Читать книгу Різдвяна казка - Колектив авторів - Страница 1

Був собі хлопчик Миколка. Не підліток, але й не те щоб маленький. Не високий, але й не надто низенький. Не худий і не товстенький… Просто звичайнісінький хлопчик – русявий чубчик, сірі оченята, рум’яні щічки.

Жив він хоча й не у столиці, та все ж у доволі великому місті, яке селом чи селищем ніхто б не назвав. Сім’я у нього була також звичайна, як на наш час: тато, мама і сам Миколка. Ні братика, ані сестрички. У віддаленому селі жила ще старенька бабуся, та у гості до неї Миколку дуже рідко возили. Отже, як люди кажуть: «Тато, мама і я – вся моя сім’я». І ніяких хатніх улюбленців: ні цуценяти, ані кошеняти, ні рибок, ні папужок – дорого це, та й навіщо?…

Миколчина сім’я у повному складі тулилися в обшарпаній однокімнатній квартирці. Проте так було лише до певного часу: роки чотири тому мама поїхала на заробітки в далеку Італію. Відтоді єдиним натяком на її існування для хлопчика стали гроші, які час від часу отримував тато. Як отримає оті «єврики» – сяде, бувало, за стіл, розкладе їх різнокольоровими купками і мовчки дивиться, мало не плаче. А потім відкорковує пляшку перцівки і п’є досуха. Й одразу засинає…

Батько зранку до вечора крутився на місцевому ринку, продаючи різний крам. Працював навіть у вихідні: субота й неділя для торгівлі «найспекотніші», господар магазинчика вимагав від найнятих продавців повної покори і не визнавав ніяких пом’якшуючих обставин! У такі напружені дні Миколка, який ходив вже до школи, навіть допомагав татові, а той лише сумно зауважував:

– Синку, синку… Може, справді вчитися зайве?! Поглянь, приміром, на мене: нащо було п’ять років на студентській лаві штани протирати, потім вченим працювати – щоб тепер на базарі торгувати?! А мама у нас – хатня робітниця за кордоном, овва, яке життя!..

Отак і «козакували» Миколка з татом удвох, без мами: веселого, звісно, мало. І тривало так, доки з хлопчиком не стався дивний випадок – саме у ніч напередодні Різдва, між іншим!..

Вертався тоді Миколка додому із зачуханого торговельного павільйончика, прикрашеною гордовитою вивіскою «Супер-Гіпер-Мегамаркет» і, враховуючи новорічний період – «дощиком» і гірляндою з різнокольорових лампочок. Батько знов весь день провів на ринку (різдвяний розпродаж!..), а ввечері виявилося, що в холодильнику порожньо! Завтра свято, магазини закриються… От і попросив сина за продуктами збігати. Що ж, Миколка – хлопчик слухняний, взяв та й побіг.

Вулиця порожня, снігом рипучим заметена, ніч темна, небо рясно зірками усіяно, посередині місяць молоденький. Краса, та й годі! Тільки людей не видно: всі по домівках сидять, до свята готуються. Тож Миколка не роздивлявся ні на велетенські снігові кучугури, ні на дерева, що стирчали з них, ані на бурульки, намерзлі на дахах будинків уздовж вулиці. Додому поспішав, до батька, пакет з продуктами щосили стискаючи.

Як раптом нічне повітря над його головою прорізала довжелезна змія сріблястого світла, і невдовзі один із снігових заметів спалахнув загадковим мерехтливим сяйвом. «Ух ти!!!» – зрадів Миколка. Мабуть, це хтось запускав святковий феєрверк, один заряд не догорів… Можна відшукати його, щоб потім вдома запалити замість бенгальських вогників – краса, та й годі!..

Та підбігши до сяючої кучугури й розгрібши сніг, замість недогарку хлопчик знайшов щось незрозуміле: невеличкий кришталик, наїжачений на всі боки двома десятками твердих гострих голочок! Малесенький «їжачок» сяяв настільки яскраво, що проганяв геть нічний морок – хоча водночас його світло було біле-біле… й якесь холодне.

– Ого! Цікаво, що це таке?… – сам себе спитав Миколка. І негайно довколишнє повітря забриніло, задзвеніло сотнею кришталевих дзвоників, і дивний звук склався у слова:

– Різдвяна Зірка я, Різдвяна Зірка… А тебе Миколкою звуть, якщо не помиляюсь?

– Різдвяна Зірка?! – здивувався хлопчик. Вмить пригадав усе, що чув від старших про подібні речі: що зорі у небі – то насправді величезні вогняні кулі, які ширяють далеко-далеко у холодних космічних глибинах… що Дід Мороз і Санта Клаус – це несправжні вигадки для малечі… що ялинку можна не прикрашати – дешевше на центральну площу міста сходити, та й потім у хаті на підлозі голок не буде… і що навіть кутю варити не обов’язково – бо це релігійні забобони…

Пригадав усе це Миколка, всміхнувся й мовив:

– Різдвяна Зірка, кажеш? Х-ха! Бачили ми такі зірки…

– Цікаво, чи багато Різдвяних Зірок ти бачив? – знов забриніло повітря. Миколка зніяковів і зізнався:

– Ну-у-у… Якщо чесно, то ти – перша!

– Перша і єдина, – уточнив «їжачок» і ображено спалахнув.

– Та ондо все небо!.. – повів Миколка рукою.

– Ні-ні, хлопчику, всі ті зорі є величезними вогняними кулями, які ширяють далеко-далеко у холодних космічних глибинах… Хіба тебе в школі не навчали цього?

– Та ні, не було ще у нас астрономії, – ще більше зніяковів Миколка.

– Не було, то буде, от тоді й дізнаєшся, – бринів собі «їжачок». – Але кажу тобі: я не звичайна зірка, а Різдвяна. Зрозумів?

– Нібито, – мовив Миколка. Хоча якщо чесно, то сказав це з ввічливості, вирішивши не сперечатися з «їжачком». Зрештою, Різдвяна Зірка? Хай так!..

Але!..

Але ж наскільки було відомо Миколці, Різдвяна Зірка не падає на землю, а палахкотить високо у небі! Коли спалахує, тоді й починається святвечір… Чому ж?…

– А чому ти впала сюди? – поцікавився хлопчик. «Їжачок» продзеленчав якось сумно:

– Я впала, бо не можу більше у небі світити… Заслабла вкрай, несила втриматись на небосхилі… Взяв би ти мене та й відніс кудись у тихе не велелюдне місце, а там побачимо. Зробиш?…

Здавалося, тільки того і чекав Миколка: витягнув з кишені чистого носовичка, загорнув у нього «їжачка», поклав у пакет з продуктами та й додому побіг мерщій. Справді, вдома не дуже велелюдно – лише він і тато! А на це Різдво у них буде ще й справжнісінька Різдвяна Зірка – он як!..

Та попри радісні очікування, тільки-но татко побачив кришталевого «їжачка», видобутого сином з носовичка, як підскочив на місці, позадкував і заволав не своїм голосом:

– Викинь, викинь цю гидотну негайно!!!

– Татонько, але ж це… – почав виправдовуватись Миколка.

– Знаю, знаю, це вона – Різдвяна Зірка!!!

– Так, але…

– Ти навіть не відаєш, що за лихо притягнув із собою!!! Де ти її взяв?!

– Це з неба впало неподалік від мене, коли…

Тато не дав Миколці договорити, прожогом чкурнув на кухню, повернувся звідти з порожньою старою бляшанкою з-під кави і гримнув:

– Ось, поклади це нещастя сюди, щоб тільки руками його не торкатися!!! Поклади й винеси геть із нашого дому, куди сам знаєш!!! І негайно!!! Де взяв, туди й неси!..

– Татонько, але…

– А ще краще – біжи мерщій на річку, знайди якусь ополонку там, де рибалки влаштовують зимові лови, і втопи, щоб ніхто інший не знайшов!!!

– Татонько, але!.. – вкотре наважився перервати його Миколка. І почув у відповідь:

– Саме з-за неї усі наші нещастя, синку! Якщо ж Різдвяна Зірка сама потрапила тобі до рук, то можливо, тобі й судилося позбавити світ від усіх її підступів?! Отож зроби, як я наказую!.. Послухайся тата, синку: старші люди завжди краще знають, що і як робити… Нумо, Миколко, ти ж слухняна дитина, хіба ж ні?…

Сказав це і за напівпорожню пляшку перцівки схопився, бо мав слабкий характер і дуже швидко впадав у відчай. Принаймні так казала мама, доки не поїхала в далеку Італію на заробітки…

А щодо зірки… Що тут вдієш?!

Поклав хлопчик кришталевого «їжачка» до бляшанки, кришку акуратно закрив і пішов на річку підходящу ополонку шукати в тому місці, де зимові лови влаштовують. Але знайшовши, присів на колоду, принесену якимсь рибалкою, відкрив бляшанку: Різдвяна Зірка сяяла як і досі яскраво – проте її світло очей не засліплювало…

– Послухай-но, з чого це татко на тебе такий сердитий? – спитав Миколка, обтрушуючи з кришталевих голочок крихти меленої кави.

– А навіщо було мене до себе в дім нести? – стомлено мовив «їжачок».

– Ну, я ж не знав, що дорослі вірять у тебе й інші різдвяні дива!..

– Твій тато й не вірив ніколи! І досі ще вірить не до кінця, – ображено пхинькнула Різдвяна Зірка, потім додала тихіше: – Це твоя мама вірила…

– Мама?! – здивувався хлопчик.

– Вона, вона, – підтвердив «їжачок», і його сяяння з рівно-білого зробилося якимсь непевно-мерехтливим. – Саме твоя мама чотири Різдва тому назад і попрохала мене виконати одразу декілька бажань. Я все виконала чесно, але тато твій дуже засмутився.

– Що ж то були за бажання?

Миколці стало цікаво: він про це нічого не знав і навіть не здогадувався!

– Цілих три. По-перше, мама твоя, Миколко, попросила для себе добре оплачуваної роботи – бо сиділа тоді вдома, а твій тато докоряв їй неробством.

– Але ж це!..

– Хіба ти не пам’ятаєш?…

Хлопчик напружився і пригадав, що кілька років тому тато часто сварився з мамою. Тільки Миколка не розумів, чому саме – бо ще занадто малим був.

– По-друге, твій тато тоді ще був молодим перспективним вченим, подавав великі надії, жінки так і вилися довкола нього – отже, мама попросила, щоб на тата ніхто більше не заглядався, а щоб він навпаки тільки й зітхав за нею самою. І по-третє, вона дуже хотіла поїхати жити кудись у далекі краї, бо за все життя тільки й моталася між вашим містом і селом, де живе її старенька мати.

– Моя бабуся? – поспішив уточнити Миколка.

– Твоя бабуся, так… Отже, мама дуже-дуже хотіла побачити чужі землі й навіть пожити там! А твій тато не хотів, бо він не уявляє життя на чужині.

– Отже, ти…

– Щоб виконати всі три побажання твоєї мами заразом, я підкинула їй роботу за кордоном, за яку вона отримує стільки грошей, скільки тут, у вас не заробила б ніколи! Тато ж роботу навпаки втратив, найнявся торгувати крамом в магазинчику на ринку – хто ж тепер на нього заглядатиметься?! І нарешті, він дуже-дуже сумує за твоєю мамою, вдень і вночі тільки за нею й зітхає. Отже, як бачиш, виконано все, про що мене просила…

– Бо Різдвяна Зірка завжди виконує все… – підхопив Миколка.

– Бо я виконую всі достеменні бажання, – підтвердив «їжачок» і сяйнув особливо яскраво. – Але ви, люди, на превеликий жаль, почали дедалі частіше бажати неправильно.

– Як це? – здивувався хлопчик.

– Ну, як, як… Звідки я знаю, як?! От наприклад, твоя мама теж побажала неправильно, а чому?… Відкіля мені знати, чому?! Мабуть, ніхто не навчив її бажати правильно, отож і…

– Стривай-но, стривай! – відчувалося, що останні слова Різдвяної Зірки неабияк образили Миколку. – Що ти таке кажеш?! Чому це моя мама раптом побажала неправильно?!

– Бо від її бажань нікому не стало краще! – ображено забринів «їжачок». – Бо живучи в далекій Італії й заробляючи там неабиякі гроші, вона дуже-дуже сумує за вами! А твій тато – за нею. І ваша сім’я від того усього не стала щасливішою.

– Навіщо ж було виконувати мамині бажання, якщо…

– Як це – навіщо?! Я ж Різдвяна Зірка, мені так належить робити!

– Ага, он воно що!..

Миколка зітхнув, вільною рукою поліз під теплу шапку, почухав потилицю й запитав:

– Послухай-но… а мої побажання ти можеш виконати?

– Тільки одне, Миколко, тільки одне-єдине!

– Чому тільки одне, якщо мама…

– Тоді я мала сили виконувати скільки завгодно побажань, але тепер заслабла настільки, що на небосхилі не втрималась. Отже, на щось єдине сил у мене ще вистачить…

– А далі?…

– А далі я згасну. Тоді покладеш мене до бляшанки і можеш хоч втопити у цій ополонці, хоч назад додому віднести.

– А тато як же? – підозріло спитав Миколка.

– А тато побачить, що я вмерла, і більше не сваритиме тебе. Отже, буду сумирно лежати, пилитись десь на книжковій полиці… То про що саме ти хотів би попросити мене?

– Про що саме?…

Миколка навіть розгубився, але ненадовго:

– А можеш зробити так, щоб мама повернулася з Італії до нас і знов сиділа вдома, нікуди не ходила?