Танок

Отрывок из книги

Гамір. Ніч. Галявина. Люди із села посеред лісу. Серед скам’янілих від холоду дерев юрмляться їхні постаті в натягнутих по самі вуха каптурах (якісь із вовни, якісь – із вовчого хутра). У натовпі панують жах та цікавість: хтось перешіптується, хоть голосно скиглить, декілька людей обабіч про щось сперечаються, поглядають на палаючу під місяцем плямку світла. На плямці – сліди. Витоптуються неприродньо рівним кільцем, а те, що їх лишає, невидиме. Лише жалісно порикує час від часу. Посередині кола незграбною купкою лежить щось велике й видовжене. Ті люди, що наважилися підступити ближче, помічають то край білої вовняної кофтинки, то пістряві шкарпетки, а ще далі – бліда подерта долонька під темним, заплетеним у кіски волоссям. Гарна долонька.

– Та заберіть її звідти! – кричить хтось у лісі, гріючи долоні біля чужих смолоскипів. – Ну ж бо, покличте когось! Воно не піде від неї так просто!

.....

Я не думаю, коли йду вночі до школи. Мої черевики розуміють, куди треба йти й наскільки швидко. Місто велике, проте наодинці ходити безпечно. У нас гарне місто: багато дерев, околиці, вкриті горами та луками. Я дивлюся на дерева, поки мої ноги несуть мене поряд із другом, а думки мої десь у горах. Ми звикли до цього: я звик, мій друг, мої черевики. Іноді друг каже щось до мене чи легенько повертає мене в потрібному напрямку, якщо попереду натовп, а натовпу майже не буває. Школа далеко, ми живемо на околиці міста, отож вирушаємо ще перед світанком. Люди в моєму місті надають перевагу дню.

– Попереду! – друг звично притримує мене за плечі, проте зараз це непотрібно. Я вже встиг повернутися з гір і бачу перед собою лісову автотрасу. Автотраси – найнебезпечніші місця з усіх, які чекатимуть на нас наступні п‘ятнадцять хвилин дороги.

.....