Читать книгу Вінець Життя - - Страница 1

Вінець життя

Від автора

Я не можу знайти слів, щоб висловити всю вдячність, яку я відчуваю до кожного з вас. Люди які були зі мною у всі часи, підтримували мене, коли мені було важко та надихали, коли я був на межі відчаю. Без вашої любові, підтримки та віри в мене, я б ніколи не зміг досягти того, що зараз стоїть перед вами.

Я хочу висловити свою щиру вдячність моїм батькам, які завжди були поруч та підтримували мене у будь-яких починаннях. Без вас я б ніколи не зміг досягти цього.

Я хочу сказати велике спасибі своїм друзям, які були зі мною протягом усіх цих років. Ви завжди вірили у мене та давали мені сили та мотивацію йти далі. Ви були моєю опорою, коли мені було важко, і я ніколи не забуду, що ви робили для мене.

Я сподіваюся, що ця книга стане ще одним кроком у моєму житті, і я дякую вам за все, що ви зробили для мене. Я люблю вас усіх і ніколи не забуду вашу доброту та підтримку. Ця книга – наша спільна праця і досягнення, і я пишаюся тим, що в мене є такі чудові люди в моєму житті.

Шановний читач, вважаю за честь сказати вам декілька слів: “Життя дуже цікава річ, якщо дивитися на нього крізь прозоре скло. Усі події які відбуваються у вашому залежать тільки від вашого сприйняття. Знайшовши ключ до реагування на події в ньому з радістю, ви зрозумієте, що поганого нічого нема. Якщо ви не можете знайти хороше, просто прийміть погане і чекайте на те, що принесе те погане, що прийшло до вас. Все тимчасово і пройде. Нічого вічного не буває. Від того щасливі миті набагато цінніші. Приємного читання.”

Глава 1. Коли пригода постукала в двері.

В один момент, пил, який символізував життя, розсипався. Легкий подих вітру розніс його частки над усім світом.

– Невже, це кінець? – запитав співрозмовник.

– Так, напевно це він..

Постріл…

Тижнем раніше.

Старовинні, дерев'яні двері відчиняються, оголюючи, виснажені часом, вітрини крамниці, які, наче сніжною ковдрою, засипані променями яскравого сонця. Срібні дзвіночки, поблискуючи у променях, навіюють приємні спогади, а я крокую всередину, готовий до нової глави свого життя. Відомий старий Джо, що славився своєю ексцентричністю та рідкими антикварними знахідками, нарешті найняв мене на роботу. Сподіваюсь, я впораюся краще, ніж у школі. Кожна глава мого шкільного життя наштовхувала мене на відчуття того, що я просто не можу впоратися зі своїм життям, з дівчатами мені не щастило зовсім, я не потрапив у місцеву футбольну команду і не грав у бейсбол, не був найрозумнішим, щоб опинитися серед головних геніїв школи, й так само я не перебував у жодній секції, яка могла б віднести мене до якоїсь групи, я був звичайним і нічим не примітним підлітком, який навчався трохи краще двієчників і частіше за все думав про те, що кожен рік у школі приведе мене до того, що я в кінці-кінців залишусь таким же невдахою на все життя. Аж раптом мої роздуми перервав старий.

– Я тут, нагорі! – володар.

Зачинивши двері, я поспішаю до сходів, але ненароком бьюся об стару полицю та ледь не сбиваю статуетку з відполірованого столика. У миті побоююся, що розібью крехкий антиквар, але встигаю швидко схопитися за нього. Піднімаюсь крутими сходами та потрапляю в кімнату з яскраво сяючим вікном. Але там, сидячи в інвалідному візку, чоловік похилого віку без правої ноги привертає мою увагу. Розкуйовджена борода та втомлені, але пронизливі очі, приховують життєвий досвід, а заросше густе, проте доглянуте волосся, видає його неповторний характер. Одягнутий у клітчату сорочку, пошарпані джинсові шорти та фіолетову в'язану шкарпетку, він говорить зі мною хрипким, але твердим у звучанні голосом, наче старий знайомий.

– І от це ти приїхав до мене працювати? – запитав Джо.

– Так. Я приїхав сьогодні і поки вчора збирав речі, батьки дивилися і знайшли в оголошеннях місце для роботи, воно було вказане у газеті. Це все відбувалося так швидко, я спонтанно вирішив, що треба починати нове життя і вийшло якось так. – я.

– Цьому оголошенню вже більше місяця, чому ти вирішив зателефонувати – Джо.

– Батьки сказали, зателефонуй сюди, спробуй. Мені потрібна робота, я зараз у пошуках житла в місті, але, мені ж треба за нього чимось платити. – я.

– Зрозуміло, але ти мені вже не підходиш. – Джо.

– Чому? Ви ж навіть мене не знаєте. – я.

– В тебе не впевнений голос, мені це не подобається. – Джо.

– Але ви ж самі вчора сказали, приходь, навчу тебе всьому. Тож, я не піду та буду тут працювати. Якщо ви вважаєте, що я подолав такий довгий шлях, щоб почути відмову, то ви помиляєтесь. – я.

– Непогано, це я й хотів від тебе почути. Може з тебе щось і вийде. Розкажи про себе ще щось. – Джо.

– Я лише нещодавно закінчив школу, спробував себе у різних видах спорту, цілеспрямований, готовий допомогти завжди й у всьому, тільки попросіть… -Даніель.

– Ясно, ясно, я зрозумів, черговий надокучливий хлопець, молодець. – Джо.

Він дістав кипу паперів зі столу та кинув переді мною.

– Підпиши ці документи і ще, скажи, як тебе хоч звати? – Джо.

– Даніель. – я.

– Чудово, Даніель, підпиши ці папери, ось тут знизу і ласкаво прошу до антикварної крамниці “Венеція". – Джо.

– Дуже дякую, Джо. – я.

– Не варто, малий, ще буде час змінити свою думку. – Джо.

– Чому? Щось не так? Батьки явно не порадять мені поганого. – я.

– Так, звісно, ти ще багато чого дізнаєшся тут, юначе, просто почекай. – Джо.

– Ви про що? – я.

– Скоро дізнаєшся, всьому свій час. Підписуй. – Джо.

Я швидко взяв ручку та поставив підпис біля сьогоднішньої дати – 19.06.1974. Цей день я запам'ятаю назавжди. Контракт підписаний. Нове життя розпочато, далі вже буду розбиратися з тим, що робитиму у цьому житті пізніше у майбутньому.

– Тож, почнемо стажування. Спускайся вниз, зараз тобі все тут покажу та про все розповім. Вимикач тут нагорі та внизу, для того, щоб ти міг вмикати всі вітрини та світло всередині крамниці. – Джо.

Ми вдвох спускаємося вниз. Бежеві стіни коридора нагадують мені про старі, давно пережиті 50-ті роки, які показують у кіно. Внизу вже я беру візок та допомагаю старому. Ми дивимось на всі вітрини і розмова продовжується.

– Твоє робоче місце – он та каса, всі вітрини мають сяяти, але будь обережним з експонатами, вони дуже цінні та коштують чималих грошей, наприклад, та статуетка привезена з Китаю, це їхній такий собі символ захисту будинку, а там далі є кілька садових гномів, але це незвичайні садові гноми, їх привезли прямісінько з Нідерландів, вони були зроблені ще у 1700-х роках і зберігати їх вдавалося цілим поколінням. Вони пережили й Наполеонівські війни, й Світові війни, але, щоб вберегти їх від Гітлера, їх вивезли до Америки, але один старий ідіот продав їх мені за смішні гроші, навіть не уявляючи їхню реальну цінність. Тепер поглянь, знизу в них є дата виготовлення, цей 1702 року, другий 1703-го, а третій 1704-го, колекція гномів, ще й таких років, вони коштують мільйони і навіть я продаю їх усього за кілька сотень долларів. Йдемо далі, також, ти будеш отримувати відсоток від продажу, окрім зарплатні. Якщо люди приносять своє барахло, оцінюй його максимально низько, щоб ми зменшили витрати. Ти можеш тут жити, є окрема кімната нагорі, також є кухня, душ, туалет, так що, можеш не витрачатися на житло і проїзд. Але зауваж, я не бажаю бачити компанію твоїх покидьків, які розіб'ють мої вази після кількох пляшок пінного. – Джо.

– У мене немає друзів. Не переживайте, містер Джо. – я.

– Чудово, сподіваюся інші питання ми вже вирішемо на місці. – Джо.

– Я просто не дуже вмію заводити друзів, зазвичай мене всі кидають, тому я завжди один. – я.

– Чого ж так? – Джо.

– Людям не цікава дружба, всім потрібні понти. – я.

– Вважаєш? Ти просто не зустрічав дійсно гарних людей, хлопче. – Джо.

– Можливо, але у школі мені саме такі люди й траплялись. – я.

– Що ж, хлопче, будемо товаришувати. – Джо.

– Звичайно, містер Джо. – я.

– І навіщо я це сказав… – Джо.

– Що-що? – я.

– Нічого, берись за роботу. – Джо.

Я вирушив за ганчірками в підсобку та взявся до справи. Так, в перший робочій день у крамницю так ніхто і не зайшов, я лише мив підлогу, вичіщав старі предмети та спостерігав за тим, що відбувалося надворі. Раптом, підійшов старий і сказав:

– Ден. Запам'ятай, вночі не виходь на вулиці цього міста, ти не знаєш, що з тобою може тут трапитися. – Джо.

– Ви про що? – я.

– Просто не виходь. – Джо.

– Д… Добре. – я.

–Надобраніч. – Джо.

–Надобраніч, Джо. – я.

Джо піднявся на ліфті та попрямував до своєї кімнати, а я читав книгу, коли у крамниці за 10 хвилин до зачинення увійшла дивна стара. Її повільні кроки привели до каси, і вона почала розглядати мене дуже уважно, але раптом розвернулася та вибігла з крамниці, грюкнувши дверима так сильно, що це прозвучало, як вибух. Я нічого не розумів, зачинив крамницю та попрямував сходами нагору до своєї кімнати. Однак, коли я відчинив вікно та писав листа своїм батькам, я побачив моторошне нічне місто, порожнє та покинуте. Раптом мої почуття ожили, і я почув як вітер гуляє містом, і у цій атмосфері мені стало не дуже затишно. Спустився вниз, щоб покласти його у поштову скриньку. Повертаючись до крамниці, я відчув, що мене переслідують, і швидко війшов всередину, зачинивши двері на замок. Але коли я приліг на ліжко, мої думки перенесли мене в інший світ, наче потік свідомості, який неможливо контролювати. Я замислився про те, що нічого не вічне у цьому світі, що люди завжди намагаються утримати щось, але нічого не в змозі зберегти. Життя проходить повз нас, і ми не можемо його утримати, бо воно сповнене неочікуваностей та змін, що змушують нас прилаштовуватися та змінюватися.

Ранок. Найменш улюблена частина більшості жителів планети. Ледь відкривши очі, я подивився у вікно, звідти сонце випромінювало світло на всю кімнату. Сірі тона кімнати стали світлішими, та завдяки цьому вона виглядала так, наче у ній в останній раз жили півстоліття тому. За вікном кипіло життя, автівки невгамовно сигналять на перехресті, люди постійно біжать у незрозумілому напрямку. Раптом свист гальм та удар. Сталося зіткнення двох авто і натовп вже зібрався там. Витягають людей з машин, вони живі, це стало зрозуміло, завдяки крикам людей, але без свідомості. Приїхала пожежна машина та швидка допомога. Люди не розходяться, навпаки, дивляться заворожено, наче там зараз роздають гроші. Що вас так приваблює у тому, що люди після аварії знаходяться в жахливому стані? Люди – тварини. Завжди чекають на хліб та видовища.

Відійшовши від вікна, я пішов на кухню. Старий Джо все ще спить, його знаменне та затяжне хропіння можна почути, мені здається, навіть на околицях міста. На кухні все розташовано дивним чином. Холодильник знаходиться у підвішаному стані на стіні, під ним – пральна машинка і далі за ними ми спостерігаємо стіл, за яким знаходиться один стілець, немає місця для нарізки продуктів, один ніж, дві тарілки, дві виделки, дві ложки, одна чашка та стара, замурзана кавоварка. У тумбочці одна кастрюля, є друшляк, і навіть маленька пательня. Під тумбою стоїть електропіч, яка нагрівається цілу вічність і, звичайно ж, стара-пристара мікрохвильовка. На кухні немає вікон, вони закладені старою цеглою, а на ній висить плакат з оголеною жінкою часів 50-х. Мені здається, на цих жінок мастурбували всі хлопці в ті часи. Сподіваюся, я зможу до цього всього звикнути. Приготувавши собі омлет, з яєць знайдених у холодильнику повністю забитому пивом, я пішов до крамниці, за касу, щоб поїсти. Навіть не увімкнувши вивіску, я відчинив двері і попрямував до каси. Коли вже я підніс виделку до рота, двері відчинилися. Дуже повільно силует, який знаходився зовні, перенісся всередину. Це була дівчина зі світлим волоссям. Осліплений сонячними променями, я не міг роздивитися її обличчя, тому просто опустив голову вниз і почав шукати місце, куди б поставити тарілку з їжею. Вона почала ходити по крамниці та оглядати кожен предмет.

– Якщо вам щось потрібно, тільки скажіть, – сказав я.

Вона поглянула на мене, посміхнулася та знову повернулася до старої друкарської машинки. Почала торкатися клавіш та спробувала надрукувати якийсь текст. Дивлячись на її довгі, тонкі пальці та плавні рухи, я думав про те, що, можливо, вона піаністка. З перших спроб я намагався розгадати її натуру. Вона знову повернулася та повільно почала рухатися до мене. Я піднявся з-за каси та застиг на місці, не вірячи своїм очам. Вона була незвичайна. Блакитні очі, наче відображення ясного неба, доповнювали її витончене обличчя, прикрашене тонким носиком та красивими скулами. Її підборіддя було загострене, наче у грецької богині, а кожен її рух здавався танцем на лезі ножа. Її вузькі плечі та витончені, наче розкішні квіти, ноги, говорили про бездоганну фігуру. Невеликі груди, тонка талія, акуратні та не широкі стегна. Ні, вона не виглядала наче хвора на дистрофію, вона просто була стрункою і це їй пасувало. Але найдивовижніше було те, що в її очах була така сила та енергія, що я відчував як моє серце починає битися швидше. Я намагався затримати свій погляд, але було важко – її чарівність наче мала магічну силу. Вона підійшла. Повільно моргаючи, вона, злегка завищенним голосом, говорить мені:

– Я тут вперше, розкажіть, що у вас є? – незнайомка.

Не в стані зібрати себе до купи, я розгубився та перепитав її, що саме вона хотіла, і коли знову почув запитання, я вийшов з-за каси та почав показувати їй все, що у нас було. Вона цікавилася кожним предметом, та здається, їй потрібно було дізнатися щось інше. Щоб отримати перевагу в розмові, я різко спитав:

– Що вам тут потрібно? – я.

Вона здивувалася. Але, видихнувши, відповіла:

– Напевно… Ви. – незнайомка.

І вже тут здивувався я. Мій розгублений погляд, як здавалося у той момент мені, можна було роздивитися з інших планет та всесвітів. Я ковтнув повітря та перепитав:

– Я? – я.

– Так, ви. – незнайомка.

– Чому саме я? – я.

– Ну, ви перший у цьому місті, хто не почав мені грубити з перших секунд. Ви, певно, як і я, не з цих країв. – незнайомка.

– Так. – я.

– Ви звідки? – незнайомка

– Кроменвілль, а ви? – я.

– Борнвудс. – незнайомка

– Так ми сусіди, дивовижно. Що ви забули у цій дирі? – я.

– Напевно, те ж саме, що і ви. – незнайомка.

– Ви втекли від батьків, щоб почати нове, доросле життя і тепер не знаєте що робити? – я.

– Гарний жарт, але ні, я подорожую і це перше місце, де я вирішила затриматися. – незнайомка.

– Але чому ви обрали саме Дробайл? – я.

– Це найближче місто від мого минулого місця перебування. – незнайомка.

– Цікаво. – я.

У цей момент я зрозумів, що якщо зараз не покличу її на побачення, я втрачу її назавжди.

– А чи не хотіли б ви сьогодні провести вечір у моїй компанії? – я.

– Ага, – відповіла вона, простягаючи руку до книги на верхній полиці. – незнайомка.

– Давайте о 5-ій вечора на цьому ж місці, я як раз зачинятимусь. Тут поруч є заклад з цікавою назвою, там і проведемо час. – я.

– Чудово, – відповіла вона та простягнула мені книгу заклять старих відьом.

Я підходжу до каси, пробиваю чек та озвучую суму. Вона повернулася, простягла мені купюри та вимовила ті слова, які змусили моє серце завмерти: "Решта не треба, вечеря за ваш рахунок". Вона забрала книгу та швидко пішла, залишаючи після себе ніжний аромат квітів.

Я залишився сидіти на стільці, вдихаючи цей запах і занурюючись у роздуми про те, що це все може означати. Моє сердце швидко калатало, і я відчував, що ця незвичайна подія – знак долі. Як сором'язливий хлопець, я не міг відігнати від себе думки про ту прекрасну дівчину, яка так безтурботно проникла у моє серце. Аж раптом мої роздуми перервав старий Джо зі словами про те, що потрібно сходити за газетами. Я ще не встиг вийти за поріг, коли побачив стареньку жіночку, Джо розповідав, що вона часто буває тут, але чомусь сьогодні вона навіть не спромоглася увійти та, як завжди, подивитися на предмети у нашій крамниці. Коли я підійшов до неї, щоб запитати, вона повернулася і різко схопила мою руку. Я відчув як моє серце завмерло від її слів: "Їдь звідси. Тобі тут не місце. Ти ще молодий, у тебе все життя попереду. Їдь". Я не міг зрозуміти чому вона так дивно поводиться зі мною, але вона вже почала віддалятися, лишивши мене можливості поставити питання. Я залишився стояти на місці, намагаючись розшифрувати її слова. Що вона хотіла мені цим сказати? Що тут відбувається? Я вирішив швидко перебігти дорогу, щоб забрати газету старого Джо, але ледь не поплатився за свій поспіх. Мене майже сбила машина.

Я забрав газету та почав повертатися, коли помітив як наша сусідка зайшла через задні двері до нашої крамниці. Я не міг зрозуміти, що це означає, але мої підозри почали зростати. Що приховує ця таємнича жінка та які секрети має наша крамниця? Я вирішив продовжити своє розслідування та знайти відповіді на ці питання. Я швидко попрямував тут, але величезний чолов'яга розміром з шафу, зупинив мене зі словами:

– Тобі сюди не можна, хлопче. – охоронник.

– Але я тут працюю. – я.

– Не зараз, почекай. – охоронник.

Я зупинився та зрозумів, що з ним в мене навіть можливості немає спробувати свої сили, тож сенсу в тому, аби намагатися щось зробити – немає. Так я простояв хвилин 20 поки не вийшла пані у пурпурному капелюшку та з плюшевою сумочкою. Вона поглянула на розгубленого мене та сказала:

– Який цікавий юнак, я вкраду тебе у Джо, такі солодкі хлопці завжди будуть мені у нагоді. – незнайома леді.

Я лише перелякано опустив погляд і вона пішла далі. Її охоронець швидко побіг відчиняти двері авто, і у цей момент я зрозумів, що вона якась велика "шишка". Увійшовши до крамниці, я хотів було піднятися нагору, але старий Джо зупинив мене зі словами:

– Куди газету поніс, малий? – Джо.

– А, ви тут, містер Джо? – я.

– Так, я тут, – з тяжким видом відповів він.

– Хто ця пані і що вона робила у нашій крамниці? – я.

– У нашій? Малий, це вже навіть не моя крамниця. Якщо ми не погасимо оренду за цей місяць, її знесуть, і ми обидва опинимося на вулиці. – Джо.

У приміщенні нависла напруга і відчуття невирішеності питань. Я підійшов до старого, віддав газету та пішов за касу, починаючи підрахунок усього, що накопичилося за тиждень та почав розпитувати про те, скільки саме потрібно сплатити за оренду цього місяця.

– Нам все одно не вистачить, Ден, ми вже програли цю битву навіть не розпочавши її. – Джо.

Так я побачив згасаючі мрії та надії в очах людини. Понурі та стомлені очі Джо почали оглядади все довкола. Відчай, який загублює цілі армії, зараз заволодів його свідомістю. Паніка бігаючого погляду лише доводила, що життя може перевернути все з ніг на голову в одну мить. Договори, рішення, удача – все це запорука успіху у бізнесі, проте коли твоя справа потроху згасає, ти починаєш згасати і сам.

Джо скомкав і викинув у смітник газету, потім попрямував до ліфту та зі словами: "Сьогодні мене не чіпай", він піднявся нагору.

Я тяжко опустився на стілець за касою та з повним усвідомленням того, що мені доведеться шукати нову роботу, починати все спочатку, поринув у роздуми. Так, за кілька годин, життя мене підштовхнуло, до того, що варто не забувати про ще одну річ. Сьогодні на мене чекає побачення зі справжньою дівчиною.

Ця думка зігрівала мою голову трохи більше, ніж те, що крамниця, куди я влаштувався буквально позавчора, вже зачиняється. Всередині виникло мовчазне питання: "Може, я приношу нещастя?" Але, намагаючись якомога швидше випустити цю думку з моєї голови, я взявся прибирати крамницю. Так я знайшов старі монети, загубилися за прилавком, витер пил у тих місцях, де клієнти що приходять у крамницю, можуть і не побачити, розставив усі предмети в алфавітному порядку та вимив скляні поверхні так, що здавалося навіть не треба відчиняти двері, аби всередині стало світліше.

Я пішов до старого Джо нагору та розповів йому про те, що мені вдалося запросити гарну дівчину на побачення. Мої слова викликали у нього легку посмішку і він сказав:

– Я, звісно, радий за тебе, малий, але будь обережним. – сказав насторожливо Джо.

– Чому? Що не так? – я.

– Дівчата бувають дуже підступними. – посміхаючись сказав Джо.

– Я ж лишень покликав її на побачення. – розгублено відповів я.

– Та будь впевненішим, хлопче. Я тебе за вус воджу. Бажаю гарно провести час. – Джо.

– Старий гуморист, дякую. – ніяково відповів я.

Пройшов певний час і ось вже підкрався момент, коли треба виходити на зустріч, старий Джо спустився вниз, дав мені в руки коробку та сказав:

– Відкрий її лише тоді, коли ви сидітимете за столом у барі, а до того моменту навіть не думай її торкатися.

Я взяв коробку, вдягнув куртку та вийшов з крамниці. Я почав думати, що, напевно, вона пошуткувала, коли погодилася на побачення. Скоріш за все, це був просто жарт, подумав я. Запалив цигарку, опустив погляд та спершись об стіну, я чекав. Можливо, все ж таки прийде.

Пройшло вже 10 хвилин, але її все ще не було. Так, вона не прийде, це точно. Як і завжди, це було несерйозно, але навіщо вона залишила мені чайові? Я дістаю купюру з кишені та бачу текст: "Зустрінемося о 17:30 у парку, що розташований у центрі. Сподіваюся, ти здогадаєшся, що треба подивитися на купюру у цей день, бо я люблю загадки". І я зірвався з місця. Я перетнув проїжджу частину, незважаючи на правила дорожнього руху і навіть не замислюючись над тим, що просто зараз мене може збити машина, я заскочив у трамвай. Їду, спостерігаю що відбувається навколо та думаю, куди ж вони всі йдуть? Жінка у коричневому довгому пальто поверх сорочки та довгої сірої спідниці, в неї кучеряве довге волосся, вузькі очі, довгий і тонкий ніс, маленькі акуратні губи, такі, наче вона працює вчителькою у школі. Прямує, як мені здається, додому та намагається донести 4 важкі пакети в обох руках. Двійко чоловіків у темно-сірих костюмах та капелюхах сваряться та розводять руками так, ніби вони справжні італійці. Діти втікають стрімголов від поліцейського. А інші чоловіки у костюмах палять цигарки у кріслах ресторану та вирішують справи бізнесу, один з них настільки великий, що, здається, якщо він не наїсться, він відгризе руку офіцианту.

Навколо метушня. Так цікаво, що в моєму місті навіть приблизно такого не було. У нас все завжди було спокійно, ніяких божевільних ситуацій, усі знають один одного, ніхто нікуди не поспішає. Цікаве місто, здається, я тут затримаюсь. Відчинивши вікно і поглянувши у нього, я відчув на обличчі прохолодний вітерець. Волосся на голові почало розвіюватися назад, сльози на очах від вітру та, звичайно, дивовижне відчуття свободи. Мені здається, пронеслося у моїй голові, приємний вечір у вікні завжди наповнює якоюсь свободою, чимось приємним та легким, він викликає думки, що ти завжди можеш опинитися там, де тобі легше, ніж тут. Але коли вона встигла написати мені записку на купюрі? Здогадка лише була в тому, що коли я пробивав в касі чек, вона встигла написати.

Мої роздуми зупинили слова із гучномовця про те, що я вже під'їжджаю до потрібної станції. Виходжу біля парку та бачу, що вона там, чекає та посміхається. Я завмер, може вона посміхається не мені? Вона махнула рукою, я озирнувся навколо, чи дійсно вона подає знак мені. І справді, дивно, такого в мене ще не було. Я підійшов, привітався, і ми почали йти разом у бік місця нашого побачення.

– Куди ми йдемо? – питає вона.

– Зараз покажу, про це мені розповів старий Джо, він дав мені цю коробку, сказав, щоб я відкрив її лише тоді, коли ми сядемо у тому місці.

– Добре, тоді ходімо хутчіш, не можу дочекатися, щоб дізнатися що там всередині, – в захваті сказала вона.

Ми йшли, розмовляли про різні речі. Кожен з нас висловив позицію свого життя і, мені здається, дивлячись на неї, я почав помічати щось своє. У цю мить я відчув прилив легкого та п'янкого щастя.

Ми прийшли. Це був бар з незвичайною назвою "Карета в нікуди". Ввійшовши всередину, нас зустрічає бармен за стійкою і одразу ж питає, що нам налити. Ми замовляємо два келихи червоного напівсолодкого вина та від його презирливого погляду ми зрозуміли, що зазвичай тут замовляють щось зовсім інше. Ми влаштувалися за вільним столиком, я поставив коробку і ми продовжили розмову, домовившись, що відкриємо її вже після перших ковтків вина. Бармен не дуже поспішав, вино все ще не було налито, ми продовжували розмову і пройшло вже хвилин 10, я вирішив підійти та дізнатися в чому справа:

– Містер бармен, де наше вино? – питаю я.

– Подивись уважно нагору, хлопче. – відповідає бармен.

Я піднімаю погляд і бачу величезну вивіску з написом: "Або ти пьєш віскі, або провалюй!".

– Ага, зрозуміло, два віскі з льодом, будь ласка. – я.

Він щиро посміхнувся, швидко дістав з-під стійки дві склянки, кинув туди кубики та розлив міцний напій. Поставив обережно на стійку та сказав:

– Приємного вечора, сер. – бармен.

Я посміхнувся, кивнув, підхопив склянки та попрямував до столу.

– Цікаве в тебе вино, – з посмішкою сказала вона.

– Так, я знаю, подивись на вивіску над барною стійкою. – я.

Вона прослідкувала поглядом туди, куди я вказав, розсміялася та побачила, що бармен також посміхнуся, підморгнув їй та пішов далі до блиска натирати склянки.

– Як тебе звати? Я так і не дізнався твоє ім’я. – я.

– Мої батьки обирали не довго, воно наснилося моїй матері. Мене звати Ангела.

– Приємно познайомитися, мене звати Ден, тобто Даніель, але всі друзі кличуть мене просто Ден.

– Добре, буду знати, Ден. Тобто Даніель, якого всі друзі кличуть просто Ден. – Ангела.

Ми посміялися та вдарили склянками з віскі.

– За приємну зустріч, – сказав я.

– За неї. А тепер давай скоріше відкриємо коробку, я вже згоряю від нетерпіння. – Ангела.

Я зриваю скотч, починаю відкривати та бачу дуже дивний предмет. Він схожий на пістолет, але виглядає зовсім не як пістолет. Я дістаю його з коробки, ми разом починаємо на нього дивитися ближче і все ж таки не розуміємо для чого старий Джо вирішив вручити его мені.

Поки ми його роздивлялися, ми не помітили як бар залишили всі відвідувачі, пройшло наче близько 20 хвилин, але у приміщенні вже було порожньо. Бармен запитав нас коли ми збираємося піти, бо скоро вони зачиняються. Ми замовили ще дві склянки віскі та пообіцяли покинути бар тільки-но спустошимо їх. Бармен підняв брови, знизав плечима та відповів:

– Добре, хай щастить.

Ми не дуже зрозуміли його інтонацію, але вирішили не перепитувати. Він повернувся за стійку та почав потихеньку збирати речі. Ми продовжили наші розмови, які зазвичай починаються при знайомстві. Друга склянка віскі почала потроху туманити голову, і я вже став розкутішим у бесіді. Ми сміялися, розповідали кумедні історії з життя, додаючи до того ще й вдалі тости. Раптом бармен погукав нас та показав на годинник. Я перевірив котра година, вже за десять хвилин сьома, то, ми швидко спустошили склянки, почали одягатися. Коли ми вийшли, стало зрозуміло що навколо ні душі, наче в цьому місті щось трапилося: всі люди зникли, залишивши після себе лише порожнечу. Темно-сіре місто, інколи пропускаюче протяг між будинків. Неонові вивіски, які раніше яскраво освітлювали темні провулки, тепер згасли, у багатьох вікнах немає світла, наче життя тут затихло. Але було щось і більш тривожне у повітрі. Віддалені звуки, мелькотіння тіней та далеко синє світіння з кількох вікон. Відчуття, що хтось спостерігає за нами, змушувало волосся на руках ставати дибки. І коли ми озирнулися навколо, то зрозуміли, що жодних машин на вулицях не було, наче ми потрапили в інший світ, де панує загадкова тиша.

– А трамваї вже не їздять чи що? – з іронією запитав я.

Ми не розуміємо що відбувається, за нами зачиняє двері бармен та йде вглуб бару, здається, він живе прямо там або дуже близько. Ми пішли в бік парку, продовжуючи говорити про особисті плани у цьому житті. Ангела повідала мені про те, як вона збирається довчитися в університеті та поїхати у навколосвітню подорож, я ж розповів , що хочу винайти предмет, якого ще точно не бачив світ, музичний, переносний програвач, щоб можна було тримати його в руках та слухати музику де завгодно. Ми сміялися, адже радіо вже давно запотентували, а тому як я зможу зменшити пластинки, щоб музика відтворювалася всередині та грала в руках. Та раптом ми помітили дуже незвичну тінь. Вона стояла посеред вулиці та не рухалася. Серед ліхтарів, які давали світло, був один зламаний, саме у цьому місці знаходилася вона. Моє серцебиття почастішало, я відчув сильний холод, який з'явився в мене всередині, наче я почав замерзати, холодний піт почав проступати вздовж усього хребта, з рота пішов пар так, ніби то були залишки останнього тепла з мого тіла і відчуття злісного погляду принизало мене.

Ми зупинилися, я став перед Ангелою, щоб захистити її. Вона все ще нерухома. Ми продовжуємо стояти та спостерігати за силуетом. Я відчув як на моїй спині ворушиться волосся від подихів Ангели, а її рука лягла на моє плече. Вони наблизилася до мого вуха та запитала з тривогою в голосі:

– Що ми будемо робити? Воно мене лякає. – Ангела.

– Я не знаю, дістань той недопістолет з коробки. – я.

Вона вийняла зброю та простягнула мені. Я міцно обхопив її однією рукою, а іншою звів курок. Але я не поклав на нього палець, бо я гадки не мав хто переді мною. Може, це просто п'яничка, який не усвідомлює що відбувається. Таке не рідко траплялося у моєму місті, коли захмеліла людина стояла посеред вулиці та просто спала, не помічаючи нічого навколо себе. Ми повільно наближалися до силуету, який продовжував стояти на місці. Мій пульс почастішав, я не розумів які саме відчуття розривають мене зсередини. Можливо, це не просто якийсь пияка? Я не знав хто переді мною і що йому треба. Може хоче, вкрасти мій гаманець або ключі від крамниці? Я вагався і просто не знав як мені краще діяти. В коробці більше нічого не було?

– Ангела, подивись що ще є в коробці. – я.

– Тут є ліхтарик та записка. – Ангела.

– Що там написано? – я.

– "Не втрачай світло. Якщо світла немає, світи та стріляй. Не дай до себе торкнутися". Що це означає? – Ангела.

– Я й сам не знаю, щось тут не так, посвіти ліхтариком на цю тінь. – я.

Ангела вмикає ліхтар, напрявляє його на силует і той починай швидко рухатися в наш бік, видаючи при цьому неприємний скрежіт та шипіння. Я поклав палець на курок та вистрілив у тінь, яка розчиняється в сліпучому світлі. Після пострілу я впав на землю, але Ангела швидко допомагає мені піднятися, ми, розуміючи, що тут щось не так, прямуємо до крамниці. Я вириваю коробку з рук та жбурляю її подалі, хапаю Ангелу за руку і ми біжемо. Тут лише один квартал, головне не зупинятися. Поки ми тікали, ліхтарі позаду почали вимикатися та, роздивившись, що за ними, ми почали помічати як там з'являються такі ж самі тіні. Ми біжимо до крамниці і вже здалека бачу ще не згаслу вивіску "Венеція". Який же я радий, Джо, що ти забуваєш робити найпростіші речі. Залишається лише одне перехрестя і ми потрапимо всередину. Позаду вже немає ввімкнених ліхтарів і ми розуміємо, що прямо зараз і над нами вони вимкнуться. Дихання через цигарки вже починає стискати груди, але я розумію, що нам треба всього лише півхвилини, аби добігти до крамниці. Світло гасне… Ми зупинилися.

– Що робити? – пошепки питає Ангела.

– Ходім, – відповідаю я.

Відчуваю жахливий мороз на тілі, мурашки на шкірі влаштовують карнавал, дихання стає повільнішим і я відчуваю слабкість. Ми повільно пробираємося через тіні, які реагують на шум та світло, і ми потрохну наближаємося до крамниці. Ангела помічає щось страшне, і я розумію, що ми опинилися у пастці. Ми повільно крадемося до дверей, Ангела в цей момент намагається роздивитися кожну тінь. Зненацька вона відпускає мою руку, а коли я обертаюся, то бачу як вона, закривши обома руками рот, намагається не вимовити жодного звуку. Я ковтаю слину та комок у горлі, який перекриває мені дихання і вже, здається, просто зараз змусить мене закашлятися. Я повільно тягнуся до її руки, аби ухоптися за неї, і вона, знайшовши мою руку, повільно починає рухатися в мій бік. Я перестав відчувати тепло від її та моїх долоней, ми мерзнемо ще більше. Тіні починають потроху рухатися до нас, і ми пришвидшуємо свій рух до крамниці. Двері різко відчиняються і старий Джо дає нам знак, щоб ми забігли. Ми кидаємося всередину, і я встигаю помітити як тіні рвуться вслід за нами. Старий зачиняє двері з гучним гуркітом, а ми залишаємося лежати на підлозі, відчуваючи, як наше життя секунду назад обернулося жахіттям. Перекладина збоку падає і тепер двері прямо таки розриває від гупання тіней. Ми озираємося довкола, усі фіранки щільно закриті, дониз спущені решітки, а старий Джо замикає останній замок ключем.

– Вам що, йолопам, не стало зрозуміло, що час йти по домівках, коли всі інші відвідувачі пішли з бару? – заволав старий Джо.

– Ми вирішили, що бар просто зачиняється, тож допили ще по одній склянці віскі та тоді вже пішли додому. Хто ці люди? Що це за привиди? Що це взагалі таке? – я.

– От дідько, ви що, не читали записку? Вас не здивувало, що там лежить світлостріл? А ліхтарик? Хоча у місті достатньо вуличних ліхтарів, навіщо б старий Джо, він же, чортів псих, поклав вам ліхтарик? Смішно, напевно, було вам у барі, так?! – Джо.

– Та ми й гадки не мали, що зіткнемося з цією дивною річчю. Ти тепер взагалі не здаєшся нам психом, Джо. Розповіси що тут відбувається? – я.

– Ласкаво прошу в Дробайл, малий. Місто, яке живе двома життями одночасно. Якщо вірити старій легенді, одного разу, ще у часи, коли ковбої та шерифи розгулювали Диким Західом, один ідіот приїхав у це місто. Він сказав, що переможе будь-кого у дуелі, але той, хто його переможе, забере чек на мільйон долларів. Перевести у готівку вказану суму можна буде у будь-якому банку. До нього назустріч вийшли одна стара жіночка та попросила цього нестерпного юнака покинути місто, на що цей йолоп заперечив та відправив стареньку куди подалі. У відповідь жінка, без зайвих міркувань, харкнула йому прямо в обличчя, розвернулася та покрокувала геть. Усі навколо почали реготати і тоді посмішка з обличчя цього сміливця швидко зникла, бо він розумів, що публічне приниження, а особливо на очах у молодих дівчат, – непробачно. Він дістав з кобури свій револьвер, направив його у бік старенької, яка вже віддалялась, та зробив постріл. Старенька лише встигла прошепотіти наостанок кілька слів, а тоді з неї, наче з багаття, вийшов чорний та густий дим. Коли вона впала, навколо зібралась юрба і ніхто навіть не зрозумів що треба робити. Почали кликати лікаря, але вже було запізно. На її обличчі залишилася посмішка, а у міцно стиснутій руці шериф розгледів якийсь згорток. Витягнувши його, він побачив лише одне речення: "Ви всі залишитеся тут назавжди". Він поклав знахідку до сумки та покликав своїх помічників. Вони оточили місце злочину, взяли під пахви того ідіота та посадили в карету, яку відправили до відділка. Народ почав розходитись і в цей момент з натовпу вибіг маленький хлопчик. Весь у сльозах він кинувся до мертвого тіла старенької. Дитина підняла її голову та благала піднятися. До хлопчика підійшли помічники шерифа та почали відтягувати його від бабці, але він несамовито виривався та намагався повернутися до тіла. Тоді ніхто не розумів яке лихо скоїв ідіот Біллі Діклз. З тієї миті всі, хто намагався залишити місто у будь-який спосіб, не могли цього зробити. Всі, хто провів у місті більше, ніж добу, вже були приречені провести тут все своє життя. Тож, вітаю, тепер це станеться і з вами. Залишилося лише підзарядити світлостріл, бо після сьогоднішньої вашої дурості доведеться чергувати всю ніч в очікуванні нападків від тіней, вони можуть розтрощити вікно та потрапити всередину. Світло не вимикати, якщо вирішите спати, то лише у присутності іншої людини. Я не горю бажанням, поки спочиваю, стати наживою якоїсь тіні.

– Але хто всі ці тіні? – я.

– Давним давно це були звичайні люди, але тепер вони стали тінями, залишивши лише свої спотворені обличчя. Вони блукають вулицями та полюють на нових жертв, які можуть приєднатися до їхнього похмурого світу. Хтось може ненароком доторкнутися до тіней та стати таким самим, тоді людяність покидає цих білодашних. Але зі світанком вони зникають, наче їх ніколи й не існувало. Але коли повертається ніч та згасає останній промінь світла, вони починають потроху з'являтися, вже готові вполювати нову жертву та поглинути її душу. Хто знає скільки з нас вже стали їхньою здобиччю. Ці люди вже ніколи не повернуться у звичну реальність. – Джо.

– Звідки в тебе цей світлостріл? – я.

– Я зробив його власноруч. Розібрав старий пістолет, додав до нього спеціальний випромінювач світла, який здатен видати величезний промінь та знищити тінь лише завдяки одному натисканню на курок. Але вистачає його тільки на сім пострілів. Потім його треба знову зарядити. Обійму з наявною в мене кількістю грошей, як ти розумієш, виготовити не так і легко.

– А що зараз з цим Біллі Діклзом? -я.

– Його давно поховали на місцевому цвинтарі. Ту могилу вже опоганили тисячу разів, бо саме через нього почалося це прокляття. – Джо.

– Чому ніхто не намагався якось подолати ці чари? – Ангела.

– Чого ж не намагалися? Було багато охочих, які приїжджали, читали свої закляття, але все марно. Один з таких вже навіть помер у цьому місті, без кінця читав нові й нові заклинання, щоб визволити нас. Так і вмер, не розуміючи, що то все безглузда справа. – Джо.

– Тобто, ми дійсно не зможемо поїхати звідси? – тремтячим голосом запитала Ангела. Сльози з її очей покотилися по збіднілих щоках. – Але ж я… Хотіла поїхали у навколосвітню подорож. Я ж… Відкладала гроші, склала всі іспити, поїхала від батьків, я зробила все, щоб не опинитися замкненою десь в одному місці…

– Крихітка, ти вже в персональному пеклі кожного клаустрофоба. Це маленьке містечко, це вам не Нью-Йорк, тут не встигнеш озирнутися, а ти вже на околиці міста. Навіщо ти взагалі сюди приїхала? – Джо.

– Це просто зупинка дорогою до Бостона від Борнвудса – Ангела.

– Нашого міста навіть на мапах немає, як ти могла сюди потрапити? Як можна забрести у Огайо, якщо вам зручніше їхати через Західну Вірджинію? – Джо.

– Як це немає? Ось, погляньте самі. – Ангела.

Вона дістала стару мапу зі своєї сумки. Таку ж, за допомогою якої я дістався цього містечка, дивно, чому вона пішла разом із нею на побачення.

– Дай-но подивлюся, – сказав старий, беручи мапу з рук дівчини. Його очі забігали у пошуках потрібної місцевості. В якусь мить йому стає зрозуміло, що мапа настільки стара, що на ній і досі позначено міста, яких вже давно не існує, в тому числі й Дробайл. – Ви що, зовсім дурні? Вас не вчили оновлювати речі? Мені один юнак, водій однієї з проїжджаючих повз наше місто вантажівок, віддав свою мапу. Він був дуже здивований, бо там позначалася лише траса, але міста відмічено не було. Так я й дізнався, що про нас всі забули. Нас вже не обговорювали у новинах, про нас не казали нічого, навіть у телефонних довідниках нас неможливо знайти, окрім тих, які збереглися в фірмах, що працюють з нами дуже давно. Тому керівник поліції нашого міста об'єднався з місцевими і у нас з'явилася велика ферма, де вирощують більшість овочів та фруктів. На випадок, якщо про нас і зовсім забудуть, ми не залишимося без їжі. Також вирили величезний колодязь, навіть під'єднали власну електростанцію, якщо вже нас і без цього лишать. Я спілкувався з багатьма мешканцями нашого міста і всі сподіваються, що влада нарешті почне вирішувати питання, але, здається, його відклали у далеку шухлядку. Навіть якщо за 50 років це питання таки піднімуть, і це вже буде диво. – Джо.

Він демонструє нам мапи нового зразку і там дійсно немає жодної згадки про Дробайл. Ми з Ангелою здивувались та зрозуміли, що якщо не сама доля нас відправила сюди, то тоді що? Ми відкинулися на спинки стільців, видихнули від втоми та зрозуміли, що вже нема чого робити. Треба вже щось вигадувати та тікати звідси. Так ми й просиділи до глибокої ночі доки Ангела не заснула, старий Джо вже давно пустив слину на власну, до нитки пропахлу цигарками, сорочку. Але я не змикав очей. Сьогодні я точно не зможу заснути і, здається, мені доведеться попросити старого про вихідний, щоб трохи прийти до тями та виспатися. Песимістичний настрій Джо, який супроводжував нас увесь вечір, тільки й робив, що запевнював нас увесь вечір – звідси не вибратися. Та усвідомлення того, що потрапили ми сюда не просто так, не полишало мене. Я продовжував прокручувати у голові історію, яку розповів нам Джо, мені було цікаво поспілкуватися з однією людиною, а саме з онуком тієї старенької. Він точно має щось знати. Це єдина деталь, за яку мій, вже сонний мозок, міг зачепитися. Так, помітивши за вікном перші сонячні промені, я заплющив очі та поринув у сон. Мої м'язи повністю ослабли, я опустився ще нижче на стілець, глибоко зітхнув та остаточно заснув.

Прокинувся я від різких поштовхів по плечу, більше того, я навіть впав на пілогу. Розплющую очі та бачу посмішку Ангели. Вона стоїть наді мною з помаранчевим клітчастим фартухом через одне плече та каже:

– Ти спав майже добу, будеш вечеряти? – Ангела.

– Так, звісно, я дуже зголоднів, – я.

– Чудово, бо Джо вже не збирається виходити з кімнати, лише забирає тарілки з-під дверей і мовчить. Щось він мені не подобається. Як гадаєш, з ним усе в порядку? – Ангела.

– Почекай, у сенсі я спав майже добу?! Чого ти мене не розбудила? А як же робота?! – я.

– Заспокойся, Джо пробув за касою весь увесь день, я йому допомогала, тож, сьогодні день пройшов добре, ми навіть заробили грошей на оренду, – Ангела.

– Ого, що ж ви таке розпродали, якщо навіть ту суму зібрали, – я.

– Ми працювали у звичному режимі, але багатьох покупців Джо відводив у іншу кімнату, а після того виїжджав вже з пакунком грошей, – Ангела.

– Хм, що ж приховує цей старий?.. Треба дізнатися, – кажу я, надкусуючи смажену картоплю з соусом з печериць. – Ти смачно готуєш, мені подобається. – я.

– Дякую, – посміхаючись відповіла Ангела, – мене цим рецептам мама навчила.

– Дуже добре вийшло, – я.

Тільки-но доївши свою вечерю, я піднявся з-за столу, ледве-ледве пересуваючи ногами. Я піднявся сходами й, дійшовши до дверей Джо, постукав і чекав на відповідь. Та він мовчав. Я наполегливо продовжував калатати. Потім я й взагалі вирішив вибити двері, я тарабанив ногами, руками, плечем, і нарешті вийшло. Двері впали з рами, і я побачив Джо скрюченого у ліжку. Я швидко підбіг до нього і як тільки взяв його за руку, він схопив мене у відповідь і різко підвівся. Від нього несло добрячим перегаром, так, що я й сам ледве не сп'янів від цього "аромату".

– Я думав, ти помер, старий дурень! – я.

– Не дочекаєшся, я ще й вас переживу! – Джо.

– Тоді чому ти не лишив записку, що ти спиш? – я.

– Звідки мені знати, що ти виламуватимеш двері? Я просто спав! – Джо.

– От телепень, я ледь не втратив розум, особливо після вчорашньої ночі, ще б ти помер! – я.

– Та хріна лисого, я не помру! – Джо.

Розмова зайшла у глухий кут, і ми просто сіли подалі один від одного. Він сидів та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кімнату: старий стіл; величезна, вся у пилюці, шафа, з якої виднілися кілька клаптиків тканини; ціла купа малюнків незрозумілих "тіней" та різні портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це і є онук тієї старої? Треба дізнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, він подивився на мене, огледів кімнату і глибоко зітхнув.

– Син мій. Загинув. Дуже давно загинув. Вас ще навіть у планах не було, а він вже загинув, – Джо.

– Що сталося? – я.

– Це була звичайна сонячна середа, і я, як і зазвичай, відвіз сина до школи. Дружина пішла на роботу, а я пішов у місто, шукати нові товари. Все здавалося таким живим та буденним, поки одна знайома не підбігла до мене зі щирим хвилюванням на обличчі. Я не розумів про що вона говорить, доки не почув, що мій син потрапив під машину біля школи, його відвезли в лікарню в критичному стані. Ми з дружиною одразу поїхали туди, де у коридорах зіткнулися з метушнею та напруженими лікарями, які бігали повз нас. Ніхто не міг дати нам чіткої відповіді: де зараз наш син і як він себе почуває? Дружина забігла у реанімацію, її стримували лікарі, але коли вона побачила нашого хлопчика, з її очей хлинули сльози. Коли вона підійшла ближче, його пульс став повільнішим. Вона встигла взяти його за руку і, відчувши останній дотик, її вивели з палати. Я підбіг до неї, притиснув до себе, але сльози та відчай охопили нас обох. Ми залишалися у кімнаті очікування. Через кілька годин нам повідомили, що наш син помер. У той день загинули ще кілька дітей, їх також сбила автівка. Я не міг повірити, що мій син більше не повернеться додому. Все навколо втратило сенс. Але потім нас очікувала ще одна шокуюча новина – водія не затримали. Проте я знаю хто це був. І ця людина прирікла нас на нескінченні біль та страждання. Шкода, що в нас немає доказів. Ця історія завжди буде викликати в мене біль та смуток, і я ніколи не зможу забути той жахливий день. Він дуже часто приходить до мене у снах, я чую його голос, я бачу його перед собою, він, як і в останню зустріч, махає мені рукою, прощається та біжить до школи.

– Хто це? Хто був за кермом тієї машини? – я.

– Онук тієї старої, – Джо.

– Але навіщо? – я.

– Мені здається, що він скоїв таке, бо й сам втратив близьку людину і не хотів, аби люди тут мали хоча б якусь радість у житті. Мерзотний виродок, – Джо.

– Зрозуміло, а чому у кімнаті немає портрета дружини? – я.

– Вона не хотіла, щоб я малював її. Після смерті нашого сина вона повісилася на дверній ручці, коли я вийшов за товаром. З того часу я більше не виходжу ні за товаром, ні за продуктами. Я більше нікуди не хочу виходити, я планував продати залишки товару, закрити крамницю та просто померти тут, застрелитися на цьому самому стільці, – Джо.

– Але, Джо, постривай, спокійно, в тебе тепер є я, не варто вбивати себе, ще все попереду, ти мені потрібен, – я.

– Та заспокойся ти, наразі я й не збираюся, поки що, – Джо.

– Так, Джо, спокійно, ми з тобою ще поїдемо з цього міста, ось побачиш. Я тобі обіцяю, – я.

– Ха-ха, які чудові плани, юначе, які чудові плани… – відповів Джо та, вмостившись на ліжку, повернувся обличчям до стіни. – Джо.

Я накрив його ковдрою і він, вже звичним хропінням, дав зрозуміти, що збирається поринути у міцний сон ще на одну ніч. Я спустився на перший поверх, Ангела потроху прибирала приготовану раніше їжу в холодильник. Я підійшов до каси та зазирнув під неї. Стало очевидним, що старий продає не лише товари з полиць, а й свої світлостіри. Тож, є ті, хто вночі пересуваються містом. Може, існує якась організація, що також намагається з'ясувати в чому справа? Це питання не давало мені спокою ще один вечір, Ангела також здогадувалася про це, і ми вирішили візуалізувати наші думки: схематично зобразили на дошці все, що встигли зрозуміти та побачити. Першочергово ми відмітили, що тіні, які блукають вулицями, у минулому звичайні городяни, але їм не пощастило потрапити до рук тіней. Більше деталей про легенду, з якої все почалося, може знати онук тієї старенької, але де він та що з ним наразі невідомо. Але ми знаємо, що якісь сміливці таки продовжують ходити вулицями після заходу сонця, бо на світлостріли, які захищають від тіней, є попит. Тож, у теорії може існувати таємна організація по захисту від тіней. З усім, що вдалося зібрати до купи, ми пішли до мене в кімнату та почали розмірковувати як би нам просунутися у цій справі далі. Хропіння старого Джо було настільки громохким, що, здавалося, рипить навіть музика, яка грала з програвача.

– Впевнена, що він лев, – з усмішкою сказала Ангела.

– Так, його ревище можно впізнати з тисячі. Чим ти займалася у минулому житті? – я.

– Я була студенткою в університеті, ходила грати з друзями у волейбол та, звичайно ж, як і прийнято у жіночих колах, ввечері відвідувала танці. Так минали мої звичні дні в Борнвудсі. Там же ми з друзями домовилися зустрітися за рік, коли виконаємо намічені плани. Або не виконаємо, як це сталося зі мною…

– Ситуація й справді не дуже. Як нам все ж так пощастило опинитися саме тут і саме в одному місті. Дай-но мені мапу, яка привела тебе сюди і заразом мою, яка, схоже, нічим не відрізняється від твоєї, – я.

Вона загадково пішла до сусідньої кімнати та взяла наші мапи зі столу. Поглянувши на них, вона звернула увагу на цікаву деталь: у верхньому правому кутку обидві мапи були помічені дивним знаком. Це був герб, який складався з кількох деталей: круглого дерев'яного щита з зображенням пугача, через одне око якого проходив промінь світла, а інше око дивилося прямо на тебе. Ангела замислилася чому саме на цих мапах був зображений цей герб. Ніхто з нас нічого схожого на нього раніше не бачив, і ми почали уважно роздивлятися мапи. Їх відрізняли цифри у розрахунках координат, які наче щось могли значити. Дивні координати, які ми зрозуміли тільки порівнявши, а коли вже зібрали два числа координат, перенесли їх на мапу, вони вказали нам прямісенько на Дробайл. Виходить на цій мапі від наших міст простягнуті координати до цього міста, щоб можна було за ними відправитись у Дробайл. У самому ж місті, яке ми відкрили, знову вирахували ті самі координати. Тепер вони вказували на віддалену частину міста, десь у парку. На дворі вже сутеніло, тож ми вирішили навідатися туди наступного ранку, а коли прокинеться Джо пояснимо йому що встигли знайти. Можливо, це стане нашим першим кроком у пошуку відповідей. Принаймні, ми маємо шанс розгадати цю таємницю.

– Дивно, що обидва наші дідусі мали саме ці мапи, – я.

– Мене більше лякає той факт, що ми опинилися тут не випадково, я так точно. Мама, напередодні мого від'їзду сказала: "Заїдь у Дробайл, тобі там має сподобатися", – Ангела.

– Мої батьки також порадили мені це місто. Мовляв, якщо вже й починати нове життя, то краще за все саме з Дробайлу. Дали мені цю мапу, а далі, за її вказівками, я доїхав сюди. Водій автобуса, який віз мене, ще довго не тямив, де я взяв той Дробайл і куди взагалі я прямую. Тоді я вирішив, що помилку могли допустити у видавництвах, – я.

– Як звали твого дідуся? – Ангела.

– Каспій, а твого? – я.

– Фердинанд. – Ангела.

– Стій, що?! Фердинанд? Мій дідусь розповідав мені про нього ще у дитинстві. Він казав, що у нього був ліпший друг, з яким вони багато часу провели разом, про їхні пригоди… – я.

– Про те, як вони намагалися подолати величезне військо духів в будинку біля… – Ангела.

– Моря? – я.

– Так, саме там. – Ангела.

– Виходить, що вони не вигадували ці історії, а розповідали нам про своє реальне життя? – я.

– Мені терміново треба написати лист батькам. На горищі будинку, в скрині, залишилися старі речі дідуся. Можливо, вони зможуть надіслати їх мені поштою, – Ангела.

Вона побігла за папером та ручкою. Я підійшов до дошки та перемалював на неї герб, відмітив його ще однією лінією та виписав поряд імена наших дідусів. І додав підпис: "Хто вони?"

Ангела повернулася та сіла за написання листа, а я продовжив розмірковувати та паралельно заводив будильник.

– Є! Головне не прогавити завтра розвізника продуктів чи як там говорив Джо. О котрій він зазвичай проїжджає повз? – Ангела.

– Близько 9-ї ранку, – я.

– Чудово, заводь будильник на 7-му. Ми маємо заздалегідь бути готові, щоб встигнути зупинити його, – Ангела.

– Добре, так і зробимо. – я.

Я виконав вказівку, і ми пішли спати у кімнату. Коли вона лягла поруч, я відчув її повільне дихання. Вона сподобалась мені ще у ту мить, коли увійшла в двері крамниці. Зараз я спостерігав як вона, дивлячись у стелю, повільно заплющує очі. Я не міг заснути. Здається, моє серцебиття пришвидшилось настільки, що міг би померти від цього шаленого ритму. Але і сказати їй щось я не наважувався, бо я добре знав чим саме закінчуються будь-які мої розмови про таке з дівчатами – повним фіаско. Зараз, звичайно, я в тому положенні, що вона не зможе поїхати з міста, як усі інші дівчата, з якими я спілкувався, але раптом вона поїде в якийсь готель чи орендує квартиру, що я робитиму без неї? Тому краще я вдаватиму, що ми просто друзі. З цими думками я й поринув у забуття. Мені наснилося, що я біжу по полю пшениці, і поле це величезне, безкрайнє. Я торкався до кожного колоска, мої відчуття були настільки реальні, що на мить я повірив у те, що я там, посеред золотого моря. Та все змінилося, коли переді мною з'явився невідомий чоловік. На ньому був сірий костюм, його сивина та довгі вуса не викликали довіри, а руки, які він сховав у кишенях, лише підтверджували мої побоювання. Раніше я його не бачив, але він мене знав. І знав чим я займаюсь і що я збираюся робити. Він намагався мене відмовити, всі його арументи вказували на те, щоб я припинив будь-які дії та лишив спроби дізнатися секрет таємничого міста. Ми йшли полем, він показував мені як мураха поспішає поміж, завеликих для нього, колосків, як пролітає над нами птах, і що найкращий спосіб продовжити жити, – це нічого не робити. Та його слова здавалися мені не спробою відволікти мене від нагальних проблем, у які я збираюся поринути, а витіснити з моєї свідомості намагання дістатися до суті великої загадки Дробайла. Коли я відмовив йому, він зник, а я тепер опинився на залізничній колії. Просто на мене насувався величезний локомотив, він гучно подавав сигнал та свистів.

Я прокинувся. Підірвався з ліжка. Будильник, безжалісно волаючий на всю кімнату, був саме вчасно. Ангела ігнорувала нестерпний дзвін, тож мені довелося злегка потрясти її за плече, а почувши невдоволене кряхтіння, почав одягатися. Частина її тіла з'їхала на підлогу і це нагадало мені будні після сильних алкогольних тріпів, коли треба було прокидатися на навчання. Тоді, ще у підлітковому віці, я розлучався з ліжком лише у такий спосіб. Кожне падіння на підлогу змушувало мене піднятися та йти на навчання або у інших справах. Зараз все інакше, тепер моя модель поведінки вкрай відрізняється від тієї, що була раніше.

Я спустився вниз. Старий Джо вже прокинувся та готував сніданок нам з Ангелою. Коли я запитав, що сьогодні в меню, він відповів: "Мак енд чіз по-Дробайлірські".

– Звучить страшно, – відповів я та пішов і сів в крісло у крамниці.

У цей момент, з рушшником на голові, сходами повільно почала спускатися Ангела. Я так задивився на неї, що й не помітив, коли Джо встиг накрити на стіл і вже кликав мене, щоб я дістав соуси. Та для мене то було лише фонове базікання, мої вуха не сприймали жодних звуків. Це не було схоже на те, що я відчував у школі. Тоді, зустрічаючи однокласниць, я сторонився їх, думав про себе: "Вау, яка гарна", але був певен, що вона точно не піде зі мною на побачення. Сам по собі я не красень, звичайний хлопець, нічим не виділяюся з натовпу. В мене немає рельєфних м'язів, я не супергерой і не надто розумний. Свій час я проводив за читанням коміксів "Людина-павук" або "Залізна людина" і лише мріяв про сміливість "Тоні Старка". Зі спортом у мене не склалося з дитинства. Коли батько віддав мене на футбол, у першій же грі мені зламали ногу. Знущання однокласників з цього приводу лише посилювали моє небажання займатися ним. Ніколи не виходило в мене й з читанням. Я просто не міг знайти цікаву для мене літературу, за читанням будь-якої книги я лише куняю. Однак, одну я таки прочитав повністю – "1984" Джорджа Орвелла. Після неї я лише відлунням можу сказати, що світ, який описаний у цій книзі, схожий на наш, але країна з-за океану, яка щодня залишається загрозою для нас, мені здається, дуже схожа з реаліями, описаними у романі… Моя зовнішність, як я вже згадував, доволі звичайна: темне волосся, пронизливі карі очі, мій погляд ніколи не ухиляється від правди. Довгий ніс та тонкі, трохи вигнуті, губи складають враження задумливої та розумної людини. На моєму обличчі грубе підборіддя, єдиний елемент, який, напевно, вказує на наявність у мене мужності та рішучості. В мене худощава тілобудова, довгі руки та ноги, хоча я не надто високого зросту, до того ж часто горблюсь, як і будь-який хлопець, особливо, коли відчуваю себе ніяково. І от як, такий як я, може сподобатися дівчині? Їм усім кортить бачити біля себе спортивного, начитаного, розумного, цікавого, вродливого, сильного, мужнього і все останнє, що точно не про мене.

Розмірковуючи про це, я дивився на Ангелу і повертався у реальний світ. У цей момент Джо вже підносив соуси та, щоб відволікти мене, нібито розлив на мою ногу склянку з водою. Я аж підскочив від переляку, почав гніватися на Джо, який у цю хвилину реготав наді мною разом з Ангелою. Веселощів додавали й мої незграбні спроби приховати, що кілька секунд назад я, як повний йолоп, витріщався на Ангелу. Вона знала, що я закоханий у неї, мій погляд на неї сам мене видавав, але вона трималася нейтрально. Вона не обурювалася, не гнівалася, не кричала, вона просто продовжувала спілкуватися зі мною так само, як і раніше.

Я побіг нагору, щоб перевдягнути штани, Ангела та Джо у цей час увімкнули телевізор та обрали канал новин. Навіть перебуваючи на другому поверсі я почув як диктор повідомляє про невластиві для Дробайлу зміни у погоді: звичне чисте та блакитне небо посіріло, його несподівано затягнуло хмарами. Ведучий розповідав:

– Відбувається щось неймовірне! Можливо, це вітер змін? Сьогодні вперше за останні півстоліття над нашим містом нависли хмари. Тож, можливі опади. Городянам, які не мають при собі парасольок, раджу триматися далі від відкритої місцевості. Хочу відмітити, хмари загрозливо темні, є вірогідність затяжної зливи. Краще мати вдома запаси води, їжі та свічок, можливі збої у роботі електромережі. З вами був Трент Доусон і це новини нашого улюбленого міста Дробайл, до нових зустрічей в ефірі!

Почувши цю новину, ми почали підозрювати, що все це коїться не просто так. Адже саме в останні 2 дні у Дробайлі сталися події, які почали змінювати життя усіх місцевих мешканців. Ми взялися снідати, Джо наполіг на тому, щоб ми не розмовляли взагалі, а просто спокійно поїли. Я тягнув натертий сир, додавав томатний соус у страву і це дійсно гарно смакувало.

– Головна фішка страви у тому, що томатний соус мого власного виробництва, я не купую його у магазині. Завдяки цьому смак більш насичений, – почав розкривати секрети Джо. Та я його зупинив:

– Що саме ти приховуєш від нас? Чому ти продаєш тим людям світлостріли?

Глибоко зітхнувши, Джо з-під лоба подивися на мене та почав пояснювати те, що нам було незрозуміло. Виявилося, що у Дробайлі дійсно є певна група людей, які виходять на "полювання" за тінями. Вони купують світлостріли, бо самі виготовляти їх не вміють, але замовлення на вполювання тіней їм надходять не від місцевих, хтось за межами міста підтримує з ними зв'язок. Тобто, є зацікавлені, але хто саме – невідомо. Зате дещо Джо знав про саму організацію. Називалася вона "Radius Lucis", що у перекладі з латинського, "Промінь світла". Символічно як для покупців світлострілів. Так ми додали ще один пунктик на нашій дошці, яка потроху наповнювалася новими фактами.

Ангела доїла, підхопила свою та наші тарілки і взялася мити посуд. Вона помітила, що я слухав Джо з відкритим ротом, ледь встигаючи підбирати слину. Та тільки-но вона відійшла, Джо схопив мене за потилицю, нахилив до себе та прошепотів: "Малий, якщо ти втратиш цю дівчину, ти не просто шкодуватимеш про це до кінця твого життя, ти просрешся потім так, що взагалі не зрозумієш як прожити відвідені тобі роки". Після цих слів сумнівів у мене не залишилось, я не зміг приховати мою симпатію до Ангели, але відступати вже нікуди, треба діяти. Знову глибоко зітхнувши, старий продовжив свою розповідь про різних членів команди Променів, які вже давно загинули. І тут він випадково проговорився, що й свою ногу він втратив саме там. Коли я почув, що Джо втратив кінцівку у битві з тінями, я аж підскочив у кріслі та зрозумів звідки все це знаю. Ангела повернулася з кухні, і я в ту саму секунду, перебиваючи Джо, розповів їй про те, що встиг дізнатися. Останні слова старого вказували на те, що він також був членом Променів. Ангела схвально усміхнулася та сказала:

– Я знаю, Ден. Поки ти спав, ми встигли багато про що поговорити.

– Ти знала і мовчала?! – незадоволено викрикнув я.

– Заспокойся, Дене, ми і так збиралися тобі все розповісти, але тобі потрібні були сили. – з усмішкою відповідала Ангела.

Я опустився у крісло та почав розмірковувати над її словами. Раптом я згадав, що зовсім скоро листоноша буде проїжджати повз крамниці й нам треба терміново підготуватися до зустрічі з ним. Ангела побігла нагору за листом, Джо сів біля вікна, щоб вгледіти поштаря, а я знову повернувся до дошки. Так, на ній було вже стільки різних подробиць, що важко було зрозуміти з чого ж почати. Я оглядав її, наче генерали Великої війни, які спостерігають за лінією фронту та вирішують подальший хід битв. Мені не вистачало лише закурити сигару, щоб виглядати, як Вінстон Черчілль. То що ж ми встигли назбирати за ці 2 насичені дні у Дробайлі? Я розглядав дошку та поступово складав у голові пазли цієї історії: мій дідусь та дідусь Ангели співпрацювали та допомогали один одному; у місті існує ціла організація "Radius Lucis" з боротьби з тінями, членом якої раніше був і Джо; люди, що пробудуть у Дробайлі більше, ніж добу, ніколи не зможуть залишити місто; загадкова історія старенької та її онука. Я саме обмірковував за яку ниточку потягнути спочатку, коли Ангела спустилася сходами і Джо сповістив нас про наближення листоноші. Вона хутко вибігла на вулицю, щоб віддати йому лист. Коли Ангела вже збиралася повертатися, з неба впали перші краплі дощу. Вона підняла голову і побачила як з величезної темної хмари все сильніше і сильніше починає литися вода. Ангела швидко забігла всередину та вже за кілька секунд у вікно ми спостерігали, як вулиці потопають у воді, наче у місті вирує цунамі. Ми почали затуляти усі прощелини, щільно закрили двері та вікна. Підготувавшись до відчайдушної боротьби зі стихією, Джо спокійно взяв свою стару трубку, забив у неї тютюн, під'їхав до сірників та запалив.

– Марно, – сказав він. – Якщо вода потрапить всередину, ви не зупините її цими ганчірками, вона все одно прорве їх. Який сенс боротися з тим, що вже приречено статися? Ми все одно помремо. – Джо.

– Що ти таке верзеш, Джо? – обурився я. Але він мовчки сидів та дивився у вікно. Він ніби чекав, що там хтось ось-ось з'явиться і все скінчиться. "Дуже дивно", – подумав я та пішов нагору за світлострілом. При цьому я ще не був певен, чи працює він у денну пору також. Коли я ввійшов у кімнату та відкрив скриню, зброї там не було. Я здогадався, що її вже забрала Ангела. Раптом – гучний постріл! Я швидко біжу на перший поверх, стрибаю зі сходів та бачу завмерлу посеред кімнати Ангелу, трубка старого валяється на підлозі, а сам Джо приголомшено витріщається на мене. Я переводжу погляд на Ангелу, вона, міцно стиснувши світлостріл, дивиться у прострелене вікно, зі зброї повільно виходить дим. Я підходжу до неї і вона випускає з рук пістолет, Джо порушує тишу:

– Даніель, запам'ятай, у світлострілах два режима: вогнепальний пістолет та світлостріл. Ти легко можеш їх перемикати. – Джо.

– Так, Джо, чудово, але що зараз взагалі було?! – я.

– Вони прийшли за мною, – приречено сказав Джо та поїхав до ліфту.

Я зосередився на Ангелі, яка й досі не могла зрушити з місця. Легенько потягнувши її за обидві руки, я встадив дівчину у крісло. Вона видихнула і я налив її склянку води. Після першого ковтка її знудило. З її очей полилися сльози. Я допоміг їй піднятися та повів її у ванну кімнату, їй вочевидь хотілося змити з себе той жах, який вона пережила кілька хвилин тому. Сам я повернувся, щоб привести до ладу крамницю. Коли Ангела вийшла, її очі були повністю спустошені. Поглядом вона намагалася знайти заспокоєння, дівчина оглядала кімнату, аби зачепитися хоча б за щось, що зможе вгамувати її хвилювання. Ангела підійшла до місця, де й досі лежала трубка, підняла її та забила тютюн. Вона робила це так професійно, наче палить стільки ж років, скільки мій батько керує автомобілем, а робить він це вже близько 25 років. Вона закурила, видихнула дим, затягнулась ще раз та, глибоко вдихнувши, вона розм'якла у кріслі – нікотин вдарив у голову. Вона вперлась поглядом у стелю та мовчала. Я вирішив не турбувати її та не розпитувати поки що нічого, просто підійшов ближче і взяв її за руку. Вона була геть крижана. Я накрив її долоню другою рукою, щоб трохи відігріти. Ангела перевела погляд на мене, зазирнула мені в очі та подарувала швидкоплинну посмішку. Та це була посмішка, сповнена нестримним болем зсередини. Здається, після того, що трапилося, в глибині душі вона померла. Мені стало так шкода, що це відбулося саме з нею. Я обійняв її, у моїх руках вона опустила руки, трубка випала з її пальців і вона розридалася. Голосний плач лише посилював мій гнів та рішучість зробити все можливе, аби покінчити з цією справою. Холодний вітер з розбитого вікна заповнив крамницю, навколо тиша та чутно лише краплі дощу, які невпинно витанцьовують на даху. За вікном вирує буря, в голові Ангели також ураган, і лише у моїй свідомості повільно, але впевнено, народжується план подальших дій. Я беру її на руки, на диво мені це легко вдається. Я відношу її нагору, вкладаю у ліжко, накриваю ковдрою та цілую у лоба. Я ще трохи погладив її по голові, аби вона міцніше заснула, засмикнув штори і вийшов з кімнати. Спустився вниз та швидко попрямував до виходу, щоб перевірити, чи бачив хто-небудь те, що відбувалося тут 20 хвилин тому. Сильний дощ, грім, блискавка та напівморок зовні. Труп лежав посеред вулиці і я затягнув його до крамниці, швидко озираючись навколо. Ані душі. Здається, навіть у вікна ніхто не виглядає. У них не горить світло, злива розмиває стару плитку, струмені води весь бруд неприбраних вулиць. Будемо сподіватися, що ми не привернули увагу. Я знову вибіг надвір, забрав зброю невідомого, повернувся, зачинив двері та завішав вікна. Потім вимкнув вивіску, хоча за правилами, робити цього не можна аж до 8-ї вечора. Та мені було байдуже. На сьогодні крамниця точно вже зачинена. Коли я підійшов до невідомого ближче, то помітив слабке дихання. Я перевірив пульс і дійсно, він ще був живий. Я покликав Джо, але він не відізвався. Я поклав пістолет та перевернув пораненого. Він повільно стікав кров'ю та був без свідомості. Я зняв з нього верхню частину одягу, щоб перев'язати рану, зв'язав руки та ноги, всадив у крісло та почав чекати, коли він прийде до тями. Все ж таки, курси надання першої медичної допомоги дали свої плоди, я впорався не погано і доволі швидко. Я сидів прямо навпроти невідомого з пістолетом у руках, про всяк випадок. Щоб не втрачати час, я почав розглядати його та його речі детальніше. Зовні він виглядав як звичайний робітничий: засмагле обличчя, густі та довгі брови, довгий ніс, тонкі губи. Широкі плечі та спортивна тілобудова натякали на те, що чоловік він міцний. При собі він мав документ на ім'я Роджера Фаундера, корінного мешканця цього міста, 32-х років, неодружений. Також у його кишені була пачка цигарок, гаманець з дрібними грошима, вогнепальний пістолет 17-го року та 3 магазина до нього, але коли я понишпорив ще, знайшов візитку та фотографію. Візитку я впізнав, на ній були контакти бару "Карета в нікуди", а на фото був невідомий чоловік. Хто ж це такий? Я закріпив візитівку та фотографію на дошці та намалював два знаки питання поруч. Події відбуваються надто швидко. Я всього лише хотів поїхати від батьків, розпочати нове життя, створити зовсім нову версію себе, потрапити у пригоду, щоб було що потім онукам розповісти, а не все те, що оточує мене зараз. Доки істерика не охопила мене повністю, Роджер закашлявся. Я повернувся до нього і побачив розгублений погляд чоловіка, явно здивованого, що він і досі живий.

– Це неможливо, – Роджер.

– Що саме? – я.

– Чому я й досі живий? – Роджер.

– Бо ми не жалюгідні мерзотники, які приходять без запрошення та вирішують вбити людей. Я перев'язав твою рану та, завдяки цьому, ти зараз живий. -я.

– Але чому? – Роджер.

– Бо ти нам ще потрібен. – я.

– Для чого це? Я не розумію. – Роджер.

– У цьому, друже, я не сумніваюсь. З ким в тебе зустріч у барі "Карета в нікуди”? – я.

– Ні з ким. – Роджер.

– Не бреши мені, або я з радістю розтрощу твої кістки на частини, а щоразу, коли ти прохатимеш мене пожаліти тебе, я буду повільно та нещадно повертати їх на місце. Знову ламати та повертати, ламати та повертати, доки твій біль не доведе мені, що ти нарешті готовий співпрацювати. І якщо ти гадаєш, що витримаєш цей біль – спробуй. У мене в аптечці вдосталь нашатирного спирту, так багато, що тобі потім не сила буде навіть дихати. Я позбавлю тебе зору, відріжу кожен палець на руках, а твої ноги згодую бродячому псові. І це буде лише початком страждань. Али те можеш врятувати себе, якщо відповіси на мої питання: хто ти, що ти тут робиш та навіщо ти збирався вбити Джо? І навіть не думай обдурити мене, я знаю, що ти не вбивця, сказав з величезною впевненістю та спокоєм я, хоча глибоко всередині мені було так лячно казати це, бо насправді я б ніколи не зробив нічого подібного. Це була лише фраза одного з героїв коміксів. – я.

– Спокійно, спокійно, хлопче. Я бачу гнів у твоїх очах, я все розповім, не треба різких рухів. – Роджер.

– Відповідай на питання. – я.

– Мене звати Роджер, я народився та живу в Дробайлі вже 32 роки, працюю в організації, про яку ви вже, напевно, знаєте. – Роджер.

– Кажи правду, Роджере, я тебе попередив, – сказав я, направляючи пістолет на нього та зводячи курок.

– "Radius Lucis" , ми полюємо за тінями вже довгий час, я один з мисливців. Наша штаб-квартира розташована під баром "Карета в нікуди". Я не збирався вбивати Джо, мені наказали передати йому послання, воно лежить у мене під п'ятою правої ноги. – Роджер.

Я піднявся з крісла, підішов до нього, зняв його чобот і дійсно, там лежала записка. Вона була крихітною, розміром з кролячу лапку. У ній відправник писав, що на Джо очікують у штаб-квартирі, у зв'язку зі збільшенням атак тіней. Він потрібен як інструктор з навчання.

– А ви не могли зв'язатися з ним у інший спосіб? Обов'язково було приходити зі зброєю у руках?! – гаркнув я.

– Але дівчисько перша направила на мене пістолет, я тоді також дістав свій. Я вирішив, що Джо у небезпеці. – Роджер.

– Зрозуміло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.

– Звичайно, що ні. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, він переміг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не він, мене б тут не було. – Роджер.

– Грасула? – я.

– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна війна. Усе лице у шрамах, як і руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий ніс, темно-карі очі, довга посмішка та тонкі вилиці, бліда шкіра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому він і перейшов на інший бік. Він вважався босом усіх тіней, точніше, так його охрестили. У якийсь спосіб він здогадався як керувати тінями та постійно влаштовував нічні рейди до людей, які переходили йому дорогу. Тому ми й хотіли повернути Джо, щоб він допоміг нам раз і назавжди побороти тіні. Він був одним з кращих у нашій організації, це він вигадав світлостріли, світловий корсет, який може врятувати життя, якщо кінчаються патрони, та саме він здогадався, що тіней немає у каналізації міста. Ними можна пересуватися вночі, щоб вижити. – Роджер.

– 

Значить, Джо не завжди займався своєю крамницею? – я.

– 

Джо відкрив її, щоб відволікти увагу, завжди поводився, як залежний від антиквару, щоб нікому й на думку не спало, що він один з головних у нашій організації. Грасул збив на машині його сина та інших дітей у той жахливий день. Джо ще тоді присягнувся помститися йому і виконав обіцянку, але, втративши ногу, він більше не виходив на зв'язок і всі наші спроби повернути його не дали результату. Над Грасулом стояв Честер, який тепер керує тут взагалі всім, а зараз тут ви. Хто ти та ця дівчина? – Роджер.

– Я – Даніель, приїхав сюди з Кроменвілю. Дівчину звуть Ангела, вона з сусіднього Борнвудсу. За випадковим збігом обставин ми потрапили у це місто з різницею в один день, кілька днів тому, і з того часу тут почало відбуватися щось незрозуміле. – я.

Я почав розв'язувати Роджера, і він, розім'явши руки, через помітний біль піднявся з крісла. Я взяв чашку з чаєм та почав розповідати мою історію. Слухаючи мою розповідь про подорож сюди та пригоди у Дробайлі, він уважно роздивлявся дошку. Роджер не дав мені договорити, у якусь мить він пробурмотів:

– Не може бути… – Роджер.

– Що не може бути? – я.

– Ти онук Каспія? Не може бути… – Роджер.

– Чому? Що не так з моїм дідом? – я.

– Каспій… – Він повільно видихнув, повернувся до мене та посміхнувся. – Їдьмо зі мною.

– Куди? А Джо та Ангела? – я.

– З ними нічого не станеться. Зараз, почекай. – Роджер.

Він підійшов до телефону, набрав 4 цифри та сказав:

– Код 20, код 20. – Роджер.

Поклавши слухавку, він знову звернувся до мене:

– Не хвилюйся, тепер вони під наглядом, їдьмо. – Роджер.

Я захопив з собою пістолет та рюкзак, допив чай та пішов за Роджером. Ми вийшли з крамниці та попрямували у двір, там вже був припаркований крутий чорний форд мустанг. Ми сілу в автівку, Роджер завів двигун, і ми вирушили у напрямку бару. Дощ продовжував литися, мов з відра, тож на вулиці нікого не було. Через блискавки на світлофорах миготіли лишень жовтим світлом, це давало нам можливість не витрачати час на зупинки. Здавалося час тут зупинився та світ завмер. Тільки жовті вогники у вікнах вказували на те, що тут ще є хтось живий.

Ми під'їхали до бару та увійшли всередину. Бармен з посмішкою привітав Роджера, а ось на мене кинув підозрілий погляд.

– Він зі мною, – сказав мій супутник.

Бармен одразу заспокоївся і напруга зникла з його обличчя. Він щось натиснув за стійкою і біля туалету відчинилися двері. Як виявилося, це був ліфт. Звичайно ж, як у всіх кінострічках 60-х з Джеймсом Бондом. Не здивований. Внизу нас зустрів підземний паркінг, а разом з ним – безліч автомобілей.

– Куди веде ця дорога з паркінгу? – я.

– Там є роздоріжжя, одна з них – у місто, а інша – з нього, – Роджер.

– Тобто з міста можно виїхати? – я.

– Поки що ні. Жодна людина не може. Невидима перешкода не дає нам можливість залишити Дробайл, наче заштовхує назад. – Роджер.

– Зрозуміло. А на яку вулицю прямує ця друга дорога? – я.

– На підземний паркінг у торговий центр, де власне починається центр міста. Звідти ми можемо оперативно дістатися до будь-якого місця. – Роджер.

– Вдало розроблено. – я.

– Цей шлях розробив твій дідусь. Каспій багато чого тут зробив разом зі своїм другом Фердинандом. Саме вони започаткували організацію. – Роджер.

– Дід Ангели разом з моїм дідом все тут побудували? – здивовано відповідаю я.

– Так, саме так. – з посмішкою відповідає Роджер.

– Нічого собі… Мій дідусь дійсно був важливою фігурою, а я завжди вважав, що він був звичайним автомийником і нічого не зміг досягти у своєму житті, лише вигадував історії з якимись тінями та всім іншим. Але як тоді йому таки вдалося покинути Дробайл? – я.

– 

У нього та у Фердинанда були останні світложектори. Це пристрій на основі спеціальної речовини, яку винайшли прямо тут, у лабораторії Шона, що допомогав проходити крізь бар'єр. Звісно, після цього треба було спалити всю одежу та всі речі, з якими ти вийшов. Все задля того, аби жодна тінь не зачепилась за тебе та не перейшла в звичайний світ, ніхто з нас цього не хотів.

–

Роджер.

– 

Вони виходили в місто голими? – я.

– 

Жартую, жартую, ніхто нічого не спалював. – с посмішкою відповідає Роджер.

– Але чого тоді ви не використовуєте світложектори і зараз? – я.

– Бо їх могли зробити лише Каспій та Фердинанд. – Роджер.

– Де вони зараз? – я.

– Лежать тут, але в них немає потужностей, а Шона вбили під час м'ясорубки з Грасулом. – сумно відповідає Роджер.

– Можливо є формула з речовинами та рецептом? – я.

– Є, але ці "інгредієнти" неможливо дістати. До того ж, ми не хіміки, як би ми не намагалися, в нас так нічого і не вийшло. – Роджер.

– А які саме речовини вам потрібні? – я.

– Шовкова нитка, справжня шовкова нитка. Якби ми дістали хоч трохи тканини, ми б змогли зробити рідину для світложектора та виїхали б за межі Дробайла. Тоді вже ми знайдемо й інші необхідні речі, аби вдосконалити наше обладнання та знищити всі тіні. – Роджер.

– Як ви збираєтесь це зробити? – я.

– Ще Каспій казав про те, що у Детройті є людина, яка може створити для нас багато зброї та забезпечити нас матеріалами для боротьби з тінями. І наше місто знову стане безпечним навіть вночі. – Роджер.

– А чи вистачить вам сил, щоб зібрати все для боротьби з тінями? – я.

– Звісно сьогодні тут надто порожньо, бо майже всі залишились вдома. Сьогодні неоголошений вихідний, лише мене відправили на завдання у крамницю Джо. Але нас дуже багато. Місто не таке маленьке, яким здається, тут більше 500 агентів, які боряться з тінями. – Роджер.

– Нічого собі, виглядає так, ніби я потрапив у якийсь шпигунський серіал. – я.

– Так, можливо так і є. – Роджер.

– Наскільки давно ви виїжджали за межі міста? – я.

– Я ніколи не виїжджав. Я навіть гадки не маю де знаходиться Детройт, лише бачив його на мапі та й усе. – Роджер.

– Ви дійсно ніколи не залишали це місто? – звивовано питаю я.

– Я народився тут, коли вже було неможливо виїхати. – Роджер.

– Ото для вас буде здивування як змінився світ за весь цей час. У перші дні тут, коли я побачив вже застарілі автівки, телефони та інше, я був спантеличений. Як так? Адже країна розвивається, технології також крокують вперед, а тут всі живуть так, наче про це нічого не знають. Світ вже трохи інший. Я бачу, що ви використовуєте речі, якими ми користувалися 10-15 років тому. Мабуть, сюди все доходить пізніше, ніж до нас. – я.

– Що саме ви використовуєте з тих речей, яких у нас немає? – Роджер.

– Ну, наприклад, телефони у нас вже не з колесом, а кнопкові. Дріт тягнеться, тож є можливість відійти навіть на 10 метрів і продовжувати розмову. Телевізори у нас вже кольорові, сучасніші автомобілі, інший одяг, книги, музика та загалом бачення світу. – я.

– Отже, ми все ж таки запізнюємося з розвитком. Але це не дивно, сюди рідко завозять щось нове, заїжджають лише вже перевірені постачальники продуктів, та й вони не затримуються надовго. Проте так, я чув про щось на кшталт цього. – Роджер.

– Щодо шовкової нитки, вам дуже пощастило. Треба дістатися крамниці, в мене там ціла футболка з шовку. Мама подарувала мені її на честь випуску зі школи та, більше того, зауважила, що це щаслива футболка мого діда, але не пояснила чому. Та тепер усі ниточки у моїй голові зійшлися і я все зрозумів. – я.

– Що?! Аж ціла футболка?! Цього буде вдосталь на багацько поїздок “назовні"! – схвильовано сказав Роджер.

– Тоді чого ми чекаємо? Скоріш відвези мене назад та підіймай всіх сюди. Треба скликати збори та вирішувати наші справи. Якщо ми займемося цим якомога швидше, то це швидше й закінчиться. – я.

– До справи! – Роджер.

Він побіг до телефону, набрав когось та сказав лише одну фразу: "Tempus venit". Роджер поклав слухавку і ми побігли до ліфту. Він натиснув на верхній поверх і двері зачинилися.

– Що значать ті слова, які ти сказав по телефону? – я.

– Час настав. – Роджер.

– І що то за час? – я.

– Час, коли ми маємо все змінити та вирішити. – Роджер.

– А, ось воно як. Добре, чудово. – я.

Ми піднялися нагору, небо знову було ясним, майже жодної калюжі, сонце заливало вулиці, а навколо ходили люди. Промені відблискували від вікон та засвітлювали місто. Воно наче почистішало та засяяло, немов те сміття, що панувало на вулицях вчора зникло. Панувала приємна післядощова прохолода, яка посилювала контрасні відчуття від перебування на вулиці у звичайний день. Коли ми виходили з бару, я озирнувся на бармена, він підморгнув мені та посміхнувся. Вже за секунду я зіткнувся з якоюсь жінкою. Документи, які вона тримала в руках, розсипалися на землі, а вона, від неочікуваного поштовху, вдарилася об авто Роджера.

– Дуже вибачаюся, міс, я не спеціально. – винувато говорю я.

– Що за грубий юнак! Дивитися слід куди йдеш. Йолоп! – злісно відповідає жінка.

Я простягнув їй руку, але вона гнівно відмахнулася, піднялася сама та почала збирати папірці. У цей момент підбіг Роджер та взявся їй допомогати:

– Мей, це не просто якийсь юнак. Він онук Каспія. – прошепотів Роджер.

Вона підняла на мене очі. Потім знову подивилася на Роджера. Він продовжував кивати головою. Вона ще раз оглянула мене та сказала:

– Якого Каспія? Ти що, встиг чогось хильнути сьогодні? Ну й телепень! Відвали від мене! – роздратовано відповіла Мей.

– Мей! Онук Каспія, який заснував RL. – з посмішкою відповідає Роджер.

У цей момент вона завмерла. У її погляді з'явилася надія. Мабуть, вона щось побачила у мені і навіть почала думати, що життя нарешті зміниться. Після цього вона сказала:

– Вибач, не знаю як тебе звати, онук Каспія, але сьогодні в мене невдалий ранок. Після цієї дурнуватої зливи, моє волосся знову перетворилося у левову гриву та курчяве сплетіння плюща, я розлила свою ідеальну каву на мій улюблений костюм, а потім й ти штовхнув мене та вибив з рук документи. Я зірвалася, бо це вже була кінцева точка кипіння. – Мей.

– Нічого страшного, міс, я – Даніель. – я.

– Мей, приємно познайомитися. – Мей.

– Мені також. – Мей.

Здається, Роджер у неї закоханий. Він дивиться на неї з таким захопелнням та наснагою. Вона приваблива, навіть коли її волосся вирує навколо обличчя, наче манить до чогось незвіданого. Її руді пасма палають, ніби вогонь, а зелені очі відображають глибини її душі. В неї тонкий та ніжний ніс, який додає їй ще більшої чарівності. Її червоні вуста, обрамлені яскравою помадою, підкреслюють її привабливість ще більше, а риси обличчя здатні звести з розуму будь-якого чоловіка. Проте її характер, як знак на землі, застережує від непередбачуваності та нестримності. Вона може завести будь-кого у пекло, але той, хто опиниться там поруч із нею, буде щасливим до останнього дня свого життя. Роджер наразі потрапив лише до Чистилища. Але як же він втрачає розум, коли вона поруч… Навіть хочеться підібрати слину, яка стікає з його рота.

– Звідки ти приїхав? – запитала Мей.

– Кроменвіль. – я.

– Вау, ніколи там не була. Напевно, ти настільки жадав поїхати від батьків, що аж потрапив у нашу діру. – з іронією відповіла Мей.

– Та й не лише це. Мій дідусь залишив мені мапу, задяки якій я й знайшов Дробайл. – я.

– Мапу? – зацікавлено спитала Мей.

– Так, дуже стару. Вона лежала на горищі, коли батьки вручили її мені та сказали, що нове життя мені варто розпочати саме звідси. Вони наче знали що тут відбувається та відправили мене вирішувати ці ахінею. – я.

– Бідолашний хлопчик. Тобі, напевно, лячно? Ти наляканий? – Мей.

– Я не хлопчик, я вже чоловік, я навіть переміг одну з тіней! – з гордістю відповів я.

– Ото так! Ти такий сміливий, що аж переміг одну тінь! Я таких знищила вже більше, ніж дві сотні. Малий, думаєш, ти мене здивував? – з іронією відповіла Мей.

– Я й не намагався здивувати, я просто відповів на питання. – я.

– Та шуткую я, молодець, продовжуй так і надалі, – з посмішкою відповіла вона. Потім повернулася до Роджера та додала: – Куди ви прямуєте? – Мей.

– Ми йдемо до Джо, у Даніеля є шовкова нитка. Розумієш про що я? – натякаючи говорить Роджер.

– Бути не може, – тихо відповіла Мей, – це виходить, що ми зможемо…

– Так, саме так. Нам час їхати, інакше ми не встигнемо повернутися до настання темряви. До зустрічі. – Роджер.

– До зустрічі, – задумливо відповіла Мей, оглянувши Роджера зверху вниз.

Роджер штовхнув мене в машину, сів за кермо, завів двигун і ми швидко поїхали до перехрестя. Він з підвищеною увагою слідкував за рухом у дзеркалі заднього виду, коли ми відїжджали. Я певен, що він точно не спостерігав за авто, які були позаду, а лише на спантеличену Мей, але не думаю, що йому б хотілося зараз обговорювати це. Та, з незрозумілих причин, він сам почав цю розмову:

– Гадаєш, я закоханий у неї? Так і є. А що? Нам, агентам, не можна кохати? Ми, на твою думку, якісь роботи, нелюди? Так, я кохаю її ще зі школи. Але я впевнений, що такий чоловік, як я, їй точно не пара. Та і взагалі, я себе у дзеркало бачив? Там навіть приблизно не стоїть чоловік її мрії. Звичайно ж їй потрібен підкачений чолов'яга, який буде вказувати їй що вона має робити, а вона лише втиратиме слину та здуватиме з нього порошинки. – Роджер.

– Та я взагалі нічого не думаю, нам треба вирішувати інші питання, – відповів я.

У салоні авто повисла пауза. Роджер увімкнув радіо, і ми весь час, доки не доїхали до крамниці, мовчки його слухали. Здається, він засмутився ще більше. Що ж кохання робить з людиною… Мені й досі важко зрозуміти. Та Роджер, на мою думки, страждає не від цього почуття, а лише від власної невпевненості та бездіяльності, бо боїться зробити перший крок.

Ми летіли вулицями міста, перелаштовуючись з одного ряду в інший. До крамниці необхідно було дістатися якомога швидше. Врешті-решт ми прибули на місце. Двері були відчинені, тож ми моментально увірвалися всередину. Я помітив, що дошка була спустошена, а мапи, які ми ретельно складали вчора ввечері, зникли. До того ж не було там ні Джо, ні Ангели. Роджер швидко дістав свій пістолет та почав оглядати крамницю, підготовлений до будь-яких сюрпризів. Я побіг нагору, щоб забрати мою футболку і разом оглянув все навколо. Коли я піднявся на другий поверх, я побачив, що всі кімнати були перериті. Шафи були вивернуті, а столи розкидані по всій кімнаті. Очевидно, що нещодавно тут була справжня боротьба. Навіть подушки були розірвані на шматки. Все було зруйновано та спустошено. Я неясно міг уявити яка ж сила могла таке влаштувати у цій крамниці.

Глава 2. Тіні густіщі там, де яскравіше світло.

Ми з Роджером оглянули всі кімнати у крамниці та все ж таки помітили сліди боротьби. Але зрозуміти що саме тут відбувалося було складно. Речі мої ми не знайшли, дошка пустувала, навколо панував хаос. Ми намагалися знайти бодай щось, що могло б пояснити нам події, які тут розгорталися. Проте, жодного натяку на розгадку цього ребусу не було. Раптом Роджер завмер та вказав мені на якусь річ у кутку кімнати. Коли я пригледівся, то помітив там величезну гаргуллю. Вона величаво висіла на стінці та дивилася на нас спустошеними кам'яними очима. Я здригнувся від жаху. Гаргулля була схожа на монстра з середньовічної казки, прикрашеного моторошними загостреними зубами та довгими загрозливими кігтями.

– Так, це для Джо привезли з… Детройта… – я.

Роджер підійшов ближче та побачив, що на статуетці місцями стерто пил.

– Чому вона так чиста? – Роджер.

– Джо попередив, що слідкуватиме за її чистотою сам, я не мав її чіпати. – неважливо відповів я.

– І ти не запитав чому? – зацікавлено спитав Роджер.

– Він відповів, що я моїми клешнями її можна лише пошкодити, тож я не торкався до неї. – я.

Роджер обережно вивчав деталі гаргуллі, поки раптом не знайшов таємничу кнопку на її задній частині. Легкого дотика до неї вистачило, щоб стінка, розташована поруч з ліфтом, почала повільно опускатися. Виявилося, що там приховані двері. Роджер намагався зайти до ліфту, аби з'ясувати що ж за ними ховається. Але тільки-но він відпустив кнопку, стіна знову піднялася та закрила собою загадковий прохід. Проте Роджер не опускав руки. За кілька спроб йому вдалося з'ясувати, що варто звернути увагу й на інші кнопки у самому ліфті. Тож, алгоритм такий: натискаєш на кнопку позаду статуетки, а далі затримуєш палець на копці у кабіні ліфту. Тоді стінка опускається вдруге. Ми поїхали вниз, і я замислився, скільки ж ще таємниць має у собі підвал крамниці. Адже Джо – людина не проста. Можливо, він разом з Ангелою втекли цим шляхом і їм нічого не загрожує?

Роджер дістав ліхтарик та ввімкнув його. Завдяки цьому ми знайшли вмикач. Але після того, як кімнату осяяло світлом, я відчув удар у потилицю важким предметом. Краєм ока я помітив, що Роджер отримав не менше. Тож, ми обидва втратили свідомість…

Я прийшов до тями у ліжку, Ангела сиділа у кріслі поруч та читала книжку. З іншої кімнати до мене долинали уривку розмови Джо та Роджера. В моїх очах все пливло, я не розумів де знаходжуся. Спроби піднятися не дали результату, запаморочення повертало мене назад на подушку. Ангела відклала читання та підійшла до мене. Приклавши долоню до мого лоба, вона запитала про моє самопочуття.

– Голова розколюється. Що сталося? – я.

– У Джо в сховищі розставлені пастки для непрошених гостей. Одна з таких – вмикач світла поруч зі входом, для надто допитливих торкатися його – погана ідея. У потилиці вас вдарило двома кам'яними брилами. Дивно, що ви взагалі залишилися живими, бо вони встановлені так, щоб пробити череп. – Ангела.

– Так, дійсно пощастило. Як там Роджер? – я.

– Він у нормі. Прокинувся трохи раніше за тебе і відразу ж пішов говорити з Джо. Це триває вже 20 хвилин. Я в їхні балачки не лізу: сиділа, читала, чекала, поки ти прийдеш до тями. – Ангела.

– Це я зрозумів, але чому ви з Джо тут опинилися? Що відбулося нагорі? – я.

– Я спала, а Джо займався своїми справами. Аж раптом хтось постукав у двері. Старий у мить піднявся до мене та наказав негайно збирати речі. Я взяла все, що встигла і ми спустилися сюди. А як ви здогадалися про ту кнопку на статуетці? – Ангела.

– Це єдина річ у крамниці, до якої Джо забороняв мені наближатися та, навіть коли треба було витерти пил, робив це сам. Її Роджер помітив, не я. – я.

– Зрозуміло. Залишайся поки у ліжку, тобі потрібен час на відновлення. Ти не зголоднів? Я дещо приготувала, доки ви були без свідомості. – Ангела.

– Ні, головний біль надто сильний, до того ж, мене добряче нудить. Я, скоріш за все, надовго у шлунку не затримаю твою страву. – я.

– Добре-добре, вибач. Відпочивай, набирайся сил. – Ангела.

Я знову відключився. В моїй голові знову з`явився невідомий чоловік і коли я вирішив побігти за ним у полі, почався сильний землетрус. Не знаю напевно скільки пройшло часу, але прокинувся я від поштовхів Роджера, який наполегливо намагався змусити мене повернутися до реальності. Він сказав, що все вже зібрано й вже час їхати звідси. Я розгублено піднявся з ліжка, вдягнув одежу, що висіла на стільці, та пішов до кімнати, де на мене вже чекали Джо та Ангела. Старий посміхався та пошепки розмовляв з нею. Я взяв свій рюкзак та наблизився до них, але вони, посміхнувшись мені, замовкли.

– Про що ви розмовляли? – здивовано запитав я.

– Та то таке, свої таємниці є, – з посмішкою відповіла Ангела. Не хвилюйся, все добре.

– Як почуваєш себе, юначе? – запитав Джо.

– Я в порядку, але було б краще, якби кам'яна брила не врізалася мені у потилицю. – з іронією відповів я.

– Ну пробач, завжди треба перестраховуватися. – з усмішкою відповів Джо.

Ми всі разом попрямували до виходу. Але це вже були інші двері, не ті, через які ми сюди увійшли. Джо сказав, що ми не будемо повертатися у крамницю. Там занадто небезпечно. Невідомо хто саме тоді постукав у двері, але він сказав, що в той день, на вулиці через зливу нікого не було, тож очікувати на приємний візит було б дивно. Тепер ми маємо поїхати з цього місця як надалі.

Ми вийшли у якусь печеру. Ангела та Роджер увімкнули ліхтарі та пішли попереду. Обережно оминуючи всі пастки Джо, ми підійшли до виходу. Перед тим, як відчинити двері, Джо дістав світлостріл, Роджер і Ангела підготували свою зброю. Один я розгублено стояв поруч. Чому мені не дали жодного предмету самозахисту?

– А де мій пістолет? – обурено запитав я.

– Малий, тримай ніж. Якщо що, підеш у ближній бій, – посміхаючись, відповів Джо.

Я, злегка ображено, обхопив рукоятку та чекав на наступні кроки. Джо під'їхав до дверей, Роджер підготувався до виходу.

– На один, два, три, – сказав Джо. – Один… Два… Три!

Двері різко відчинилися. Роджер, через перекид вперед, вискакує назовні та озирається навколо. За ним вибігає Ангела.

– Чисто, – шепоче Роджер.

Ми з Джо виходимо з печери та опиняємося на околиці міста, біля озера. Вже сутеніло. Легкий вітерець подув мені в обличчя, ковток свіжого повітря на повні груди на секунду подарував мені спокій.

– Швидко в машину, – роздратовано гаркнув Джо.

Ми підкорилися наказу. Роджев сів за кермо, ми з Ангелою позаду, Джо, відкинувши візок, заліз на сидіння спереду.

– Не зважаючи на те, що зараз може статися, ми, без зупинок, їдемо до бару. Там вже спускаємося в надійне укриття і за жодних обставин не вступаємо в бій. Я впевнений, що тіні зараз налаштовані вкрай агресивно. Всі втямили?! – Джо.

Ми схвально кивнули. Роджер завів двигун, і ми зірвалися з місця. У вікнах проносилися вуличні ліхтарі, а в наших – туга та смуток. Не дивлячись на те, що їхати нам залишалося хвилин 10, Роджер витискав максимум з цієї автівки, наче так намагався втекти від усього, що нависло над нами. Раптом ми помітили чоловіка, який стрімголов тікав від тіней. Здавалося, він був зовсім близько до порятунку, але в нас не було можливості допомогти йому. Ми проїжджали повз у момент, коли він спіткувся та впав. У цю ж мить його накрили тіні, тепер цей чоловік не належав цій реальності. Як шкода, що ми не врятували його, і як тяжко усвідомлювати, що у цьому світі бувають речі, які ми не взмозі змінити…

– Не дивись туди, юначе, ми б не змогли йому зарадити, – сказав Джо, помітивши мій погляд у дзеркалі заднього виду. Роджер підтримав його тяжким зітханням, і ми продовжили їхати до бару.

– Ще трохи, – сказав наш водій.

Раптом з-за рогу неочікавано виїхала інша машина. Вона рухалася зі страшною швидкістю. Кров у моїх жилах завмерла. Я не міг збагнути що відбувається, поки не розгледів колір авто – чорний. Чорний Форд Мустанг. Я лише встиг подумати, що виллється все це у погану історію, а вже за мить світ навколо мене перекинувся з ніг на голову.

Та автівка таки врізалась у нашу, та з такою силою, що ми пролетіла на 10 метрів вперед. Запаморочення змусило мене втратити свідомість на кілька секунд. Коли я отямився, то побачив мою подругу Ангелу, яка намагалася пробудити наших попутників – Джо та Роджера. Моє серце шалено закалатало, коли я зрозумів, що ситуація під повним контролем незнайомців. Але нам було необхідно терміново тікати з місця аварії. Ми з Ангелою витягнули Роджера та Джо з перекинутої машини. Роджер швидко отямився та підхопив за плече Джо, який і досі не розплющив очі, разом ми побігли до найближчого бару. Я спиною відчував, що незнайомці спостерігають за нами. Це змусило мене рухатися ще швидше. Та поки ми намагалися якнайшвидше забратися звідти, з автівки, яка і стала винуватицею аварії, вийшли двоє чоловіків у чорних костюмах. Один з них дістав автомат та навів приціл на нас. І ми були б приричені, якби не Ангела. Вона швидко дістала пістолет та відкрила вогонь першою.

– До бару зовсім близько. Ангела, Даніель, не припиняйте. Нам треба дістатися туди якнайшвидше, інакше ми залишимося тут назавжди, – крикнув Роджер, кидаючи пістолет мені.

Я піймав зброю та почав відстрілюватись від незнайомців по черзі з Ангелою, ми намагалися триматися Роджера. Кулі летіли й у наш бік, але гучні постріли привабили тіней, і вони в мить скупчилися над ними. Я підхопив Джо за інше плече, і ми швидко побігли до бару. Діставшись бару нам назустріч, впевнено тримаючи світлостріл, вийшов бармен. Він допоміг нам відстрілюватися, доки ми не опинилися всередині. Бармен забіг одразу після нас і зі словами: "Ви що, геть здуріли, роз'їжджати у таку годину?!", побіг за нашатирем. Ми змочили верветку та піднесли до носа Джо. Він одразу отямився, глибоко видихнув та сказав:

– Бармен, усім пива! За мій рахунок! – Джо.

– Так, Джо, звичайно. Спускайтеся вниз, всі вже зачекалися, – відповів бармен.

Він зачинив усі вікна. Залізна завіса зовні почала опускатися, перед нами відкрився ліфт. Ми всі разом увійшли всередину, а бармен, заскочивши в останню мить, натиснув на кнопку "Вниз".

– Чому ви так довго, Ро? – запитав він.

– Якщо коротко, то спочатку ми з Даніелем повернулися до крамниці, але Ангели та Джо там не було, ми знайшли їхнє сховище, але пастки, які там залишив Джо, зробили свою справу, нас знешкодили одним ударом. – Роджер.

– О, так це той самий Даніель? Онук Каспія? Велика честь познайомитися з вами! Мене звати Алекс.

– Приємно познайомитись. І дякую, Алекс, що допомогли нам. – я.

– Та про що мова, це дуже поважна місія – врятувати вас. Завжди радий! – Алекс.

– Приємно чути, дякую ще раз. – я.

– Так от, ми до тями прийшли вже у сховищі. Даніелю було важче, ніж мені, тож, поки він відновлював сили, ми не могли рушити з місця. А вже потім ледве дісталися сюди. – Роджер.

– Ото й пригода у вас сталася… Хто ж міг бути у тій машині? – Алекс.

– Гадки не маю, Ал. Взагалі… – Роджер.

Двері ліфту відчинилися. Весь штаб бігав туди-сюди, кожен зайнятий своєю справою. Але тільки-но вони побачили нас, все завмерло. Ми зібрали всі погляди, ніхто не розумів хто ми, дехто навіть припинив жувати пончик. До нас підійшла Мей та заявила всім присутнім:

– Вітайте, онук Каспія – Даніель, онука Фердинанда – Ангела. Вони з нами!

Промову зустріли оплесками, вигуками та свистом. Всі почали радіти та нестримно вибухати від захвату. Навколо панував радісний гомін. Здається, ці люди чекали так довго, що навіть така маленька надія, як наша поява, дала їм можливість хоча б трохи повірити у диво. Роджер підійшов до Мей, простягнув їй мою шовкову футболку та сказав щось їй на вухо. Мей миттєво вихопила тканину з рук Роджера та попрямувала до якоїсь кімнати. За хвилину до нас підбігли лікарі, всадили Джо у візок та відвезли до медпункту. Ми завмерли на місці, очікуючи на подальші вказівки.

– Все, досить, продовжуйте працювати, – сказав невідомий чоловік.

Роджер швидко підійшов до нього та покликав нас. Ми разом зайшли у кабінет цього незнайомця. Я одразу відчув, що у цьому приміщенні зійшлися незвичні та темні сили. Яскраві фарби на стінах, книги про вбивць та книги з психології, а також дивні щоденники зі шкіряними обкладинками. Все це створювало атмосферу загадковості, наче тут зберігаються таємничі знання, які не мають потрапити до рук чужинця. Мою увагу привернула коробка з непізнаним артефактом, прикрашена незвичною символікою. Але це було не все. У кутку стояла величезна штучна рослина, яка зовсім не приховувала таємничість цього місця. Стіни, завішані плакатами Лейкерс, штучна рослина та дивна атрибутика – все це вочевидь не співпадало за настроєм між собою, однак саме цей контраст приваблював та зачаровував. Проте, справжня таємниця цього кабінету ховалася глибше та, не дивлячись на всі спроби господаря відволікти гостей яскравими кольорами та сучасними офісними меблями, я відчував як морок та зло пронизує кожен закуток цього місця. Тут народжувалися місії, які могли визначити долю всього світу, неможливо було залишитися байдужим до цих відчуттів.

Невідомий сів за стіл та назвався:

– Вітаю ще раз, мене звати Едвард Голден. Я обіймаю посаду начальника відділу безпеки Дробайла. У місті ви мене ніколи не побачите, я не виходжу нагору. Через це мене ще називають "Кріт", бо я завжди під землею. Ви, як я розумію, відомі вже на все місто Даніель та Ангела? Радий познайомитися.

Він піднявся та простягнув руку, аби закріпити знайомство. Але він чомусь здається мені підзрілим, на рівні передчуття, щось не дає мені розслабитися поруч з цим чоловіком, тож я не дуже охоче тисну йому руку. З награною посмішкою, яку я відшліфував ще в молодших класах, я повернувся на місце, спостерігаючи за Ангелою, яка з цілковитою довірою та широкою посмішкою стискає долоню Едварда Голдена. Лише на долю секунди він кинув на мене підозрілий погляд, але я помітив. Цей чоловік стовідсотково щось приховує та, напевно, він зрозумів, що я це розпізнав. Мені здається, що я добре вмію помічати різні мімічні помилки людини, які вона робить мимоволі. Можливо, через те, що я занадто довго тренував власні м'язи обличчя, коли у школі хотів приховати своє справжнє "я", щоб ніхто не подумав, наче зі мною щось не так. Тоді мені здавалося, що краще приховувати емоції. Хай там як, але цей чолов'яга точно щось недомовляв.

Розмова продовжилася нашими історіями, він уважно слухав, а коли коментував ту чи іншу ситуацію, спостерігав за моєю реакцією. Ніхто цього, звичайно, не помітив. Своїми репліками він намагався продемонструвати почуття гумору, шукаючи мій погляд у цей момент. Зазвичай так роблять, коли хочуть виявити симпатію до себе. Це легко перевірити, варто лише сказати якийсь жарт у компанії та звернути увагу, хто у цей момент дивиться на тебе. Людина, яка прагне зблизитися з тобою, або вже близька тобі, мимоволі зверне на тебе свій погляд. Тож, його дії були мені зрозумілі. Я не витримав, піднявся з-за столу та сказав:

– Що ти приховуєш, Кроте?

Ніхто не очікував такого, нависла тиша. Я відчував на собі здивовані погляди. Едвард поправив краватку, ковтнув слину та з-під лоба подивився на мене. Та за мить його погляд пом'якшав і, посміхнувшись, він відповів:

– З чого ти взяв, що я щось приховую? – Едвард.

– Дійсно, Дене, ти чого?… – запитала Ангела.

– Не намагайся мене обдурити, я спостерігав за тобою увесь цей час, ти вочевидь намагаєшся щось приховати. – стрімко відповідаю я.

– Мабуть хлопець втомився після насиченого дня. Міс Ніклз, моя секретарка, відведе вас у кімнату відпочинку. – з посмішкою говорить Едвард.

– Не втомився я. Ви всі взагалі бачили його посмішку? Або його погляд? Він побачив нашу мапу та у нього очі засвітилися прямо. Він цілком може бути реальним кротом, навіть його прізвисько викликає в нього усмішку, наче він знущається з нас. – схвильовано говорю я.

Він знову піднявся з-за столу, зітхнув та сказав:

– Якби я був кротом, то пожертував би я своїми ногами заради допомоги моїм товаришам, коли ми билися з тінями? – Едвард.

Він підняв штанину та продемонстрував протези.

– Гарне шоу, містер Голден. В мене питання до тебе, Роджере: як давно він керує вами? Ви бачили його становлення? Тут взагалі є хтось, хто пам'ятає його призначення на посаду та як він тут опинився? – істерично говорю я.

– Ні, Даніеле, я потрапив сюди пізніше, містер Голден вже був тут начальником. – спокійно відповідає Роджер.

– Не підозріло? Добре, давайте вийдемо з кабінету та запитаємо у інших співробітників. Може, хтось згадає коли його призначили? – продовжую в тому ж дусі я.

– Зупиніть цього невгамовного хлопця, він вочевидь не в собі. Напевно, втомився, – спокійно сказав Голден.

Я відчиняю двері, та незважаючи на спроби втримати мене, вибігаю з кабінету. У метушні вишукую поглядом бодай якогось агента середнього чи похилого віку. Але всюди молодь. Лише у кутку я момітив стареньку жінку, яка мила підлогу. Я підбіг до неї та сказав:

– Вітаю, ви давно тут працюєте? – стрімко питаю я.

– З початку існування організації, хлопче. А що ти хотів дізнатися? – спокійно відповідає бабуся.

– Чи пам'ятаєте ви день, коли містера Голдена призначили на посаду? – я.

– Хто такий містер Голден? – здивовано питає вона.

– Ваш керівник. Чоловік, який втратив обидві ноги, коли захищав своїх друзів від тіней. – голосно говорю я.

– У нас таких немає, ми працюємо без керівництва вже дуже давно. – спокійно відповідає бабуся.

– З якого часу? – питаю я.

– Відтоді як Каспій та Фердинанд пішли. Я приходила на роботу та завжди спостерігала за наростаючим хаосом, ніхто відділом не керував. Це велика відповідальність, а сміливців нині не багато. – відповіла вона.

– Але ж є містер Голден. – з істеричним тоном говорю я.

До мене підійшли два хлопця у чорних костюмах, схопили мене за руки та повели у невідомому напрямку. Коли я проходив повз Ангелу, вона лише спантеличено дивилася на мене, натякаючи, що не вірить у мої здогадки.

– Йому варто відпочити. Дуже втомився, – повторював містер Голден.

Мене затягли в якусь камеру для заарештованих. Тут панувала нежива атмосфера: сірі стіни та біла стеля. Єдиною прикрасою у приміщенні була картина з зображенням вікна та сонця. Але це лише підкреслювало відчай та посилювало відчуття ув'язнення. Навіть лампочка, яка висіла в кінці кімнати просто на дроті, виглядала для мене загрозливо та зловісно. Двері з віконцем та гратами нагадували, що мене позбавили свободи, і я не зможу вийти з цієї камери за власним бажанням. Я знову замислився, як трапилося, що ніхто, окрім мене, не помітив нічого підозрілого у цьому чоловікові? Він точно не має благих намірів.

Я влігся в ліжко та втулив погляд у стелю. Я відчув, що все втрачено. Голову сповнювали сумніви та роздуми про те, що дійсно ніхто не розгледів справжнє нутро цього містера Голдена, і я тепер не маю жодних шансів на порятунок. Ця кімната стала символом безвихідді та відчаю. Я відшукав у своїх штанях блокнот та почав перегортати сторінки, одну за одною, доки у самому кінці не натрапив на такий запис: "Не вважай, що я дурна, це просто образ для відводу очей. Так ніхто не зможе зрозуміти, про що я думаю насправді. Ангел А".

Це повідомлення мене трохи заспокоїло. Я не зійшов з розуму і не єдиний, хто помітив темну сторону у цій історії, але вона зараз там, у центрі подій. Я мав вигадати план, щоб мене випустили звідси. Тож, перше, що спало мені на думку – підіграти їм. Нехай вважають, від стресу в мене сталося помутніння свідомості, а все що я сказав – дійсно повна маячня.

Я прокинувся від сильного гуркіту за моїми дверима. Коли вони відкрилися, на порозі стояли Роджер, Ангела та Мей у повному озброєнні. Мовчазним жестом вони дали зрозуміти, що мені треба швидко виходити. Я підірвався та вибіг з камери. Ми попрямували до наступних дверей, але тут вже нас чекав охоронець, який намагався зупинити втікачів. Проте Мей випередила його, вона влучно кинула ніж та поранила здоров'ягу в плече. Він впав на землю, звільнивши нам шлях до свободи. Вів нас за собою Роджер, він знав якийсь другий вихід. Ми поспіхом хапалися за ручки кожної з дверей, аби знайти потрібну, але за цим послідувала гучна сирена, і більшість дверей заблокували. Ми продовжували шлях червоно-чорним коридором, моє серцебиття з кожним кроком посилювалося. Ангела, яка зазвичай здається спокійною, тепер також напружена, її очі вишукують небезпеку у кожному кутку, але Роджер впевнено просувався вперед. Ця рішучість викликала сподівання, що все вдасться і немає приводу для хвилювання, бо він знає що робить. Та неочікувано, у повній пітьмі, перед нами з'являється ще один агент з автоматом у руках. Він напрявляє зброю у наш бік та тягнеться до мікрофону, щоб сповістити інших про вдалу знахідку. Ми стали посеред коридору, не розуміючи, що робити далі. Кожна секунда спливала на наших запітнілих обличчях. Хвилювання всередині підсилювала сирена яка постійно лунала у вухах. В моїй голові не спливає жодного плану як ми виберемся звідси, але позаду хтось вдаряє його по голові чимось важким, і він втрачає свідомість. Як виявилося, бабця ще мала чим здивувати, не дивлячись на вік. Вона підібрала його автомат та повела нас далі. Всі разом ми побігли до виходу, який вже виднівся на горизонті, але єдина проблема – кодовий замок на дверях.

– У нас занадто мало часу, хтось знає код? – питаю я.

– Ні, я думав, що тут звичайний вихід, хто вигадав цю систему з кодом на дверях? – відповідає Роджер.

У цей час Мей та старенька прикривали наші спини від можливої небезпеки. Ангела задумливо ходила зі сторони в сторону, намагаючись знайти вирішення. Я дістав зі свого рюкзака все, що там було: записи зі щоденника, мапи, ще одну шовкову футболку, кілька олівців та сірники.

– Ангела, стій! Візьми мапу свого діда та подивись уважно на цифри. – сказав я.

Ми розгортаємо мапу та порівнюємо координати, згадуючи, що це координати Дробайла.

– І що в цьому такого? – питає Ангела.

– Ти не помічаєш? Цифри не могли записати з першого разу, наче щось заважало їм. – позначаю я.

Ангела взяла сірники та підсвітила місце під своєю мапою. Там, де вказані координати, з'явилися дві цифри: 9 та 3. Я повторив ці дії зі своєю мапою, в мене з'явилися дві одиниці.

– Ти геній! – захоплено вигукнула Ангела.

– Роджер, 9, 3, 1, 1. – сказав я.

Він ввів їх знайдений код, але марно.

– Спробуй 1, 1, 9, 3. – Ангела.

– Знову не те. – Роджер.

– Ми не знаємо комбінацію… – констатує Ангела.

– Твій дідусь згадував хоча б про якусь точну дату у його житті? Значущу дату. – Роджер.

– Ні… Не знаю, я зараз не згадаю. Та і яке взагалі це може мати значення? – Ангела.

– Почекайте, мені здається, я знаю! Роджер, 1, 9, 3, 1. – я.

– Так, підходить! – Захопливо відповідає Роджер.

Код спрацював і нас зустріла ще одна кімната. Ми швидко закрили за собою двері.

– Як ти здогадався? – запитав мене Роджер.

– Я згадав, що дідусь колись розповідав мені про його знайомство з товаришем у 1931 році, і що він став для нього єдиним справжнім другом на все життя. Цю дату я й зіставив з цифрами на мапах. – я.

– Пощастило, що хоч якась дитина слухала свого старого. Інколи вони розповідають дійсно важливі та потрібні речі,– відповіла Мей.

– Гей, погляньте що тут є. Це не тільки другий вихід з будівлі, це ще й якась кімната з останніми розробками організації. – Роджер.

Ми огледілися. На стінах висіли автомати, яких не було навіть у охоронців. Якась невідома модель. На столах, у пилу, лежать незрозумілі записи. Я взяв один з папірців та дмухнув на нього, тепер слова стали чіткішими, більше того, я впізнав почерк мого дідуся: "День 232. Ми разом з Ферді розробляємо універсальний автомат. В основі – схема наших інженерів, які у роки війни створили для нашої армії кращий у світі автомат Томпсона. Головні деталі ми замінили на розсіювач променя, а також додали фокусувальник. Минулий досвід показав, що при великій кількості тіней, розсіювач допомагає швидше знищити їх, але швидко витрачає енергію. Також ми зробили спеціальний приціл, який підсвічує тінь, і тепер, якщо вночі ми втратили ліхтарик, завдяки цій розробці ми все одно зможемо зоріентуватися та вистежити тінь.

– Це не просто автомати. Це розробки, які велися у закритому місці, подалі від чужих очей, – сказав Роджер.

– Так, ми вже впевнилися в цьому, геній, – прокоментувала Мей.

– Чого ти постійно намагаєшся мене принизити перед усіма? – з легкою образою питає Роджер.

– В жодному разі, наш маленький геній. – з іронією відповідає Мей.

Вони розійшлися у різні сторони кімнати. Ангела підійшла до мене та сказала:

– Вони в стосунках? – Ангела.

– Я не знаю, але Роджер точно закоханий у Мей. – я.

– Так, вона в нього також. От дивні… Наче дорослі, а ведуть себе, як діти. – Ангела.

– На то вони й дорослі, щоб інколи бути дурними. – я.

До нас підійшла старенька та сказала:

– Можливо, ця річ також допоможе вам.

Вона вклала мені в долоню ключ та вказала на зачинені двері. Я підійшов до них та просунув її подарунок у замкову щілину. Коли я повернув ключ, стіни біля дверей зробили оберт на 180 градусів. Всередині висіла зброя, броня, фотографії та якісь списки. Я увійшов у таємну кімнату та побачив кабінет з двома столами.

– Стіл мого діда праворуч, – каже Ангела.

– Чому? – я.

– Подивись, там прапор Борнвудса. – Ангела.

– Я не знав як він виглядає. Значить, мій дід працював зліва. Оглянь ящики стола. – я.

Ангела поспішила у праву частину кімнати, але неочікувано підсковзнулася та впала прямо біля столу. Я пібіг до неї.

– Сильно вдарилася? – схвильовано питаю я.

– Ні, все добре, але подивися на напис на підлозі. – Ангела.

– Не можу розгледіти, надто темно, підсвіти. – я.

Роджер за мить опинився поруч із ввімкненим ліхтариком. Я прочитав: "Не вірь тому, хто сидить за великим столом. Одного разу виявиться, що за його посмішкою ховається головний демон".

– Що це може означати? – питає Ангела.

– Гадки не маю. Міг він це написати про мого діда? – я.

– Може, і під столом зліва є якісь слова? – Ангела.

Я побіг у інший бік кімнати. Дійсно, напис тут також був: "Головний демон у нашому офісу. Не вір тому, хто сидить за великим столом".

– А що я казав! Це Голден – кріт! Ви всі вважали, що я збожеволів.

– Ми вже давно це знали, але ти каталізував ситуацію. Недоумок, – висказалась Мей.

– То ви все знали й мовчали? – питаю я.

– Звичайно. Ми намагалися потихеньку все з'ясувати, але він дуже добре вміє знищувати свої сліди, – сказав Роджер.

Я здивовано витріщався на всіх присутніх і не міг збагнути, що взагалі відбувається. Виходить, Роджер не дурень, яким прикидався, а доволі розумний чолов'яга. Значить, і в якості агента він був досить успішним.

Ангела продовжила оглядати стіл свого дідуся, я зайнявся тим самим, але з протилежної сторони кімнати. Мей тим часом збирала зброю зі стін, які нам відкрилися, а Роджер досліджував лабораторію. Перше, на що я натрапив, заклеєний конверт з написом: "Прочитай це, коли розпізнаєш хто зрадник". Я одразу розірвав папір і побачив продоження послання: "Ти здивований, вірно?" Ангела, як виявилось, також вже тримала у руках схожу знахідку. У її конверті значилося наступне: "Ми знаємо, що ви з Даніелем швидко впізнали його". Наші погляди зустрілися, було очевидно, що наші дідусі передбачили те, що відбувається зараз.

– Це все чудово, діду, але підкажи, що нам робити далі?! – викрикнула Ангела.

– Я думаю, нам слід придивитися уважніше до всіх речей тут, вочевидь, вони все дуже ретельно приховували. – уважно відповідаю я.

– Чудово, дідусю, дякую! Все життя мріяла про те, щоб вирішувати твої загадки. – з іронією говорить Ангела.

Я вийшов з прихованого кабінета і побачив, що Роджер жестом закликає мене підійти. І не дарма, він показав мені, що це не мала кімната яка вказана на плані евакуації, а цілий міні штаб і звідси є вихід, а точніше виїзд. Більше того, був і автомобіль. Вдосконалений Форд з повним баком бензину. У багажнику ми знайшли запаси їжі, батареї для зброї, інструменти та багацько наборів для виживання. Окрім того, два заряджених світложектора. На мить всередині мене замайоріла надія: це наша можливість поїхати звідси назавжди та забути про все, що відбувалося, але ці мрії довелося відкласти. Старий Джо й досі знаходився там, тож, навіть якщо нам вдасться виїхати звідси, повернутися таки доведеться. Ми зібрали знахідки в сумки, закинули їх у салон автівки та Роджер спробував завести двигун. Марно.

– Може відкриєш капот, любчику? – спитала бабуся.

Поки ми чекали на пасажирському сидінні, він вийшов та відкрив капот. Як виявилося, там його чекала записка: "Спочатку перетвори тут все на попіл, вони не повинні отримати бодай якусь інформацію. Лише потім під'єднай акумулятор та виїжджай".

– Вони навіть це передбачили, – тихо сказав Роджер.

– Що там, Родж? – обізвалася Мей.

– Мей, візьми каністру з бензином. Ми маємо тут все знищити, це їхнє прохання. – Роджер.

Мей без зайвих питань залила вогненебезпечною рідиною все навколо та кинула па підлогу запалену запальничку. Вогонь за секунду охопив приміщення.

– 

Гарно… – захоплено сказала Мей, сідаючи в автівку. Я вмостився поруч, і Роджер нарешті завів двигун. Ми на повній швидкості виїхали з палаючої будівлі. В вікно я бачив, як задній вихід віддаляється, а все, що колись створив мій дідусь та його друг, поступово перетворюється на згарище. У моїй пам'яті спливли спогади про часи, які я провів зі своїм старим. Починаючи з мого раннього дитинства, ми часто залишалися разом. Дід часто перевіряв мої вміння та навички за допомогою різних задач на логіку. Я вважав це звичайною грою, але тепер я розумію, що так починалася моя підготовка до чогось більшого. Моя голова просто вибухала від думок, які я не був здатен упорядкувати та втримати. Я згадував кожну зустріч з дідусем та всі наші прогулянки. Зазвичай, вони були дуже активними: ми долали перешкоди, вирішували загадки, знаходили нові маршрути. На столі в тому кабінеті я навіть помітив один з ребусів, який нам не вдалося вирішити разом, мабуть він забрав до себе та намагався зробити це сам. Згадав, колись він дав мені кубик Рубика та сказав, що я ніколи не зможу зібрати його. Та я впорався за 3 дні. Також одну з наших прогулянок парком де він сказав мені слова, які тоді я не зрозумів, але тепер все стало на свої місця: "Даніель, одного разу ти зустрінеш ангела, який допоможе тобі вирішити всі загадки". Тепер я дивлюсь на Ангелу, яка сидить поруч зі мною, і питань стає все більше. Як дідусь міг знати, що все станеться саме так? Це ж була випадкова зустріч. Іноді, мені здається, життя рушить нашими думками і мріями не так як ми того хочемо. Ми дуже часто мріємо про щось, навіть не задумуючись про те, що коли це відбудеться, що буде далі. Я мріяв виїхати з міста і розпочати нове життя, не те, що було у мене раніше, навіть гадав, що можу змінитись. Мій дідусь ніби підштовхнув мене за своїм планом. Згадую, як ще в дитинстві казав йому, що коли виросту, хочу бути як він, з такими ж пригодами. У нього була така жага до життя, він мені здавалось пробував усе. Я чув його історії і кожного разу думав, одна людина, а ціла пригода. В різні моменти життя зустрічаєш людей, чуєш їхні історії і думаєш, нічого собі, яка цікава доля, як він переживає ту чи іншу подію, а потім оказуєшся в машині яка стрімко летить з секретної штаб-квартири дідуся і розумієш, що якщо у тебе і будуть онуки, то вони точно тобі не повірять.