Отрывок из книги
Величезне спасибі таким людям: Кевінові й Анушці, що терпіли мене; Ґ. Дж. Полу та футбольному клубові «Прайорі Олд Бойз»; Франчесці Ліверсидж за редагування, яке надихає; Дженніфер Льютлен; моєму блискучому агентові Серафіні Кларк за те, що показала мені мотузку, але не дозволила затягнути її на своїй шиї; і Крістоферові Фаулеру – нашій людині в Лондоні. Усім моїм колегам і учням із Лідської граматичної школи – прощавайте і всього найкращого. Я за вами сумуватиму.
Візьміть, приміром, мене. Флері 1962 року. Єдине, що залишилося з тих дванадцяти пляшок, закоркованих і закладених для зберігання в той рік, коли народився Джей. «Елегантне, промовисте вино, бадьоре і трохи різке, з сильним присмаком чорної смородини», – так написано на етикетці. Зазвичай таке вино не закладають у льох, але він ризикнув. Заради ностальгії. Для особливої нагоди. Дня народження чи, може, весілля. Та його власні уродини минали без особливих святкувань: із червоним аргентинським у бокалі та старими вестернами на екрані. П’ять років тому він виставив мене на стіл, сервірований столовим сріблом та срібними свічниками, але нічого з того не вийшло. Попри це, вони з тією дівчиною лишилися разом. Із нею в дім прийшла ціла армія пляшок: «Дом Періньйон», горілка «Столична», «Парфе Амур» і мутон-каде, різноманітне бельгійське пиво у пляшках із видовженими горлечками, «Нуаї Пра» і лікер «Лісова суниця». Вони також говорять, переважно всіляку маячню; видають щось схоже на металевий брязкіт, наче гості, що купчаться на вечірці. Ми відмовлялися мати з ними бодай щось спільне. Нас, трьох переживців, запроторили в задній ряд, за блискучі шеренги цих новоприбульців, і там ми й стояли п’ять років у забутті. «Шато-Шалон» 58-го року, «Сансер» 71-го і я. «Шато-Шалон», роздратований таким засланням, прикидається глухим і незрідка взагалі відмовляється розмовляти. «Витримане шляхетне вино високого статусу», – цитує він у рідкісні емоційні миті. Йому подобається нагадувати нам про своє старшинство, про витримку жовтих вин із регіону Юра. Він надає цьому великого значення, так само, як і своєму медовому букету та унікальному походженню. «Сансер» уже давно викисла до оцту і стала навіть ще мовчазнішою – тільки іноді тоненько зітхає над своєю втраченою молодістю.
.....
– А що це? – він дивився на стариганя як на божевільного. Підозри, які вже було притамувались у ньому, знову прокинулися.
– О, таке-сяке. Сандал. Лаванда. Трошки Джона-завойовника[12]. Я навчився цьому фокусу в однієї леді з Гаїті, дуже давно. Щоразу допомагає.
.....
