Гонкури) на основі певного світосприйняття, яке сформувалось у середині століття в результаті посиленого розвитку природничих наук. Воно й отримало назву позитивістського, тобто такого, що спирається на відкриття і висновки «позитивних наук», що грунтуються на експерименті. На межі XIX—XX століть натуралізм поширився і в інших літературах, зокрема американській, зазнавши певних модифікацій. Якщо Золя, розробляючи натуралістичний «науковий метод», спирався на праці вченого-медика К. Бернара й теорію спадковості, то за науково-філософську основу пізнього натуралізму слугував дарвінізм, а точніше, концепція «соціального дарвінізму», котрий закони, відкриті Дарвіном у живій природі, переніс на людину й суспільство. Людина включається в ланцюг природи, й закони «боротьби за існування» і «природного добору» проголошуються рушіями і регуляторами розвитку суспільства. Цей позитивізм своє оформлення й найповніше вираження знайшов у вченні англійського філософа Г. Спенсера, яке Джеком Лондоном було сприйняте як одкровення. Пригадуючи враження, яке справили на нього праці Спенсера, він писав у «Мартіні їдені»: «Він об'єднав усе в одну систему, довів прості істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці з тих, що часом роблять матроси». Засадничими у цій «моделі всесвіту» виступали біологія й теорія еволюції, яким підпорядковуються всі форми життя до найвищих, духовних.

Звичайно, до цієї моделі не сходить ні світогляд Джека Лондона, ні тим більше його творчість. У них інтегруються й інші чинники, нерідко протилежні; загалом світогляд письменника відзначається великою складністю, нескоригованістю, що, природна річ, виразно позначається на його творчості. Не був він і правовірним натуралістом, його художній світ вільний від надмірної «наукової» детермінованості і не нагадує механізм, де все діється запрограмовано, без відхилень і випадковостей. Людина в його художньому світі не є пасивним об'єктом впливів середовища і дії психофізіологічних та спадкових чинників, що надавало натуралістичним творам загального похмурого колориту. Такий підхід до людини Джеку Лондону був чужий. Головний його інтерес зосереджується на потужних вітальних силах людини; природні, біологічні за походженням, вони змушують її діяти, чинити опір обставинам і виправдовувати звання «вінець природи», і що прикметно, ці ж вітальні сили виступають у Лондона джерелом романтики, патетичного звеличення людини.

До «північних оповідань» прилягає й збірка «Пошитий у дурні» (1910), в якій наскрізним можна вважати мотив іронії долі. В оповіданні, що дало назву збірці, дія віднесена до минулого, коли Аляска ще була однією з колоній Росії. Можна навіть точно встановити час дії: Нулато, російська факторія, була спалена місцевими індіанцями у 1841 році. Ця географічна точка у Лондона постає як своєрідне «серце пітьми», осередок первісної дикості, в якому заблукав і загинув, зацькований Російською імперією, колишній член гуртка «відчайдушних юнаків, що мріяли, як і він, про незалежну Польщу з королем польським на троні» (іронією звучить те, що Лондон, за незнанням, дав йому російське прізвище). Субєнков протиставляється оточенню як істота вищої нервової й інтелектуальної організації. Водночас тут явно звучить Конрадів мотив: естета й інтелігента, якого колись надихали найвищі ідеали, поглинула первісна дикість з її атавістичним інстинктом самозбереження. До цієї збірки входить і відома новела «Розкласти багаття».

И далеко за межами «північного» етапу були створені два цикли про Смока Беллю – добротні новели відверто розважального характеру.

Північна тема, якою б важливою не була, – далеко не єдина у творчості Лондона 10-х років XX століття. Він успішно розвиває морську тематику, започатковану юнацькими творами, й у 1904 році з'являється його перший вдалий роман «Морський вовк» – саме на цю тему. Пригодницький за формою, він сповнений вагомим соціофілософським змістом, утіленим, насамперед, в образі головного героя капітана Ларсена, носія первісних вітальних сил і переконаного індивідуаліста. Також письменник видає дві збірки на сюжети, підказані авантюрами юності: «Оповідання рибного нагляду» (1905) і вже згадувана «Дорога» (1907). Не входить до північного циклу й збірка «Кругловидий» (1906), хоча дія найкращої з її новел відбувається на Півночі.

«Каньйон з Чистого Золота» є маленьким шедевром Джека Лондона. В цій новелі оприявнюється нове розуміння письменником взаємин природи й людини: природа жива і беззахисна, небезпеку становить людина, байдужа до її краси. Наповнена плином – кольорів, звуків, форм, – ніжна, з округлими формами, невелика долина постає живою істотою і втіленням жіночого начала. Її тендітність підкреслює й обрамлює суворий пейзаж гір Півночі, яка завжди у Лондона асоціювалася з чоловічим началом. Умовну ідилічність жанрової картинки увінчує поява оленя, але й такий тривіальний хід не робить її фальшивою. Золотошукач, що порушує цю ідилію, виглядає істотою з іншого виміру, що засвідчують його безбарвне волосся й одяг, важкі черевики, різкі рухи й гучний голос. Його сповнює життя, але іншого модусу: його діловитість і цілеспрямованість створюють повний контраст «дрейфуванню», щасливо-бездумному існуванню, який є духом ідилії. Іронією звучить псалом, що співає золотошукач, не здатний прийняти «божий світ». І що цікаво, образ золотошукача з його ясно-синіми очима, кмітливістю і завзятістю мав би викликати симпатію, коли б іншим був контекст. А зараз він зневажливо уподібнюється слимакові, що «загиджував красу своїм бридким слідом».

Іншого змісту й характеру книга нарисів «Люди Безодні» (1903), в якій зафіксовано соціологічне дослідження Іст-Сайду, бідняцького району англійської столиці, яке Лондон здійснював, сам перетворившись на робітника, влітку 1902 року. Вона розпочала урбаністичну тему в його творчості, результатом чого стали не лише кілька романів, серед яких найвагоміший «Залізна п'ята», а й багато новел, що увійшли до пізніше упорядкованих збірок. Цю книгу можна назвати одним з перших і кращих зразків документальної прози, яка великого розвитку набере в американській літературі середини XX століття. Вона заснована на фактах, які збирав і ретельно описував автор, вкладаючи при цьому глибоке співчуття до людей міського дна, жертв соціальної несправедливості. Написана в період захоплення соціальним дарвінізмом, вона дає «наукове» пояснення класовому розшаруванню: у безодні опиняються ті, хто не має снаги до життя, а сильні й життєздатні виходять на поверхню. Певним чином вона перегукується з «Машиною часу» Герберта Веллса, в якій ідеться про безрадісні перспективи класового поділу суспільства. У Безодні, стверджує Лондон, Британія виплекала нову расу: чахлу й безсилу, і робить рішучий висновок: «Набагато краще бути народом дикунів і самітників, жити в печерах і самовільно захоплених місцях, ніж бути народом машин та Безодні». Протиставлення міста й життя на лоні природи є однією з констант творчості Лондона, змінювалося лише наповнення другої частини опозиції: Аляска, сільська ідилія, морські пригоди тощо.

Указаний концепт книги відчутно вплинув і на ідейний зміст оповідання «Відступник» (збірка «Коли боги сміються», 1911). Джонні – типова істота Безодні, її концентроване втілення: «викривлена, малоросла і безіменна форма життя, що дибала, як хвора мавпа, теліпаючи обвислими руками, – сутула, вузькогруда, гротескна і страшна». Ескапістський вчинок цього персонажа виглядає в контексті новели єдино вірним. Ким стане Джонні – волоцюгою, гобо? Та поки важливо одне: врешті-решт він бачить сонце, відчуває прохолоду трави і дерев, а значить, повертається до органічного для людини середовища.

Соціологічне дослідження у міських нетрях ляже в основу сюжету кількох пізніших оповідань Лондона, в чому не можна не відчути відлуння «Людей Безодні». Так, «Презумпція невинуватості» (збірка «Народжена серед ночі», 1913) є дотепним оповіданням про соціолога, який у своїй каліфорнійській Аркадії пише наукові праці «про робітництво і населення міських нетрищ», та коли потрапляє до робітничого кварталу свого дитинства, виглядає своєрідним Ріп-Ван-Вінклем (персонажем однойменного оповідання Вашингтона Ірвінга, який проспав багато років і не впізнав рідне селище, коли прокинувся). Новела чітко поділяється на три епізоди: у першому він зблизька знайомиться зі світом «печерних людей цивілізації», у другому збагачує свій практичний досвід сутичкою із залежною від політики судовою системою, у третьому дає «урок справедливості» корумпованому судді. У контексті оповідання юридичний термін «презумпція невинуватості» стає вираженням судової казуїстики, яка є зручним засобом підтримування суспільного status quo. Варто відзначити, що рішучі дії соціолога суперечать еволюціоністським концепціям розвитку суспільства, викладеним у його наукових працях.

«Люди Безодні» знаменували початок періоду в житті і творчості Джека Лондона, означеного активним інтересом до соціальних проблем, зближенням з американськими соціалістами й участю в діяльності американської соціалістичної партії. Пояснюючи прихід до соціалізму у статті «Як я став соціалістом» (1903), він писав, що соціалістом його зробили умови життя й усвідомлення соціальної прірви між багатими та бідними й необхідності домагатися змін на користь бідних. Пік його активності на цій ниві припадає на середину першого десятиліття XX століття: він бере участь у соціалістичному русі, виступає пропагандистом соціалістичних ідей, пише публіцистичні й соціологічні статті відповідного спрямування, що увійшли, зокрема, до збірки «Класова боротьба». Усе це відбилося і в інших творах письменника, передусім у романі «Залізна п'ята» (1908). Це соціально-утопічний роман (його жанр визначають і як антиутопічний), значною мірою публіцистичного характеру, про жорстокі класові битви майбутнього, які зрештою приводять до встановлення справедливого соціалістичного ладу. Роман значно цікавіший з ідеологічного, аніж з художнього погляду. Наприкінці десятиліття настає охолодження до соціалізму, яке виразно проявляється і в романі «Мартін Іден». Проте до 1916 року Лондон лишається членом соціалістичної партії і допомагає їй матеріально.

Новий етап у житті і творчості Лондона починається з мандрівки на «Снарку», яхті, збудованій за кресленнями самого Лондона. У 1907 році з дружиною Чарміан і двома матросами, як виявилося, невправними, він відбуває в майже дворічну тихоокеанську подорож. Ця подорож якоюсь мірою схожа на ті мандри-втечі, до яких він вдавався у молодості: вона теж підводила риску великому етапу життя, особистого і громадського. На «Снарку» вони пройшли тисячі миль, побували на багатьох островах Океанії. При цьому Джек виконував обов'язки матроса і заразом писав свій кращий роман «Мартін Іден». Сама мандрівка була ним згодом описана в книзі «Подорож на "Снарку"», що з'явилася 1911 року.

Матеріали і враження, привезені з цієї подорожі, лягли в основу «південного» циклу оповідань. Він менший за «північний», його осередок складають лише три збірки: «Південноморські оповідання» (1911), «Син сонця» (1912) і «Храм гордощів та інші гавайські оповідання» (1912). До нього прилягає збірка «На циновці Макаоло» (1919), створена за матеріалами тривалого перебування письменника на Гаваях у 1915 році, і, як у випадку з «північним», дві анімалістичні повісті: «Джеррі-остров'янин» та «Майкл, брат Джеррі» (1917), які за художнім рівнем поступаються двом попереднім. Загалом і в структурі, й у мотивах, і в їхній розробці між «північним» і «південним» новелістичними циклами багато спільного. У них знову пожвавлюється романтичний струмінь, пов'язаний, зокрема, із зображенням тропічної екзотики, знаходить продовження мотив протиставлення первісної дикості цивілізації й шкоди, якої завдають європейці корінному населенню. Разом з тим у них більше гумору, ніж у ранніх «північних» оповіданнях, менше романтики і патетики. Не такі відомі, як «північні», «південні» новели нерідко позиціонуються як вершинні у творчості Лондона.

Кращими є дві перші збірки, в яких йдеться про дивовижний світ Меланезії, чисту красу коралових островів і моря, якими мандрують, як стежками. Чарівність і своєрідність цього світу якнайповніше відтворює одне з кращих оповідань Дж. Лондона – «Дім Мапуї». Створена за старою, як сама література, моделлю, що обігрує перипетії долі, ця новела органічно поєднує гостросюжетність з пейзажними замальовками й колоритним зображенням тубільців, а натуралістичні сцени руйнації – з теплим добрим гумором. Зображення тубільців з південних островів є набагато приязнішим, ніж корінних жителів Півночі, що унаочнює, зокрема, оповідання «Маукі»: у ньому більше лагідної посмішки і співчуття, ніби теплий клімат тропіків «відкоригував» його. Тубільці у зображенні Лондона часто нагадують дітей: наївні, часом жорстокі, безмежно вперті, вони терпляче зносять удари долі й легко забувають негаразди.

Цивілізаційна роль білих, яку Лондон завжди ставив під сумнів, отримує в «південних оповіданнях» іронічні, а то й відверто негативні конотації. Та й яку цивілізацію може нести, скажімо, колоніальний чиновник з «Маукі»? У «північних оповіданнях» герої письменника покладались на власні м'язи й розум, у Меланезії європейці доводять свою перевагу зброєю, застосованою з безпечної відстані – військових кораблів. Потужна військова машина, створена на Заході віками цивілізації, стоїть за спинами представників колоніальної влади, а самі вони нерідко є людьми, які деградували морально і фізично («Маукі», «Атю їх, атю!»). Зникає ієрархічне зіставлення білих і корінного населення Меланезії, не кажучи про ореол моральної вищості перших. Безсоромне експлуатування європейцями дикунів-тубільців, жорстоке нищення їхнього способу життя й природного оточення – усе це викликає щирий осуд письменника. У такій ситуації територія зустрічі європейців і тубільців перетворюється на територію небезпеки, показує Лондон; у новелах її унаочнює оманлива лагідність Паумоту. Найпоетичнішим у зображенні Джека Лондона постає світ Гаваїв, який він любив і до якого повернеться незадовго перед смертю.

На окрему увагу серед «Південноморських оповідань» заслуговує «Маккоїв нащадок», яке за фабульними перипетіями ховає притчову глибину. Пороки й насильство мають відійти у минуле, а кинуті до єдиного плавильного котла етноси – прийти до гармонійного й праведного існування. До такого прочитання новели підштовхують дійсні події й факти, що становлять її історичне тло (див. Примітки). Подібний до святого, Маккой водить ввірених йому людей океанською пустелею, що наводить на думку про біблійного пророка Мойсея. Трюм, наповнений вогнем, у контексті оповідання викликає алюзію до пекельного вогню, а також вогню, що за життя спалює душі, охоплені злом. Водночас ця новела вселяє історичний оптимізм: «нащадками Маккоя» – бунтівниками і вбивцями – був заселений Новий світ, та є надія, що «Маккоєве сім'я» (так буквально перекладається назва новели), сім'я розбрату й пороку, із часом проросте мудрістю й благочестям.

Збірка «Син сонця» нагадує цикл про «Смока Беллю» (з яким вона вийшла майже водночас), зокрема теж має наскрізного героя – Девіда Грифа (він же «син сонця»). Гриф є давно знайомим типом Лондонового «супергероя» – справжнього германця, наділеного золотавим волоссям і високими моральними якостями, та його тривіальність не стоїть на заваді яскравим, колоритним і не без гумору відтвореним сценкам із життя білого й тубільного населення Паумоту. Іншого змісту й настрою збірка «Храм гордощів»: вона відбила тяжкі враження Лондона від перебування на острові Молокаї, де розміщений лепрозорій.

Після повернення до Америки Лондон вирішує розпрощатися з містом. У 1910 році він купує перші 1000 акрів землі (4 км2) у долині Сонома в Каліфорнії, «Місячній долині», як ії називали корінні жителі цих місць. Поступово ця ділянка перетворюється на величезне ранчо (тепер на його місці Національний парк). Це ранчо у Глен-Еллен надало нового змісту й інтересу існуванню Лондона. Але письменник не перетворюється на звичайного землевласника, продовжує непокоїтися соціальними питаннями і у своїй Місячній долині розпочинає експеримент по відродженню в Каліфорнії землеробства, що мало розв'язати проблеми перенаселених міст. Він розгортає сучасне фермерське господарство, яке не давало прибутків, але Лондон відчував радість від роботи на землі. Тепер письменницька праця підпорядковується його новому захопленню: «Я пишу книгу, – звіряється він, – лише з метою додати три або чотири сотні акрів до мого чудового маєтку». Стало явним охолодження його стосунків із соціалістами, він болісно реагує на їхні закиди про «капіталістичний» спосіб його життя, знову й знову наголошує, що він ніколи нікого не експлуатував, а все, що він має, зароблене власною працею. Проте фінансово допомагати партії продовжує.

У цей час з'являється в його творах і новий ідейно-тематичний комплекс – поетизація життя серед каліфорнійської природи, спокійного й урівноваженого, сповненого нехитрих господарських турбот. Він лягає в основу трьох найпопулярніших романів цього періоду: «Час-не-Жде» (1910), «Місячна долина» (1912) та «Маленька господиня великого будинку» (1915). «Час-не-Жде» – поєднує клондайкську та урбаністичну теми з каліфорнійською, ідейно підпорядковуючи їх останній, що реалізується у сюжеті: Джо Гарніш, золотошукач і бізнесмен, знаходить щастя у коханні та житті на лоні природи. Наочніше протиставлення міста, що руйнує людину, і сільської ідилії, яка відновлює її вітальні сили, здійснюється у романі «Місячна долина»; письменник переповідає історію подружжя з робітничого середовища, що тікає з міста й оселяється на фермі. Присутній у ньому мелодраматичний елемент значно посилиться у «Маленькій господині великого будинку», не кращому з названих творів.

Відбився новий ідейно-тематичний комплекс і в його новелістиці. В останніх прижиттєвих збірках Лондон часто переосмислює звичні для нього мотиви й концепти: так, персонаж новели «Морський фермер» (збірка «Сила дужого», 1914) є капітаном корабля, але для нього це лише робота, бо в мріях він – фермер. Нова ієрархія життєвих цінностей дається взнаки і в оповіданні «Волоцюга і фея» (збірка «Тасманові черепахи», 1916). Цей милий твір міг написати О. Генрі, якби не внутрішня напруга, присутня в ньому. Натуралістично зображений гобо виглядає істотою з іншого «жанру» в ідилічній рамці каліфорнійського літа, з якою якнайкраще гармонує охайна дівчинка, що збирає квіти. Відчужений від звичайного життя з його клопотами і простими радощами, він розташувався біля чепурної садиби, яка «промовляла про того, хто знав, що шукав, і знайшов», – на відміну від гобо. Колись у «Відступнику» зморений фізичною працею герой подається світ за очі, розриваючи зв'язок з родиною і суспільством. Персонаж оповідання «Волоцюга і фея» «кидає якір» на фермі, долучаючись до звичайного життя людей. Фактично волоцюга робить спробу інтеграції до суспільства, а підштовхує його до цього дівча, яке пробудило в ньому інстинкт батьківства. Ця історія – майже у дусі Віктора Гюґо про благо, яке несуть добрі вчинки, і зло, яке породжує карна система. Водночас вона оприявнює певний душевний стан самого письменника в останні роки життя. Лондон мав двох доньок від першого шлюбу, які після розлучення залишилися жити з матір'ю (одна з них, Джоан, згодом напише книгу спогадів про батька); у шлюбі з Чарміан дітей не було. Та Лондон мріяв про «родове гніздо» й заради цієї мрії зводив сумно знаменитий «Будинок Вовка», який мав стати найкрасивішим у Каліфорнії і який, за невідомих обставин, згорів тієї ночі, коли був добудований.

У творчому доробку письменника є групи оповідань, які були написані в різний час і не складалися у збірки чи цикли, проте становлять жанрово-тематичну єдність. Серед них на окрему увагу заслуговують так звані «боксерські» оповідання («Гра», «Лютий звір», «Шматок м'яса», «Мексиканець»); Лондона навіть вважають зачинателем цього жанру. Бокс був улюбленим видом спорту Джека Лондона: рукавиці він завжди возив із собою, куди б не поїхав, а на професійних боксерських матчах волів бути кореспондентом, щоб знаходитися поблизу рингу. У цих оповіданнях прослідковується певна композиційно-сюжетна модель: основна частина твору відтворює перебіг поєдинку, який висвітлюється з позиції одного з учасників. А починається твір із зображення обставин його життя, тим самим витворюється сюжетна рамка, що має встановити своєрідний психологічний контакт читача з героєм, за якого він буде «вболівати». Сюжетну рамку оповідання «Мексиканець» (збірка «Народжена серед ночі», 1913) становить історія фанатично відданого революції юного мексиканця, який б'ється лише заради того, щоб заробити гроші на купівлю гвинтівок. Написане в 1911 році оповідання відбило тодішнє Лондонове сприйняття Мексиканської революції, загалом протилежне тому, яке оприлюднить серія статей, написаних після перебування письменника у мексиканському місті Веракрус у 1914 році.

Іншу важливу групу становлять близько десяти оповідань у жанрі фантастики. Вони розробляють популярні у тогочасній фантастичній літературі мотиви: знахідки доісторичної істоти («Релікт пліоценової епохи»), гри в невидимість («Тінь і спалах»), глобальної війни майбутнього («Небачене вторгнення») тощо. Оповідання «Коли світ був молодий» (збірка «Народжена серед ночі») можна вважати кращим у цій групі, воно розвиває мотив роздвоєння особистості, також відомий, передусім, за «Доктором Джекілем і доктором Хайдом» Стівенсона. Проте Джек Лондон потрактовує його інакше: за його допомогою він оприявнює сховану під тисячолітніми нашаруваннями цивілізації первісну істоту в людині. Мотив роздвоєння особистості загалом характерний для пізніх творів письменника; вдале втілення він знаходить також у відомій новелі «На південь від Вийми» (збірка «Сила дужого»), проте в ній Лондон залишається переважно в межах життєподібності. До цієї групи новел наближені соціальні утопії та антиутопії (скажімо, «Голіаф», збірка «Революція»), а також певна кількість маргінальних творів, на зразок раніше розглянутого оповідання «Чоловік зі Шрамом». Є у Лондона і фантастичний роман «Міжзоряний мандрівник» (1916), головний герой якого відбуває покарання в тюрмі Сент-Квентін та водночас мандрує у просторі і часі.

Жанровою своєрідністю відзначається й одне з пізніх оповідань Лондона «Вічність форм» (збірка «Тасманові черепахи»). Воно схоже і на філософський диспут, і на детектив, і на фантастику, не будучи повною мірою жодним з них. Нарація ведеться у незвичній для Лондона формі імітації щоденника, та що важливо, автором щоденника є особа, на свідчення якої не можна покластися. Записи «непевного» оповідача обрамлені нотатками іншого персонажа, які грають роль своєрідного коментарю.

В останні роки Джек Лондон пише багато, можливо, навіть занадто багато. Надмір напружена праця забирає у Лондона багато сил і дедалі менше приносить радощів. Та усталений спосіб життя, плани й проекти вимагають багато грошей, бо приблизно половина отриманого зазвичай іде на утримання родичів, знайомих і різних людей, що звертаються до нього по допомогу. До фізичної додається душевна втома, він помічає, що його щедрістю зловживають, потай кепкуючи над «забаганками багатія». В останні роки він зловживає алкоголем, що призводить до загострення хронічної недуги. Помер Джек Лондон 22 листопада 1916 року у себе на ранчо, де і був похований. Обставини його смерті породили чи не найбільш стійкий з усіх міфів, якими супроводжувалося життя цієї непересічної особистості, – міф про людину, яка наклала на себе руки, не витримавши тягаря успіху, і виник він, звичайно, під впливом роману «Мартін Іден». Версію свідомого самогубства підтримували й розробляли ранні біографи письменника, згодом її правомірність була піддана сумніву. У свідоцтві про смерть зазначено, що Лондон помер від уремії – хвороби нирок; водночас відомо, що приступи болю він тамував морфієм, передозування якого також могло спричинити смерть.

Наталія Білик