Читать книгу Вибрані поезії - Хвильовий Микола - Страница 1

Напередодні злив

сумніву голубого

на кучері весни

я голову

кладу.

Хто не погас на зоряну дорогу,

а каравели дум

в пустелю не веде?

Ах, пам’ятаю я

— повстання на Вкраїні,

заграви, дзвін пожеж

— на барикади, — крик,

тривожні ночі, степ,

такий, як ночі, синій,

і армії на Крим.

Та все це промайнуло,

і поклик

не сурмить.

І чую я, як десь скиглить минуле:

— Амінь!

І чую я… а серце стогне в тузі,

ах, що цей, що цей сум?

Це спогадів мара…

Я бачив, як лосунь

підстрелений у лузі

весною умирає…

Я знаю його біль!

Напередодні злив

сумніву голубого

я б з місяцем пішов

в заулки сірих хмар,

де на мільйони гін

заблакитнів горохом

і снить Волосожар.

Але та путь далека…

І завжди я в журбі

похмурий на путях,

а навкруги мене —

кублиться-б’ється мряка

і шмаття від життя.

Але та путь далека…

І темна-темна ніч,

і спогад, як лелека

в забутому маєткові

самотній заблукавсь.

Секунди, дні і роки,

а з ними і віки

у вічі вічності глибокі

задивились.

Скоро прийде квітень.

Зелений кінь

в імлі рожевій забасує,

і золоті коштовні вила

положе сонце на стіжки.

Що ж я?

Я тихий, як озерна заводь.

І на журби моєї танки

скоро буря не підведе руки…

…Із персі свій огонь

— о люба, о коханко!

у мозок

кинь!

На Сумській

запаштетився

гул.

На Московській

регіт.

А край міста

стогін,

і я, колишній регент[1],

стою без дороги.

І знаю я тепер,

— о Валер’яне, о Михайле! —

чого зажурні ви

напередодні квітня —

дороги зацвіли

і в туманах зів’яли,

як стоси листя восени

досвітні.

І не присняться мені

оті пахучі ночі,

криваві і святі,

орлині, як орли.

А може… може, так —

розірвана на клоччя

майбутнього мета?

І бачу я —

конають і вагранки

на степових полотнах гін.

…Із персі свій огонь

— о люба, о коханко! —

у мозок

кинь!

Моя люба любовнице!

Підійми моєї творчості дух,

положи у мої груди сонце

заголи свої перса на мить!

Слухай —

шумує!

Слухай —

гримить!

Повінь прорвала греблю

біля млина.

Цілуй скаженіше!

На божевілля!

(На божевілля!)…

…За шелюгою

в заснулий вечір

пливе весна.

За нею вітер,

за нею гуси —

увесь вирій.

Коханко люба!

У тьмяній тузі

умру!

Моя люба любовнице!

Підійми моєї творчості дух,

положи у мої груди сонце,

заголи свої перса на мить!