Читать книгу Біле Ікло (з ілюстраціями) - Джек Лондон - Страница 1

Темний ялинковий ліс похмуро насувався обабіч замерзлої річки. Вітер оголив дерева, зірвавши з них білий крижаний покрив і, здавалося, вони хилилися один до одного, чорні та зловісні, в похмурому світлі. Безкрайня тиша панувала в цих краях. Це був пустельний, застиглий, без ознак життя край, настільки похмурий та холодний, що дух, який витав тут, не можна навіть було назвати смутком. Тут наче було чути сміх, але сміх, який вселяв більше жаху, аніж туга – сміх, позбавлений радості, подібний до сміху сфінкса, який лякав своєю байдужістю та був холодний, наче студінь. Тут панувала мовчазна мудрість вічного буття, яка насміхалася над нікчемністю життя та над спробами зберегти його. Господинею тут була дика природа, лютий, безжальний дикий Північний край.

Та все-таки десь на цих землях бунтувало життя. По замерзлій річці важко пробиралася упряжка їздових собак. Жорстке хутро на них вкрилося крижаною кіркою. Їхній подих миттю замерзав, щойно виривався назовні різким потоком пару, осідаючи на хутрі та перетворюючись на крижані кристали. На собаках була шкіряна упряж, а шкіряні посторонки кріпили її до саней, що волочилися позаду. Упряжкою ніхто не керував. Сани були виготовлені з міцної берести і, не маючи полозів, плавно пливли по снігу. Передок саней загинався догори, що не дозволяло їм перекинутися під великим напливом м’якого снігу, що хвилями здіймався попереду. На санях, надійно закріплений, лежав довгий, вузький ящик. Там були й інші речі – ковдри, сокира, кавник, сковорідка, але найбільше місця займав довгий, вузький ящик.

Попереду собак, важко прокладаючи собі шлях, йшов чоловік на снігоступах. За саньми, тяжко ступаючи, слідував другий. А на санях, в ящику, лежав третій, страждання якого скінчилися, – чоловік, який був зборений дикою природою, зломлений нею та позбавлений можливості йти вперед чи боротися далі. Рух в дикій природі завжди зустрічав опір. Життя порушує цей закон, адже життя є уособленням руху, а природа завжди прагне стати йому на заваді. Вона вкриває річку кригою, перешкоджаючи її плину до моря, гонить сік по деревах, доки вони не промерзають аж до самісінької міцної серцевини, але найбільш за все спрямовує вона свою лють та жорстокість на людину, примушуючи її скоритися – людину, в якій полум’я життя палає яскравіше, аніж в будь-чому іншому, яка невтомно повстає проти заяви про те, що будь-який рух є кінечним.

Однак попереду та позаду упряжки, зусиллям волі, безстрашно та затято прокладало свій шлях двоє людей, в яких ще досі жевріли іскри життя. На них був одяг з хутра та дубленої шкіри. Їхні вії, щоки та губи вкрилися кришталиками льоду від замерзлого подиху, котрі ховали під собою їхні обличчя. Здавалося, наче на них були вдягнені примарні маски, а самі вони збиралися хоронити привида в нереальному світі. Та насправді вони були людьми, які ступили на пустельні землі, котрі лиш насміхалися над ними і не пропонували нічого окрім тиші; вони були змученими шукачами пригод, які забажали грандіозної авантюри та кинули виклик довершеності цього світу, котрий здавався їм таким же далеким, чужим та байдужим, як космічна безодня.

Вони йшли мовчки, зберігаючи сили для дороги. Навкруги не було чути ані звуку, і ця тиша тиснула на них гнітом своєї присутності. Вона діяла на них так, як на водолаза діє тиск води на великій глибині. Вона тиснула на них тягарем нескінченності та незмінності свого закону. Вона уривалася у віддалені куточки їхньої свідомості, витягуючи з них, мов сік з винограду, увесь хибний ентузіазм, захоплення та надмірну самовпевненість людського єства, примушуючи відчути кінечність життя, свою мізерність, відчути себе мошками, які незграбно та сліпо прокладають свій шлях поміж дії та взаємодії могутніх, невидимих сил природи.

Минула година, за нею – друга. Коли похмурий день став помалу хилитися до ночі, в застиглому повітрі раптом ледь чутно пролунало виття. Воно стрімко набирало сили, виявляючи несамовите збудження та, досягнувши найвищої ноти, хвилюючи деякий час повітря тремтячою напругою, повільно стихло. Його можна було б прийняти за стогін заблудлої душі, якщо б в ньому не вчувалася понура лють та нестерпний голод. Чоловік, котрий йшов попереду, обернувся та зустрівся поглядом з тим, який йшов позаду та від якого його відділяв довгий, вузький ящик. Вони кивнули один одному.

Знову почулося виття, пронизуючи собою тишу, мов голками, і люди зрозуміли звідки воно лунало. Виття чулося позаду, десь в засніжених просторах, там, де вони нещодавно проходили. У відповідь йому розкололо тишу третє мисливське завивання, знову позаду, зліва від попереднього.

– Вони йдуть по нашому сліду, Білле, – промовив чоловік, котрий йшов попереду.

Його голос звучав хрипко та наче не належав йому. Здавалося, йому було важко говорити.

– Навряд чи їм щастить тут на здобич, – відповів його товариш. – Я вже декілька днів заячих слідів не зустрічав.

Люди стихли, хоча продовжували прислуховуватися до виття, яке лунало позаду.

Щойно стемніло, вони повернули собак до купки ялинок, що росли на березі річки та зупинилися на привал. Труна, яку вони поставили біля вогнища, слугувала їм за лаву та за стіл. Їздові собаки, які скупчилися на протилежному боці біля вогнища, гарчали та билися між собою, але не виявляли ані крихти наміру відбитися від стаї та втекти у темряву.

– Генрі, мені здається вони підійшли до вогнища ближче, аніж зазвичай, – примітив Білл.

Генрі, присівши біля вогнища, готував каву, ставлячи кавник зі шматочком льоду на вогонь, та лиш кивнув у відповідь. Він не вимовив жодного слова, доки не сів на ящик та не почав їсти.

– Собаки знають, де їхні шкури у безпеці, – сказав він. – Тут їхні черева ситі, а втечуть – стануть поживою диким звірям. Вони не дурні, ці собаки.

Білл похитав головою:

– Ну не знаю, не знаю.

Його товариш зацікавлено глянув на нього.

– Вперше чую, щоб ти сумнівався в їхній розумності.

– Генрі, – відповів той, задумливо пережовуючи боби, – ти помітив, як собаки скублися, коли я їх годував?

– Вони хуліганили більше аніж зазвичай, – погодився Генрі.

– Скільки у нас собак, Генрі?

– Шість.

– Однак, Генрі… – Білл на мить запнувся, обдумуючи його слова. – Я хотів сказати, Генрі, у нас шість собак. Я дістав з мішка шість рибин. Дав по одній рибі кожному собаці та, Генрі, одному собаці риби не вистачило.

– Ти невірно порахував.

– У нас шість собак, – знову спокійно повторив Білл. – Я дістав шість рибин. Одновухому риби не вистачило. Я повернувся та дістав з мішка ще одну рибину.

– У нас всього шість собак, – сказав Генрі.

– Генрі, – продовжував Білл. – Я не стверджую, що всі вони були собаками, але сім із них отримало по рибині.

Генрі припинив жувати та поглянув поверх багаття, щоб порахувати собак.

– Зараз їх шестеро, – промовив він.

– Я бачив як один втікав геть, – заявив Білл зі спокійною впевненістю. – Їх було сім.

Генрі співчутливо глянув на свого товариша та промовив:

– Я буду вкрай щасливий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти маєш на увазі? – спитав Білл.

– Я хочу сказати, що вантаж, який ми веземо, діє тобі на нерви і тобі мариться всіляка маячня.

– Я про це думав, – понуро відповів Білл. – Та ось тільки, коли він втікав, я помітив його сліди на снігу. Я перерахував собак і знову налічив шестеро. Сліди залишились там, на снігу. Хочеш поглянути на них? Я покажу тобі.

Генрі нічого не відповів, а тільки продовжував мовчки жувати, доки не доїв свою вечерю, запивши її кавою. Він витер рота тильною стороною долоні та промовив:

– Ти хочеш сказати, що то був… – Його мову перебило протяжне, відчайдушно-тужливе завивання, яке пролунало з темряви. Він зупинився, щоб прислухатися, а потім, махнувши рукою в той бік, звідки почулося виття, закінчив, – один з них?

Білл кивнув.

– Схоже на те. Іншого пояснення цьому немає. Ти ж сам помітив, який шум здійняли собаки.

Один за одним лунало виття, за ним чулися завивання у відповідь, перетворюючи тишу на божевілля. Виття лунало звідусіль і собаки виказували свій страх, тулячись один до одного. Вони підібралися до вогнища настільки близько, що жар від полум’я обпалював їм шерсть. Білл підкинув у багаття хмизу та закурив люльку.

– Мені здається, ти трохи духом занепав, – промовив Генрі.

– Генрі… – Білл задумливо потягнув люльку, а потім продовжив. – Генрі, я думаю, йому пощастило більше, аніж нам з тобою.

Він дав зрозуміти, що говорить про третього чоловіка, показавши великим пальцем донизу на ящик, на якому вони сиділи.

– Ми з тобою, коли помремо, Генрі, будемо щасливчиками, якщо поверх наших останків покладуть достатньо каменів, аби собаки не розтягли нас по шматочкам.

– Твоя правда, немає у нас ані прислуги, ані грошей, як у нього, – погодився Генрі. – Ніхто не захотів би везти ховати нас так далеко, не отримавши за це гарної плати.

– Чого я ніяк не можу збагнути, Генрі, так це навіщо цьому молодому чоловіку, будучи лордом, чи ким би він не був у себе на батьківщині, котрий ніколи не мав піклуватися про кусок хліба чи ковдру, навіщо йому знадобилося тягтися у забуте богом місце на краю світу – ось що не вкладається у моїй голові.

– Він міг би дожити до сивої старості, якби лишився вдома, – погодився Генрі.

Білл хотів був щось сказати, але передумав. Натомість він вказав на стіну мороку, яка насувалася на них з усіх боків. В непроглядній темряві не можна було розгледіти силует, але було видно пару очей, які світилися у темряві, мов палаючі вуглини. Генрі кивнув головою на другу пару очей, потім на третю. Палаючі вогники з’являлися повсюди, оточуючи їх. Час від часу пара очей рухалась або щезала, щоб за мить з’явитися знов.

Хвилювання собак все зростало та, охоплені панікою, вони купчилися біля самісінького вогнища, тулилися, і підповзали до ніг людей. В спробі пролізти, один собака впав на палаючі вуглини, після чого почулося скавучання від болю та переляку, а в повітрі потягло смаленою шерстю. Метушня на якусь мить спричинила навколо них тривожне метання палаючих очей і навіть примусила їх трішки відступити, але вони знову заспокоїлися, щойно собаки стихли.

– Генрі, набої нам би зараз стали у пригоді.

Білл докурив люльку та заходився допомагати товаришеві розстеляти хутро та ковдри на ялинкових гілках, які він настелив на снігу перед вечерею. Генрі охнув та почав розшнуровувати мокасини.

– Скільки ти сказав набоїв у тебе лишилося? – спитав він.

– Три, – почулося у відповідь. – І хотілося б мені, щоб їх було триста. Тоді б я дав їм пороху понюхати, чорт би їх подрав!

Він сердито помахав кулаком у бік палаючих очей і заходився ставити мокасини перед вогнищем.

– І хотів би я щоб скінчилося нарешті це раптове похолодання, – продовжував він. – Уже два тижні як температура тримається на мінус п’ятидесяти. А ще, Генрі, я взагалі жалкую, що вирушив у цю подорож. Не подобається мені все це. Мені якось не по собі. І якщо вже я заговорив про бажання, то скажу, що мрію, щоб ця подорож скінчилася і щоб ми з тобою прямо зараз сиділи біля каміну в Форт-МакГеррі, та грали в кріббідж – ось чого б мені хотілося.

Генрі охнув та поповз на постіль. Коли він вже задрімав, його розбудив голос товариша.

– Ось скажи, Генрі, чому собаки підпустили чужака і дозволили йому з’їсти рибу? Це мене турбує.

– Ти занадто багато турбуєшся, Білле, – почулося у відповідь. – Ти раніше таким не був. Полиш ці балачки та лягай спати, а вранці ти знову будеш у чудовій формі. У тебе печія, вона тебе і турбує.

Важко дихаючи, вони спали пліч-о-пліч, накрившись однією ковдрою. Вогнище згасло, і палаючі очі, котрі металися туди-сюди, підібралися ближче до подорожніх. Налякані собаки скупкувалися і раз у раз погрозливо ричали, щойно помічали поряд пару палаючих очей. Коли злякавшись, вони заричали занадто голосно – Білл прокинувся. Він обережно виліз з-під ковдри, намагаючись не розбудити свого товариша, і підкинув у вогнище хмизу. Вогонь знову почав розгоратися та змусив віддалитися очі, які їх оточили. Він мимохідь поглянув на собак, що збились докупи. Потерши очі, він придивився пильніше. Потім поповз назад на ковдри.

– Генрі, – промовив він. – Ей, Генрі.

Прокидаючись, Генрі невдоволено простогнав:

– Ну що знов трапилось?

– Нічого, – почулося у відповідь, – ось тільки їх знову семеро. Я тільки-но рахував.

У відповідь Генрі забурчав і незабаром почулося його хропіння, яке свідчило про те, що він знову поринув у сон.

Вранці Генрі прокинувся першим та збудив свого товариша. До світанку ще залишалося три години, хоча годинник вже показував шість і Генрі мотався туди-сюди, готуючи сніданок, поки Білл збирав ковдри і готував сані та упряж у дорогу.

– Скажи-но, Генрі, – раптом спитав він, – скільки ти казав у нас було собак?

– Шість.

– А ось і невірно, – сповістив Білл з тріумфом.

– Знову сім? – поцікавився Генрі.

– Ні, п’ять. Одна зникла.

– Дідько! – розлючено вигукнув Генрі, полишаючи готування, щоб піти порахувати собак.

– Твоя правда, Білле, – сказав він. – Фетті зник.

– Він завжди бігав швидше за блискавку. Його вже й слід запав.

– У нього не було жодного шансу втекти. – дійшов висновку Генрі, – вони проковтнули його живцем. Я впевнений, що він ще скавчав, коли вони пожирали його, чорт би їх забрав!

– Він завжди був дурним псом, – сказав Білл.

– Та навіть дурний пес не став би втікати, прирікаючи себе на вірну смерть.

Він окинув задумливим поглядом собак, які залишилися, поспіхом визначаючи якості кожної з них.

– Готовий закластися, ці собаки такого не втнуть.

– Та їх від вогнища і палкою не відженеш, – погодився Білл. – Як би там не було, я завжди вважав, що з Фетті щось негаразд.

Такою була епітафія собаці, який загинув серед північних снігів, – менш образлива, ніж більшість інших епітафій не лише собакам, а й людям.