Час жити і Час помирати

Час жити і Час помирати
Автор книги:     Оценка: 0.0     Голосов: 0     Отзывов: 0 107 руб.     (1,4$) Читать книгу Купить и читать книгу Купить бумажную версию Электронная книга Жанр: Книги о войне Правообладатель и/или издательство: ДП с иностранными инвестициями "Книжный Клуб "Клуб Семейного Досуга" Дата публикации, год издания: 1954 Дата добавления в каталог КнигаЛит: ISBN: 978-966-14-9125-9, 978-966-14-9580-6, 978-966-14-9584-4, 978-966-14-9583-7, 978-966-14-9582-0, 978-966-14-9581-3 Возрастное ограничение: 16+ Оглавление Отрывок из книги

Описание книги

У темні часи добре помітно світлих людей… Героям романів Ремарка припали саме такі часи. Війна, злидні, еміграція, втрата ілюзій, хиткість та безнадія… Їм довелося пережити стільки, що навіть усвідомити це важко. Але попри все вони мають силу не зламатися і не страхаються жити. Вірити. Сподіватися. Кохати…

Оглавление

Еріх Марія Ремарк. Час жити і Час помирати

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

Отрывок из книги

У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці. В Африці, під шаленим обстрілом англійців, мертвим теж доводилося довго лежати на нейтральній смузі, чекаючи, поки їх поховають, але сонце робило своє. Нічний вітер приносив солодкуватий і важкий запах – мерців розпирало газами; наче привиди, зводились вони у світлі чужих зірок, немов знову збиралися піти в бій – мовчки, без надії, наодинці. Але вже перед світанком вони всихали і, неймовірно зморені, припадали до землі, немовби хотіли заритися в неї. І коли потім їх знаходили, більшість із них були легесенькі й висхлі, а від деяких через тиждень залишались хіба що скелети, котрі потріскували кістками у тепер завеликих мундирах. Це була суха смерть, у пісках на сонці та вітрі. У Росії смерть була липка та смердюча.

Дощ сіявся кілька днів. Сніг розтавав. А ще місяць тому намети сягали людського зросту. Розбите село, що складалось на перший погляд із самих лише спалених дахів, щодня збільшувалося в розмірах – у міру того, як меншало снігу. Спочатку з-під нього визирнули віконні рами, за кілька ночей з’явилися двері, згодом – східці ґанків, що спускалися прямо в брудно-білу кашу. Сніг усе танув і танув, і з-під нього з’являлися мертві. Вони лежали тут уже давно. Село безліч разів переходило з рук до рук – у листопаді, грудні, січні й тепер, у квітні. Його займали й залишали, залишали і знову займали, а завірюха так замітала вбитих, що нерідко через кілька годин санітари вже не могли їх розшукати. І мало не щодня біла ковдра знову вкривала руїни, немов та сестра-жалібниця, що застилає білим простирадлом закривавлене ліжко.

.....

Труп знову трохи подався. Із снігової ями, коли туди проникло повітря, долинуло глухе зітхання.

– Пане фельдфебель, нога відпадає! – гукнув Гіршман.

.....

Подняться наверх