Читать книгу Спокуси святого Антонія - Емма Андієвська - Страница 1

Я весь в Тобі, так ставши однооким,

Що й дихати мені, крім Тебе, нічим.

Все, що не Ти, – лиш тлін і порожнеча.

Між плівок з’яв я довго й марно никав,

Шукаючи Твоїх дорожніх знаків,

І от тепер я зупинився, – й наче

На мене одягли прозорі ночви:

І я – вже Ти, який мене спонукав,

Щоб все буття розкрилося, як жолудь,

Тієї миті, як із мене жили

Тягнули біси, ще й – ножем кухонним!

Та попри зло, о Боже мій коханий,

Цей світ, де Ти створив струмки і кедри,

Ні, – не на друзки, як стару макітру!

Не світло – нескінченні мури з пемзи,

Що в них застрягли духи пітьми спрутом

І б’ють мене кочергами, – навпроти

Із пащі – просто в серце – довгий пазур,

А я – ріка, де Бога й чорта – позов, —

І човен. Ти велів мене попрати,

І ось мене колошкають зі спритом

Мармизи пекла зрана і допізна.

Я залишив мерзенне, хиже й підле,

Аби мене скубли отут, як падло,

Стоніжки з пиками звірюк й єхидни.

Не знаю вже, це я чи світло худне,

Втомився я, а Ти, як в рані – сіль —

Невже ніколи я – Твоїх осель?

Падіння це чи просто – в світло спуск,

Що так у без’язикість завело,

Аби в мені Ти, Боже, як валун,

Й живцем – печінку – не орел – Твій перст?

Бісище губку з оцетом – на спис —

Й мені вуста, де на хресті з волань

Я так дослухуюсь Твоїх велінь,

Що я – не я, а світла чорний спазм,

А Ти в мені – ще дужче перегини,

Щоб я – не з пітьмою – з Тобою перегони

Повз бісів нескінченні колонади. —

Мене від зла, що колом в колі, нудить,

Яке чигає, аби Ти в мені замовк, —

Тебе не чути – найстрашніша з мук.

Ти, Боже, ключ й водночас і ворота,

А я, як безнастанний в Тебе – стук.

Я все забув, відбіг всіх «ні» і «так», —

Цей світ для мене, як стара верета.

Тобою жити, – як в Тобі – вмирати.

Я весь Тобою, наче кров’ю, стік.

Я так – без шкіри, мозку, без кісток,

Мене ж бо можна і в сльозі зварити.

А Ти, – чи це для Тебе тільки жарти,

І Ти віддав мене гієнам жерти,

Аби бісища – на всі кутні, – й хитро

Мене, як мишу, що – у вовче хутро? —

Єдиний Ти – буття, де я лиш гість. —

Все знаю, та не доберу чогось.

Біс головешки підклада під душу.

Зі шпарки кожної – семиголові гади, —

На сідало посіли й світло гудять.

Чорт власну кишку висмикнув піддашшям

Й очепами – мене гуртом – під дишель,

Аби я на коліна від огиди,

Щоб морок, скориставшися з нагоди, —

Назавжди в серці – небуття підошви.

Чортище збоку, осідлавши лавку, —

Подобою – на ратицях – полівка,

Під ребра – сіркою – і межи очі сцика, —

На мій хребет – всі жужмом, – як на цоколь,

І я везу бісівський почт, мов шкапа. —

Але Ти, Боже, мій – крізь пітьму – шкіпер.

Ти – все в мені – і помисли, і дії,

Я ж – на гаку – вниз головою – здобич.

Тебе я, Боже, серед пекла здибав

Й відтоді все ніяк не відгадаю,

Ні – що я, ні – навіщо, ані – де я.

Весь світ, все звичне – раптом стало дуба.

І хоча я Тобі себе й віддав був,

Нутро мені – ще й досі біси доять,

Немов я їхнє немовля зарізав,

Й вони – на мене – з пищавок – заразу, —

На колесо – і між собою ділять, —

І пекло й далі клепле мою долю, —

Та я – по вінця – від Твоїх чудес, —

Бо Ти – змагун, я ж – Твій метальний диск.

На вухо – три чорти – содомську казку,

Аби душею – гадяче відлуння:

«На хрест – і лагіднішого від лані!» —

Чортиська – щука-рись й гієна-кізка

Мене шматують, я тут гірше кузьки, —

За ноги й руки – й тягнуть геть від ліній,

Що – куля світла – по стерні від льону, —

І кожен мною, як об землю – козир,

Що їх – бісища, – двометрові блохи. —

Я вже оглух від пазурів і бляхи,

Мій зір кривавить від оцих зображень,

Які мені – щомиті – пекла брижі.

Аби, – як стій, – крізь панцери навколо —

Стернею – в кулі світла – Ґраля келих.

Мені в живіт – бісища – з гиком – п’яти,

Аж заграва – від сірки і від диму.

Не знаю, чи є край цьому Содому,

А біси – все нові на мене пута,

Щоб змусити гноївку пекла пити

І струпами не тільки тіло, – думи.

Пилу мені крізь мозок – тлустий демон

І пригорщами в ніс – криваву потерть.

Мурахо-чорт, – боки – з ножів комори, —

В легеню – ікла – й тягне в закамарок,

Де стіни – навсебіч – із рученят,

Які мені – останній реченець, —

І я – між них, як між хортів – толай. —

А Ти в мені, о Боже, мов телій.

Бісище, що – скабою – мені тім'я,

Одягнений в червоноіклу рясу,

У серце – цвяхи; морда – куркорисі, —

Від обрію по обрій – пики й темінь,

Що корбою – сумління, жили й тяму.

Серцевий сонця м’яз, що – віссю в росах,

В мені видовжується в нескінченні русла,

І я не жменька попелу і втоми

(Хоча мене ще вдосвіта зорав

Бісище, що – на вусиках зорі, —

І – ланцюги – крізь віддих і крізь скроні,

Бож тарганисько-чорт, – на лапах скриня, —

Мені – всі ребра, тягнучи за пруг), —

А – віз усесвіту, в який мене запряг

Ти сам…

Цей світ – ріка, де я – вода й дараба,

А Ти в мені, як буря, що не вщухла.

Все видиме – лиш приступці і чохли.

Ти мури нахилив мені до ребер,

Де ґнотиком – душа, сумний доробок,

Що тільки но – у лещатах і – чахла,

Аж поки Ти їй – замашного щигля,

Аби вона, як рибна кістка, – руба,

І вже їй – ні погрози, ні волання.

Скубуть її, як стиглий кущ малини

Ще сумніви, отруйні мозку трутні,

Та я до Тебе, – що страшніші втрати, —

Ще мить, і Ти в мені – вже кожен кут.

Хоч Ти мене – до дір, – як личаки!

Вода мені у скронях – крап – і – крап, —

Видовжує у потойбіччя дебет.

Вітряк-бісище (світло стало дуба,

Повітря – із залізних, довгих круп), —

Він меле серце під хитинний скрип, —

Навколо мене – то бігцем, – то – диба.

А я – немов у виразках худоба,

Яку – валками серполезих скребл.

Гілля – з ребра, і я над світом висну,

Повз мене і крізь мене зими й весни

І зернята річок, і зародків кулони,

І біси, що, одягши кущ калини,

Із хоботів – ікру – на роздоріжжі. —

Чи біс і Ти, який – у лапах – рожу?

Трикутний біс – із черевом вельможі, —

Калаталом мені між очі брязка.

Тримаючись за довгу шию бризки,

Отрутою чортисько промінь маже,

Аби мені – й останній цей проміжок,

Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,

А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,

Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,

Аби душа – ні даху, – ні родини. —

Я – попіл, що лишився від ридання,

Пожбурений на смітник пітьми – рептух,

Що із-під тліну усвідомив раптом:

Я так поволі, як з-під кия, вчусь,

Що ця моя ганьба – моя єдина честь.

Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,

А просто – в серці, – як підземний зсув.

Бож Ти – фарватер, де мене несе,

І Ти в мені – на всі лади, як – дека.

Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,

Могила, на якій і хрест осів.

І той струмок в мені, де небеса,

Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.

Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,

Де сатани, – із присвистом, – екіпа.

Мій мозок, як в дірках порожня шанька,

Я так… Мене – до тла – і порошинка,

А я усе ще – маслаки питать,

Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.

Я заблукав. Цей світ – чавунний килим

На груди, і я гину від ядухи.

На мене біс-повія задом диха

Під вигуки визивні – й ікла скалить.

Ще й біс-пила, а з ним і біс-акула, —

О Господи, коли ця погань здохне!

Мене валкують, аби я, невдаха,

Їм на догоду, як фанти на – колір.

Скрізь писки мишачі і пики вовчі,

Я так усю абетку пекла вивчив,

Що ці подоби – все нове і різне —

Для мене – за незмінне і старезне, —

Копита, пазурі і відра жовчі. —

Мене – нема, є тільки Ти, – мій живчик.

Із мене тягне зір – м’які цибулі скла,

Біс-бегемот, що в лапах – важелі потопу.

Бісище-хрящ, який – на шальках людську тупість,

Мені у серце забива горющий клин.

В цьому содомі я один, – безлистий клен, —

В кайданах тіла – на бісівському етапі.

За мною й піді мною – кишла – пекла типи,

Їх – з черева, як з шапокляка, – біс-чаклун.

Один бісище, – він – на мить – подобу плуга,

Мені по спині і на плечах стрімко плига,

І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —

Бісища натесали з мене купи трісок,

Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.

Я гину, Господи, благаю – озовись!

Біс у мереживах – рожева колба-пень

На коліщатах (присмерку форпости)

Підкочує під душу дім розпусти.

Ще інші двоє – лисками з купин

(На голім тілі – глиняний жупан) —

Мене у яму, там, де гниль і підступ

(Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —

Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —

І знову я стою в черві – по пояс.

Мене бісища – на шматки, як паюс,

Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,

І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —

О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,

Рятуй мене або – від себе відпусти.

Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —

За мить в Тобі – хай – пекла нескінченні тижні.

До Тебе всі шляхи, та – віддалі – й сутужно, —

А я й через рівчак – так тяжко, так помалу.

О Боже мій, єдиний мій, помилуй

Оцю ганчірку тіла, яка ще – звитяжне.

Я вже не відрізню, що – різне, що – тотожне, —

Не біси – Ти в мені і по мені, як молот.

Заради Тебе я себе ущент розтринькав,

Щоб Ти в мені розлігся луками, і тронка

Нутра, як – з-під води, – про цей новий набуток,

А я, що доти, як соломою набитий,

На з’явах поковзнувся – і забракло сил, —

В Тобі ж бо від проваль – страшніші – небеса.

Бісище риба-меч, який в мені – нудоту,

Чортиська-пуголовки, біси – кінні й піші, —

І кожному із них – я – наймиліша паша.

Виделка-біс, – бородавки очей надуті, —

Із мене – пеклові – за сумніви – податок

Під щелепів, зубів і шерсти сизий пошум. —

Тут ратиця – мене, там – клешні, як папушу. —

О Ти, мій просвітку, о Боже, де Ти, де Ти,

Бодай на мить спини оцей бісівський вир,

Цю піну в мозку, що – як курячий навар,

Цей присмерк, що – свідомість – язиком гіркавим!

Чи Ти вже розігнув усесвіту підкову

І кожному, що – в думах – виразку, – сабур,

Лиш я не додививсь, що Ти – в мені – собор?

В мені самому – присмерку діди.

Прозору шкірку світу – надто вощіп.

А дихати в Тобі – дедалі важче,

Хоч я вже крізь загати духа йду.

В залозах всесвіту набряк гіркий мигдаль,

Та неба шийка – щораз далі й – вужча,

А Ти, – ще недосяжніше і вище, —

Чи Ти розгнівався, – і я Тебе – ніде?

Занадто густо скрізь – бісівське мливо,

Яке – на душу олов’яну млявість,

Та ще й чортиська-щипавки – під пахви. —

Мене обсіли біси, як ропухи,

І я… Душа без Тебе засина,

Як муха, що – на зиму – восени.

З очей – кульбаби, – лопать ока – млин, —

У серці – м’ясорубки, що й – залізо. —

Мені в легенях, в м’язах біси лазять.

За ніжки – світ, як курку, з-під заслон —

Й мені на щоки – бісеня мале,

Що в протязі повисло, як в галуззі.

Пантера-чорт, на грудях – лійки-леза,

Аби мені вся тяма прогнила

Й душа в потойбік з м’ясом перевисла,

Із мене крутить довге перевесло.

На брамі мороку бісище-лемінґ

Пильнує, щоб мене – назавжди – ломом,

І я – ніколи – цей бісівський такеляж. —

Та Ти – в мені, хоч я й сиджу серед калюж.

Прозорі нутрощі – бісище-просторіка —

На вухо: «Він пожер тобі всю тяму,

Коріння існування – тільки темінь,