Читать книгу Наука про землю - Емма Андріевська - Страница 1

Листку – ложечкою, дорозі – лопатою.

Низом – суга, горою – моровиця.

Везуть пісню в череві коня,

І крізь рожеву золу

Проростає зерно гірчиці.

«Сини літатимуть», – погодились онуки,

Відтявши дідам волосся.

Виріс хміль, виросла лобода,

Літає над світом серп, гукаючи:

«Хто наступний»?

Сім східців і дві повивальниці.

Зруб на зрубі, а в грудях кораблик

Із квіткою, замість вітрила.

Відкривають ніч для кволих і безногих,

Відкривають день: плаче гуска

Сльозами, довшими від конопель.

Сусіде в повітрі, обізвися.

Вимов пелюстку, довшу від водограю

Усі верхи, учі чвалом —

І тільки свічка

Сповіщає про першу заповідь тьми.

Око на курячих ніжках, в руці коріння,

Світять ведмедям і курчатам на роздоріжжі.

Спалахне жовтим – бульбашкою зідхне трясовина.

Спалахне фіалковим – хрящик грози

Служить безхребетним за язичок.

У листок загортають двері,

Що літали по хаті.

Вводять коня з яблуком на стегні.

Довго п'ють із полив'яного кухля

І крізь стелю відходять на відпочинок.

Цар царів стеблини і повіву —

Синій плащ, заволожений пурпуром —

Везуть посланці слов в брокатних сувоях,

Хрестяться й спльовують через ліве плече

Де табуни лошаків

Віщують кінець ночі.

Добрий вечір, самотносте!

Ось кухоль, ось кінь мій, ось моє серце.

Путь моя фіялкова,

Помисли, місяцем сточені.

Не кажи: десь за горами.

Кажи: тут, сьогодні, опівночі.

Сьогодні. Зараз. Ніколи.

Камінь? – Важче від каменя.

Кров? – Болючіше всіх ран на світі.

Вихор? – Попеліє душа, прірвою зяє розум.

Ніколи. Ніде. Ніколи.

Рідний із найрідніших,

Ім’ям помаранчовий і перетинчастий,

З душею, завиненою в каченя.

Кажуть: «Дорога», думаючи про смерть.

Кажуть: «Випадковість», думаючи про воскресіння.

А ти все ще в пелюстці.

Мачинами обвішали світ,

Засвітили кадильниці для перепілок.

Ховрахам дали зеленоногого поводиря.

Крізь болота й урвища

Понесла трава скриньку

З власною тінню.

Видзвонює глина: «Не вір місяцю,

Він і в помислах

Насаджує стокротки»

Привид ходить із зіркою в руці, —

Ліхтарі розібрали ще в минулому столітті. —

Ворушить квочку із сонними курчатами,

Та всі Гамлети втупились у скриньку телебачення.

Білять зір, будівлі, повітря.

Вікна, що продукують

Хмарини й жінок

З гусячими стегнами.

Сусідка на бальконі тримає конячу голову

Замість килима

Й питає Всевишнього:

Я кожного вечора майструю

Тобі виступці

З яблуневого цвіту.

Чи Ти волів би,

Щоб я не літала на яблуці?

Ти сам. Ці двері останні і перші.

Там за шатрами зміна династій,

Зміна стебла, і зміна пам’яті.

Тут нема проміжного.

Хльоскають крила і ломлять хребти наймолодшим.

Царство самотности – охровий вихор

З блідою скойкою милосердя.

Ти сам, – решта відлуння пустелі.

Хто ти, провіснице тьми і паростків?

Хто ти, найближча, найдальша, по той бік?

Яблуко Гесперід? – Навколо Аїдів присмерк ґраната.

І лише твоя рука, що воскрешає мертвих.

Берег, тугіший від шкірки помаранчі.

Натовп без долі й призначення.

Ім’я з малої, ім’я з великої літери.

Із покоління в покоління

Передають, замість серця,

Ґудзики від старої камізельки, Примовляючи:

Лише ми вільні від забобонів!

Кущ – замість ока, сідло – замість нюху,

Горлянку – розвісив у сусідньому дворі.

Кажуть: наглядач незримих паростків,

Подейкують: син краплі й гусячого вирію,

Приятель верби й будівничий мороку.

Бо кожного ранку на моріжку – самого нема,

А капці ходять: укладають погоду.

Маківка слова, стебло гніву.

Була хмара, і вже самі пелюстки.

Віддалі між тичинками, віддалі між галактиками.

І тільки пощо

Червоне павутиння вкриває заплаканий білок?

Гарцює верхи на брові,

Калатаючи карасем по зеленому панцирі.

Кінь без тулуба, самі копита.

Натомість змія, суцільні горлянки,

Ходить на хвості, гукаючи:

Де ти, Юріє Переможцю?

А Юрій бавиться,

Сипле сіль і припадає на ліву ногу:

Сідай на метелика,

Поїдемо до моєї баби в гості,

Скуштуєш болотяних вареників,

Що відкривають мову мерців і трави.

Гарбузові флейти, горіхові дзвіночки —

Один поперед одного до виднокола.

Той – драбину до місяця, цей – драбину до раю

А мені – аби до серця приступці.

Солончаки, запах і цвіт помаранчі.

Метелики в крові, лялечки в суглобах,

Нашестя народів із краю ночі.

Леопардові лапи на кожному плечі.

Не обертайся. Проходь.

Безодня не повертає спалаху.

Душа на краєчку леза:

Самі мерці й немощі.

За кленовим листком —

Трони, пожежі й домовини.

І тільки сопілка

Видмухує біле дерево,

Ніжніше, ніж качині

Перетинки на лапах.

… Полюють уздовж звуку й уздовж кольору,

їздять у колісниці з калачиків води, —

Межа завтовшки з крик потопельника. —

І кожний мізинцем торкає свою долю

У череску з котячої шерсти.

Твоя сукня з яблука.

Твій погляд – нехворощ на імперській таці.

Усміх – пахучіший від дині.

І все це диво

Призначене на перегній?

Нехай з мене сміються і кури, —

Ніколи не погоджуся

З біологічним визначенням світу.

Захотів двійника?

Сірий попіл мовчання.

Захотів тривалости?

Навіть ряска поглинає найменше відображення.

Серце, провіснику пустелі,

не говори на повний голос.

Переступай через трупи голосівок.

Пам’ятай: ти покараний

Піщаними дюнами пам’яті.

Погоничі не скажуть: ось округлість основ,

 Плакальниці не змінять обличчя: ось гроза

Без вуликів, але в горнятку впереміш із медом.

Лишились обабіч шляху тіла, сновиддя й дороговкази.