Оглавление
Едмунд Гусерль. Досвід і судження. Дослідження генеалогії логіки
Передмова видавця
Вступ. Сенс і окреслення дослідження
§ 1. Предикативне судження як центральна тема генеалогії логіки
§ 2. Традиційна пріоритетність і визначення предикативного судження та його проблеми
§ 3. Двобічність логічної тематики. Проблема очевидності як перший пункт суб’єктивно спрямованого запитування і нехтування нею у традиції
§ 4. Ступені проблеми очевидності. Предметна очевидність як передумова можливого очевидного судження
§ 5. Повернення від очевидності судження до предметної очевидності
а) Просте судження як інтенційна модифікація очевидного судження
b) Опосередковані й неопосередковані очевидності та необхідність повернення до суто безпосереднього пізнання
с) Безпосередні, «останні» судження пов’язані з індивідами як останніми предметами-про-які (останніми субстратами)
§ 6. Досвід як очевидність індивідуальних предметів. Теорія допредикативного досвіду як перша частина генетичної теорії судження
§ 7. Світ як універсальний ґрунт віри передданий кожному досвіду окремих предметів
§ 8. Структура горизонту досвіду; типове попереднє знання кожного окремого предмета досвіду
§ 9. Світ як горизонт усіх можливих субстратів судження. Зумовлений цим характер традиційної логіки як логіки світу
§ 10. Повернення до очевидності досвіду як повернення до життєсвіту. Руйнація ідеалізацій, які приховують життєсвіт
§ 11. Прояснення походження судження і генеалогія логіки в загальному горизонті трансцендентальної, феноменологічно-конститутивної проблематики
§ 12. Початок окремих аналіз. Розрізнення простого і фундованого досвідів і необхідність повернення до найпростіших досвідів
§ 13. Загальне поняття судження і предмета. Судження як встановлення
§ 14. Необхідність розпочинати аналізу з зовнішнього сприйняття і судження сприйняття; обмеження дослідження
Частина І. Допредикативний (рецептивний) досвід
Розділ I. Загальні структури рецептивності
§ 15. Перехід до аналізи зовнішнього сприйняття
§ 16 Поле пасивних передданостей і його асоціаційна структура
§ 17. Афектація і звернення Я. Рецептивність як нижчий ступінь активності Я
§ 18. Увага як тенденція Я
§ 19. Досвідчувальна (erfahrende) тенденція Я як «інтерес» до досвідчуваного (Erfahrenen) і її вплив на «дію» Я
§ 20. Вузьке і широке поняття інтересу
§ 21. Перешкода тенденції і походження модалізацій впевненості
а) Походження неґації
b) Усвідомлення сумніву і можливості
с) Проблематична можливість і відкрита можливість
d) Подвійний сенс мови про модалізацію
Розділ ІІ. Просте схоплення та експлікація
§ 22. Ступені споглядального сприйняття як тема подальших аналіз
§ 23. Просте схоплення і споглядання
а) Сприйняття як іманентно-часова єдність. Ще-утримання як пасивність в активності схоплення
b) Різні способи утримання-у-схопленні і його відмінність від ретенції
§ 24. Експлікаційне споглядання й експлікаційна синтеза
а) Експлікаційна синтеза як місце виникнення категорій «субстрат» і «визначення» і завдання їх аналізи
b) Експлікаційне перекривання як особливий спосіб синтези накладання
c) Відмінність утримання-у-схопленні в експлікації від утримання-у-схопленні у простому схопленні
d) Експлікація і схоплення множини
§ 25. Габітуальний осад експлікації. Само-карбування
§ 26. Експлікація як прояснення відповідної до горизонту антиципації та її відмінність від аналітичного прояснення
§ 27. Первинний і не-первинний спосіб здійснення експлікації. Експлікація в антиципації й у пригадуванні
§ 28. Багатошарова експлікація і релятивізація відмінності субстрату від визначення
§ 29. Абсолютний субстрат і абсолютні визначення, а також потрійний сенс цього розрізнення
§ 30. Самостійні та несамостійні визначення. Поняття цілого
§ 31. Схоплення шматків і несамостійних моментів
§ 32. Несамостійні моменти як зв’язки і як властивості
а) Опосередковані й безпосередні властивості
b) Точне поняття властивості та її відмінність від зв’язку
Розділ ІІІ. Схоплення зв’язку та його засади в пасивності
§ 33. Усвідомлення горизонту та пов’язувальне споглядання
§ 34. Загальна характеристика пов’язувального споглядання
а) Колективне збирання і пов’язувальне споглядання
b) Незворотність пов’язувального споглядання і «fundamentum relationis»
c) Зв’язування та експлікування
§ 35. Питання про сутність єдності, що обґрунтовує зв’язок
§ 36. Пасивна (часова) єдність сприйняття
§ 37. Єдність спогаду і його відокремлення від сприйняття
§ 38. Необхідний зв’язок інтенційних предметів усіх сприйняттів і позиційні репрезентації Я і спільноти Я на підставі часу як форми чуттєвості
§ 39. Перехід до квазі-позиційності. Незв’язність споглядань фантазії
§ 40. Часова єдність і зв’язок у фантазії через утворення єдності світу фантазії. Індивідуація можлива лише у світі дійсного досвіду
§ 41. Проблема можливості наочної єдності предметів сприйняття і споглядання Я
§ 42. Можливість утворення наочного зв’язку між усіма конституйованими в потоці свідомості предметностями через асоціацію
а) Часова єдність усіх переживань Я
b) Подвійна функція асоціації для зв’язку позиційної свідомості
с) Наочне об’єднання споглядань сприйняття і фантазії на підставі асоціації і найширше поняття єдності споглядання
§ 43. Відношення зв’язку і порівняння
а) Відношення порівняння як чисті сутнісні відношення («Відношення ідей»)
b) Конституювання найважливіших відношень зв’язку (відношення дійсності)
с) Вужче та ширше поняття єдності споглядання
d) Формальне утворення єдності як засада формальних відношень
§ 44. Аналіза порівнювального споглядання. Однаковість і схожість
§ 45. Тотальна і часткова схожість (схожість-у-зв’язку-з)
§ 46. Визначення зв’язку і визначення контрасту («абсолютні враження»)
Частина ІІ. Предикативне мислення і предметності розуму
Розділ І. Загальна структура предикації і генеза найважливіших категоріальних форм
§ 47. Пізнавальний інтерес і його вплив на предикативні акти
§ 48. Пізнавальна дія, паралельна з практичною дією
§ 49. Сенс розрізнення ступенів об’єктивувальних актів. Перехід до конститутивних аналіз
§ 50. Основна структура предикації
а) Двочленність предикативного процесу
b) Подвійне формотворення у предикації
c) Судження як ланка тематичного зв’язку предикативного визначення і сенс його самостійності
§ 51. Форми судження, які відповідають простій поступальній експлікації
а) Поступальне визначення
b) Визначення у формі «тощо»
с) Ідентифікувально-пов’язувальне визначення
§ 52. «Є»-судження і «Має»-судження
а) Експлікації самостійних частин відповідає форма «має»-судження
b) Субстантивація несамостійних визначень і перетворення «Є»-судження на «Має»-судження
§ 53. Судження на підставі пов’язувального споглядання. Абсолютна і релятивна ад’єктивність
§ 54. Сенс розрізнення означального і пов’язувального судження
§ 55. Походження атрибуції з нерівномірного розподілу інтересу до визначень
а) Поділ на головні та підрядні речення
b) Атрибутивна форма як модифікація форми речення
с) Атрибуція у визначенні
§ 56. Конституювання логічного сенсу як результат предикативних актів для субстратного предмета
§ 57. Походження судження ідентичності
Розділ ІІ. Предметності розуму та їхнє походження з предикативних актів
§ 58. Перехід до нового ступеня предикативних актів. Передконституювання стану речей як категоріальної предметності і його «вилучення» через субстантивацію
§ 59. Предмети, які можуть бути просто дані як «джерела» становища речей. Становище речей і стан речей
§ 60. Розрізнення стану речей і повного судження
§ 61. Множина як наступний приклад предметності розуму; її конституювання у продуктивній спонтанності
§ 62. Предметності розуму як джерела станів і становищ речей; розрізнення синтаксичних і несинтаксичних зв’язків і стосунків
§ 63. Відмінність конституювання предметностей розуму від конституювання предметів рецептивності
§ 64. Ірреальність предметностей розуму та їхня часовість
а) Іманентний час як форма даності всіх предметностей узагалі
b) Часовість реальних предметностей. Час даності й об’єктивний час (природи)
с) Часова форма ірреальних предметностей як повсякчасність
d) Ірреальність предметностей розуму не означає загальності роду
§ 65. Розрізнення реальних та ірреальних предметностей у їхньому охоплювальному значенні. Предметності розуму належні до реґіону сенсових предметностей (тих, що мають на увазі)
Розділ ІІІ. Походження модальностей судження
§ 66. Вступ. Модальності предикативного судження як модуси Я-рішення (активного ставлення)
§ 67. Порожні модифікації судження як мотиви модалізації
а) Ґрунтовані на антиципаціях досвіду порожні модифікації та моралізації
b) Порожні модифікації, що виникають із седиментацій первинно утворених суджень[59]
§ 68. Походження ставлень у судженнях із критики порожніх гадок. Критика, спрямована на підтвердження (адекватність)
§ 69. Зміст судження як справжній стан речей. Наскільки стан речей є сенсовою предметністю
§ 70. Очевидність даності станів речей аналогічна очевидності засадових субстратних предметностей
§ 71. Ставлення в судженні як визнання або відкидання. Визнання як засвоєння та його значення для прагнення до самозбереження
§ 72. Проблема «якості» судження; неґативне судження не є основною формою
§ 73. Судження про існування і судження про істину як ставлення в судженні вищого рівня з модифікованим суб’єктом судження
§ 74. Розрізнення предикацій існування і предикацій дійсності
а) Походження предикації дійсності
b) Предикації існування спрямовані на сенси, предикації дійсності спрямовані на твердження як суб’єкти
§ 75. Предикації дійсності та існування не є означальними предикаціями
§ 76. Перехід до модальностей у вузькому сенсі. Сумнів і припущення як активні ставлення
§ 77. Модуси вірогідності та поняття переконання. Чиста і нечиста, презумпційна і аподиктична вірогідність
§ 78. Питання і відповідь. Питання як прагнення до рішення в судженні
§ 79. Розрізнення простих питань і питань про підтвердження
Частина ІІІ. Конституювання загальних предметностей і форми загальних суджень
§ 80. Перебіг розгляду
Розділ І. Конституювання емпіричних загальностей
§ 81. Первинне конституювання загального
а) Асоціаційна синтеза однакового з однаковим як підстава виокремлення загального
b) Загальне конституюється у продуктивній спонтанності. Індивідуальне судження і загальне судження
с) Участь в ідентичності загального і проста однаковість
§ 82. Емпіричні загальності та їхній обсяг. Ідеальність поняття
§ 83. Емпірично-типові загальності та їх пасивне передконституювання
а) Утворення емпіричних понять із типіки природної апперцепції досвіду
b) Суттєві та несуттєві типи. Науковий досвід веде до виявлення суттєвих типів
§ 84. Ступені загальності
а) Конкретна загальність як загальність повторення цілком однакових індивідів. Самостійні й абстрактні, субстанційні та ад’єктивні загальності
b) Загальності вищого ступеня як загальності на підставі простої схожості
§ 85. Змістові та формальні загальності
Розділ ІІ. Утворення чистих загальностей методом убачання сутностей
§ 86. Випадковість емпіричних загальностей і апріорна необхідність
§ 87. Метод убачання сутностей
а) Вільна варіація як засада вбачання сутностей
b) Довільність процесу створення варіантів
с) Утримання-у-схопленні всього розмаїття варіації як засада вбачання сутностей
d) Зв’язок убачання сутностей із досвідом окремого. Помилка вчення про абстракцію
e) Конґруентність і відмінність у перекривальному накладанні розмаїть варіації
f) Варіація і зміна
§ 88. Сенс «убачання» загальностей
§ 89. Необхідність виразного виключення покладання буття заради отримання чистої загальності
§ 90. Чиста загальність і апріорна необхідність[77]
§ 91. Обсяг чистих загальностей
а) Загальність обсягу чистого поняття не передбачає жодної диференціації окремих елементів
b) Диференціація можливостей і дійсна диференціація
§ 92. Ступені чистої загальності і здобуття найвищих конкретних родів (реґіонів) через варіацію ідей
§ 93. Складності здобуття вищих родів на прикладі здобуття реґіону «річ»
а) Метод встановлення екземпляра варіації
b) Проблема здобуття повної конкретності. Абстрактне і конкретне споглядання сутностей
Розділ ІІІ. Судження в модусі взагалі
§ 94. Перехід до споглядання взагалі-можливостей судження як вищого ступеня спонтанних актів
§ 95. Походження взагалі-модифікації з байдужості до індивідуально цього
§ 96. Часткові судження. а) Часткове судження як судження про існування всередині. Частковість і поняття числа
b) Часткове судження як модифікація конкретного судження
с) Часткові судження фантазії як апріорні судження про існування
§ 97. Універсальні судження
а) Походження універсального Взагалі з часткових модифікацій
b) Тотальні судження
с) Здобуття апріорних можливостей в універсальному судженні фантазії
§ 98. Резюме
Додаток І (до §§ 40 і 42) Схоплення змісту як «факту» та походження індивідуальності. Часові модуси та модуси судження
Додаток ІІ (до § 76) Очевидність ствердження ймовірності. Критика концепції Г’юма
Післямова перекладача. Місце і роль твору Едмунда Гусерля «Досвід і судження» у розвитку феноменологічної філософії
Отрывок из книги
Ці дослідження стосуються проблеми походження. Проясненням походження предикативного судження вони мають зробити внесок до загальної генеалогії логіки. Насамперед слід пояснити можливість і необхідність такого наміру і сенс питань про походження, які тут слід порушити. Темою цього прояснення походження є не проблема «історії логіки» у звичайному сенсі або генетичної психології, а сутність структури, про походження якої ми запитуємо. Таким чином, нашим завданням є прояснення сутності предикативного судження на шляху дослідження його походження.
Якщо у такий спосіб узагалі можна розв’язати проблему генеалогії логіки, то лише на тій підставі, що центром формальної логіки, якою вона стала історично, є поняття предикативного судження, апофантики. У своєму ядрі вона є апофантичною логікою, вченням про судження та його «форми». Тут слід лише зазначити, що вона за своїм первинним сенсом є не тільки цим, адже у цілком розробленій формальній логіці, що як формальна mathesis universalis залучає до себе формальну математику, формальній апофантиці протистоїть формальна онтологія, вчення про щось узагалі та форми його модифікації, а отже, про такі поняття, як предмет, властивість, відношення, множинність тощо, і що традиційною логічною проблематикою завжди були питання з обох царин. Тут ми не можемо знов розглядати складні проблеми, які стосуються співвідношення формальної апофантики і формальної онтології, їхню корелятивну взаємоналежність, а саме ту внутрішню єдність, з огляду на яку їх роз’єднання виказує себе як суто тимчасове і як таке, що спирається на розбіжності не царин, а настанов.[1] Слід лише сказати, що всі категоріальні форми, які утворюють тему формальної онтології, приписують предметам у судженнях; уже порожнє поняття «щось узагалі», в якому взагалі логічно мислять предмет, постає лише в судженні,[2] те ж саме стосується його похідних форм: «Як властивість позначає форму, яка несамостійно постає у судженні та «номіналізація» якої дає субстратну форму самої цієї властивості, так у судженнях про множину постає граматична множина (Plural), «номіналізація» та перетворення на предмет особливого сенсу якої – а саме на предмет субстрату, «предмет-про-який» – утворює множину (Menge)».[3] Те ж саме слід було б показати для всіх інших понять, які постають у формальній онтології. З огляду на це ми можемо сказати, що центральне місце в загальній формально-логічній проблематиці вченню про судження належить не тільки з історичних, а й зі змістових причин.
.....
З того, що вже було сказано, випливає, що у потоці нашого досвіду світу, як він пов’язаний зо вже передданим світом, ми зовсім не так і легко знаходимо розшукувані гранично первинні очевидності, те справжнє правстановлення допредикативної очевидності в побудові на цілком первинній, первинно встановленій очевидності досвіду. Для цього недостатньо просто повернутися від окремих суджень, які можуть постати перед нашими очима як приклади, до способу напердданості їхніх субстратних предметів так, наче від будь-якого судження як прикладу можна легко повернутися до гранично первинного очевидності досвіду. Щоби репрезентувати структуру цілковито первинної очевидності, ми радше маємо завжди тримати перед очима те, в якому горизонті досвіду неодмінно відбувається такий акт досвіду.
Адже світ, у якому ми живемо й у якому ми пізнаємо й судимо, в якому все те, що стає субстратом можливих суджень, афікує нас, завжди передданий нам як сповнений залишків логічних актів; тому він завжди даний нам як світ, у якому ми або інші, досвід яких ми сприймаємо через повідомлення, навчання, традицію, завжди вже судимо і пізнаємо. І це пов’язано не лише з типово визначеним сенсом, з яким кожний предмет постає перед нами як знайомий в горизонті типової знайомості, а також із накресленням горизонту, з сенсом, з яким він узагалі даний нам як предмет можливого пізнання як те, що взагалі можна пізнати. Сенс цієї передданості визначено тим, що до світу, яким він передданий нам, людям сучасності, належить все те, що природничі науки Нового часу зробили для визначення сущого. І навіть якщо ми самі не цікавимося природничими науками і не знаємо нічого про їхні досягнення, то суще нам все ж таки від самого початку дано принаймні настільки визначеним, що ми схоплюємо його як таке, що принципово може бути визначеним науково. Інакше кажучи, щодо цього світу, який передданий нам, для нас на підставі традиції Нового часу є самозрозумілою ідея, «що нескінченна загальність узагалі сущого є в собі раціональною загальністю, яка корелятивно має бути опанована, і при цьому без залишку, універсальною наукою».[13] Ця ідея світу як універсуму, як буття, що може бути опанованим математично-фізикалістськими методами природничих наук, як самого по собі визначеного універсуму, фактичне визначення якого має здійснити наука, є настільки самозрозумілою для нас, що в її світлі ми розуміємо кожну окрему даність. Навіть там, де ми не визнаємо загальної необхідності й універсальної застосовності «точних» природознавчих методів та ідеалів пізнання, стиль цього способу пізнання став настільки взірцевим, що від початку панує переконання, що предмети нашого досвіду самі по собі визначені, а справа пізнання полягає саме в тому, щоб у певному наближенні віднаходити ці вже наявні визначення, встановлювати їх «об’єктивно», так, як вони є самі по собі. При цьому «об’єктивно» означає «раз і назавжди» і «для кожного». Ця ідея визначеності сущого «в собі» і через це того, що світ нашого досвіду є універсумом самого по собі сущого і самого по собі визначеного, є для нас настільки самозрозумілою, що навіть неукам, якщо йдеться про діяльність пізнання, ця його «об’єктивність» є від початку самозрозумілою. Самозрозумілість при цьому передбачає, що простір нашого світу й час, у якому ми переживаємо суще і в якому перебігає сам наш досвід, саме і є простором і часом, точне схоплення яких є завданням математично-фізикалістських природничих наук. Так само самозрозуміло ми передбачаємо, що каузальний зв’язок сущого, яким він даний у досвіді, є саме тим, що його потім точно й об’єктивно визначає об’єктивна наука і з яким пов’язані точні каузальні закони.
.....
