Отрывок из книги
Час не лікує, не дає забути Все те, що більш не повернеться. Ці спогади вбивають та ламають люто, Коли ж та доля мені усміхнеться? Я пам’ятаю кожну ту розмову, Та як тепер без тебе важко жити, Але я вірю, що навчить мене хтось знову Сподіватись, вірити, любити…
Чи бували у вас такі миттєвості, коли здавалося, що саме зараз ви найщасливіша людина на всій планеті? Я завжди жила в любові своїх батьків. Єдина донька, яка ніколи не сперечалася й завжди прислухалася. У мене настільки близькі взаємини з матір’ю, що тепер вона – моя найліпша подруга, і єдина теж. Так, я дуже прив’язана до своїх батьків і навіть не уявляла свого майбутнього за межами нашої квартири, доки не з’явився він…
.....
– Досить! – Він глянув на неї такими очима, що вона відразу ж замовкла.
Щоб хоч якось виправити цю напружену ситуацію, я вирішила приготувати всім чай. Минуло вже більше години відтоді, як Олег поїхав по моїх батьків. Я телефонувала йому, але його не було на зв’язку. Те саме з батьками. Я хвилювалася й навіть почала нервово терти руки. Що ж це таке? Олегова мама встала зі стільця й заходила колами кімнатою.
.....
