Тінь над Інсмутом
Описание книги
Американський письменник, поет і журналіст Говард Філіпс Лавкрафт (1890–1937), який працював у жанрі хорору, містики, фентезі та наукової фантастики, був творцем і магістром американської містичної «чорної школи» 20–30-х років минулого століття, за життя не опублікував жодної книжки, заживши слави серед широкого читацького загалу вже після своєї смерті. Його називали Едгаром По ХХ століття. Творчість Лавкрафта – невичерпне джерело натхнення для кінематографістів, за його творами знято багато фільмів.
Головний герой повісті «Тінь над Інсмутом» (1931), подорожуючи, почув про маленьке містечко, зусібіч оточене болотами й овіяне недобрими плітками. Раніше Інсмут був процвітаючим морським портом, але з часом, через епідемію 1846 року, яка забрала життя більшості його населення, занепав. Цього містечка та його незвичайних мешканців цуралися, що й привернуло увагу до нього героя. Але він зовсім не чекав на те, що там побачив. Потрапити в Інсмут було неважко, а от вибратися звідти… Моторошна атмосфера таємничого міста, дивні люди, вигадки п’яного стариганя, уривки слів, погоня – і читач нервово завмирає в очікуванні жахів…
Отрывок из книги
Упродовж усієї зими 1927–1928 років офіційні представники федерального уряду проводили доволі незвичне та дуже таємне дослідження стану старого Інсмутського порту, що в Массачусетсі. Широка громадськість уперше дізналася про все це лише в лютому, коли провели цілу серію облав та арештів, які спричинили повне знищення, за допомогою здійснених із дотриманням необхідних заходів безпеки вибухів і підпалів – величезної кількості напіврозвалених, спорожнілих будинків, в яких практично неможливо було жити і вони просто захаращували берегову лінію. Містяни, котрі не вирізняються посиленою цікавістю, поставилися до цієї акції всього лише як до чергових, нехай навіть і непересічних, але все ж цілком спонтанних спроб влади встановити заслін на шляху постачання до країни контрабандного алкоголю.
Та найдопитливіші люди звернули увагу на небувало широкі масштаби проведених арештів, численність задіяних у них працівників поліції, а також на атмосферу секретності, в якій проходило вивезення затриманих. Відтак не було жодних звісток про суд або хоча б про висування якихось звинувачень. Більше того – ніхто із затриманих згодом так і не з’явився в американських в’язницях. Пізніше поширилися суперечливі чутки про якусь нібито вкрай небезпечну недугу, концентраційні табори, розміщення арештантів по численних військових і військово-морських в’язницях. Проте всі ці патякання не мали під собою якихось реальних підстав. Інсмут втратив значну частину своїх жителів, і лише останнім часом стали з’являтися ознаки певного пожвавлення його суспільного життя.
.....
Він знову замовк, і за поглядом його водянистих очей я збагнув, що спирт таки брав своє – старий уже був п’янючий як чіп. Однак варто було мені легенько поторсати його за плече, як той із несподіваною жвавістю обернувся до мене і знову взявся бурмотіти щось майже нерозбірливе:
– Ну що, не повірили мені, егеж? Хе-хе-хе, але тоді скажіть, друже, навіщо капітан Обед і двадцятеро його хлопців взяли собі звичку плавати глухими ночами до Рифу Диявола і хором виспівувати там свої пісеньки, та так гучно, що за відповідного вітру їх можна було навіть почути в місті? Ну що, зможете мені на це відповісти? І ще скажіть, навіщо він завжди кидав у воду якісь важкі предмети, причому по інший бік рифів, на глибині, де їхня підводна частина спадає в безодню, та таку, що ще нікому не вдавалося дна дістати? Спитаєте, що він зробив із тією свинцевою штукенцією, яку йому дав Велекеа? Що скажете, юначе? І що вони там репетували, коли збиралися напередодні травня і ще напередодні Дня Всіх Святих, га? І чому нові церковні пастори, колишні матроси, носять свої дивовижні шати та натягають на голову всякі золоті прикраси на кшталт тих, що привозив капітан Обед? Що зможете на все це мені відповісти?
.....