Читать книгу Вігілії - Емма Андієвська - Страница 1

В надтрухлім світлі – селезінки речень

Над антрацитовим, що з моря, пасмом.

Та на воді ще прямокутник пісні,

Терпкий від видовжень, як від наврочень.

Вогні, мов баклажани. Карк незручний

Ховає берег в шмаття затрапезне, —

Із волоцюгами валявся, бозна

В яких ровах незнаного сторіччя.

Скінчилася щоденна пантоміма.

Пляж, що з води – гранітними томами.

Потоншав і пружинить, як фанера,

Сховавши під каміння шкіру й норов.

Все віддаляється. Лиш відсвіт на косі

Гадюкою, що власний хвіст куса.

Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —

Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.

Й ледь – річище і тінь від тамариска. —

Світ – перекотиполе і полин.

Ліхтарня. Пристань. Водяна пила

Півмісяця, що – помисли – на ряску

(Тлін – чи неіснування гумореска?),

І тиша в пітьмі, як ацетилен

Як тяжко душу й розум – від оскоми.

Як тісно між проходами вузькими.

Між мурами, де пам’ять, як осуга,

Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.

Що досі – забуття і летаргію. —

Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.

Крило метелика – айва, з якої – плед.

Що тягнеться з народжень до народжень.

У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,

Де боржники, які – в обхід – від сплат.

Крило метелика, гіркий і пізній плід.

Що, не торкаючи, промінням ріже.

Кути, які – на лябіринт віражу.

Що зберігає Пасіфаї блуд.

У лялечці сипке панікадило.

Що оболонки тліну поскидало

Й обвуглені перегортає сльози.

Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.

Розкрив метелик крила, як рояль. —

Душа ще зріє, й порожньо в раю.

Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.

Без коліщат – у виміри обтічні.

Вже безпредметним стало нелетюче,

Зник фюзеляж, висять шасі із вати.

Що барвами – подекуда – як одуд.

Звільнився світ від кліток і уточнень.

Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.

Лиш де-не-де ще тліють мараведи.

Змінилася вага і перспектива.

Все погустішало – на дві, на три октави,

І кожен кадр, як у німому фільмі.

Відпало все настирливе й несхвальне,

І решту – кіпоть – вимила гроза. —

Твердь, скинувши старий комбінезон.

Ключами наближається з низин.

Ні світла, ані кроків на майдані.

Ніч – наглухо – у володіння власні.

Лише душа, як верховіття в лісі, —

Все глибше й – далі – від тандит щоденних.

Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.

Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.

Позаду – проминальне і облесне.

Єдиний дзвін, що бамка щогодини.

Все видовжилося й позатихало.

І тільки серед обрисів похилих.

На лінії, що ділить світле й темне.

Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —

У снах маячать, хоч ніхто не спить.

Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

Від ночі – півобгризений маслак.

Скрізь – існування ще дрібні реклямки

Та водограю ледь надтрухлі клунки,

Де вже прийдешнього спалахують посли.

Згортається в сувій – шляхетне й зле.

Суцільний розпад там, де щойно клінкер.

Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.

Де ще майбутнє – слизом, як масляк,

І проминальність – у руці – мензурку,

Що наближається, – мандрівна зірка, —

І час від часу – збоку – зблисне кловня.

Що від розлинного лишилася конклаву, —

Луска огрудь, що їх – зелений град. —

Гравців на видно. Видно тільки гру.

На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,

Й одна за одною, як пара, перепони.

Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.

Скидати форму добігає строк.

Для змагунів – дедалі вужчий трек.

Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.

В гранат завинена чекає Прозерпіна,

Заки гравці – передостанній трюк.

Кінців не видно. На всі боки – трусько.

Замість світила ледь кіптюжить тріска.

Нутро, неначе після золотухи.

Світ відшвартовується так поволі й тихо.

Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал

(Черв’як і в сріблі дірку провертів).

Стерничий – і нікого на борту.

Ще коло, ще пустеля, й караван

У присмерку – з барханів – ген – міжріччя,

Де гнізда залишилися сорочі

І предки промовляють з домовин.

Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.

Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —

Мости через провалля – без поруччя.

Каміння, луни, потічок-ревун.

Що Арарат? – Драконами – дрібниці.

Піщина, що на всю потужність пнеться,

Аби до світла боком притулитись

І зупинити смерти вентилятор.

Що вже – от-от – останній електрод.

І трудиться, хоча – намарне – труд.

Лиш рибні голови, де вирував базар.

Ножі змінили, виміри й касети.

Будинки й вулиці проріджено крізь сито.

Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.

На площі тиші довшає пузир.

Де ще дідок дошукується суті.

Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.

І не бруківка, а бруски озер.

Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.

Заходять інші вірування й звички.

Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.

По спиляному походжа Олімпу,

Де тільки тіні на воді від паль

Та човен, що – на той бік – за обол.

Долини духа спочивають в генах.

Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.

Речей поверхня тане, як засмага, —

Так диня тиші стигне в сновиганні.

Ще не набрали почуття розгону,

Світ видимий ще розмовля на миґах.

Є гірші від поразок перемоги,

І світла найчорніші перегини.

Над дійсністю – димок від кантилени.

Одягнений, неначе в панцер, в луни.

Весь на межі, на всю тональність кондор

Відлічує у присмерку секунди

(Годинник, що без гир і коліщат).

Буття? Чи кинений на полі бою щит?

Обличчя. Лінія. І за водою – слід.

Найнепохитніше – таке ламке й минуще.

На дні краплини – існування днище.

Що, як поліп, в поцейбік наросло.

Із неладу – рука, що – зерна й лад —

Крізь заграви – на перехрестях – мощі.

І прапорець на пагорбі, що – нащось.

Усе велике, що таке – мале.

Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.

Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.

Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —

Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —

Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —

Й ріка, що рінь у душу нагорта.

На дні віків чекає Пенелопа, —

Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.

І женихи, що чинять збитки й шкоду,

Й Аїда брама, котра замість шлюбу.

На астролябію поклавши лапи.

Два грифи – шлях, який веде в нікуди.

Пішина пам’яті і обрій-естакада.

Що – світ, із мила й сажі зліпок.

В предмети згущується роздрібне мигтіння.

Де щойно тільки гілочки фотонні,

І від єства – ні обрисів, ні статі.

В таких глибинах навсебіч летіти. —

Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.

Й ніч у мисці, як миньок.

Не обрій, а вуста, – то там, то тут —

З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.

Все причаїлось. Тільки місяць диха

На вухо. Та – ковтками – блекота.

У проминального все дужче апетит —

На вічне, хоч і гине від ядухи.

Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —

За розподільник ліній і частот.

В повітрі гаснуть острови з опунцій.

Прийдешнє ще чекає на зупинці, —

Їсть яблуко, – при боці – оцелот,

Що від – проміжних втілень уцілів.

Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,

Йде розтяжний – з самих суглобів – час.

Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.

Життя? Ріка? Чи просто знак – алея

Згортається у зірку і маліє.

Не поле – алюміній і азбест.

Амеба місяця зійшла на рихлий бас.

Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:

Рівнина чи вже духа алкалоїд,

Що в просвітках – матерії позбувсь? —

Самі кульбаби від гучних орацій.

Світ – проваливсь на першому уроці

Й – надсадно – форми – щіткою, як посуд.

Природа – з’яв напташила запаси,

Аж серце гупа й кришиться броня.

І пітьма, що – оливами – бринить.

Навколо тиша, наче із відра.

Без опертя, в надхитану назальність —

Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.

Все кришиться – і навпіл – по ядру.

За водорозділом – осмерклий сум модрин.

Що видовжила в береги зозуля.

Та мозок, що – краплинами лізолу, —

Ще заки – на новий ракетодром.

Сама рівнина, що застигла в оці,

Та – ген – тополь порожні ногавиці.

Де зовнішнє відбігло всіх регалій,

Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.

Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.

І тиша, що всі стулки розсува.

У прірву – день. Короткий людський вік.

Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.

Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —

Мелодія – на кришки – і співак.

Плете ядро усесвіту павук.

На ниточці тремтять хисткі опуки.

Усе живе – Тлін – під свою опіку.

Лиш серце блима – між кущів – ставок.

Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.

Хитаються перегородки з дикту.

Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.

Не вимкнути – ні колії, ні струму,

Ні пам’яті розпилений смарагд,

Де ще життя, – що – димом, – димарі.

Буття? – Чи серед хаосу – боскет.

Де – ножицями – неосудний ледар?

Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.

В піску гниє – півмісяця – і скат.

Повітря – з плинних лусок – самоскид.

Який – над ямою – добіг до влади.

Надкришуються – всесвіти і люди.

Ковпак відлунь. І невідчитний код

Черви, що пробує свідомість гризти.

Крізь видиме – дедалі глибший розтин,

І переходи, і мости з віскози, —

Кров, звільнена від пристрасті і сказу,

І простір, що на промінь захолов. —

Неначе хто кватирку прохилив

В безпростірність, що плаче немовлям.

Рожеві парасолі краплють з ринви.

Всім з’явам- простір – за єдину пашу.

Та де-не-де – ще світлові папуші. —

Все зовнішнє пішло на відмирання.

Ступати важко. Небо, як мурена,

Ковтає душу. Ледве блима пижмо.

Із каганцем – за існуванням – пошук.

Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.

Стіна із лялечок, обернених в мовчання.

Матерії і духа величини

Й трикутник зору – крізь медузу ніби.

Бо видиме, що – невимовне – в набір.

Немов після потопу суховій,

Відкрило в серці жилу слухову.

Життя дало – з розгону – задній хід,

І не зібрати навіть глею грудки.

Лиш пам’яті шпичасті осередки

Із шибами, де навхрест – лепеха.

Вже прорідився дійсности штахет,

І серед плазми – духа самородки.

Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —

Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.

Самі димки. На нетривке – гоніння.

Назад – в ядро – розпочалось вгинання,

Де ще клітин пручається додаток.

Останню форму – в невагоме здуто.

І по трикутниках – без веслярів – вельбот.

Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.

Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.

Лише на обрії ще серце носить миро

У просвітках між валунів понурих,

Де жорна тліну порожнечу труть.

В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітрит

І ланцюги. Туга легеня моря.

Зі спинок світла, наче із омарів.

Приплив – прапращура – в піску – портрет, —

Уламки водяної епопеї, —

Й над ними місяць, як шматок папаї.

Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.

Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.

Де смерть – лозиною – отару поганя.

Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.

Життя спливло. Лишилася стерня.

Як мало зерен – цельофанний кошик.

Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —

Вже інше обертається стерно.

Ще час від часу дійсности турнюр —

З-за рогу – проминальніше й гіркіше.

Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,

Хоч маятники, що – за тлін – турнір.

Ще ріки – серед мороку – молочні.

Як лунко, незахищено і лячно,

Де простору алмазна шевелюра.

Мов тільки но з верстата ювеліра.

Все – порохом – герой і страхопуд.

У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.

Й на брамі пес, що в білім колі спить.

Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,

Де ще від дня позалишались пастки.

Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.

Розгвинчено і воду, і вогонь.

Поздовжнього побільшала вага.

Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.

Дитину в ванні – проминальне – пестять.

Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,

Де устриця до обрію прикута.

Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —

Зійшли на рінь – і метушня, і галас.

І ні душі. Сама – рівнина-голос.

Що – дійсність, наче праскою – капрон.

Та Яків, що із Господом – на прю.

Видовжується присмерку сачок,

Де інший берег, танучи, хлюпоче.

Ще тільки неба півпригаслі печі.

День руки витер, – працю всю скінчив,

Аби – на ранок – знову дитинчам —

Чи й серед ночі, – як кому приспічить.

Сторч – тиша насувається сипуча,

На скипетр обертаючи – канчук.

Слаба – не пітьма – простір – на утори.