Оглавление
Дмитро Донцов. Ідеологія
Кілька слів з приводу
Філософські підстави «Націоналізму» Донцова[1]
Націоналізм[2]
Передмова до третього видання
Замість передмови
Частина перша. Українське провансальство
Розділ І. Примітивний інтелектуалізм
Розділ II «Науковий» квієтизм
Розділ III. Хуторянський універсалізм
Розділ IV. Матеріалізм (лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм)
Розділ V. Провансальство і політичний симбіоз. Суверенність як забобон, підрядність національного імперативу
Розділ VI. Тактика провансальства, антитрадиціоналізм
Розділ VII. Плебс versus нація, утопія versus легенда, хуторянська калокагатія
Розділ VIII. Дегенерація провансальства
Частина друга. Чинний націоналізм
Розділ І. Песимізм і предтечі самодостатнього націоналізму
Розділ II. Воля, як закон життя. Її форми. Воля влади. Роль від’ємного моменту. Дві перші вимоги вольового націоналізму
Розділ ІІІ. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм – третя вимога націоналізму
Розділ IV. Фанатизм і «аморальність», як четверта вимога вольового націоналізму
Розділ V. Свідчення історії – «романтизм» як чинник поступу. Синтез раціоналізму й інтернаціоналізму – п’ята вимога вольового націоналізму
Розділ VI. Творче насильство й ініціативна меншість як порядкуючі сили – шоста вимога вольового націоналізму
Розділ VII. Світогляд «фаустівських» і «буддійських» народів. Дилема або/або
Частина третя. Українська ідея
Розділ І. Новий національний ерос
Розділ II. Зміст української ідеї – яскравість, винятковість, всеобіймаючість
Розділ III. Містика і реальне життя
Незримі скрижалі Кобзаря. Містика лицарства запорізького[420]
Передмова
І. «Безумство століття цього»
II. Волхв нової України
III. Голос вопіющого в пустині
IV. Іскра в попелі
V. Вогонь із Холодного Яру
VI. Містика могил козацьких
VII. «Дух серед мечів»
VIII. «Останнє судище»
IX. Два Івани
X. Лжевчителі «современних вогнів»
XI. Містика лицарства запорізького
XII. «Своя правда, і сила, і воля»
Шевченко і прогресисти
Рrо dомо suа
Маса і провід
Дух отари і дух провідництва
Алфавітний покажчик
Отрывок из книги
Кожна нова ідеологія лише тоді має силу заволодіти психікою цього покоління, якщо органічно випливає з його найглибших психологічних потреб і охоплює його некристалізовані бажання. У наші часи, часи великих моральних потрясінь, що йшли вслід за упадком старих ідеологій, нова ідеологія має не лише усталити непорушні догми, але довести до кінця той хаотичний психологічний процес, який знаменує прихід нової людини й з якого ця ідеологія сама постала. Це лише перше завдання ідеології націоналізму та перша її сторінка.
«Ідеологія – це певна система цінностей, система координат, що встановлюють ставлення культурної людини до зовнішнього світу, до існуючого в дійсності чи існуючого потенціяльно в ідеалі» (Д. Андрієвський). Як система цінностей, що показує ставлення людини до чогось, що є поза нею, ідеологія націоналізму є світоглядом або релігією. Але як система, що показує ставлення до світу існуючого потенційно, тобто існуючого в душах визначальників світогляду чи релігії націоналізму, ідеологія є реальним планом перетворення існуючої дійсності, політичною програмою. Це – друга сторінка ідеології. Третьою й останньою сторінкою ідеології є проекція свідомої волі на площину життя, реалізація, філософськи чи психологічно санкціонованих ідей, згідно з планами реальної програми. Лише ці всі три сторінки, разом узяті, дають суцільну та завершену ідеологію.
.....
Так само яскраво висловлюється спадкоємець Драгоманова. Для культурних націй Європи й Америки державний примус є обов’яковий в інтересі кожної групи й одиниці, що належить до державного зв’язку. Для вихованих у гуляйпільських степах махновців (як габілітованих, так і негабілітованих) це зовсім інше. Народолюбний махновець не бачить в атрибутах держави нічого, а лише «власні марки та гроші, власний двір, армію, власні в’язниці та власних жандармів»; для нього все це – такі приємності, за які він охоче подякує, аби лиш йому забезпечили добру поживу. Це все – страви для панського столу (для народів-панів), «але менш вередливе суспільство охоче позбудеться цих вишуканих приємностей за простіший, але здоровий куліш забезпечення свободи культури та суспільного самовизначення», за «можливість… розпоряджатися своїми, місцевими відносинами»[81]… Отже, та сама піч, від якої мусить почати свій державницький танець українське провансальство: місцеві відносини, громади, повіт, рідна дзвіниця; держава ж – це делікатес не для мужицького шлунка і не для мужицького розуму… Що головний ідеолог українського народництва був у суті речі анархістом, це без озву визнають і його учні, і він сам. Ідеальний громадянин, казав Драгоманов, «буде байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більше налягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, – щоб, скілька мога, зменшити силу державного начальства, перед силою особи, громади і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложити живі початки порядків безначальних, безпанських і бездержавних», тобто – початки анархізму.[82] В цьому дусі виховували ряд поколінь не лише провідники українства, але й уся українська активна інтелігенція. За авторитетним твердженням найбільшого з живучих наших істориків, «нова українська історіографія… жадібно ловила прояви народнієї активності і, зокрема, з особливою увагою спинялася на таких виступах народних мас, які скеровувалися проти держави, а саме: конфлікти віча з князями в XI–XII століттях, опозиція Запоріжжя гетьманському режимові в XVII і XVIII століттях, усе це було улюбленою темою української історіографії, популярної літератури, белетристики, театру тощо».[83] Цінне визнання!
Держава як щось загальне, що стоїть над усім окремим, виводила з рівноваги кожного провінціала, правого чи соціаліста. Видумала її властиво буржуазія, видумала якусь абстрактну державу, поставила її на словах «вище за всі класи, стани, інтереси» і патякає, що «держава не хоче того, не може того, не повинна того, як якась надлюдська, надприродна істота, окультна сила, ніби втілення ідеї Бога»[84]… В цій озлобленій тираді відбилася вся душа соціалістічного міщанина. Буржуазія, звісно, тут ні до чого, бо таке поняття держави існує так довго, скільки існують самі держави, але суть ненависті кожного міщанина до держави тут віддана дивово! Він її не терпить передусім тому, що вона надлюдська, тобто тому, що має свою мету й етику, до якої не можуть піднятися ідеологи голоти, що турбуються лише про мир, вигоду та «кусень чорного хліба»; тому, що примушує коритися їй анархічну, задивлену в свої приватні справи одиницю; тому, що вона, іронізував Драгоманов, існує «Божою милістю», тобто, незалежно від одиниць і над ними. Він ненавидить її за властивий їй, а чужий йому, елемент влади, бо вона наказує. Врешті, тому, що вона окультна, абстрактна сила, тобто така, що стоїть понад кавзальною причинністю світу окремих явищ, що не рахується з розумом індивідума і свої абстрактні, тривалі цінності ставить над конкретними цінностями одиниці: його добробут, життя, його конкретне і, як казав Франко, вічне тіло, з його непередавненими правами на добру поживу.
.....
