Отрывок из книги
Для початку я маю дещо вам пояснити: моє серце не на місці. Так само як і мій шлунок, моя печінка та селезінка. Усі мої внутрішні органи розташовуються не з того боку, якраз там, де їх не має бути. Я – людина навпаки, примха природи. Серце семи мільярдів людей на планеті – з лівого боку. Моє – з правого. Вам не здається, що це знак?
Серце моєї сестри розташоване як треба. Вона досконала, цілком і повністю. Я – дзеркальне відображення своєї близнючки, її темний бік, її тінь. Вона правильна, а я – ні. Вона правша, а я пишу лівою. Італійською «лівий» – sinistra[1]. Отже, я – злосестра. Бет – янгол, а хто ж тоді я? Поміркуйте над цим…
.....
Це мало бути ідеально.
Справедливо буде відзначити, що він був «не в моєму репертуарі», але синиця в руках і так далі. Особливо коли ця синиця вже однією лапкою в твоєму «кущику». Не моя провина, що ми прийшли до церкви першими, не моя провина, що ми не могли відірватись одне від одного. Мабуть, йому сподобалася моя безбретелькова сукня зі спандексу, що ледве дупу закривала, та срібні ботфорти. (Я доклала чимало зусиль, щоб вдягтися на весілля Бет, – намагалася створити ефект сідниць Піппи Міддлтон[26].) Ми трохи пообжималися на лаві, в дальньому кутку, але коли прихожани почали сходитися, ми піймали на собі дивні погляди. Люди шепотілись. Показували пальцями. Цикали. Нам треба було сховатися. Уздовж стіни в церкві стояли маленькі зручні будочки (дякую тобі, Боже, за сповідальні). Вони були якраз підходящого розміру й закривалися червоними оксамитовими шторками, які могли забезпечити нам приватність. Тож я схопила Адама за руку, і, коли церква наповнилася, ми просковзнули в одну з будочок.
.....
