Читать книгу Небіж чаклуна - Клайв Льюїс - Страница 1

Це історія про те, що сталося дуже давно, ще коли ваш дідусь був дитиною. Вона дуже важлива, бо розповідає про те, як люди з нашого світу почали відвідувати країну Нарнія, а люди з їхнього світу – навідувати нас.

У ті дні містер Шерлок Холмс ще жив на Бейкер-стрит, а Бастаблі[1] шукали скарб на Левішем-роуд. У ті дні, якщо ти був хлопцем, то мусив щодня вдягати жорсткий ітонський комір, а школи зазвичай були бридкішими, ніж тепер. Але їжа була смачнішою; а щодо цукерок, то не стану розповідати вам, якими дешевими й смачними вони були, бо така оповідь лише марно наповнить ваш рот слиною. І в ті дні в Лондоні жила дівчинка на ім’я Поллі Пламер.

Вона жила в одному з будинків, які утворювали довгий ряд і сполучалися між собою. Одного ранку вона вийшла прогулятися у внутрішній сад, коли якийсь хлопець видерся на мур, що відокремлював їхній сад від сусіднього й подивився на неї. Поллі дуже здивувалася, бо дотепер у тому будинку дітей не було, а жили там тільки містер Кеттерлі й міс Кеттерлі, брат і сестра, старий парубок і стара діва. Тому вона подивилася на незнайомого хлопця з великою цікавістю. Його обличчя було дуже замурзане. Навряд чи воно було б бруднішим, якби він спочатку вимазав свої руки землею, а тоді заплакав і витер сльози долонями. Власне кажучи, приблизно це він і зробив.

– Привіт, – сказала Поллі.

– Привіт, – озвався хлопець. – Як тебе звуть?

– Поллі, – повідомила йому Поллі. – А тебе?

– Діґорі, – сказав хлопець.

– Яке кумедне ім’я, – здивувалася Поллі.

– Воно й наполовину не таке кумедне, як Поллі, – не погодився з нею хлопець.

– Ні, воно таки дуже смішне, – сказала Поллі.

– Ні, воно не смішне й не кумедне, – наполягав на своєму незнайомий хлопець.

– Хай там як, а я принаймні вмиваю своє обличчя, – сказала Поллі. – Тобі теж треба вмити своє; а надто після того… – І вона замовкла. Вона вже почала казати: «а надто після того, як ти плакав», але подумала, що це було б нечемно.

– Я й справді плакав, – сказав Діґорі доволі гучно, як хлопець, що почувається надто нещасним і йому байдуже, знає хтось чи не знає, що він плакав. – І ти плакала б, – провадив він, – якби все життя жила в чудовій країні, мала поні й річку в глибині саду, а потім тебе закинули в бридку яму, таку, як ця.

– Лондон – не яма, – обурено відказала Поллі.

Але хлопець почував себе надто скривдженим, щоб звернути увагу на її слова, й говорив далі:

– І якби твій батько був далеко в Індії, а тебе примусили жити з тіткою й божевільним дядьком (кому це сподобалося б?). А жити мені з ними доводиться тому, що вони доглядають мою матір, а моя мати хвора і скоро… скоро вона помре.

І його обличчя жалібно скривилося – так кривиться той, хто намагається утриматися від сліз.

– Я не знала. Пробач мені, – смиренно сказала Поллі. А тоді, оскільки вона не знала, що їй сказати і як повернути думки Діґорі до веселіших міркувань, дівчинка запитала: – А що, містер Кеттерлі справді божевільний?

– Або він божевільний, або тут існує якась таємниця, – відповів їй Діґорі. – Він має кабінет на верхньому поверсі, й тітка Летті забороняє мені підійматися на той поверх. Це вже здається підозрілим. Але є ще одна річ. Коли він намагається щось сказати мені, як ми сідаємо за стіл обідати або вечеряти, – до неї він ніколи не озивається – вона завжди уриває його. Вона каже: «Не мороч голову хлопцеві, Ендру» або «Я переконана, Діґорі не хоче знати про це», або ще «Діґорі, чи не пішов би ти погратися в сад?»

– А що він хоче тобі сказати?

– Я не знаю. Йому ніколи не вдається закінчити фразу. Але й це ще не все. Якось увечері (власне, це сталося минулого вечора, коли я проминав сходи в мансарду, а я не намагаюся обминати їх надто далеко), я переконаний, що почув зойк.

– Може, він утримує там свою божевільну дружину?

– Атож, я про це подумав.

– А може, він фальшивомонетник?

– А може, він був піратом, як чоловік, про якого розповідається на початку «Острова скарбів», і переховується від своїх давніх товаришів із плавання.

– Як цікаво! – сказала Поллі. – Я й не думала, що у твоєму домі живуть такі люди.

– Можливо, тобі вони й здаються цікавими, – сказав Діґорі. – Але тобі не сподобалося б там ночувати. Чи було б тобі цікаво не спати й дослухатися до кроків дядька Ендру, який скрадається по коридору до твоєї кімнати? І в нього такі жахливі очі.

Ось так Поллі й Діґорі познайомилися. А що літні вакації лише почалися і ніхто з них того року не їхав до моря, то вони зустрічалися майже щодня.

Їхні пригоди почалися, либонь, тому, що те літо було одним із найвологіших і найхолодніших за останні кілька років. Через це вони часто залишалися вдома і робили, так би мовити, дослідження за зачиненими дверима. Можна тільки подивуватися, як багато відкриттів чекає на вас, коли ви блукаєте з недогарком свічки у великому будинку або в кількох будинках. Поллі давно відкрила, що коли відчинити невеличкі двері в кімнатку на горищі її будинку, то можна побачити цистерну й темний простір за нею, у який потрапиш, обережно перелізши через усі перешкоди. Темний простір був схожий на довгий тунель із цегляною стіною з одного боку й нахиленим дахом – з другого. У даху були невеличкі просвіти між шиферними плитами. У тому тунелі не було підлоги – треба переступати з балки на балку, а між ними лише тиньк. Якщо ступити на нього, то можна провалитися крізь стелю нижньої кімнати. Поллі використала невеличку частину тунелю як печеру контрабандистів. Вона принесла нагору шматки старої упаковки й сидіння з поламаних кухонних стільців – всякі такі речі й примостила їх від балки до балки, облаштувавши шматок підлоги. Тут вона зберігала свій гаманець, наповнений різними скарбами, й оповідку, яку вона писала, і кілька яблук. Тут вона нерідко спокійно випивала пляшку імбирного лимонаду – і саме порожні пляшки створювали враження печери контрабандистів.

Діґорі сподобалася печера контрабандистів (Поллі не дозволила йому прочитати її оповідку), але його більше цікавили дослідження.

– Скажи-но мені, – запитав він, – чи далеко тягнеться цей тунель? Тобто чи закінчується він там, де закінчується ваш будинок?

– Ні, – сказала Поллі. – Його стіни не виходять на дах. Він тягнеться далі. Я не знаю, на яку відстань.

– Тоді ми можемо пройти над усім рядом будинків.

– Авжеж, можемо, – сказала Поллі. – І це ще не все!

– Як не все?

– Ми можемо проникнути в інші будинки.

– Тоді нас приймуть за злодіїв! Ні, краще не треба!

– Не будь таким збіса розумним. Я думала про той будинок, який стоїть поруч із вашим.

– А що з тим будинком?

– Він порожній. Тато каже, він порожній відтоді, як ми тут оселилися.

– Тоді, я думаю, ми повинні туди зазирнути, – погодився з нею Діґорі.

Він був дуже збуджений, але не виказував цього, коли говорив. Бо, звичайно, він обмірковував, як і ви б обмірковували, усі причини, з яких будинок міг так довго залишатися порожнім. Як і Поллі. Ніхто з них не промовив слів «населений привидами». Але обоє відчували: якщо вже вони щось задумали, то було б слабкістю не здійснити це.

– Ходімо спробуємо тепер? – запропонував Діґорі.

– Ходімо, – погодилася Поллі.

– Ми не підемо, якщо тобі не дуже хочеться, – сказав Діґорі.

– Мені хочеться, якщо хочеться тобі, – сказала вона.

– А як ми довідаємося, що перебуваємо над тим будинком?

Вони вийшли в мансарду й вирішити перетнути її, ступаючи по балках. Це дасть їм уявлення про те, скільки балок нависає над кімнатою. Потім вони пройдуть приблизно ще чотири такі відстані між двома мансардами в домі Поллі й перейдуть через стільки балок над дівочою спальнею, скільки їх є в мансарді. Це допоможе їм визначити довжину будинку. Коли вони пройдуть цю відстань двічі, вони опиняться в мансарді порожнього будинку.

– Але я не думаю, що він справді порожній, – сказав Діґорі.

– А що ти думаєш?

– Я думаю, там хтось живе таємно, виходячи з дому лише вночі, із затемненим ліхтарем. Ми, либонь, натрапимо на банду відчайдушних злочинців і дістанемо винагороду. Безглуздо припускати, що будинок стояв порожній протягом стількох років, якщо тут не існує якоїсь таємниці.

– Мій тато вважає, що будинок осушують, – сказала Поллі.

– Пусте! Люди дорослі завжди мають нецікаві пояснення, – сказав Діґорі.

Тепер, коли вони розмовляли при денному світлі в мансарді, а не при світлі свічки в печері контрабандистів, їм здавалося менш імовірним, що в порожньому будинку гуляють привиди.

Коли вони виміряли розміри мансарди, їм знадобився олівець, щоб зробити підрахунки. Спочатку вони дістали різні відповіді й навіть тоді, коли узгодили свої підрахунки, я не певен, що вони мали правильну відповідь. Діти квапилися вирушити в експедицію.

– Ми повинні пересуватися геть нечутно, – сказала Поллі, коли вони знову перелізли через цистерну.

Позаяк нагода була такою важливою, вони обоє взяли по свічці. (Поллі мала добрий їх запас у своїй контрабандній печері.)

Було дуже темно, свистів протяг, здіймаючи хмари пилюки, й вони переступали з балки на балку, не мовлячи й слова, лише іноді шепотіли одне одному: «Ми дійшли до твоєї мансарди» або «Ми пройшли половину відстані над нашим будинком». Ніхто з них не спотикався й свічки не гаснули, і нарешті вони добулися до того місця, з якого побачили маленькі двері в цегляній стіні праворуч. На цьому боці не було, звичайно, ні ручки, ні засува, бо двері були зроблені для того, щоб заходити всередину, а не виходити назовні; але була там кільцева засувка (яка часто трапляється всередині дверцят буфета), і вони не сумнівалися, що зможуть її обернути.

– Спробувати мені? – запитав Діґорі.

– Спробуй, я нічого не маю проти, – сказала Поллі.

Обоє відчували, що справа стає серйозною, але відступати ніхто не збирався. Діґорі обернув засувку з певним зусиллям. Двері відчинилися, і несподіване світло дня примусило їх закліпати очима. І діти пережили справжній шок, коли побачили, що дивляться не в порожню мансарду, а в заставлену меблями кімнату. Але вона теж здавалася порожньою. У ній панувала мертва тиша. Цікавість узяла Поллі. Вона дмухнула на свою свічку й увійшла в дивну кімнату, створюючи не більше шуму, ніж миша.

Кімната, звичайно, мала форму мансарди, але була облаштована як вітальня. По стінах тяглися ряди полиць, усі заставлені книжками. У каміні палахкотів вогонь (не забувайте, що літо того року було дуже холодним), а перед каміном обернене спиною до них стояло крісло з високою спинкою. Між кріслом і Поллі в центрі кімнати розташувався великий стіл, завалений найрізноманітнішими речами – книжками та записниками, чорнильницями, ручками, були тут ще й сургуч і мікроскоп. Але насамперед вона помітила світло-червону дерев’яну тацю з кільцями. Кільця лежали по двоє – жовте й зелене разом, потім невеличкий вільний простір, а потім ще одне жовте і ще одне зелене. Не більші, аніж звичайні кільця, вони не могли не впадати у вічі – так вони сяяли. Це були найгарніші осяйні речі, які ви можете собі уявити. Якби Поллі була трохи меншою, вона б захотіла взяти одне з них у рот.

У кімнаті панувала така тиша, що цокання годинника відлунювало. А проте Поллі з’ясувала, що ця тиша не була абсолютною. Чулося – дуже, дуже слабке – гудіння. Якби пилосос у ті дні був уже винайдений, Поллі подумала б, що то був звук пилососа, який працював десь далеко – на кілька кімнат далі й на кілька поверхів нижче. Але цей звук був приємнішим і більш музикальним: але дуже й дуже слабкий, майже нечутний.

– Усе гаразд, тут немає нікого, – сказала Поллі через плече, звертаючись до Діґорі.

Вона говорила вже не пошепки. І Діґорі вийшов наперед, кліпаючи очима. Він здавався неймовірно брудним, та Поллі теж не була чистіша.

– Мені тут не подобається, – сказав він. – Цей будинок не порожній. Нам ліпше накивати звідси п’ятами, поки хтось не прийшов.

– Як ти думаєш, що це таке? – запитала Поллі, показуючи на кольорові кільця.

– О, не базікай даремно, нам треба виносити звідси ноги, – сказав Діґорі. – Чим скоріш ми…

Він так і не доказав того, що хотів сказати, бо цієї миті сталося несподіване. Крісло з високою спинкою перед каміном раптом обернулося, і з нього підвелася – наче чортеня зі скриньки – погрозлива постать дядька Ендру. Діти опинилися не в порожньому будинку, аж ніяк не в ньому; вони були в будинку Діґорі, у забороненому кабінеті! Обоє дітей вигукнули: «Ой!» – і усвідомили свою жахливу помилку. Вони подумки картали себе за те, що мусили б зрозуміти: вони пройшли не досить далеко.

Дядько Ендру був високий і дуже стрункий. Він мав довгасте, гладко поголене обличчя з гострим та довгим носом і надзвичайно світлими очима й великою кучмою розкошланого сивого волосся.

Діґорі занімів, бо дядько Ендру здався йому в тисячу разів грізнішим, аніж здавався будь-коли раніш. Поллі не злякалася так відразу, але незабаром їй теж стало страшно, бо насамперед дядько Ендру пройшов до дверей кімнати, зачинив їх і крутнув ключ у замку. Потім обернувся, подивився на дітей своїми світлими очима й усміхнувся, показавши всі свої зуби.

– Ось так! – сказав він. – Тепер моя дурепа сестра не дістанеться до вас.

Дядько Ендру поводився зовсім не так, як поводився б інший дорослий. Серце Поллі підскочило до горла, і вона та Діґорі поточилися до невеличких дверей, крізь які вони сюди ввійшли. Але дядько Ендру був надто швидкий для них. Він опинився позаду них, замкнув маленькі двері також і став перед ними. Потім потер собі руки й клацнув суглобами – він мав дуже довгі, білі й гарні пальці.

– Я в захваті, що бачу вас тут, – сказав він. – Двоє дітей – якраз те, що мені треба.

– Будь ласка, містере Кеттерлі, – попрохала Поллі. – Мені скоро обідати, і я мушу повернутися додому. Відпустіть нас, будь ласка.

– Поки що ні, – сказав дядько Ендру. – Я не можу втратити таку чудову нагоду. Мені потрібні двоє дітей. Розумієте, я на середині великого експерименту. Я випробував його на морських свинках і, здається, досяг успіху. Але морська свинка мало що може сказати і ти не поясниш їй, як повернутися назад.

– Дядьку Ендру, скоро справді обід і незабаром нас шукатимуть. Ви повинні відпустити нас, – сказав Діґорі.

– Повинен? – перепитав дядько Ендру.

Діґорі й Поллі перезирнулися. Вони не посміли сказати нічого, але їхні погляди означали: «Який це жах!» і «Ми повинні переконати його».

– Якщо ви відпустите нас тепер обідати, – сказала Поллі, – ми прийдемо потім, після обіду.

– Але звідки я знатиму, що ви прийдете? – запитав дядько Ендру з підступною посмішкою. Та, здавалося, він змінив думку. – Ну гаразд, гаразд, – сказав він. – Якщо ви справді повинні йти, то йдіть собі. Я не можу сподіватися, що двом молодим людям буде цікаво розмовляти з таким старим йолопом, як я. – Він зітхнув і провадив далі: – Ви собі не уявляєте, яким самотнім я іноді почуваюсь. Та байдуже. Ідіть собі обідати. Але я повинен нагородити вас подарунком, перш ніж ви підете. Не щодня мені доводиться бачити дівчинку у своєму старому й занедбаному кабінеті. А надто, якщо ви дозволите мені так сказати, таку симпатичну юну леді, як ви.

Поллі вже здавалося, що він зовсім не божевільний.

– Ти хочеш мати кільце, моя люба? – запитав дядько Ендру, звертаючись до Поллі.

– Ви маєте на увазі оті жовті чи зелені кільця? – поцікавилася Поллі. – Які вони гарні!

– Але не зелене, – сказав дядько Ендру. – Боюся, я не можу роздавати зелені кільця. Але я з великою радістю і любов’ю подарую тобі одне з жовтих. Підійди до столу й спробуй надіти на палець одне з них.

Поллі тепер цілком подолала свій страх і переконалася в тому, що старий джентльмен не божевільний; а в тих осяйних кільцях було справді щось дуже привабливе. Вона підійшла до таці.

– Я чую, що гудіння в цій кімнаті стає гучнішим. Схоже, його створюють кільця.

– Що за дивна фантазія, моя люба, – засміявся дядько Ендру.

Його сміх здавався дуже природним, але Діґорі побачив палкий, майже жадібний вираз на його обличчі.

– Поллі! Не будь дурепою! – вигукнув він. – Не торкайся їх!

Але було пізно. Коли він це вигукнув, рука Поллі потяглася до таці й торкнулася одного з кілець. І вмить без спалаху, без шуму чи будь-якого попередження Поллі зникла. Діґорі та його дядько залишилися в кімнаті самі-одні.