Читать книгу Черепаха Наталка – мандрівниця - Еліна Заржицька - Страница 1

Події починаються. А ви пам’ятаєте Наталку?

Чи пам’ятаєш ти, мій любий друже, черепаху Наталку? Якщо ні, то нагадаю: це мила маленька черепашка, яка живе у нірці під кущем, на самісінькому березі річки. Наталка – добра й чемна черепашка. Вона має багато друзів і знайомих: тритона Тришку, сороку Соню, стоніжку Ніну, жабенятка Грицька і багатьох інших.

А ще вона любить мандрувати, слухати казки та малювати. До того ж Наталка завжди напоготові, і залюбки підтримає, допоможе або й врятує.

Ось зараз Наталці вдалося допомогти не будь-кому, а справжнісінькому інопланетянину. Не вірите? Ось послухайте, як все відбувалося насправді.

Подія перша. Як Наталка з інопланетянином розмовляла

Наталка з тритоном Тришкою прийшли на дитячий майданчик – на гойдалці погойдатися.

– Дивись, Наталко, а діти знов на майданчику іграшку забули. Пам’ятаєш, ми колись тут знаходили того, рожевого… А зараз зовсім кумедний! Наче ведмедик, тільки червоний! – закричав Тришка, кидаючись до пухнастого створіння.

– Дивний якийсь ведмедик. Вуха у нього чомусь фіолетові, а ніс – довгий, та ще й зелений. Хіба такі ведмеді бувають? – запитала Наталка, уважно роздивляючись знахідку.

– Ой-ой-йой! Та він наче дихає! Хіба що на батарейках? – підскочив Тришка.

– Він ще й очима водить, – додала черепашка і помацала лапкою червону шовковисту шубку.

– Обережно, а то ще током вдарить, – попередив тритон.

– Не хвилюйся, Тришко, – заспокійливо промовила черепашка, – не вдарить.

– Вдарить… вдарить… – почулося навкруги.

– Ого, яка тут луна йде! – здивувався Тришка.

Різні голоси підхопили:

– Луна йде… луна йде… йде… йде…

– Чому це так виходить? – замислилася Наталка. – Луна – вона завжди єдиним голосом відгукається. А ця на різні голоси гомонить.

– Не гомонить, а вчиться по-вашому розмовляти, – повернув до них голову дивовижний ведмідь.

– Ти хто? – зарепетував тритон і відсунувся подалі.

– Я – зантик 293458715-й, – ввічливо вклонився пухнастик. – А ваші імена вже почув. Ви – Наталка, а Ви – Тришка.

– Який такий зантик? І навіщо ти даєш нам номер свого телефону? – почухав потилицю Тришка.

– Він, мабуть, не тутешній, – розсудила черепашка. – Приїхав звідкілясь.

– Вірно думаєте. Я – інопланетянин. Прилетів з планети, яку ми називаємо Затурн, а ви – Сатурн.

– Тоді вам треба називатись сатурнянами або – хі-хі! – затурнянами! – підхихикнув Тришка.

– Ви теж живете на планеті Земля, а називаєтесь по-різному: людьми, тваринами, птахами, – не погодився зантик. – А на нашій планеті живемо тільки ми. Й звемося зантики.

– І що, всі схожі на тебе? – зацікавився Тришка.

– Мені здається, Тришо, – втрутилася у розмову Наталка, – що нам треба запросити шановного гостя до моєї господи. Нехай він оговтається після далекої мандрівки, відпочине, попоїсть, а там і побалакати можна.

– Дуже вдячний за слушну пропозицію, – вклонився зантик. – Вже як дві години шукаю об’єкт для контакту. Одночасно я намагався вивчити вашу мову. Але всі, до кого мовив, такі-сякі, на мене уваги не звертали. Ані мухи, ані бджоли, ані мурашки. Тільки зараз поталанило з вами зустрітися.

– Ну, то й пішли швидше, – запропонувала черепашка. – Ласкаво прошу.

І попрямувала до своєї нірки.

Подія друга. Як зантик новим друзям про Сонячну систему розповідав

На м’якій канапі всілися утрьох. Зантик відкашлявся й урочисто сказав:

– Я не тільки мандрівник та шукач пригод. Я ще й вчений. Ось зараз я прочитаю вам уривок зі своїх записів, щоб ви мали змогу краще ознайомитись із будовою нашої рідної планетарної системи – Сонячної.

Тож слухайте!

З нотатків зантика 293458715-го:

«До складу нашої Сонячної системи, в якій ми всі мешкаємо, входять дев’ять планет із супутниками. Планети – це невеличкі (у порівнянні з Сонцем) небесні тіла. Але, якщо Сонце випромінює власне світло, то планети сяють відображеним від Сонця.

Якщо перейти на земну мову, то планети називаються: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. У такому порядку вони й обертаються навколо Сонця. Найближча – Меркурій, а найдальша – Плутон.

Планети рухаються навколо Сонця шляхами, які називають орбітами. Шляхи ці ніколи не перетинаються, і тому перестрибнути з планети на планету не можна. Тільки перелетіти. Тому і вирушив я у далеку путь на кометі: на інші планети подивитися та з їх мешканцями познайомитись».

Зантик закінчив читати і знову кахикнув.

– Тепер можете запитувати, – запропонував він.

– Ти про свою планету розкажи. І детальніше, будь ласка, – попросила Наталка.

– Моя рідна планета Сатурн, – заговорив зантик. – Це шоста планета Сонячної системи. Вона більша від Землі у 758 разів.

Вночі ми можемо милуватися численними супутниками. Якщо у вашої планети тільки один супутник – Місяць, то у нашої цілих двадцять два.

Оточують Сатурн блискучі кільця, що складаються з часточок розміром від міліметра до кількох метрів. Кільця ці прозорі; крізь них навіть можна бачити зірки. Таких прикрас жодна планета не має!

– Наша Земля теж красива, хоча й ніяких кілець не має! – задерикувато встряв у розповідь Тришка.

– Навіщо ти гостю заважаєш? – незадоволено запитала Наталка. – Кожному з нас місце, де народився, здається найкращим.

– Та я просто… – знітився тритон.

– Ось і мовчи, – посміхнулася черепашка. – А Ви, шановний… До речі, ніяк ваше ім’я запам’ятати не можу. 29345… а далі ніяк. Можна, я Вас буду називати 29-м?

– Це велика честь для мене, – уклонився зантик. – На моїй планеті імена, що починаються з першої сотні носять тільки найрозумніші і найстарші. Та й взагалі, давай по-простому, на «ти».

І співрозмовники ввічливо потиснули один одному лапи.

– Розвели церемонії, – незадоволено буркнув Тришка. – Ти краще далі говори.

– Поверхня ж планети повністю залізна. Дихаємо ми воднем та гелієм, а не киснем, як ви тут, на Землі, – сповістив 29-й.

– То так і померти можна! Киснем краще! – айкнув тритон.

– Ми вже звикли, – заспокоїв його зантик і повів далі: – Вітри в нас віють страшенні. З хати вийти не можна. Тому ми пристосувалися: зробили наші будівлі літаючими, як повітряні кулі. Лети, куди завгодно.

– Го-го! Призупинися, друже! – знову втрутився Тришка. – Хотілося б дізнатися, як ти сюди летів? І де твоя ракета?

– Що таке ракета? – здивувався 29-й.

– Ракета – це така машина, за допомогою якої літають. Вона велика й дуже складна. Побудувати її тільки вчені можуть, – пояснила черепашка. І подумала, що недарма школу відвідувала. Он, скільки цікавих речей знає!

– Навіщо мені тая ракета? – махнув лапкою зантик. – У мене для польотів вудка є.

– Вудка? – пирхнув Тришка. – Ну, ти й брешеш!

– Ми, зантики, ніколи не брешемо, – повідомив 29-й. – А вудку зробити дуже просто. Підходиш до дерева, просиш в нього гілку, пояснюєш для чого – і раз! – до твоїх ніг падає довгенька гіллячка з трьома сучками на товстенькому краєчку.

– І що? – не змовчала черепашка. – Що з тією вудкою робити?

– Береш вудку, націлюєш її у небо, натискаєш перший сучок. Тоді з другого боку вудки з’являється тоненький промінець, схожий на… як це у вас?… волосінь з гачком. Вона летить, аж поки її шлях не перетне комета. Тоді промінець хапає гачком це маленьке небесне тіло й притягує його до хазяїна вудки. Тоді все просто: хапай таку-сяку комету за хвіст й лети, куди треба.

– Мені б таку вудку, – замріяно протягнув Тришка. – Ото б політав!

– До речі, а подивитися на твою вудку можна? – запитала Наталка.

– Нажаль, я її загубив, – похнюпився 29-й. – А де – не пам’ятаю. Відтепер ніколи не повернуся я додому-у-у… Гу-у-гууу!

– Не тужи так, ми тобі обов’язково допоможемо знайти твою вудку, – запевнила його Наталка.

– Тоді ви врятуєте не тільки мене! – підхопився зантик. – Я сподіваюсь, що ви допоможете мені знайти не тільки вудку, але й ліки для моєї матусі.

– Твоя матуся хворіє? – занепокоїлася черепашка. – Що з нею?

– У неї нежить, – трагічно прорік 29-й. – А для нас, зантиків, це дуже небезпечно: в нас ніс жовтіє і зменшується.

– То це ж гарно, – не зрозуміла Наталка.

– Нічого гарного, – пустив сльозу зантик. – Коли ніс маленький, то ніяких запахів не чути. Якщо ж запахів не чути – у тумані заблукати можна. А в нас частенько тумани бувають. Уяви, бродить моя рідненька в тумані, додому потрапити не може… – і він розридався.

– Вгамуйся, – рішуче сказала Наталка. – Є такий засіб, щоб нежить втамувати. Як летітимеш звідси, я тобі його подарую.

– Скільки можна базікати? – запорощив тритон. – Куди попрямуємо? Хіба в міліцію, за розшуковим собакою?

– Спочатку – на річку, – сповістила черепашка, одягаючи капелюха. – Де ще вудку шукати, як не біля річки?

Подія третя. Як Наталка з 29-м до річки прямували

Літо видалося спекотним, то ж Наталка раділа, що не забула вдягти капелюшок. Тришка ледь-ледь плентався й бубонів щось про духоту, пилюку на дорозі й бажання якнайскоріше позбутися усіх інопланетних проблем. Тільки 29-й бадьоро крокував поруч та ще й пісеньку собі під ніс мурликав:

Його спів гарно підбадьорив Наталку й Тришку, і, прискоривши ходу, вони вже за декілька хвилин опинилися біля річки. На уривчастому березі всі зупинилися й почали оглядатися.

– Диви, Наталко, он там, у кущах, хтось ворушиться, – посмикав черепашку за рукав Тришка. – Може, там вовк сховався?

Наталка уважно придивилася й похитала головою:

– Знаєш, друже, треба тобі зір перевірити. Я, наприклад, гарно бачу, що це наш вчитель, пугач Федір Федорович у чорних окулярах сидить, щось майструє.

– Навіщо б він туди залазив? – засперечався Тришка. – Живе він далеченько звідси, на старому дубі. Школа наша – на галявині, за озером. Тож нічого йому тут робити.