Читать книгу Ліга непарних шкарпеток - Галина Вдовиченко - Страница 1

Лауреат І премії конкурсу романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2012» у номінації «Прозові твори для дітей»

З нижньої шухлядки прочиненої шафи визирали шкарпетки. Звичайні шкарпетки, лише розпаровані. Усі – по одній. Усі – різні.

Синя з діркою там, де великий палець. Біла спортивна, з футбольним м’ячем на боці. Тепла зимова, виплетена на дротах з овечої вовни. Рожева з двома смужками, голубою та синьою. Смугаста, наче зебра. Маленька з ведмедиками. Трошки більша з машинкою. І ще кілька різних, неподібних одна до одної.

І усі ці розпаровані шкарпетки, кожна – без своєї половинки, уважно спостерігали за тим, як господар збирається на роботу. На його ногах ладно трималася пара новеньких сірих шкарпеток із тонкої бавовни. Вони задоволено позирали в бік шафи: чи хто-небудь бачить, як вони пасують господареві? Чи помічають, як злагоджено та спритно рухаються з ним? Господар без них – ані кроку.

Щасливі обраниці пірнуть зараз у шкіряні туфлі з довгими носами та вийдуть з дому. Вони почергово тиснутимуть в автівці на педалі, походжатимуть офісом, кататимуться у ліфті та перезиратимуться під столом у залі засідань з іншими, такими ж, як вони, діловими шкарпетками, що ходять на роботу разом із людьми. Бо такою є доля успішних шкарпеток, які тримаються по двоє вкупі.

З горішньої полиці шафи, де саме мешкали такі щасливі шкарпетки, у ранкові хвилини ніхто не визирав. Складені або скручені по двоє, вони спокійно чекали моменту, коли рука господаря, або ж господині, або ж когось із дітей потягнеться до них, бо неодмінно прийде і їхня черга виходити з дому. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра – то післязавтра. У будь-якому випадку господарі про них не забудуть. Тому нема чого хвилюватися й визирати назовні, як це щоранку роблять ті невдахи з нижньої шухлядки. Загубили необачно свої половинки, а тепер заздрять нормальним шкарпеткам. Так думали парні шкарпетки, що були впевнені у своєму майбутньому.

А господар тим часом вже надівав на руку годинника, вив’язував краватку, посьорбуючи каву з горнятка, шукав свою мобілку, і усе це – під мовчазними поглядами шкарпеток з нижньої шухлядки. Жодна з них не могла вийти з дому з господарем. Бо якій би людині спало на думку піти на роботу в одній шкарпетці?… Або у двох різних?…

Мешканці нижньої шухлядки не раз обговорювали між собою найважливішу тему: куди поділись їхні пари і де можна було загубитись в одному помешканні? Цього ніхто з них второпати не міг. Можливо, шкарпетки розлучила пральна машина?… А може, це зробив вітер, що бавиться мотузкою та прищіпками, смикає та розгойдує усе, що сохне на балконі?… А може, винен пес, який приходить у суботи в гості зі своєю хазяйкою і нібито слухняно сидить біля її ніг, поки жінки п’ють каву та сміються, але ж хтозна… Може, він і є тим таємним викрадачем шкарпеток?…

– Сьогодні обов’язково розберу цю купу мотлоху! – пригрозила господиня, побачивши прочинені дверцята шафи. – Повикидаю з хати увесь непотріб!

І з силою заштовхнула шухлядку у глиб шафи.

Зробилося темно. Було лиш чути, як господиня побажала господареві хорошого дня, замкнула за ним двері та й узялася збирати хлопчика та дівчинку, перш ніж вивести їх з дому.

Рипнули двері шафи, впустивши смужку сонячного світла.

Це хлопчик встав навшпиньки, вибираючи собі шкарпетки. Вибрав сірі однотонні, як у тата. Даремно самотня шкарпетка з машинкою на боці намагалася потрапити йому на очі. Він на неї жодної уваги не звернув.

Згодом і дівчинка до шафи зазирнула. Вихопила з нижньої купки шкарпетку з ведмедиками, покрутила у руках.

– Мої улюблені!.. – сказала із жалем. – Де ж друга?…

І назад жбурнула.

Дві білі новенькі шкарпетки опинились на її маленьких ніжках і побігли до дверей.

Того дня господиня й справді вирішила навести лад у шафі. Вона вже не раз обіцяла безжально повикидати увесь шкарпетковий непотріб на смітник. Так би воно і сталося, але одна подія стала на заваді. Серед чистих сухих шкарпеток, принесених з балкона, опинилась рожева з двома смужками, голубою та синьою. Така сама, як у шухляді самотніх шкарпеток! Уздрівши одна одну, сестрички кинулись обійматися і одразу ж перебралися поверхом вище, на поличку до парних шкарпеток.

– А це що таке? Знову?… – насупила брови господиня, тримаючи у руках сіро-чорний згорток.

Щоразу він потрапляв їй до рук! Вкотре роз’єднавши чорну та сіру шкарпетки, господиня скинула їх донизу. Хтозна, може й справді знайдеться пара до кожної, он рожеві зі смужками знайшли ж одна одну.

Але сіра і чорна не шукали собі пари: вони були переконані, що є парою.

– Та ви ж різного кольору, – тепло усміхалась до них зимова вовняна шкарпетка.

– Ні, – відказували вони, – ми обидві сіро-чорні. Придивіться уважніше!

– Та у вас навіть вершечки різної ширини, – під’юджували їх. – Ви навіть різного розміру, якщо придивитися!

Сіра та чорна тулилися купи, одна старанно витягувала шию, щоб здаватися вищою.

Вони вже кілька разів потрапляли на поверх до парних шкарпеток, а їх знов і знов скидали донизу. Це раз у раз робила господиня. Хоча й верхні шкарпетки хотіли нагнати чужинців, але таки втримались, послухались якоїсь розважливої пари. «Облиште їх!» – сказала пара. І верхні шкарпетки погодились терпіти присутність диваків, хоча дехто й підсміювався зверхньо: от, мовляв, пара! Гриць та Варвара!

Сіра з чорною трималися разом і мріяли піти з господарем у кіно чи у гості. Або хоч прогулятися парком. Та хоч би й за хлібом до ближньої крамнички вийти! Аби на вулицю! Але мрії так і залишалися мріями.

Коли за господинею зачинилися двері і в домі стало тихо-тихо, шкарпетки з нижньої шухлядки повистрибували на підлогу. Усі до одної. Лиш мереживна панчішка залишилась. Вона вважала себе особливою, не такою, як її найближчі сусіди, і не такою, як ті, що нагорі. Так воно насправді і було. Усі, як не крути, були шкарпетками. А вона – вишуканою та ексклюзивною панчішкою. Тепер іще більш неповторною, бо самотньою. Ніхто на неї не був схожий – на таку довгу, такого ніжного сірого кольору, із такою панською мереживною коронкою вгорі. А їй і самій було не зле. Вона потерпала лиш через те, що давно не була у театрі, а театр вона любила понад усе.

– Панчішко, гайда до нас! – гукнули до неї з підлоги.

Але панчішка нічого не відповіла, лише байдуже глянула вниз – та й відвернулась. Вона завжди трималася окремо від усіх.

– Браття! – вигукнула тоді синя з діркою. – Сестри! – додала вона. – Дорогі шкарпи, шкарпетони, шкарпані та шкарпуки!..

І тут варто зупинитись і сказати, що синя з діркою – насправді не вона, а він. Синій-з-Діркою, або ж просто – Синій. А тим, хто не знає, варто пояснити, що у шкарпеток існує своя класифікація. І вона стосується усіх – і парних, і непарних. Старі, досвідчені та грубі, виплетені з овечої вовни, називаються шкарпами. Колишні офісні працівники та спортсмени – це шкарпетони. Шкарпані – це шкарпетки жіночого роду. А різний кумедний шкарпетковий дріб’язок з дитячими малюнками – це шкарпуки. Включно з найменшою нацюпунькою – зеленою шкарпеткою для немовляти.

І усі вони зараз оточили Синього-з-Діркою шкарпетона і приготувалися слухати. Лише Панчішка залишилася у шухляді.

– До нас усі ставляться зневажливо! – почав Синій, ворухнувши великою діркою. – А хіба ми винні, що пари не маємо? Хіба кожен з нас від того удвічі гірший? Ні! Ми потрапляємо до людей лише на мить, щоб вони переконалися у нашій – з їхньої точки зору – неповноцінності і відкинули нас убік, як непотріб.

Шкарпетки схвально загули. Синій говорив те, що вони думали.

– …Нас погрожують викинути на смітник! – далі вів шкарпетон. – Лякають тим смердючим смітником! Хоча ми ще сповнені сил, планів та надій! Нам не місце на смітнику!

– Не місце!!! – підхопили шкарпетки.

– Ми на смітник не хочемо!

– Не хочемо!!!

– А чого ми хочемо? – не вгамовувся Синій. – Чого ми хочемо, друзі?

– Жити цікаво!

– Бути потрібними!

– Знайти свою пару!

– Пробитися до людей! – вигукнув Спортсмен, він мав мрію пробитися до людей зі своїм м’ячем.

– Вирости великою! – пискнула зелена шкарпеточка для немовляти Мацюпунька.

– То що нам залишається робити? – вже спокійніше запитав Синій.

– Що? – дружньо озвалися усі.

– Об’єднатися! – була відповідь. – Об’єднатися – і захищати кожного, хто цього потребуватиме. Хто потрапить у халепу. Кому погрожуватимуть. Хто зневіриться. І шукати, шукати, шукати усім разом те, що ми втратили, тих, кого ми загубили. Я правильно кажу?

– Правильно! – підтримали шкарпетки.

Білий Спортсмен почухав м’яч на своєму боці.

– Кожна команда, кожне товариство, спільнота чи об’єднання зазвичай мають якусь назву, – зауважив він. – І нам себе варто назвати. Скажімо, «Динамо»… Або «Металург»… Або ж «Карпати».

– Ми матимемо свою назву, таку, якої ще ніхто не мав, – озвався на цю пропозицію Синій і замислився. – Ліга непарних шкарпеток! Ось як я пропоную назвати нашу спільноту.

– Ліга непарних шкарпеток! – схвально загули шкарпетки. – Ліга непарних шкарпеток!

Тоді і Вовняна Шкарпа подала голос. Вона вже було задрімала, але, почувши назву, прокашлялась і сказала:

– І нехай лише спробують нас роз’єднати!..

На хвилі піднесення вирішили не відкладати добрі справи у довгу шухляду – і негайно рушили обстежувати територію. Шукати втрачені шкарпетки.

Може, вони десь лежать і чекають, поки їх знайдуть?

– Гайда за тими високими подушками подивимось! – запропонував шкарпук з ведмедиками. Його усі так і називали – Ведмедик. Йому дуже хотілося потішити дівчинку знахідкою. Недарма ж дівчинка вважала шкарпетки з ведмедиками своїми улюбленими.

– Гайда у подушкові гори! – підтримали усі. – Гайда у Шкарпати!

Ті диванні подушки на канапі і справді нагадували великі гори Карпати. І шкарпетки посунули вервечкою просто на них.

Підтягували одна одну, підсаджували, дерлися вгору. Спускались у щілини. Аж потомилися. І нічого не знайшли, нічогісінько. Окрім гумки для волосся, схожої на маленьку, згорнуту кільцем зелену гусінь. І пульта від телевізора – його вчора ввечері загубив господар.

Шкарпетки виштовхали пульт на помітне місце, щоб господар його більше не шукав. А зелену гумку забрав собі найменший шкарпук, якого усі називали Крихітка. Він, не звертаючи уваги на іронічні погляди, накрутив собі гумку на вершечок, аби видаватися трошки більшим.

Заходилися дуріти, стрибати з подушки на подушку та катулятись по канапі. Особливо тішились шкарпуки – Крихітка, Гонщик (той, що з машинкою) та Ведмедик (той, що з ведмедиками). Не відставала від них і гарна смугаста шкарпані на ім’я Зебра. Та й Вовняна Шкарпа розрухалась як ніколи.