Ґотфрід Келлер (1819–1890) – швейцарський письменник, класик німецькомовної швейцарської літератури. Він отримав визнання ще за життя, відразу ж знайшовши захоплених читачів у Швейцарії і в усіх німецькомовних країнах.
Роман «Зелений Генріх» (1885) належить до тих небагатьох творів світової літератури, які супроводжують письменника протягом усього творчого життя. Досить сказати, що від виникнення задуму до його остаточного втілення минуло понад сорок років.
Це так званий класичний «роман виховання». Так називають твори про життєвий шлях людини, найчастіше молодої, від колиски до здобуття зрілості. Дослідники життя та творчості письменника вважають, що роман цей багато в чому автобіографічний. Герой Келлера, якого називають Зеленим Генріхом тому, що у дитинстві він носив перешитий з батьківської військової форми одяг, проходить шлях пізнання світу і пошуків свого місця в житті. Поступово звільняючись від романтичних ілюзій, багато поїздивши світом, Генріх стає сумлінним чиновником зі стійким переконанням, що краще за Швейцарію країни немає.
Оглавление
Готфрид Келлер. Зелений Генріх
Частина перша
Розділ перший. Похвала предкам
Розділ другий. Батько і мати
Розділ третій. Дитинство. – Перші уроки богослов’я. – Школа
Розділ четвертий. Похвала Всевишньому. – Похвала матінці. – Про молитви
Розділ п’ятий. Дівчинка Мерет
Розділ шостий. Іще раз про Бога. – Пані Марґрет і її улюбленці
Розділ сьомий. Продовження розповіді про Пані Марґрет
Розділ восьмий. Перший злочин
Розділ дев’ятий. Сутінки школи
Розділ десятий. Дитячі ігри
Розділ одинадцятий. Театральні пригоди. – Ґретхен і мавпа
Розділ дванадцятий. Любителі читання. – Брехня
Розділ тринадцятий. Весняні маневри. – Юний злочинець
Розділ чотирнадцятий. Юні хвальки, користолюбці та філістери
Розділ п’ятнадцятий. В тихій пристані. – Мій перший недруг і його загибель
Розділ шістнадцятий. Невмілі наставники, злі учні
Розділ сімнадцятий. Втеча на лоно природи
Розділ вісімнадцятий. Рідня
Розділ дев’ятнадцятий. Нове життя
Розділ двадцятий. Покликання
Розділ двадцять перший. Недільна ідилія. – Учитель і його дочка
Частина друга
Розділ перший. Вибір професії. – Матінка та її порадники
Розділ другий. Юдіф і Анна
Розділ третій. Боби та лірика
Розділ четвертий. Танець смерті
Розділ п’ятий. Початок роботи. – Хаберзаат і його школа
Розділ шостий. Зайдиголова
Розділ сьомий. Продовження
Розділ восьмий. Знову весна
Розділ дев’ятий. Війна філософів і дівиць
Розділ десятий. Суд в альтанці
Розділ одинадцятий. Духовні блукання
Розділ дванадцятий. Свято конфірмації
Розділ тринадцятий. Масляна
Розділ чотирнадцятий. Телль
Розділ п’ятнадцятий. Застільні розмови
Розділ шістнадцятий. Вечірній пейзаж. – Берта фон Брунек
Розділ сімнадцятий. Брати милосердя
Розділ вісімнадцятий. Юдіф
Частина третя
Розділ перший. Праця і споглядання
Розділ другий. Чудо і справжній майстер
Розділ третій. Анна
Розділ четвертий. Юдіф
Розділ п’ятий. Безумство вчителя і учня
Розділ шостий. Біль і буття
Розділ сьомий. Смерть і поховання Анни
Розділ восьмий. Юдіф теж іде
Розділ дев’ятий. Аркуш пергаменту
Розділ десятий. Череп
Розділ одинадцятий. Художники
Розділ дванадцятий. Чужі любовні історії
Розділ тринадцятий. Знову карнавал
Розділ чотирнадцятий. Бій блазнів
Розділ п’ятнадцятий. Примхи
Частина четверта
Розділ перший. Борґезький боєць
Розділ другий. Про вільну волю
Розділ третій. Спосіб життя
Розділ четвертий. удо з флейтою
Розділ п’ятий. Таємниці праці
Розділ шостий. Сни про батьківщину
Розділ сьомий. Продовження снів
Розділ восьмий. Мандрівний череп
Розділ дев’ятий. Графський замок
Розділ десятий. Поворот долі
Розділ одинадцятий. Дортхен Шенфунд
Розділ дванадцятий. Замерзлий Ісус
Розділ тринадцятий. Залізний образ
Розділ чотирнадцятий. Повернення І Ave Caesar
Розділ п’ятнадцятий. Протягом життя
Розділ шістнадцятий. Престол господній
Отрывок из книги
Мій дід був селянином, і батько мій народився у старовинному селі, що дістало свою назву від імені того алемана, який за часів поділу ріллі увіткнув у землю свій спис і збудував тут перший двір. Минули віки, і коли згас рід, що дав селу його назву, якийсь феодал зробив цю назву своїм титулом і збудував замок, про який ніхто не знає тепер, де він стояв; невідомо також, коли помер останній нащадок цього благородного роду. Саме ж село стоїть і до цього дня і зробилося навіть іще велелюднішим і жвавішим, аніж раніше; декілька десятків одних і тих же родових імен, що були в ходу ще у далеких прадідів, незмінно переходять із покоління в покоління і слугують усе більш численним онукам і правнукам. Маленьке кладовище, що розкинулося навколо давньої, але завжди ошатно побіленої церкви, за весь час жодного разу не розширювалось, і тепер його земля складається буквально з самих зітлілих кісток померлих поколінь; навряд чи знайдеться хоч одна грудочка на глибині до десяти футів, яка не була б свого часу плоттю людини, можливо, плоттю одного з тих орачів, що століття за століттям зорювали навколишні поля.
Втім, я дещо захопився й зовсім забув про ті чотири ялинові дошки, що кожного разу опускаються в землю разом із небіжчиком і ведуть свій рід від таких же давніх, як і саме село, зелених велетнів, що зростають на навколишніх горах; я забув далі згадати про грубе, але добротне полотно, що йде на саван; втім, і воно виросло на тих же рідних полях, тут його і ткали і білили, а тому воно так само предмет сімейного ужитку, як і ялинові дошки, і не заважає землі нашого кладовища бути такою ж прохолодною та чорною, як і всяка земля. Вона суцільно вкрита найсоковитішою зеленою травою, а троянди та жасмин розрослися тут так шалено і в такій дикій привабливості, що свіжу могилу не треба прикрашати окремими кущиками, – її просто прорубують у квітучій гущавині, і тільки могильник зможе знайти в цих чагарниках місце, яке можна перекопувати наново.
.....
«Сьогодні бідолаха Мерет вибралася зі своєї постельки, втекла в горох і там померла; мабуть, іще до світанку, оскільки ми спохватились її вранці, коли ж знайшли її на полі, вона вже лежала бездиханною в невеликій ямці, нею самою виритій, і здається, ніби хотіла вона перед смертю в землі сховатися. Була вона вся в пилу, волосся і сорочечка мокрі та важкі від роси, щічки ще зовсім рум’яні, й на них теж краплі роси, такі великі й чисті, точнісінько яблуневий цвіт рано-вранці. І були ми всі в страху чималому, я ж, грішний, сьогодні весь день у сум’ятті й місця собі не знаходжу, бо з міста зволили прибути пані М. з чоловіком, а жінка моя, як навмисне, виїхала до К, щоб купити чогось делікатнішого до столу й на десерт, тому що ми хотіли трохи краще почастувати їх ясновельможності. Від клопоту голова йде обертом, у будинку метушня і біганина, служниці не знають, чи то обряджати покійницю, чи то готувати закуски. Зрештою звелів засмажити окіст, який дружина тиждень тому поклала на оцет, – він був уже з душком, – так Якоб зловив у річці три форелі, видно, з тих, що приручила блаженної (?!) пам’яті Мерет: вони ні-ні та й підпливуть до самого берега, хоча я давно вже не підпускав її до води. На щастя, здається, не осоромився, і їла мадам ці страви із задоволенням. Були всі ми у великому горі й дві години з лишком провели в молитвах і роздумах про смерть, а також у меланхолійній бесіді про злощасну недугу покійної, – бо ми втішаємо себе тим, що її невіра було не що інше, як недуга, котрої причини таяться у фатальній схильності її тілесної природи, у крові та в мозку. Говорили також і про великі обдаровання, котрими наділив її Господь, згадали всі її милі примхи та експромти, часом досить дотепні, й не міг суєтний розум наш у сліпоті своїй оці крайності між собою узгодити. Завтра вранці дитя буде поховано за обрядом християнським, і присутність високородних батьків у цьому разі досить до речі, бо, коли б не було їх тут, селяни могли б стати проти».
«Сей день є воістину дивовижний і найстрашніший із усіх, які мені пережити довелось, і не тільки звідтоді, як зв’язався я, собі на погибель, із цим жалюгідним створінням Божим, а й за все моє життя, що досі настільки мирно проходило. В урочний час, тільки-но пробило десять, ми рушили в дорогу і пішли за маленькою труною на кладовище; дзвонарю велено було дзвонити в малий дзвін, одначе робив він це досить недбало, так що часом слухати було нудно, до того ж гру дзвона відносило сильним вітром, який піднявся під ту пору та свистів пресердито. І небо було все у важких хмарах, і на кладовищі ні душі, тільки наша маленька процесія; зате з-за цвинтарної стіни виднілися голови селян, яких привернула сюди порожня цікавість. Як тільки почали труну в могилу опускати, раптом чуємо звідти дивний крик, так що всіх охопив страх і жах, а могильник мотузки кинув і тільки його й бачили. Тут наш лікар, який прибіг на крик, поспішно цвяхи витягнув і віко підняв, і покійниця ожила, сіла, з могили своєї хутко вибралась і на нас глянула. А як у ту саму мить Фебові промені крізь хмари пробились і яскраво заграли, то була вона у своїй жовтій парчі та з блискучою діадемою у волоссі точнісінько фея або маленька ельфа. Пані фон М. негайно впала в сильну непритомність, а пан фон М. з риданнями звалився як підкошений на землю. Сам я від подиву та страху з місця не міг зрушити і в ту мить остаточно впевнився в тому, що все це є відьомство. Отроковиця незабаром підвелась і кинулася навтікача через цвинтар у бік села, та так спритно, наче кішка, так що люди з жаху розбігалися по домівках і зачиняли двері на засув. Якраз у ту пору в школі скінчилися заняття, школярі купою висипали на вулицю, і як побачили діти Мерет, так тут уже їх нічим стримати було неможливо: всі натовпом кинулися навздогін за покійною, а за ними й сам учитель зі своєю палицею. Одначе вона весь час мчала кроків на двадцять попереду всіх і не зупинилася доти, доки не добігла до Бухенло, де і впала замертво, а підоспілі діти довго ще метушилися навколо неї, і пестили, і гладили, і цілували, але все марно. Про це дізналися ми вже пізніше, тому що були тоді у великому сум’ятті та, знайшовши собі притулок у пасторському домі, сиділи там у скорботному мовчанні, поки тіло покійної не було знову принесено до нас. Його поклали на матрац, а безутішні батьки Мерет незабаром поїхали, залишивши невелику кам’яну плиту, на якій викарбовано лише їх фамільний герб і напис «Anno Domini MDCCXIII».[1] Тепер лежить вона непорушно, зовсім як мертва, і ніхто в домі за всю ніч очей не заплющив зі страху. Втім, лікар сидить біля неї і сказав, що тепер вона спочила сном вічним».
