Отрывок из книги
Ця книжка містить записки, що лишилися після чоловіка, якого ми прозивали Степовим Вовком, – а втім, він і сам не раз уживав це ім’я. Хтозна, чи слід давати до них вступне слово; принаймні сам я вважаю, що воно потрібне. Я спробую в ньому викласти свої спогади про Степового Вовка. Мої відомості про нього дуже скупі, а про його минуле, про його походження я й зовсім нічого не знаю. А проте його особа справила на мене сильне і, незважаючи ні на що, приємне враження.
То був чоловік десь років п’ятдесяти. Одного дня кілька років тому він зайшов до будинку моєї тітки й сказав, що напитує собі кімнату. Він найняв мансарду нагорі й невеличку спальню біля неї, а через кілька днів з’явився з двома валізами та великою скринею, повною книжок, і пробув у нас дев’ять чи десять місяців. Жив він дуже тихо й замкнуто, і якби наші спальні не були поряд, через що нам доводилось випадково зустрічатися на сходах і в коридорі, ми, певне, ніколи не познайомилися б, бо вдача в нього була не товариська, навпаки: такого запеклого відлюдька мені ще ніколи не доводилось бачити. То був справді степовий вовк, як він часом називав себе: чужа, дика й воднораз несмілива, навіть дуже несмілива істота з іншого світу, не схожого на мій. До якої страхітливої самоти призвели нашого пожильця його нахили та його доля і як глибоко він усвідомлював ту самоту своєю долею, я, правда, довідався аж із цих записок, що лишилися від нього; але все ж таки я трохи пізнав його вже й раніше з численних, хоч і побіжних зустрічей та розмов, і образ, який постав переді мною з записок, загалом збігався з тим – звичайно, нечітким і неостаточним, – що його я склав із своїх власних спостережень.
.....
Хто знає інші дні, з нападами подагри або з прикрим болем голови, що гніздиться десь за очними яблуками й підступно обертає кожен порух зорового чи слухового нерва в пекельну муку, або дні, що вбивають душу, гнітючі дні внутрішньої порожнечі й відчаю, коли серед сплюндрованої, висмоктаної акціонерними компаніями землі до тебе на кожному кроці шкірить зуби людський світ і так звана культура у своєму брехливому, вульгарному, пустопорожньому ярмарковому глянці, гидкому, як блювотний порошок, коли все це збирається докупи і всією вагою налягає на твоє хворе «я», – хто знає це пекло, той дуже вдоволений такими нормальними, помірними днями, як сьогодні; він вдячно сидить біля теплої груби, вдячно переконується, читаючи ранкову газету, що й цього дня ніде не вибухнула нова війна, ніде не встановлено нової диктатури, не викрито якогось особливого свинства в політиці й економіці, вдячно настроює струни своєї заіржавленої ліри на стриманий, досить бадьорий, майже радісний псалом подяки, навіваючи ним нудьгу на свого мирного, лагідного, ледь приглушеного бромом бога половинчастого задоволення, і в густій теплій атмосфері цієї задоволеної нудьги, цієї безболісності, сприйнятої з великою вдячністю, половинчастий бог, що неуважно киває головою, і торкнутий сивиною половинчастий чоловік, що півголосом співає псалом, схожі між собою, мов близнюки.
Можна багато говорити про це задоволення і цю безболісність, про ці стерпні, покірні дні, коли ні біль, ні радість не зважуються голосно крикнути, коли все тільки шепоче й скрадається навшпиньки. Та найгірше те, що саме цього задоволення я не можу витримати, що за короткий час воно стає мені вкрай ненависним, огидним, і з розпачу я мушу тікати в інші температурні пояси – якщо є змога, то на стежку радості, а як ні, то бодай на стежку болю. Варто мені якийсь час пожити без радості й без болю, подихати теплою, прісною стерпністю так званих вдалих днів, мою легковажну дитячу душу охоплює така туга, що я, замість співати псалом подяки, шпурляю іржаву ліру в сонне обличчя бога задоволення, радий поміняти цю здорову кімнатну температуру на пекучий, нестерпний біль. Я тоді палаю дикою жадобою сильних почуттів, сенсацій, люттю на це одноманітне, рівне, нормальне, стерильне життя, шаленим бажанням щось розтрощити – якусь крамницю чи, може, собор, чи вбити себе самого, встругнути щось зухвале, стягти з кількох шановних ідолів перуки, дати кільком збунтованим школярам квитки до Гамбурґа, про які вони давно мріяли, звести неповнолітню дівчину або скрутити в’язи кільком представникам міщанського ладу. Бо понад усе я ненавидів, зневажав і проклинав у душі саме його: це вдоволення, здоров’я, затишок, цей виплеканий міщанський оптимізм, цей культ ситої, квітучої посередності, нормальності, пересічності.
.....
