Читать книгу Алхiмiк. До образу Джордано Бруно - Хорхе Анхель Ліврага Ріцці - Страница 1

Подекуди в Європі люди ніколи не знали вибухів бомб та гуркоту танків, але їхнім душам, що є найбільш діткливими, відчуття страху знайоме. На цьому найтоншому людському плані не буває невразливих місць.

Змальована тут сцена могла відбутися будь-де, в будь-якій країні. Скажімо, неподалік французько-іспанського кордону.

– То де ми сьогодні займемося латиною?

Отам край дороги?

– Ліпше біля покинутої старовинної церкви, якщо мені стане сил туди дійти. Хочеш на неї подивитись?

– Авжеж. Я пригадую ту церкву, але бачив її тільки звіддалік.

– Якщо я потраплю за тобою, то вже за півгодини будемо там.

Останні слова належали чоловікові років шістдесяти п’яти шляхетного вигляду, зодягненому з вишуканою простотою, властивою високоосвіченій та інтелігентній натурі. Він спирався на ціпок, що лишав по собі ланцюжок дрібних слідів.

Старшому товаришив юнак – трохи нижчий на зріст, зодягнений так само вишукано й просто, з кількома книжками під пахвою. Його чорні очі спозирали на краєвид, віднаходячи не кожному помітну красу і вбираючи її душею – супокійною й одвічною, дарма що тілом він був двадцятирічний.

– Антоніо! – гукнув старий. – Не хапайся, синку, бо мені не вгнатися за тобою. Так я й до дороги не дотягну, а було б добре, аби ти підучився латини побіля тих руїн, що сторіччями чули стільки людей, які послуговувалися божественною мовою Вергілія.

– Це було б чудово, та щось мене бентежить та місцина.

– Чого це?

– Якщо не заперечуєш, поговоримо про це потім, коли смеркне.

– Як твоя воля…

Перетнувши дорогу, вони йшли мовчки, нишком тішачись передчуттям сподіваного перепочинку.

Насправді Антоніо був не рідним, а названим сином старого, який всиновив його на початку великої війни, після загибелі його батьків у Північній Африці. П’ятирічного пораненого хлопчика вирятували з-під руїн готелю для європейців. Добросердий старий дав йому нове ім’я, аби з пам’яті дитини стерлися ті страшні спогади. Юнак завдячував йому свою добру освіту, одержану в кращих коледжах Англії, де він на часі вчився в докторантурі з філософії.

Під час вакацій Антоніо по кілька місяців жив на лоні природи, на віллі свого добродійника – людини заможної, високоосвіченої та доброчесної. Він полюбляв слухати його розповіді про мандрівки землями Африки й Азії, тішачись чистою блакиттю гір та безжурним життям долини.

Обігнувши скелястий крутосхил, вони побачили руїни церкви. Антоніо несамохіть здригнувся, але не зупинився. Зиркнувши на нього, старий промовчав. Вже в долині, де височів храм, він повідав:

– Цей храм споруджено десь у ХІІІ чи ХІV сторіччі, але з плином часу його зовнішній вигляд дещо змінився. А п’ять років тому тут сталася велика пожежа. Відтоді храм став пусткою, поступово обертаючись на руїну і заростаючи чагарями. Тільки дзвіниця стоїть непорушно, немов монах, що скам’янів у часі блюзнірської молитви.

– І справді, батьку, тут відчувається подих незнаної драми… Колись ці великі звуглені бантини центрального нефу оповивали хмаринки ладану, а тепер на них ростуть опеньки. Руїни високої дзвіниці та інших будівель, де вигналися кущі і шмигляють ящірки, видаються похмурими декораціями якоїсь диявольської вистави…

– Селяни, навіть наймолодші, остерігаються ходити по цей край долини. Вони не сумніваються, що ночами сюди навідуються з містечка ворожки, щоб збирати труту-зілля і держати зловісну раду з привидами.

– Це, ясна річ, фантазії, але щось у цьому є.

– У кожному забобоні чи передсуді є щось від правди.

Останні слова старого озвались луною під кам’яним склепінням, немов викликаючи заснулих духів.

Антоніо обвів очима руїни та підмурки, що тільки й лишилися від інших будівель.

– Певне, колись тут було велике поселення.

– Атож. Університетське містечко. А ті величні руїни на схилі гори – стародавній замок ІХ сторіччя, від котрого так само лишилися тільки рештки мурів та підмурків. Адже перед Природою, як найвищим законом, ніщо не може встояти. Важезні брили і вирубані у скелі тераси помалу-малу обсипаються й заростають хащами. – І похопився: – Та менше з тим. Нумо до книжок! Читай вголос, а я підправлятиму, коли на те буде потреба.

На кілька годин вони з головою поринули в читання класичних авторів з коментарями, аж доки сонце не повернуло на вечірній пруг.

Антоніо несамохіть підвів голову і раптом змінився на виду, не зводячи очей з верхівки дзвіниці.

– Що такого дивного ти там побачив? – спитав старий.

– Батьку, може це й маячня, але сонячні промені стікають по мурах патьоками крові. Вона чорніє і заливає їх… Колись я таке вже бачив зі стежки, що огинає долину. Щось у мені, десь на споді, аж стенається…

Старий задумливо подивився на нього і спитав:

– Маєш якусь гадку, хай і химерну, що саме тебе бентежить?

– Ні, батьку. Втім, я не можу сказати, що мені тут не подобається. Мене сюди вабить, а душа моя тішиться на саму думку, що ці мури бачили стільки епох. Мене заворожують густі зарості плюща, що вкриває жалобним саваном цей великий кам’яний труп. Але потім, вдивляючись у ці плями й відблиски, мене охоплює невимовний страх, і серце моє крається, немов від великої трагедії. Тож мені хочеться тікати світ за очі.

Старий помовчав, утім, не виказуючи великого подиву.

– В усьому сущому, сину мій, є безліч світла й тіні, що приховано від простих смертних.

– Авжеж, батьку.

Антоніо зібрав свої книжки, а старий вкутав шию сірим шарфом. Тим часом зі своїх звичних сховків та закутків виринули і враз заполонили невелику долину вечірні тіні.

Старий та юнак, поринувши у свої думки, подалися дорогою, що вела до містечка.

Коли денне світило зовсім сховалося, після нетривалих сутінків у скелях відродилося життя. Але це було інше, призвичаєне до темряви життя, що визнавало тільки місячне світло. Нічні птахи та кажани перелітали зі шпилю на шпиль, з арки на арку, з руїни на руїну, мов зловісні чорні ангели, що переносять звідомлення поміж проклятих світів. З розколин долинало дивне мурмотіння.

Князь ночі поволі зайняв своє місце на небі, а в тумані плавали якісь згустки, що, розходячись невеликими колами, танули у прохолодному й воложистому повітрі.

З пролому за зруйнованим головним вівтарем виринула якась тінь, що нагадувала людину, і неквапливо рушила назустріч ще одній тіні, котра чекала серед обгорілих лавиць, усіяних біло-жовтими латками опеньків.

– Ти вже тут… – промурмотіла перша тінь.

– Ти чув його? – озвалась друга тінь.

– Так. Безсумнівно, це він. Але він нічого не пам’ятає.

– Щасливець! Коли ж бо і з нас знімуть це жахливе прокляття пам’яті?

– Ти досі жадаєш щастя?

– Тільки спокою.

– Вiн також хотiв! Для себе, для всiх, для нас! Принаймні дамо йому спокiй…

По цій мові пролунав схожий на шелестіння сухого листя сміх.

– То згадаймо за нього? – спитав один із привидів.

Другий відказав:

– На те нема ради. Все згадати і повернутися до припочатку. Хоча спогад і вбиває життя, але породжує іншу принадну форму життя, від якої важко звільнитися…

Тіні зникли під руїнами галерей, однак скорботний шепіт і далі відлунював довкола, заплутавшись у крилах кажанів.