Отрывок из книги
Ви не знаєте мене, але бачили моє обличчя. На ранніх знімках наші зображення пікселізували аж до талії – навіть волосся вважалося особливою прикметою, за якою нас можна було впізнати. Але знавцям набридло оберігати нашу історію, тож у затхлих куточках Інтернету легко її знайти. На фотографії, про яку йдеться, ми стоїмо перед будинком на Мур-Вудс-роуд пізнім вересневим вечором. Ми одне за одним вийшли на вулицю й вишикувалися за зростом – а Ной був на руках в Етана, – поки батько вибудовував композицію. Маленькі привиди, зіщулені в яскравому сонці. За нашими спинами, в останніх променях надвечірнього сонця, стояв будинок, і з його вікон і дверей розповзалися тіні. Ми завмерли й дивилися в об’єктив. Здавалося, все буде бездоганно. Але за мить до того, як батько натис на кнопку, Єва стиснула мою руку й повернула до мене личко. На світлині видно, що вона от-от щось скаже, а на моєму обличчі починає з’являтися усмішка. Я не пам’ятаю, що вона сказала, але впевнена: пізніше ми за це заплатили.
Я приїхала до в’язниці десь пополудні. Дорогою слухала старий плейліст під назвою «Гарного дня» – його зібрав для мене Жі-Пе, тож, коли і двигун, і музика змовкли, в авто раптом стало тихо. Я відчинила дверцята. На шосе дедалі більшало машин, і вони шуміли, як океан.
.....
Я не могла більше про це думати і просто потягнула за ланцюг.
Моя ліва рука викрутилася з металевих тенет. Припухлість на правій іще була завелика, аби пролізти крізь кайданки, хоч як сильно я втискала великий палець у долоню.
.....
