Оглавление
Франс де Вааль. Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів
Розділ 1. Сад земних насолод
Розділ 2. Тлумачення доброти
Розділ 3. Бонобо на родинному дереві
Розділ 4. Бог помер чи просто впав у кому?
Розділ 5. Притча про добру мавпу
Розділ 6. Десяти заповідей забагато
Розділ 7. Порожнеча замість Бога
Розділ 8. Висхідна мораль
Подяки
Бібліографія
Про автора
Вклейка
Отрывок из книги
Я народився в Ден Босі, голландському місті, на честь якого Ієронім Босх{2} вибрав собі псевдонім. Це не робить мене експертом із творчості цього живописця, але, зважаючи на те, що я зростав у місті, де на ринковій площі стояла його статуя, я змалку полюбив його сюрреалістичну образність, символізм і те, як він ставиться до місця людини у Всесвіті, що перебуває під дедалі меншим впливом Бога.
Його знаменитий триптих, у якому скрізь веселяться оголені постаті, «Сад земних насолод» – данина райській невинності. На середній панелі митець змальовує занадто щасливу й розслаблену картину, що не відповідає інтерпретації розпусти та гріха, про яку говорять пуританські експерти. Вона демонструє людство, вільне від провини та сорому – дії відбуваються або до гріхопадіння, або без нього взагалі. Для такого приматолога, як я, оголеність, натяки на секс і плодючість, численні птахи та фрукти, а також групова динаміка – добре знайомі, вони не потребують релігійної або моральної інтерпретації. Босх, здається, зобразив нас у природному стані, водночас він зберіг повчальний прогноз на правій панелі триптиха, де він карає не веселунів із середньої частини картини, а ченців, черниць, ненажер, картярів, вояків і п’яниць. Митець не був фанатом духовенства та його жадібності, це пояснює невелика деталь – чоловік, зображений на триптиху, не бажає відписувати свої статки свині, що вбрана як домініканська черниця. Кажуть, що цією нещасною постаттю і є сам художник.
.....
Серед шимпанзе відразу ж виникли ревнощі: доросла дочка Мами, Монік, підкралася до нас і кинула важкий камінь із відстані близько сорока футів. Ця каменюка, що летіла по параболічній траєкторії, напевно, влучила б мені в голову, якби я не стежив за ревнивицею. Я спіймав камінь у повітрі. Монік народилася ще тоді, коли я працював у зоопарку, і я багато разів бачив, що їй не подобається, коли її мати звертає на мене увагу. Мабуть, вона вже не пам’ятає мене, а отже, і не має ані найменшого уявлення про те, чому Мама вітає чужака, як старого друга. Тож вона вирішила чимось жбурнути в нього! Оскільки деякі науковці розглядають метання в ціль як людську навичку, що пов’язана з мовою, то я запросив прихильників цієї теорії випробувати, на що здатні шимпанзе. Проте охочих не було. Мабуть, вони зрозуміли, що смердючі продукти їхньої життєдіяльності можуть будь-якої миті замінити каміння.
Зворушені дружньою зустріччю Мами зі мною, учасники симпозіуму запитали, наскільки добре шимпанзе та люди розрізняють одне одного. Для мене обличчя мавп є так само відмінними, як і людські, хоча обидва види схильні краще розпізнавати осіб свого виду. Цю схильність ще не так давно ігнорували. Вважали, що лише люди добре розпізнають обличчя. Мавпи показували погані результати на тих самих тестах із тими самими стимулами, проте їх випробовували на розпізнавання людських облич. Я називаю це «антропоцентричним ухилом» у дослідженні мавп, який спричинив багато дезінформації. Коли одна з моїх колег в Атланті Ліза Парр використала сотні знімків, які я зробив в Арнемі, щоб перевірити, як шимпанзе розпізнають обличчя власного виду, то мавпи показали чудові результати. Розглядаючи портрети на екрані комп’ютера, вони могли навіть «вказати» на спорідненість молодняка і самок без особистого знайомства з ними. Так само й ми, гортаючи фотоальбом, можемо визначити, які особи є кровними родичами.
.....
