Читать книгу Любий друг (збірник) - Ги де Мопассан - Страница 1

Дев’ятнадцяте століття було напрочуд багате на блискучі таланти, на митців, які поправу носили титул великих художників, володарів дум. І коли говорять чи пишуть про найкращі досягнення художньої літератури Франції цієї неповторної доби, серед імен найбільших письменників називають ім’я Гі де Мопассана. У свідомості мільйонів він давно вже посідає місце поруч із Стендалем, Бальзаком, Флобером, Золя, в яких учився, здобутки яких на ниві прози примножував. Тепер, коли з відстані багатьох десятиліть ми можемо оглянути й оцінити в цілому творчий доробок Мопассана, коли суперечки навколо цього письменника відшуміли, а сторінки критико-пасквільних статей, проти нього спрямованих, узялися порохом забуття, коли він витримав найважчий іспит – іспит часом, ми можемо сказати, що він був не просто один з плеяди талановитих письменників, а творець живого і вічного, правдивого й пристрасного мистецтва.

Мопассан прожив коротке життя – неповних сорок чотири роки. З них на активну творчу працю припадає трохи більше десятиліття. Мимоволі спадає думка: скільки він міг би ще створити, які чудові художні можливості лишилися нереалізовані, які думки – нездійснені! Згадаємо, що його великі попередники встигли написати після своїх сорока років: Стендаль – «Червоне і чорне», «Пармський монастир», «Червоне і біле»; Бальзак завершив «Утрачені ілюзії», «Розкоші і злидні куртизанок», створив «Селян», «Кузину Бетту», «Кузена Понса» й багато іншого, Флобер написав такі твори, як «Саламбо», новий варіант «Виховання почуттів», «Бювар і Пекюше», «Три оповідання».

Мопассан не ставив собі такого грандіозного завдання, як Бальзак або Золя. Але його новели й романи разом теж являють масштабну панораму життя Франції, всіх верств і прошарків суспільства у другій половині XIX століття. На сторінках книжок Мопассана так само людно, як на сторінках «Людської комедії» або «Ругон-Маккарів», причому серед сотень персонажів, покликаних до життя творчою уявою письменника, нема жодного, хто не мав би свого виразного обличчя, характеру, манер, способу мислення. Кожний залишається в пам’яті, як залишається в ній образ живої людини, доброго знайомого, навіть приятеля чи ворога. Образ світу у прозі Мопассана завжди чітко зримий, виразний, його можна зіставити з творами образотворчого мистецтва. Якщо шукати для літературних творів письменника аналогій у живопису, то зовнішньо і внутрішньо вони близькі до імпресіонізму та постімпресіонізму, передусім, до раннього Ренуара й Тулуз-Лотрека, якоюсь мірою Сезанна. Знамениті «Їдці картоплі» Ван Гога з їх грубими, викривленими, як вузлуваті кореневища, тілами й темними обличчями, тупими від нестерпного жаху існування, можуть бути блискучою ілюстрацією до багатьох оповідань Мопассана про життя селян. На початку нашого століття видавець Віллар надрукував «Дім Тельє» з репродукціями картин Дега як ілюстраціями. Мабуть, ще переконливіше можуть прозвучати у цій якості праці Тулуз-Лотрека, глибоко співзвучні з багатьма творами Мопассана, своїм фарсовим трагізмом, відкритим болем і жорстокою правдою. Образ мсьє Буало («Мсьє Буало в кафе» Тулуз-Лотрека) – ситої, тупої тварини, що аж лисніє від тріумфу споживача, начебто зійшов зі сторінок Мопассанових новел, які продовжують лінію Флобера у викритті бездуховного, ситого, самозадоволеного обивателя.

Але не тільки цей образно-тематичний перегук, а й умонастрій, ставлення до навколишнього світу взагалі роблять Мопассана близьким до згаданих художників, так само, як ми знаходимо спорідненість у трагічному світосприйнятті невиліковно хворого письменника в останні роки його життя і художника Ван Гога, що так глибоко страждав і так шукав вихід зі свого болю і мук. Мопассанові пейзажі живуть, як картини великих малярів, написані фарбами на полотні. Але в них є й музика, не лише зорові, а й звукові образи. Чи можна забути цей зимовий пейзаж: «Білосніжна волохата завіса, виблискуючи, безупинно спускалася на землю; вона загладжувала обриси й укривала все льодовим мохом; і серед могильної тиші похованого під снігом міста чути було лише якесь непевне й невловиме шамотіння снігу, що, розвіюючись, падав; швидше натяк на шум, ніж самий шум, шелестіння легеньких порошинок, що, здавалося, виповняють простір, встелюють увесь світ». Це уривок з гнівного і сповненого іронії оповідання «Пампушка», з ним Мопассан увійшов у велику літературу.

Або інша картина, як на полотнах великих фламандців: «Двір ферми, оточений деревами, здавалося, спав. У високій траві палахкотіли жовті кульбаби, а трава була соковита, зелена, по-весняному зелена і свіжа. Тінь від яблунь кружком лежала біля їх коріння. На солом’яних стріхах надвірних будов росли іриси з листям, схожими на шаблі, а дахи злегка курилися, начебто волога із стійла і клунь випаровувалась крізь солому.

Наймичка зайшла у повітку, куди ставили вози. За нею, на дні канави, була глибока зелена яма, що вся заросла духмяними фіалками, а за схилами лежала величезна рівнина з перелісками, з полями, де дозрівав урожай і де-не-де видно було купки людей, далеких і маленьких, як ляльки: білі, начебто іграшкові конячки тягли дитячий плуг, за яким ішов чоловік, як колосок, на зріст». Це вже з «Історії наймички», сумної і похмурої історії з несподівано щасливим кінцем.

Щось дуже знайоме звучить в інтонації, манері описувати природу. І справді, в Мопассанових пейзажах, або, точніше сказати, в тому, як вони намальовані, є щось тургенівське, поетичне й прекрасне, як на сторінках «Записок мисливця» або «Першого кохання». Так писати про природу можуть лише поети. Відомо ж, що ці два великих прозаїки (до речі, добрі знайомі) справді писали вірші. Поезії Мопассана колись були недооцінені, пізніші генерації краще, ніж сучасники, відчули їхню образність, емоційну силу і формальну довершеність. Але й тоді, коли автор зайшов з крилатого Пегаса на суворий ґрунт прози, він, однак, бачив, як поет, певні сторінки життя, мабуть, ті, світліші, що розкриваються в посмішці дитини, в красі молодої жінки, в затишку літнього ранку або зимових присмерків.

Мопассан був закоханий у земну красу, в багатство і розмаїття земного життя, буяння фарб, розкіш ароматів, чарівність мелодій. Він мріяв про довершену людину, прекрасну духовно і фізично. Письменник умів захоплюватися гармонією витончених струнких тіл італійських хлопчиків, схожих на бронзові статуетки на тлі небесної блакиті; ніжно-золотавими засмаглими обличчями і важким темним волоссям красунь-мережевниць із Санта-Маргеріта («Мандрівне життя»). І разом з тим він міг збагнути душу старої негарної Кривоніжки, такої благородної в коханні, самовідданість і безкорисливість бідної самотньої перебивниці стільців; чесність і доброту молодого Отто чи веселого щирого коваля, який став батьком маленькому Симону.

Навколишній світ, прекрасне й огидне в ньому письменник сприймав з надзвичайною гостротою. Він був наділений особливою емоційною вразливістю, глибиною сприйняття, завдяки якому «найменше відчування перетворюється на емоцію, і залежно від температури вітру, від запаху землі і від яскравості денного світла ви відчуваєте страждання, сум або радість… Але якщо нервова система не сприятлива до болю, до екстазу, то вона передає нам лише буденні хвилювання і вульгарну вдоволеність» («Мандрівне життя»).

Ця духовна та емоційна вразливість митця, органічне прагнення довершеності, гармонії в житті і людині ставали в непримиренну суперечність з дійсністю, яка оточувала Мопассана. Ницість, бездуховність її були для нього нестерпні, жахливі. Письменник постійно й невпинно шукав прекрасне, а навколо бачив вульгарні фізіономії міщан і буржуа, позбавлені «вищого відблиску людяності», яким навіть мистецтво не може надати оригінальності, власного неповторного виразу.

Мопассан був переконаний, що «єдина справжня слава – це слава, здобута в труді». Праця як пошук, як мислення, як горіння і радість – такою уявляв він собі діяльність людини в суспільстві. Письменник протиставляв творення і руйнування, мирну працю і божевілля війни. З захопленням розповідав він про визначних трудівників літератури Бальзака і Флобера, чия невтомна праця була для нього взірцем, гідним наслідування. Згадуючи у статті про Флобера, як працював його вчитель, Мопассан увесь час порівнює титанічну розумову працю великого митця з фізичною, від чого процес художньої творчості набуває не лише наочності, а й величі: «Він брався до писання: – повільно, безперервно зупиняючись, починав увесь час знову, закреслював, додавав, заповнював береги, вставляв слова впоперек рядків, списував двадцять сторінок, поки закінчував одну, хекаючи, як лісоруб, від важкого напруження думки…»

Та захоплення творчою працею припадало на долю лише небагатьох обранців. Тим людям, які жили і вмирали поруч, у нормандських селах чи паризьких кам’яницях, селянам, ремісникам, служницям, дрібним урядовцям – незмога пізнати натхнення вільного труда. І перед читачем Мопассанових творів постають десятки образів трудівників з руками, скрученими мов вузлувате коріння старих дерев, з незграбними рухами, зігнутими спинами і зморшкуватим обличчям. Все це зробила з ними важка, виснажлива праця, що вбиває молодість, нівечить красу, сушить мозок, перетворює людину на робочу тварину, тупу, замучену, покірну. Як виразно це перегукується з творами українських письменників-сучасників Мопассана, таких як І. Франко або росіян – А. Чехова чи М. Горького.

Величезною силою, що формує людське життя і дарує людині найбільше щастя, вважав Мопассан кохання. Кохання чисте й самовіддане, нерозділене і взаємне, глибоке і примхливе, очищене високою духовністю і гаряче у своїй земній пристрасності, буянні молодої крові. Мопассан був справжнім співцем кохання, але йому, мудрому знавцеві свого суспільства, доводилося надто часто бачити, які низькі, брудні й огидні форми набуває це прекрасне людське почуття у світі власників, у світі, де все має продажну ціну, тобто знецінюється.

Письменникові нерідко дорікали, що на сторінках його творів так багато розповідається про жриць продажного кохання, про почуття по-тваринному грубі, позбавлені благородства й витонченості. І справді, варто порівняти такі Бальзакові образи куртизанок, як Кораллі або Естер, чи створену Дюма-сином постать «дами з камеліями» з вульгарними повіями «Дому Тельє» або багатьох інших Мопассанових творів, щоб відчути глибоку відмінність у зображенні тих і інших. Ніжні, нещасні створіння, здатні на справжнє почуття, грішні ангели з чутливою душею й брутальні у своїй безсоромній відвертості продажні дівки – здається, ціла прірва лежить між цими постатями. Але так лише здається. Мопассан, звичайно, не був першовідкривачем цієї теми в літературі. У Франції він мав давніх попередників, як абат Прево автор «Манон Леско», але саме Мопассан показав проституцію як масове, жахливе у своїй буденності явище, як каїнову печать загальної продажності, морального зубожіння світу грошей, як наслідок бідності, в яких живуть трудящі жінки і які штовхають цих нещасних на панель. «Кожна людська особистість гідна поваги» – ці слова були гаслом Мопассана. Людяне й чисте він шукав навіть у повіях дому мадам Тельє і знаходив у них спотворену, але незгасну жагу материнства, любові, звичайного жіночого щастя. Письменник показував, що в серці знедоленої жінки, яка опинилася на самому суспільному дні й втратила повагу до себе, жевріє іскра гордості й людської гідності, ця іскра, може спалахнути й випалити все нечисте. І тоді розкривається справжнє в людині, краще, що в ній було. І тоді повія Рашель вбиває прусського офіцера за його знущання з честі французьких жінок, а вульгарна утриманка Пампушка стає здатною на патріотичний вчинок («Мадемуазель Фіфі», «Пампушка»).

* * *

Перші переклади Мопассанових творів українською мовою з’явилися ще за життя автора. Починаючи з 1883 року, різні газети й журнали друкують переклади його оповідань, статей, зроблених безпосередньо з перших французьких публікацій. Серед перекладачів, що пропагували творчість французького реаліста, були Марко Вовчок, Василь Щурат, Осип Маковей, Іван Рильський та інші українські письменники. За перших півтора десятиліття з’явилося українською мовою понад сорок творів письменника, які досить широко представляли тематично різні оповідання й статті майстра.

Великим прихильником таланту Мопассана був Іван Франко. Він підготував збірку новел французького прозаїка, що вийшла під назвою «Дика пані» 1899 року. Є певні припущення, що автором передмови до цієї невеличкої збірочки теж був І. Франко. У 1927 році в радянській Україні починають виходити томи майже повного десятитомного видання творів Мопассана українською мовою за редакцією професора Степана Савченка. Переклади для цього видання готували Валеріан Підмогильний, Максим Рильський, Іван Рильський, Людмила Івченкова, Борис Козловський та інші відомі літератори. Важливим вкладом у мопассанознавство була глибока стаття про його творчість, що належала перу С. Савченка. Відтоді твори письменника перевидавалися в Україні десятки разів, великими тиражами, в удосконалених старих або нових перекладах.

* * *

В останній, третій статті Мопассана про Флобера є розповідь про те, як однієї ночі, невдовзі перед смертю, старий письменник у присутності свого учня і друга палив листи й інші реліквії минулих днів. Розповідь дуже сумна. Мопассанові здається, що ціле довге життя згоріло перед ним у полум’ї каміна. Але він розуміє й позитивно оцінює вчинок метра. Особисте життя з його радощами й турботами, з тонкими нюансами у стосунках і почуттях, життя, викладене в щоденниках та листах, незрозуміле для чужих, невтаємничених, не повинно стати предметом їхньої пустої цікавості. Сам Мопассан усіма силами захищав своє життя від набридливої уваги цікавих і нескромних. Одній зі своїх кореспонденток він писав: «У мене перебільшена цнотливість щодо моїх почуттів, така цнотливість, що мене хвилює найменша спроба дізнатися про мої інтимні переживання… сама думка про те, що тінь, в якій я ховаю своє серце, буде освітлена друкованими повідомленнями, викриттями, посиланнями, роз’ясненнями, викликає у мене невимовну нудьгу і нездоланний гнів». Саме тому про життя Мопассана ми знаємо куди менше, ніж про життя багатьох інших митців, його сучасників. Але, звичайно, зусиллями багатьох літературознавців біографія Мопассана досліджена й вивчена як у загальних рисах, так і в окремих деталях.

Мопассан народився 5 серпня 1850 року в Нормандії. Йому дали пишне й довге ім’я – Анрі-Рене-Альбер-Гі, пізніше він називав себе тільки найкоротшим, останнім. Мопассани не вважалися ані старим, ані багатим родом. Дворянська часточка «де» з’явилася перед цим прізвищем лише у XVIII столітті. Вони не мали успадкованих замків і земельних володінь. Батько Гі був біржовим маклером з досить непевним і обмеженим прибутком. Однак у молоді роки в майбутнього письменника виникали деякі марнославні ілюзії щодо шляхетності його роду, і він навіть цілком серйозно намагався реконструювати історію своїх дворянських предків. І пізніше у нього збереглося дещо ідеалізоване уявлення про галантний, яскравий, зухвалий і аристократичний XVIII вік – вік вільних звичаїв, мудрої толерантності, енциклопедичної освіченості й рафінованого кохання, таке чуже вузькому практицизмові й фальшивій показній моральності буржуазного XIX століття. Присмак аристократичного снобізму також де-не-де прослизне у висловлюваннях Мопассана про натовп, про масу, її жорстокість, примітивність її смаків, грубість розваг тощо. Серед суперечностей, притаманних Мопассанові як мислителю і художнику, це одна з них. Вона тим більше впадає в око, що в основі своїй світогляд письменника був гуманістичний і демократичний.

Життя батьків Мопассана не склалося. Вони розлучилися, коли Гі було всього дванадцять років, а його брату Ерве ще менше. Виховання синів лягло на плечі матері. Лора Ле Пуатвен спромоглася завоювати щиру любов і повагу старшого сина, який став її гордістю. До останніх днів Мопассана вона залишалася другом, порадницею і довіреною всіх його задумів і планів. Мати була доброю й розумною вихователькою, тонко розуміла душу сина, вміла спрямувати його бурхливу енергію в русло художньої творчості. Її брат Альфред Ле Пуатвен, що рано помер, у молоді роки товаришував з Гюставом Флобером. Флобер назавжди зберіг ніжну пам’ять про Альфреда, лишився другом його родини. І коли на початку 70-х років до нього прийшов молодий Мопассан, який чимось нагадував свого покійного дядька, Флобер переніс на нього любов і симпатію.

Після недовгого перебування в духовній семінарії, де життя здавалося юному Гі нестерпним, мати віддала, його до Руанського ліцею. Хлопець був здібним учнем, часто його успіхи в навчанні відзначалися високими балами. Але найважливішим для подальшої письменницької долі було те, що в Руані вчителем французької літератури й напутником Мопассана став поет Луї Буйле, і перші літературні спроби Мопассана були поетичними.

Після закінчення ліцею Гі вступає в Канні на факультет права. Але в цей час спалахує франко-прусська війна. Мопассанові не довелося пізнати принади студентського життя, він став до лав війська і пройшов з французькою армією важкий шлях відступу, переживши всю гіркоту поразки.

Враження дитинства, прожитого в Нормандії, виявилися напрочуд яскравими і тривкими. Міцна пам’ять письменника зберегла в найдрібніших подробицях картини нормандської землі, обличчя, характери, історії її жителів – рибалок, селян, служниць і наймитів, сільських кюре і жебраків, корчмарів і власників родових маєтків. До речі, і в роки зрілості він не поривав своїх зв’язків з краєм дитинства, часто бував у Етрета. Нормандія знайшла в ньому свого співця й побутописця, люблячого сина й гіркого критика. Сильними й болючими виявилися і враження воєнних місяців. Починаючи з першої знаменитої новели «Пампушка» і до останнього, незавершеного роману «Анжелюс», Мопассан постійно повертається до подій франко-прусської війни й окупації рідної землі. В ці тяжкі для Франції дні він особливо яскраво побачив, яким різним є ставлення до вітчизни простих людей і представників заможних класів, вищих верств суспільства. Саме бідарі люблять свою сувору до них батьківщину, захищають її в похмуру годину ворожої навали, саме їм притаманне розвинене почуття честі й національної гідності. Ця думка, вистраждана й пережита, лягла в основу багатьох новел і нарисів письменника («Пампушка», «Мадемуазель Фіфі», «Стара Соваж», «Дядько Мілон» та інші). Після закінчення війни і звільнення з військової служби Мопассан оселився в Парижі. Треба було десь служити, аби заробити на життя. З великими труднощами Мопассан зміг влаштуватися на посаду урядовця морського міністерства, через п’ять років – домогтися переведення в міністерство освіти.

Всупереч усьому нецікавому й нудному, чим було заповнене життя Мопассана з дев’ятої ранку до шостої-сьомої вечора, коли він мусив тягти виснажливу бюрократичну лямку, 70-і роки дали йому дуже багато і, може, були найщасливіші в його житті. Саме в цей період він зблизився з Флобером, і той став його вчителем в царині літератури, другом, якому можна було розповісти про все добре й погане, попросити поради, підтримки, просто підбадьорливого слова. Жвавий і темпераментний юнак мав багато друзів і подруг, закохувався і кохав, брав участь у веселих і пустотливих розвагах своїх однолітків.

Сучасник Гі де Мопассана художник-імпресіоніст Едуард Мане 1874 року намалював відоме полотно «На воді». На картині зображено молодого чоловіка і жінку в човні, що пливе по яскраво-блакитній воді, прозорій від щедрого світла. Молодий чоловік засмаг на сонці, його загоріла шкіра гарно контрастує з легким білим одягом. З-під солом’яного капелюха дивляться уважні очі. Цю життєрадісну, пройняту настроєм молодості картину Мане намалював у Аржантейлі, містечку на березі Сени, де в ті роки селилися влітку молоді художники, де завжди було цікаво й весело і де створено так багато гарних полотен.

Молодий Мопассан пристрасно захоплювався водним спортом. Кожної неділі, а часто після роботи і в будень, він плавав у човні по Сені в околицях Парижа – Аржантейлі, Бужівалі, Пуасі. І хоч молодий чоловік на картині Мане, певна річ, не Мопассан, він дуже схожий на письменника, яким той був у ці роки. Картина передає те здорове і світле світосприймання, що було характерне для письменника в перший період його життя і творчості. Пізніше він написав багато оповідань, пов’язаних із життям Сени. Поетичні пейзажі річки – чарівної в сліпучі літні дні, загадкової й похмурої вночі, під покровом туману, смішні історії невдах-рибалок, пригоди молодих веслярів та їхніх легковажних подруг, гучні й галасливі розваги у прибережних ресторанчиках (згадаймо ще одну картину «Сніданок веслярів» Огюста Ренуара), кумедні зіткнення веселих і зухвалих представників богеми й статечних буржуа, що в неділю вибиралися на лоно природи, все це кольорове, веселе, гомінке, живе в новелах Мопассана, як свіжі пахощі води й риби, димку від багаття й соковитої зелені. Згадуючи про свою юність, письменник писав, що тоді він мав лише одну пристрасть – Сену. І справді, він віддавав їй багато часу, досягнув неабияких успіхів у веслярстві. Але вже в цей час справжньою його пристрастю була література.

* * *

Протягом сімдесятих років Мопассан постійно буває в домі Флобера, листується з ним, віддає на його суд свої рукописи. Суворий і вимогливий метр призвичаював учня працювати регулярно, щодня. Він учив: «Для художника існує лише одна засада: жертвувати всім заради Мистецтва». Для Флобера мистецтво завжди писалося з великої літери. Такого ж самовідданого служіння мистецтву, такої ж поваги до нього він вимагав і від Мопассана. Перша стаття, надрукована молодим письменником у жовтні 1876 року, була присвячена Флоберові. Мопассан захоплюється стилем Флобера, точніше, повною єдністю форми й змісту в його творах, називає його великим, геніальним письменником, підкреслює, що він «насамперед художник: це значить – письменник об’єктивний». Для Флоберового учня в цей час об’єктивність, безсторонність значать дуже багато, здаються першим, основним досягненням майстра літератури. Але, як доводить уся пізніша творчість Мопассана, його розуміння об’єктивності художника рівнозначне правдивості і аж ніяк не означає байдужості до зображуваної постаті чи проблеми. Лише в перших ранніх творах ми майже не відчуваємо власного ставлення митця до обраної теми. Саме це викликало негативну оцінку новел, зібраних у першій книзі «Дім Тельє», з боку Льва Толстого. Він закидав молодому авторові нерозуміння того, що є добром, а що злом, моральну байдужість. Можна сказати, що його докори були викликані прагненням Мопассана до абсолютної об’єктивності, бажанням будь-що уникнути особистого зацікавлення чи, краще сказати, нав’язування власних оцінок читачеві. Але при уважному читанні ми все одно розуміємо, як саме ставиться новеліст до своїх героїв. Іронія, якою пройняті «Пампушка» чи «Дім Тельє», вже й є оцінкою, виключаючою стерильну безсторонність.

У наступних збірках новел Мопассан позбувається уявної безсторонності. Він не тільки передає всіма художніми засобами твору своє ставлення до подій і осіб цього твору, а й втручається в багатьох оповіданнях у розповідь, дає своє тлумачення, емоційне роз’яснення своїх поглядів, так би мовити, «відкритим текстом», удаючись до авторських відступів, що часто мають публіцистичний характер.

У своїй першій статті – блискуче написаному панегірику майстерності Флобера, Мопассан викладає власні погляди на мистецтво, багато в чому близькі до поглядів Флобера. «Першою турботою художника має бути прагнення краси, бо краса сама по собі є істиною, і те, що прекрасне, завжди правдиве, тоді як те, що правдиве, може і не бути прекрасним». Друга турбота – це пошуки точного слова, абсолютного відповідника думці. Молодий письменник багато разів чув від свого вчителя, що «яке-небудь явище можна висловити лише одним способом, визначити лише одним іменником, схарактеризувати лише одним прикметником, оживити лише одним дієсловом». Пізніше Мопассан підкреслював, що за Флобером «письменник має бути дзеркалом явищ дійсності – таким дзеркалом, яке, відтворюючи їх, надає їм той невимовний, майже божественний відблиск, в якому полягає сутність мистецтва». Автор художніх творів, на його думку, не тільки віддзеркалює все, що його оточує, а й надає йому нових якостей, які є специфічно мистецьким відтворенням дійсності. Під пером майстра вона набуває нової виразності й громовитості, стає узагальненням багатьох спостережених художником фактів, їхньою квінтесенцією. «Письменник показує лише суть подій, що йдуть одна за одною… вибирає лише їхні характерні риси й сполучає, співставляє ці риси так, щоб найкраще сприяти шуканому ефектові, аж ніяк не переслідує мету будь-якого повчання». Він наголошував: «Флобер не уявляв собі, щоб зміст міг існувати поза формою або форма поза змістом».

Багато чому навчився молодий письменник-початківець і від знаменитого друга Флобера І. С. Тургенєва. Мопассан захоплювався Тургенєвим, присвятив йому три статті, кілька разів згадував у своїх художніх творах. Молодому письменникові дуже імпонувала манера Тургенєва-романіста, який відмовився від побудови роману «на інтризі, з драматичними штучними комбінаціями, вимагаючи, щоб давали «життя», тільки життя – «шматки життя» без інтриги й беззубих пригод».

З середини 70-х років Мопассан починає писати не лише вірші, а й прозові і драматичні твори. У цей час у газетах вийшла низка статей Мопассана і кілька його новел. Усе це було надруковано під псевдонімами. Більшість статей присвячені літературі. І пізніше Мопассан писав про нові твори французької літератури або переклади з іншомовних літератур французькою мовою. Літературні статті Мопассана позначені тонкими й глибокими спостереженнями, вмінням вихопити найсуттєвіше в тому чи іншому літературному напряму чи творчості того чи іншого письменника.

Мопассан вважав себе одним із художників, які повстали проти пишномовності і штучності романтизму, реалістом, причому реалізм він розумів як неминучу реакцію проти романтичного духу, проти «солодкуватої чутливості, яка замінює романтикам розум».

У своїй статті «За читанням» (1882) Мопассан сформулював думку, яку можна розглядати як своєрідне кредо письменника: «Чи є що-небудь більш хвилююче, більш приголомшливе, ніж життєва правда?». В іншій статті («Вечори в Медані») він писав: «єдино об’єктивними є лише Людська істота і Життя, і ми повинні їх розуміти і відтворювати як справжні художники. Якщо ми не можемо дати їхнє точне і водночас художнє зображення, значить, у нас бракує таланту». В другий половині 70-х років Мопассан зближується з письменниками кола Золя. Їх багато що об’єднує. Мопассан писав, що занадто довго в поезії оспівувались лише зірки, дівчата, весна і квіти, ідеалізація була провідною рисою літератури. Тому потяг натуралістів до зображення похмурих, а то й брудних сторін життя, «покидьків» є лише природним протестом проти столітнього засилля ідеалістичної школи. Він розглядав як цілком виправдану полемічну крайність, пристрасть письменників, близьких до Золя, до зображення декласованих, суспільних типів, як спробу «звільнитися від літературних забобонів» романтики, всіляких заборон і табу на зображення темних моментів дійсності. Мопассан вважав, що Золя вирізняється серед інших письменників активністю думки, прагненням усього нового, що він справжній революціонер у літературі. Однак на його думку, натуралісти, на відміну від своїх попередників – реалістів типу Бальзака або Флобера, намагаються відтворити саме життя з допомогою справжніх фактів, які вони збирають всюди, – збирають неймовірно вперто, – блукаючи, вистежуючи, розшукуючи, з мішком за плечима, як ганчірники. Тож-бо їхні романи часто виявляються лише мозаїкою з фактів, що сталися в різних місцях, фактів, причини яких не схожі, а значення різне, що позбавляє роман, де вони зібрані, правдоподібності і тієї єдності, якої передусім повинен прагнути письменник. Дослідники творчості Мопассана знаходять помітні впливи натуралізму в першій збірці його новел. Кращі з художніх надбань цієї течії автор «Любого друга» використав і в пізніших своїх творах.

Дружба Мопассана з Золя та іншими молодими літераторами сприяла написанню його першого широко відомого твору новели «Пампушка», яка увійшла в збірник «Вечори в Медані», де були надруковані оповідання Золя, Гюїсманса, Сеара, Енніка, Алексіса. Всі ці новели об’єднані спільною темою франко-прусської війни.

Флобер перед смертю (травень 1880 р.) ще встиг утішитися успіхом свого учня. Прочитавши «Пампушку», він захоплено писав у листі до Мопассана: «Мені не терпиться сказати вам, що я вважаю «Пампушку» ш е д е в р о м… Це оповідання залишиться, можете бути певні». Флобер з його бездоганним смаком не помилився, на «Пампушку» чекала почесна доля найвідомішого твору Мопассана.

Ця новела може бути зразком того, як опрацьовував Мопассан життєвий матеріал, як він будував сюжет, якими засобами розкривав характери персонажів, змальовував пейзаж, нарешті, зразком іронічного, і навіть сатиричного зображення суспільних відносин буржуазної Франції. Дуже часто Мопассан використовував як сюжети своїх оповідань розповіді рідних, друзів, знайомих про різні життєві епізоди, цікаві смішні або сумні випадки. Історію, взяту в основу «Пампушки», Мопассан почув від свого родича Шарля Корд’ома. Той сам був один із учасників цієї історії. Кожний з персонажів мав своїх реальних прототипів. Так, наприклад, прообразом Пампушки була руанська утриманка Аидрієна Легей, а сам Корд’ом правив письменникові за модель для образу республіканця Корнюде. Вірний настановам своїх вчителів, Мопассан відкинув усе другорядне і несуттєве, загострив ситуацію, зробив її драматичнішою, напруженішою, узагальнив в окремому, майже анекдотичному епізоді характерні конфлікти французького суспільства взагалі і епохи франко-прусської війни зокрема. В невеличкому, по-суті, конфлікті між повією Елізабет Руссе, на призвісько Пампушка, з одного боку, і прусським офіцером та її супутниками по диліжансу, французами, – з другого, письменник зумів показати і справжній патріотизм простої жінки, і лицемірну, наскрізь фальшиву моральність вищих верств, їхню байдужість до долі вітчизни, шкурність їхніх інтересів і брутальну зухвалість мілітариста-загарбника.

Характеристика кожного героя складається найчастіше з кількох слів, але цих слів («єдино точних») достатньо для того, щоб перед нами як живі постали і подружжя Луазо: він – колишній прикажчик, хитрий ділок, – і вона «дебела дама з різким голосом і рішучою вдачею»; і два інших подружжя – граф і графиня де Бревіль та фабрикант Каре-Ламадон і його молоденька гарненька дружина. Лише одна фраза про пана Каре-Ламадона, так само як одне речення про пані Каре-Ламадон, із великою силою іронії передають саму сутність цих двох людей: «За весь час імперії він очолював лояльну опозицію з єдиною метою одержати згодом більше за приєднання до того устрою, з яким він боровся, за його власним висловом, благородною зброєю. Пані Каре-Ламадон, куди молодша за свого чоловіка, була втіхою для призначених у руанській гарнізон офіцерів з порядних родин». Компанію доповнюють дві черниці і рудобородий Корнюде – «демократ, страховище всіх шановних людей». І до Корнюде перо письменника безжальне. Згадаймо нищівну характеристику, яку дав йому автор: «Років зо двадцять він купав свою величезну руду бороду в келихах по всіх демократичних кав’ярнях…. і нетерпляче ждав запровадження республіки, щоб обійняти якусь посаду, вислужену стількома революційними частуваннями». Розвиток подій в оповіданні не змінює характеристик-оцінок, а тільки розкриває вже дані характери в дії. Читача не чекає несподіванка, коли йдеться про цих людей. З зернятка бур’яну не може вирости троянда. Так охарактеризовані на початку новели персонажі не можуть виявити якихось позитивних рис і почуттів.

Щодо самої постаті Пампушки, то тут діє інший закон художності. Цей характер сповнений суперечностей, і тому в новелі він несподівано повертається до читача своєю новою ясною і чистою гранню. Розбещена жінка, яка звикла до своєї жалюгідної ролі, і хоч не втратила цілком природної сором’язливості, але не відчуває глибини свого падіння і не страждає від цього, – раптом стає здатною на опір зухвалим домаганням прусського офіцера. Лише бажання допомогти супутникам, чесна наївність Пампушки і хитрі підступи всіх цих Луазо, де Бревілей, набожних черниць примушують її погодитись провести ніч з огидним їй пруссаком.

Мопассан навмисне протиставляє представникам вищих суспільних верств не чисту й чесну жінку, а повію, домагаючись цим розв’язання кількох завдань. По-перше, він показує, що багаті й імениті пасажири диліжанса, які тікають з обложеного німцями Руана, морально нижчі від повії. По-друге, вірний своїм переконанням, письменник знаходить людяність там, де, здавалося б, марно її шукати, – в душі продажної жінки. По-третє, він кидає виклик банальним забобонам, руйнує повагу до сильних світу цього і захищає гідність упосліджених, викинутих за борт суспільства. Важливим для розуміння задуму новели є заспів до неї, де Мопассан критично й іронічно змальовує відступ французької армії, розгубленість обивателів, боягузтво власників-буржуа, їхню улесливість і схиляння перед ворогом заради збереження власного майна.

Дуже виразне закінчення новели. Частково повторюється вихідна ситуація. На початку новели, коли подорожніх охопило почуття голоду, Пампушка щедро поділилася всіма запасами їжі, які вона передбачливо захопила із собою. Після того, як бідна жінка перенесла таку важку й ганебну для неї ніч з пруссаком, їй було не до лаштування в дорогу. Засмучена, принижена, вона не взяла з собою харчів, і ось замість вдячності всі її супутники з огидою відвертаються від неї. Смачно поглинаючи припасене, вони не дивляться в той куток карети, де гірко ридає Пампушка. А розкішний ловелас Корнюде з незалежним виглядом насвистує «Марсельєзу». Щоправда, в його «Марсельєзі» є виклик. Це своєрідна помста, може, наївна й смішна, але помста супутникам.

У «Пампушці» виявилась одна яскрава риса творчої вдачі Мопассана. Гнів, іронія, критична злість не можуть заступити соромливої ніжності, прихованого, але активного співчуття до нещасної ображеної людини, притаманних кращим творам письменника. Цікаво відмітити, що найчастіше ці тендітні почуття Мопассан виявляє у творах, присвячених жінкам. Згадаймо такі новели, як «Міс Гаррієт», «Кривоніжка», «Івета», «Перлина», романи «Життя» або «Монт Оріоль».

Можна сказати, що після публікації «Пампушки» Мопассан прокинувся знаменитістю. Ті труднощі, які отруювали його молодість, зникли. Але прийшли нові, важкі випробування. Слава вимагала щоденних жертв. Мопассан повинен був безперервно, напружено працювати. Починаючи з 1881 року, він видає щорічно кілька книжок, збірки новел, романи, нариси.

Десять років інтенсивної творчої праці, подаровані Мопассану долею, були також роками цікавих подорожей. Він об’їздив мало не всю Францію, пройшов пішки сотні кілометрів, не з вікна карети, а зблизька розглядаючи красу рідної землі. Десятки гарних пейзажів в його творах змальовані з величезною майстерністю, точністю і художньою свободою, це справжні картини з натури. Він видав книжки нарисів «Під сонцем», «На воді», «Мандрівне життя», різні тематично і за формою, побудовані на матеріалі численних подорожей письменника.

Розглядаючи ці книжки нарисів Мопассана в цілому, бачиш, як багато він зробив для цього літературно-публіцистичного жанру, скільки знахідок, більше того, принципових художніх рішень увійшли у творчий арсенал пізніших авторів подорожніх нарисів, жанру, який набув у ХХ столітті небувалої популярності.

Французька література знає багато справжніх трудівників. Всім відомо, скільки працював Бальзак, яким невтомним у своїй літературній роботі був Флобер або Золя. Але, мабуть, Мопассан лишається неперевершеним у працьовитості, самовідданій невпинній творчості. Майже щороку він видавав понад тисячу сторінок, ставлячи своєрідні письменницькі рекорди. Це напруження було шкідливим для здоров’я митця, до якого він давно вже ставився безжально.

«Ви провадите трудове життя, котре вбило би десяток звичайних людей. Ви опублікували двадцять сім томів за десять років, і ця шалена праця пожерла ваше тіло». Ці слова відомого професора медицини, сказані Мопассану у 1890 році, мабуть, найточніше передають причини його захворювання. Професор додає: «В даний момент тіло мститься на вас, паралізуючи діяльність мозку». Неможливо без душевного болю читати останні листи художника до лікарів і друзів: «У мене жодної послідовної думки, я забуваю слова, всі назви, а маячня і смуток роздирають мене… Я не можу писати, я більше не бачу; це крах мого життя…»

Першого дня нового 1892 року Мопассан відвідав свою матір. Він був збуджений, не слухаючи умовлянь старої матері, утік з її дому невідомо куди, а вночі намагався вбити себе. Починаючи з цієї страшної ночі, Мопассан вже не приходив до свідомості. Ще півтора року жило його тіло, але розум був мертвий.

6 липня 1893 року великого художника не стало.

* * *

Гі де Мопассан був письменником, який не обмежувався лише одним-двома улюбленими жанрами. Але світову славу він завоював передусім як новеліст і автор романів. Існує усталена думка, що він був одним з найбільших зарубіжних новелістів XIX століття. Плин часу лише підтверджує слушність цієї думки.

1881 року вийшла перша збірка новел письменника «Дім Тельє». В наступному (1882) – друга – «Мадемуазель Фіфі», а далі щороку Мопассан видає дві, три, чотири книжки. Найпліднішими були 1884, 1885 та 1886 роки. За цей короткий проміжок часу вийшли збірки «Місячне сяйво», «Міс Гаррієт», «Сестри Рондот», «Івета», «Казки дня і ночі», «Туан», «Добродій Паран», «Маленька Рок».

Загадом Мопассан написав близько трьохсот новел, об’єднаних у півтора десятки збірок. Три збірки були видані після смерті письменника, в них увійшли ті твори, які він не перевидавав за життя. Мопассан старанно добирав оповідання до кожної збірки. Він намагався об’єднати твори, близькі за настроєм, але водночас уникнути монотонності. Тому в збірках переважно гумористичних, таких як «Бекасові казки» або «Сестри Рондолі», ми зустрічаємо твори драматичного або елегічного звучання, а серед серйозних і сумних новел таких книжок, як «Міс Гаррієт» чи «Місячне сяйво», є твори з оптимістичним, світлим, а то й жартівливим настроєм. Взагалі домінанта творчість Мопассана розвивається від життєрадісного до похмурішого і песимістичнішого. Не випадково остання збірка новел має промовисту назву «Марна краса». Для такого розвитку були і суспільні, і особисті причини.

Вище вже згадувалися провідні теми творчості Мопассана взагалі і його новелістики зокрема. Це теми війни, страждань і смерті, які вона несе людям; життя представників різних суспільних класів і прошарків, кохання, щастя чи нещастя в шлюбі, вірності і зради, самотності людини. Темою багатьох новел є доля жінки в суспільстві і сім’ї, доля людей, які опинилися за межами суспільства, калік, жебраків, повій. Буржуазні й аристократичні звичаї в столиці й провінції, релігія і її вплив на людей, історії священиків, ескізи яскравих людських характерів, психологічні феномени і аналізи хворої психіки, жартівливі сценки й анекдоти – все це розмаїття становить те, що ми називаємо новелістикою Мопассана.

Новели про франко-прусську війну, першою серед яких була «Пампушка», лише умовно можна видокремити і об’єднати за цією єдиною темою. В «Пампушці», «Мадемуазель Фіфі», «Старій Соваж», «Дядькові Мілоні» головне – любов до вітчизни, яка підіймає людину, робить її здатною на мужній і благородний вчинок.

У «Двох приятелях», «Причинній» – це зображення тупої жорстокості ворога, ненависть до війни, що вдерлася в життя мирних спокійних людей і зруйнувала його. Всі ці оповідання написані в драматичній і швидкій манері, хоч і не без іронічних акцентів. А в таких новелах, як «Пригоди Вальтера Шнаффса» або «Полонені», переважає гумор характерів чи ситуацій. Вони спрямовані не тільки і не стільки проти пруссаків, як проти боягузливих французьких буржуа-ополченців, хвалькуватих брехунів, що хизуються своїми уявними подвигами. В усіх оповіданнях із часів програної Францією війни Мопассан дуже чітко проводить лінію між простими солдатами-німцями, селянами або ремісниками, яких війна відірвала від рідних домівок, від роботи, і їхніми бундючними офіцерами-садистами, ніколи не підмінює соціальну оцінку шовіністичними забобонами.

Велику групу становлять новели з селянського, чи ширше, – народного життя. Сюди треба віднести і оповідання про рибалок, ремісників, дрібних службовців тощо. Мопассан часто пише про «ідіотизм» сільського життя («Історія наймички», «Хрестини» і багато інших). Через більшість оповідань на цю тематику проходить образ діда з тілом, висушеним безнастанною працею, або тупої баби, забитої важким життям, темної, недовірливої, боязкої. Під страшною владою власності спотворюються людські душі, кам’яніє серце. І корчмар Шіко споює стару Маглуар, щоб скоріше заволодіти її землею («Барильце»); аби не витрачати грошей на дармоїда, дружина примушує паралізованого чоловіка висиджувати курчат («Туан»); скупий селянин підіймає шматок мотузки на дорозі і стає жертвою підозри у крадіжці («Шворка»). Скупість робить селян жорстокими і безжальними, вони цькують жебраків, калік, людей, нездатних до праці («Сліпий», «Жебрак»), а брат ризикує життям брата, не рятує його від каліцтва, щоб не втратити нові рибальські сіті («На морі»).

Так Мопассан не приховує похмурих і страшних сторін селянського побуту, життя народних низів. Але разом з тим в жодному середовищі він не знаходить стільки сердечної теплоти, людяності, природності, справжніх щирих почуттів, як у середовищі простих людей. Темна наймичка самовіддано любить свою нешлюбну дитину («Історія наймички»), молодий сільський коваль стає татом маленькому безбатченкові («Симонів тато»), годівниця своїм молоком поїть вмираючого від голоду безробітного («Ідилія»), хлопець, кохана дівчина якого вийшла заміж за іншого, приймає в неї пологи, рятує матір і дитину («Дочка Маргена»), молодий фермер Отто після смерті свого батька щиро, від усього серця допомагає бідній дівчині, батьковій коханці, і їхній нешлюбній дитині («Батько і син Отто»).

Саме прості люди уміють кохати, стати в коханні вище забобонів і фальшивої моралі («Симонів тато», «Батько і син Отто», «Буатель», «Фермер», «Перебивниця стільців», «Кривоніжка»). Неправда, що прості люди байдужі до страждань, примітивні у своїх почуттях. Може, вони не вміють демонструвати горе і скорботу або не мають часу віддаватися стражданням, їхнє життя надто суворе і не дає їм хвилини для роздумів і плачу, але це не значить, що вони не страждають глибоко і боляче («Голодна кутя», «Старий Амабль», «Солдатик», «Дочка Мартена»).

Багато разів у новелах і нарисах Мопассан із великим болем пише про нестерпне існування тисяч бідняків, животіння, недостойне людини. Згадуючи смерть двох селянок, матері й дочки, він вигукує: «Життя! Життя! Та що це таке? Ці дві нещасні, котрі завжди спали на соломі, їли чорний хліб, працювали як воли, страждали від усіх напастей, які лише можливі на землі, тепер повинні вмерти! В чому їхня провина?» («На воді»). А в новелі «Та, що присипляє» в письменника з глибоким співчуттям вихоплюються такі слова: «Коли б ви бачили, як вони приходять вмирати! Ці старі в лахах, ці люди, що місяцями страждали від злиднів, шукали їжу на смітнику, як собаки». Мопассан, письменник з оголеними нервами, передавав страждання нещасних і гнаних, як власні. Він мучився докорами сумління, коли думав про свій добробут і біду інших.

Письменник добре знає дрібні радощі і велике горе маленької людини, затурканої, забитої, як отой урядовець з новели «Прогулянка», що провів усі свої дні від юності до старості в темній вогкій комірчині якоїсь установи і повісився одного погожого весняного дня, коли замислився над змарнованим життям. Доля дрібного службовця, що стоїть на найнижчому ступені бюрократичної драбини, викликала жалість і співчуття письменника, іноді забарвлені гумором («Неділі паризького буржуа», «Верхи»). Разом з тим він саркастично висміює великих риб затхлого болота бюрократії і сміється з огидної політичної метушні, гонитви за чинами і відзнаками, з кар’єризму.

Млявий побут міщан пробуджує в душі Мопассана не співчуття, а гнів і гіркоту. Трагедійної сили досягає новела «Мій дядько Жуль» про міщанську родину, яка всі свої надії покладала на багатство дядька, що має повернутися з Америки. Коли виявляється, що Жуль не розбагатів, що він нещасний жебрак, розчаровані родичі тікають від нього, як від чуми. Речі стають ціннішими за людське життя. І ось дружина дрібного чиновника, яка єдиний раз побувала на пишному балі і на своє нещастя загубила там позичене діамантове кольє, руйнує своє здоров’я, перетворюється на жалюгідну стару жінку, щоб сплатити борг.

З кількісного погляду найчисленніші новели присвячені стосункам в буржуазній чи аристократичній родині. Мопассан без кінця варіює тему шлюбу без кохання, зведеного на користі й розрахунку. Нема нічого дивного, що такий шлюб нещасливий і нетривкий, а подружні зради – брудна норма сімейного життя. Заради багатої спадщини чоловік-чиновник не лише заплющує очі на зраду дружини, а й сам приводить їй коханця («Спадщина»). Дізнавшись про велику спадщину дорогоцінностей, які належали його коханій дружині, вдівець легко втішається і забуває про те, що всі ці блискучі прикраси покійна жінка здобувала, зраджуючи його з багатими коханцями («Дорогоцінності»). Освічений пан Пасьянс пишається розкішшю свого житла, добробутом, гостинністю. Його житло – дорогий дім розпусти, а початок своєму багатству він поклав, продаючи тіло своєї дружини і її сестри («Приятель Пасьянс»). Молода жінка обдурює чоловіка з огидним дідом, бо той генерал і це лестить її самолюбству («Вечір»).

У світському середовищі адюльтер – це спосіб розважитись, заповнити порожнечу розкішного й бездіяльного існування («Поліно», «Засувка», «Кімната ¹11», «Визнання», «Сповідь», «Побачення»). Аристократичні дами за своєю моральністю не відрізняються від повій («Зустріч», «Біля ліжка», «Баронеса», «Кивок»). Святенництво, лицемірство поєднуються в середовищі власників з грубою розпустою і огидними пороками («Могильниці», «Дім Тельє», «Заступник»). Жертвами морального зубожіння буржуазного суспільства є сотні і тисячі нещасних жінок, які за шматок хліба, за теплий куток продають свою ласку («У Різдвяну ніч», «Одіссея одної повії», «В порту»).

Мопассана хвилює доля нешлюбних дітей («Шафа», «Дитина»). В його новелах часто звучить мотив розплати за байдужість і егоїзм, з яким багатий пан покинув колись свою кохану просту дівчину, не турбуючись долею власної дитини («Син», «Дюшу», «Маслиновий гай»).

Окрему групу становлять новели, в яких Мопассан говорить про трагічну самотність людини в жорстокому світі егоїзму. Сповнені глибокого хвилювання і болю, ці твори ятрять серце своєю сумною правдою. Такі новели, як «Міс Гаррієт» чи «Королева Гортензія», належать до кращих гуманістичних творів світової літератури. Є серед новел Мопассана ліричні шедеври, твори про красу кохання, про світлу мрію людської душі («Місячне сяйво», «Продається»). Поряд з ними особливо похмуро виглядають оповідання про людську низцість, безглузду брутальність, збочення і злочини («Пані Батіст», «Маленька Рок», «Осел», «Муарон», «Сповідь», «Денщик», «Потопельник»). У численних новелах про релігію, церкву та її слуг Мопассан постає перед нами як атеїст, який бореться проти релігійного фанатизму («Стрибок вівчаря»), широко й гуманно трактує питання віри, засуджує целібат, що позбавляє священика сім’ї, робить його самотнім чи штовхає на приховані зв’язки з жінками («Хрестини», «У вагоні», «Маслиновий гай»), весело сміється з релігійних забобонів священицтва («Мощі», «Нормандець», «Мій дядько Состен», «Сповідь Теодюля Сабо», «Обранець пані Гюсон»).

Більшістю своїх новел Мопассан заслужив високе звання майстра і вчителя. Кожний письменник, що звертається до цієї прозової форми, багато чого може навчитися в автора «Пампушки». Це й величезна праця над словом, старанний добір найвдячнішого, повнозначного, це прагнення досягти короткості й стислості речення, енергійного, напруженого, місткого. Це найсуворіший добір головного, типового в слові, образі, характері, ситуації. Це вміння сконцентрувати в одній події, в різкому зіткненні характерів найважливіше, що є суттю явища чи індивідуальності, вміння на кількох сторінках створити драматичне напруження, що породжує в сприйнятті читача блискавку думки. Це абсолютна достовірність кожної деталі, яка сполучається з переконливою правдою цілого. Це хист без нав’язливого моралізаторства, повчань, пояснень, хист передати читачеві свою моральну оцінку через іронію чи ліричний поетичний тон, через своєрідний заспів – обрамлення або через особу оповідача. Майстерність Мопассана-новеліста була предметом багатьох студій. І все одно не все ще вивчено в цій безцінній скарбниці художнього досвіду. Важко, а може, й неможливо вивчити вплив великого майстра на багатьох письменників, які могли б назвати себе його учнями, як він шанобливо і вдячно називав себе учнем Флобера, Тургенєва, Золя.

Перший роман Мопассана має назву «Життя» (1883). Він дуже скромний, простий, нейтральний і одночасно всеосяжний. Існують різні тлумачення задуму автора. Так, Лев Толстой, якому роман дуже подобався і навіть примусив його кардинально переглянути свій спочатку надто критичний погляд на Мопассана, вважав, що це історія чарівної, чистої жінки, загубленої тваринною хтивістю. Висувалась думка, що це роман про зміну старої аристократичної культури, зв’язаної з ідеями Просвітництва, гуманістичними ідеями XVIII століття, новою – буржуазною, вузькою, сповненою практицизму і вульгарності. Підкреслювався історизм твору.

Є багато інших спроб вирізнити аромат найсуттєвіше, провідне. Але цей твір саме тим і хвилює людські серця, що він багатоплановий, а не однозначний, в ньому існує кілька ідейно-тематичних шарів, кілька головних думок, проблем, тісно пов’язаних між собою.

У романі є й забарвлена смутком розповідь про зубожіння і загибель старого дворянського роду, й історія нещасливого шлюбу життєво недосвідченої, ніжної, лагідної, доброї жінки з брутальним, скупим, аморальним чоловіком, її болючих розчарувань у коханні, в чеснотах обожнюваної матері, в синові, в усьому, що становило сенс її буття. Широко звучить у книжці тема віри, тема релігії. З непримиренною гостротою засуджує автор церковницьку нетолерантність, антигуманність жорстокого фанатизму, спрямованих проти природного в людині. Але всього цього було б, мабуть, замало для того високого хвилювання, чистої скорботи, яку викликає роман.

У долі милої, безпорадної Жанни письменник зумів за індивідуальним побачити загальнолюдське. Скільки вічно юного в сцені тієї щасливої ночі, коли Жанна після монастирської школи повертається в рідні «Тополі» і стоїть замріяна біля вікна. Весь світ напоєний для неї молодою радістю, вірою в майбутнє щастя, трепетним передчуттям кохання. Мимоволі згадується інша молода дівчина, що в пориві щастя простягає руки в ясну ніч, – Наташа Ростова. Вони подібні одна до одної у своїй юній жазі прекрасного, щасливого, у своїй вірі в те, що життя повинно бути чудовим, в жазі природній, майже інстинктивно притаманній кожній молодій людині.

Жанна переживає те, що випадає на долю більшості жінок, більшості людей – щастя материнства, горе від смерті батьків. І на тих сторінках роману, де Мопассан розповідає про муки самотності, про довгі дні чекання на вісточку од сина, про спогади минулого, якими втішається Жанна, крізь індивідуальне прозирає загальнолюдське, що змушує серце читача бриніти співчуттям і розумінням. Саме в цьому плані назва роману «Життя» набуває широкого, узагальнюючого змісту. Це історія одного звичайного життя, а не те, що становить якісь важливі сторінки людського життя взагалі.

Слідом за Флобером, який сказав «Емма Боварі – це я», Мопассан міг би сказати, «Жанна – це я» – стільки з досвіду власного серця він віддав цій героїні. В романі дуже сильний поетичний, ліричний елемент. І одночасно на його сторінках живе така характерна для письменника іронія, присутнє критичне начало. Воно присутнє навіть там, де художник говорить про персонажів йому симпатичних, про батька Жанни барона де Во або добродушного старого сільського кюре. Смуток від того, що щирі, добрі люди, такі як барон, зникають у буржуазну добу, не застилає гострий зір письменника настільки, щоб він не бачив негативних рис свого героя – його непристосованості до життя, прекраснодушного неробства, легковажності. Ще іронічнішим стає автор, коли мова заходить про баронесу-матір, її цілковиту бездіяльність, сентиментальний егоїзм, душевні лінощі. І Жанна, героїня улюблена, при всьому співчутті письменника до неї, показана критично. В тому, що її життя склалося так безнадійно й сумно, велика її власна провина. Завинили пасивність, безвольність, невміння відстояти себе, інертність душі. В романі, де головне – доля Жанни, є паралельна розповідь про ще одне жіноче життя, про життя Жанниної служниці Розалі. Однолітка Жанни, вона пережила не менше за свою пані. Ставши жертвою хтивості Жульєна, вона народила нешлюбну дитину, повинна була піти за нелюба, рано лишилася вдовою і все життя важко працювала. Та в цій селянці є велика енергія, сила волі, активна доброта. Вона не лише спромоглася впоратися з труднощами свого власного життя, виховати сина чесним і працьовитим, а й приходить за покликом серця на допомогу Жанні, рятує її від самотності, від голодної старості, бере її долю у свої руки. Не випадково саме в уста Розалі Мопассан уклав знаменні слова: «Ось бачиш, яке воно – життя: не таке хороше, та й не таке погане, як здається». Ці слова ключові до твору і могли б стати його епіграфом. З погляду стилю роман бездоганний, це справді «запашна проза».

Наступний роман «Любий друг» (1885) написано в зовсім іншій тональності, ніж «Життя». Умовно всі твори Мопассана можна поділити на дві великі групи – такі, де переважає критично-іронічне начало, і такі, де провідною темою є співчуття, симпатія, навіть любов до героя.

Історія сходження Жоржа Дюруа по щаблях соціальної драбини написана в сатиричному ключі. У спокійній, об’єктивній манері, без натиску і перебільшень, але послідовно і безжально письменник змальовує людський тип, характерний не лише для Франції 80-х років минулого століття. Характерний настільки, що ім’я Жоржа Дюруа стає соціально-етичним поняттям, яке не втрачає критичної сили і в наші дні. «Чоловік-повія», егоцентрик без будь-яких моральних засад, без талантів і культури, але з величезним апетитом до всіх життєвих благ, Дюруа – характер, сформований за нормами й законами світу грошей. Він живе і діє за жорстокими законами визиску і, як риба в воді, почуває себе в атмосфері моральної неохайності, серед брудних політичних і фінансових ділків, розбещених дамочок і безчесних журналістів Третьої республіки.

Дюруа показаний передусім у сфері своїх інтимних стосунків з жінками, при допомозі яких успішно просувається до свого «місця нагорі». Але, попри те, що любовним історіям героя відведено в романі лев’ячу долю сторінок, «Любий друг» – це соціальний твір, як і його герой – соціальний тип. Це роман-кар’єра, а не роман про кохання. На його сторінках кохання нема, як нема почуття власної гідності в жінок, зачарованих розкішними білявими вусами Жоржа. Дюруа діє або з розрахунку, як у своїх стосунках з Мадленою Форестьє, матір’ю і дочкою Вальтер, або як розбещений самець, що шукає вдоволення своєї хтивості, хоча найчастіше уміє поєднувати те й інше.

Соціальний роман «Любий друг» висвітлює такі важливі сторінки суспільно-політичного життя, як використання преси для темних політичних і фінансових афер (газета «Французьке життя», діяльність її редактора банкіра Вальтера), проведення загарбницьких воєнних акцій в Африці після попередньої ідеологічної обробки громадської думки в імперіалістичному, колоніалістському дусі.

Літературознавці давно вже встановили реальних прототипів більшості персонажів Мопассанових творів, серед них і «Любого друга». Так само відомі і ті конкретні факти й події, які правили за моделі в романі. Пошуки прототипів завжди цікаві, а іноді й печальні. Але при цьому ніколи не слід забувати, що Мопассан не фотографував дійсність, як це робили епігони натуралізму, не був копіїстом, хай навіть дуже талановитим.

Говорячи у своїй статті «Маски» про суперечки навколо постаті актриси Фостен, письменник указував, що цей літературний образ «синтез однієї, другої, третьої актриси, це тип, створений із злиття рис, запозичених у багатьох». Для нього це провідний художній принцип не лише в зображенні людей, а й тоді, коли він змальовує редакції чи міністерства, факти приватного життя чи події громадського значення.

Образи Вальтера, Дюруа, Ларош-Матьє, намальовані пензлем майстра-сатирика, аж ніяк не карикатури, це високохудожні, повнокровні, багатогранні й місткі характери-типи, ґрунтовно проаналізовані у своїй людській та соціальній основі. І вони зберігають свою сатиричну силу і сьогодні. Завдяки тому, що індивідуальне органічно злите в них з узагальненим, типовим не лише для якогось конкретного часу, якоїсь однієї країни.

На перший погляд здається, що в жіночих образах «Любого друга» соціальний елемент відіграє підпорядковану, незначну роль. Але кожна з героїнь роману – кокетлива пані Марель і амбітна Мадден Форестьє, закохана порядна буржуазна пані Вальтер і її легковажна й розпещена дочка-лялечка – в психології, способі життя, навіть у тому, як вона кохає Жоржа, – жінка свого суспільства. Кожна з них погоджується платити красеню Дюруа за його «кохання», бо принцип грошового винагородження навіть у сфері почуттів звичний для них і не вражає своєю аморальністю. Для кожної з них шлюб – це справа розрахунку. Правда, у Мадлени це не стільки грошовий розрахунок, скільки прагнення самоутвердження, можливості діяти поза межами родинного кола, нарешті слави. Але й вона обирає чоловіків не палким серцем, а холодним розумом, розраховуючи точно, як у шаховій комбінації. Шлюб заради грошей, заради кар’єри чи комфорту і почесного місця у світі логічно приводить до подружньої зради, до адюльтеру – сурогату кохання. Кожна із жінок, пов’язаних із Дюруа, виписана в усій її людській неповторності. Вони несхожі, так як можуть бути несхожі молода гарна досвідчена кокетка і перезріла матрона, наївна в коханні, як пансіонерка. І разом із тим буржуазність, якою наскрізь пройняті мораль, світобачення, життєві настанови цих жінок, робить їх принципово подібними.

Гостро критичний підхід автора до людей сучасного йому світу Франції примусив його обрати й певну художню манеру, де переважають прийоми іронії та сатири, а головний принцип оцінки – безжальне викриття і засудження.

Наступний великий прозовий твір – роман «Монт-Оріоль» (1886). За задумом Мопассана він мав бути історією пристрасті, ніжної й живої. І справді, нерв розповіді, її високу поезію становить кохання Хрістіани Андермат і Поля Бретіньї, кохання, простежене від овіяного м’якою ліричністю початку, через велику і гарячу пристрасть до сумного й безнадійного кінця. Але і тут письменник не може елеменувати особисте життя своїх героїв з життя суспільства, до якого вони належать. В романі органічно переплетено два плани – ліричний і соціальний. Тож історія кохання, яка мала бути суттю твору, не те щоб відходить на другий план, але трохи поступається місцем історії виникнення й розбудови капіталістичного підприємства, яким стає курорт Монт-Оріоль.

Тема перетворення милосердя, допомоги недужим на вигідну галузь капіталістичного визиску хвилювала не лише Мопассана. Це була пекуча проблема часу. Відомі такі твори сучасників письменника, як Ібсенів «Ворог народу» або написаний трохи пізніше «Лурд» Золя, в яких саме ця проблема провідна. У сфері медицини антигуманний характер взаємин між людьми набуває особливої наочності. Як, до речі, і в наш час.

В останні чотири роки творчого життя Мопассан працював переважно в галузі великої прозової форми. За цей короткий строк він написав чотири романи: «Монт-Оріоль» (1886), «П’єр і Жан» (1887—1888), «Сильна як смерть» (1889), Наше серце» (1890). Всі вони позначені не лише посиленим інтересом до внутрішнього світу героїв, їхньої психології, а й, крім «Монт-Оріоль», помітним відходом від значних соціальних проблем часу, камерністю звучання. Загалом ці останні романи вважаються слабкішими за попередні, хоча талант Мопассана-психолога і знавця людської душі, майстра стилю виявився і в них. Читати ці твори цікаво й захопливо.

Загальне значення митця для світової літератури, для людства випливає з того кращого, що він створив. На терезах не лише історії літератури, а й читацької любові книги Мопассана мають постійну високу вагу, вагу дорогоцінних скарбів прекрасного. Кожна з правдивих історій, яку він художньо відтворив, навіть та, що здається простою, викликає багато думок, примушує глибше зазирнути в навколишнє життя, у своє власне серце. Він любив людину вимогливою любов’ю, яка тривожить сумління і не дає заспокоїтися, поки жива несправедливість і не вмерло насильство, поки людина не стала такою прекрасною, якою вона може і має бути.

Гі де Мопассан – живий класик, його читають і перечитують і це, мабуть, найвища оцінка літературної творчості, непідробна слава, що випала на долю письменнику-гуманісту.

Кіра ШАХОВА