Отрывок из книги
Ще довго після того, як пароплав «Софала», змінивши курс, повернув до суходолу, низький багнистий берег здавався тільки темною плямою по той бік осяйної стяги. Пекуче сонячне проміння падало на спокійне море і немов розбивалось об його діамантову поверхню на мерехтливий порох, на огняне марево, що сліпило очі і втомлювало мозок мінливим своїм блиском.
Капітан Уоллей не дивився на берег ані на море. Коли його серанґ[1], наблизившись до просторого тростяного крісла, де він сидів, сказав йому стиха, що треба змінити курс, він відразу звівся на ноги і стояв обличчям наперед, доки ніс його судна окреслював чверть кола. Він не вимовив ні слова, не звелів навіть закріпити стерно. Серанґ, підстаркуватий спритний маленький малаєць, із дуже темною шкірою, сам дав пошепки стерничому наказа. І тоді капітан Уоллей знову сів повільно у крісло, на капітанському містку, і втупив очі в палубу поміж своїми ногами.
.....
– Що роблять?! Нічого не роблять! Отак-таки нічогісінько. Лавн-теніс та дурні романи з рання до смер- кання…
Коли б хоч одна з них була хлопчиком. Та ні – всі троє – дівчата! І, як на лихо, в усьому світі немов не лишилося жодного пристойного юнака. Роздивляючись на всі боки у своєму клубі, він бачить лиш набрід самовдоволених фертів, надто егоїстичних, щоб запалитись бажанням зробити щасливою жінку. Останні злидні чекають його, якщо йому доведеться годувати цю галайстру. Він живе надією поставити собі хатину в провінції… у Серреї, приміром… і там дотягати віку, але боїться, що ця надія нездійсненна… На цьому він з таким патетично-заклопотаним виглядом закотив догори свої витріщені очі, що капітан Уоллей, погамувавши болісне бажання засміятися, спочутливо кивнув до нього головою.
.....
