Читать книгу Велика мандрівка ,або Канікули почалися - Ганна Рось - Страница 1

Вечоріло. Свіжий вітерець колихав блакитні дзвіночки і сині волошки. У траві співали цвіркуни – цр-цр, цр-цр. На небі загорялись перші зірки.

Малюки сиділи на галявині і слухали розповіді Мишка про те, як йому приснилося, що він був повітряним акробатом, як його запросив в гості сам Дід Мороз і як Мишко на оленячій упряжці подорожував по зоряному небу до Великої Ведмедиці.

Малюки слухали розповідь Мишка, затамувавши подих.

– А ведмедиця схожа на твою маму? – запитав єнотик.

– Ні, вона біла, як сніг, – відповів Мишко. – А ще на ній сяють сім яскравих зірок!

– Сім!? – здивувався їжачок.

– Тобі сам Дід Мороз дав оленів для поїздки? – поцікавився Зая.

– Ні, він їм доручив відвезти мене до Великої Ведмедиці, бо він дуже добрий, – посміхнувся Мишко.

– А чому ведмедиця не взяла у тебе частування для мами? – пропищав мишеня, який гостював у єнотика.

– Тому що мамам потрібні не подарунки, а наша любов, – задумливо відповів Мишко.

Всі одразу згадали своїх мам: зайчата – маму-зайчиху, їжачки – свою маму їжачиху, Совуша згадала свою дорогу маму, єнотик – свою, мишеня – мишку-маму, а Мишко – маму-ведмедицю, зірку цирку, неповторну Зізі. Тільки Умка нікого не згадав. У нього не було мами, він загубився зовсім маленьким. Проте зараз Умка був щасливий, у нього з'явилося стільки друзів! А Мишка він взагалі любив і навіть Мишкову маму він став вважати своєю.

– Ой, зірочка полетіла! – крикнула Йоїчка.

Всі підняли очі до неба.

– І я побачив! – скрикнув Зая.

– А чому зірки падають? – запитав мишеня.

– Зірки падають, щоб ми загадували бажання, – відповів єнотик. – Я загадав поплавати в морі!

– А я не встиг загадати, – засмутився мишеня. – Значить, у мене не буде ніякого бажання?

– Це не зірка впала, це метеорит, – сказала розумна Совуша. – Вони весь час падають. Загадуй, скільки хочеш бажань.

Малюки стали спостерігати за зірками.

– Ой, ще одна зірочка! – сказав їжачок. – Я теж загадав бажання.

– І я загадав! – запищав мишеня.

– Яке? – запитав єнотик.

– Я загадав погостювати у тебе довше, – посміхнувся мишеня.

– Гостюй скільки хочеш, – запевнив його єнотик, – хоч все літо!

– Все літо!? – зрадів мишеня. – Дякую, Єношо!

– А он Велика Ведмедиця, – сказав Мишко, дивлячись в небо.

– Де? Де? – сполошилися малюки, очікуючи побачити велику білу ведмедицю.

– Он вона, раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім. Сім зірочок. Це Велика Ведмедиця. Вона далеко. Звідси лише зірки видно, – сказав Мишко.

– А вона нас бачить? – запитав Зая.

– Звичайно, бачить, – запевнив Мишко, – їй зверху все видно. Через неї можна передавати всім привіти.

– А давайте передамо привіт Лло, він, напевно, нудьгує без нас, – припустив Йойо.

– Він обіцяв прийти в гості влітку, – сказала Йоїчка. – Ведмедице! Нехай Лло приходить!

– Ведмедице! – кричали діти.

– Тяв-тяв! – підтримав їх Умка.

– Скоро буде найкоротша ніч і найдовший день, – сказала Совуша.

– Ура! – зрадів зайченя. – Це означає, що ми будемо довго-довго грати, до самої ночі?

– Цікаво, а ми встигнемо виспатися, якщо ніч буде коротка? – задумався Мишко.

– Я люблю довгі дні, – сказав Йойо, – можна весь вечір сидіти на галявині і все ще світло.

– Але все одно вночі треба відпочивати, – позіхнув Мишко.

– По-моєму хтось захотів спати, – сказала Совуша.

– Зая! Єношо! Йоїчка! Йойо! – почули малюки.

– Нас мами звуть, – сказала Йоїчка. – Пора розходитися.

– Завтра побачимось знову! – сказав Йойо. – Солодких снів, Мишко. Може тобі ще щось цікаве присниться і ти нам розкажеш.

– На добраніч, – позіхнув Мишко і вони з Умкою пішли додому.