Отрывок из книги
Вибухи на кухні загалом не є чимось бажаним. Але іноді невеличкі вибухи спричиняються до чогось смачного. Висушені кукурудзяні зерна містять багато їстівних складників, як-от: вуглеводні, білки, залізо, калій, але вони надто щільно запаковані, і дістатися до тих складників нелегко через тверду шкірку. Їхній потенціал – заманливий, але, щоб вони стали їстівними, необхідно піддати їх докорінній перебудові. Вибух – вхідний квиток, і дуже навіть зручно, що зерна містять осердя власного саморуйнування. Учора ввечері я вдалася до своєрідних стрільб на кухні й приготувала трохи попкорну, тобто кукурудзяних баранців. Завжди приємно дізнаватися, що всередині за твердою, неприємною шкіркою ховається щось м’якше, але чому в цьому випадку заміть того, щоб розірватися на частинки, зерно перетворюється на пухнасту хмаринку?
Коли олія на сковорідці зашкварчала, я висипала ложку кукурудзяних зерен, накрила кришкою, а тим часом поставила на плиту чайник з водою, щоб заварити чаю. А надворі, за вікном, знялася буря, стукотіла великими важкими краплями в шибки. Кукурудза смажилася на олії, стиха сичала. Здавалося, що геть нічого так і не відбудеться, аж тут на сковорідці розпочалося шоу. У кожному кукурудзяному зерні є зародок, з якого потім виростає нова рослина, а ще ендосперм, тобто поживне середовище, що відіграє роль їжі для нової рослини. Ендосперм складається з крохмалю у вигляді гранул і містить близько 14 % води. Коли зерна смажаться в гарячій олії, вода випаровується і перетворюється на пару. Щойно зерна нагріються, гарячі молекули починають рухатися швидше, а молекули води буквально гасають всередині зерен у вигляді водяної пари. Еволюційне завдання оболонки кукурудзяного зерна полягає в тому, щоб витримати облогу ззовні, але тепер зерняткові доводиться стримувати внутрішній заколот, бо воно перетворюється на міні-скороварку. Молекули води, що випарувалися, не знаходять виходу назовні, тому тиск всередині зростає. Молекули газу безперервно наштовхуються одна на одну й на оболонку зернятка, кількість молекул газу зростає, вони рухаються щораз швидше, щораз сильніше барабанять по стінках оболонки зсередини.
.....
Центральна частина Антарктики – високе, сухе плоскогір’я. Воно вкрите товстим шаром криги, але рідко коли там падає сніг. Яскрава біла поверхня відбиває майже все слабке сонячне проміння в космос, а температура може падати до –80 °C. Там тихо. На атомарному рівні атмосфера на тій ділянці інертна, оскільки молекули повітря мають мало енергії (через холод) і рухаються досить повільно. Холодне повітря опускається на плоскогір’я і крига відбирає рештки тепла. Тиск – сталий, тому повітря втрачає в об’ємі і стає щільнішим. Молекули розташовуються ближче одна до одної, рухаються повільніше, неспроможні з достатньою силою тиснути назовні і протистояти довколишньому повітрю, що тисне всередину. Позаяк суходіл знижується із центральної частини континенту до океану, то й холод, неначе повільний повітряний водоспад, невпинно скачується із центру разом зі щільним повітрям. Сповзає лійками розлогих долин, набираючи швидкості, коли ці улоговини спускаються вже назовні, завжди в бік океану. Це – стоковий вітер Антарктиди, і якщо ви хочете дістатись Південного полюсу, то він безперервно дутиме вам в обличчя. Важко уявити щось гірше, що природа припасла для полярників.
«Стоковий» – це тільки означення того виду вітру, і він характерний для багатьох місць і не завжди холодних. Коли він скочується донизу, інертні молекули нагріваються, але тільки злегка. Проте наслідки такого нагрівання часом вражають.
.....
