Читать книгу Тарас Шевченко - Леонід Ушкалов - Страница 1

Великий український поет Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії. Його батько, Григорій Іванович Шевченко (по-вуличному Грушівський), та мати – Катерина Якимівна Бойко – були кріпаками генерал-аншефа, згодом дійсного статського радника, сенатора Василя Енгельгардта. Цей нащадок ліфляндських баронів мав понад п'ятдесят тисяч кріпосних душ. Моринці він купив собі сам, а село Кирилівка, де минуло дитинство поета, перейшло йому в спадок від князя Григорія Потьомкіна, якому Енгельгардт доводився племінником.

Сам Шевченко все життя вважав, що він народився якраз у Кирилівці. Воно й не дивно, адже в Моринцях він прожив усього близько року, а те, що залишилось у пам'яті з раннього дитинства, належало вже до часу, коли родина мешкала в Кирилівці. Через багато-багато років поет ідилічно змалює своє рідне обійстя в повісті «Княгиня»: «І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потемнілою солом'яною стріхою й чорним димарем, біля хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а довкола яблуні квітник… А біля воріт стоїть стара крислата верба з засохлою верхівкою, за вербою – клуня, оточена стіжками жита, пшениці та всякого іншого збіжжя; а за клунею, по узгір'ю, піде вже сад. Та який сад!., густий, темний, тихий, одне слово, другого такого саду нема на цілому світі. А за садом левада, за левадою долина, а в долині тихий струмок, що ледь-ледь жебонить, оточений вербами та калиною, окутаний широколистими темно-зеленими лопухами…»[1] Ось у цьому затишному куточку й жило собі біляве хлоп'я, чия душа змалечку стреміла до чогось незвіданого. Принаймні одного разу малий Тарас, коли йому було років шість, надумав піти туди, де кінчається світ, а «небо впирається в землю». Йому закортіло поглянути чи то на залізні стовпи, які підпирають небо, чи то на те, як це там «жінки кладуть на небо прачі». Мабуть, хлопець почув від когось пісеньку, складену в старовину нашими мандрованими школярами, про отой незнаний земний рай, де сонце вдень на печі спочиває, де зірки лежать повсюди, мов дині, де горобці ходять у срібних панчохах, а земля так близько до неба, що «як жінки у морі хустини перуть, то на небо ясне праники кладуть».

Отож, якось по обіді він і пішов із Кирилівки битим шляхом. Ішов до вечора, та «кінця світу» все не було. Тоді хлопець вирішив, що сьогодні він уже навряд чи його побачить, бо надто пізно вийшов із дому. Повернув назад, а на другий день, тільки на світ благословилось, знову рушив у дорогу. На цей раз Тарас зайшов далеченько – проминув сусіднє

село верстов за чотири від Кирилівки, лісок, вийшов на чумацький шлях і, хоч сонце вже знов повернуло на вечір, хоч хотілося їсти й пити, усе одно прямував до «кінця світу». Під цю пору їхали назустріч чумаки. Вони побачили, що мала дитина йде чогось сама-самісінька. «Ти чий, хлопче?» – питають. «Батьків і материн». – «А йдеш звідки?» Хлоп'я мовчки показало рукою назад. «І куди ж?» – «Хочу подивитись, де кінець світу… Дайте води попити…» Чумаки дали йому води й хліба, посадили на мажу та й доправили до Кирилівки… А вдома старший брат хотів був дати йому прочухана, коли б не сестра Катря, яка взяла Тараса на руки й поклала спати. «Спи, приблудо», – тихо сказала вона, цілуючи братика. Малого Тараса всі так і звали – «приблуда», немов натякаючи на те, що він народився під стріхою сільської хати зовсім не задля того, щоб, як його односельці, вік ходити коло землі. І, здається, краще за інших це розумів його батько. Хтозна, що саме дало йому привід так думати, але вже на смертному одрі він поділив між ріднею своє добро, а про Тараса сказав: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба. Він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо. Для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Мабуть, цей набожний чоловік, який так любив читати історії про святих угодників, передчував, що його син усе життя шукатиме «кінця світу». Восени 1822 року батько віддав Тараса вчитися грамоти до кирилівського дяка Павла Рубана. То була звичайна старосвітська наука, чию основу складали церковнослов'янська «Граматка», «Часослов» та «Псалтир». Певно, якраз у дяківському співанику хлопець уперше прочитав і наші старовинні духовні пісні: «Всякому городу нрав і права» Сковороди, «Богом ізбранная Мати, Діво Отроковице», «Ісусе мій прелюбезний», «Нескверная, неблазная», «О всепітая Мати», «О горе мні, грішнику сущу», «Три царіє со дари»… Саме вони, на думку Івана Франка, перегодом стали джерелом тієї справді «чудової наївності і простоти», з якою Шевченко повсякчас звертався до Бога у власній поезії. Та й сам поет через багато років скаже: «Вірші я любив з дитинства…» А ще він дуже любив роздивлятися книжкові гравюри-«кунштики»… З другого боку, йому на все життя закарбувалась у пам'яті й «субітка», коли вчитель, покликаючись на восьму Божу заповідь, щосуботи добряче потчував різками кожного зі своїх вихованців, примовляючи: «Сіє тобі за прошедші і будущі прегрішенія. Помни день суботній до грядущої суботи! Іди з миром».

Та в усякому разі, поки була жива матуся, малий Тарас не знав лиха… Матері не стало 20 серпня 1823 року. На ту пору їй було всього сорок. Про своє невтішне дитяче горе Шевченко згадає через багато літ у повісті «Близнята»: «Я пам'ятаю у своєму житті один зворушливий Свят-вечір. Восени ми поховали свою матусю. А на Свят-вечір понесли вечерю до діда і, сказавши: «Святий вечір! Прислали до вас, діду, батько й…» – усі троє заридали. Нам не можна було сказати “й мати”». Після смерті матері на батькових руках залишилось шестеро дітей, найменшому з яких не виповнилось і двох років. У хаті та по хазяйству край потрібні були жіночі руки. І батько Тараса оженився вдруге, на вдові Оксані Терещенко.

Невдовзі до хати ввійшла мачуха, що мала трійко своїх дітей. І ця мачуха була саме такою, як її заведено змальовувати в наших казках та піснях: своїх дітей вона любила, а от нерідних – ні. У повісті «Княгиня» поет згадував: «Той, хто хоч здалеку бачив мачуху й так званих зведених дітей, той, отже, бачив пекло…» Безугавні бійки, лемент, сльози, лайка між батьком та мачухою… Особливо мачуха не любила Тараса, бо той частенько тузив її сина Степанка.

А трохи перегодом батько поїхав чогось до Києва, по дорозі занедужав, а повернувшись додому, помер 21 березня 1825 року. Тарас, якому виповнилось тоді одинадцять, став круглим сиротою. Після батькової смерті жити в рідній хаті йому було вже несила. Він часто тікає з дому, а невдовзі й зовсім залишає оселю. Спочатку він трохи пожив у свого дядька Павла, який був опікуном сиріт, потім оселився в нового кирилівського дяка Петра Богорського. Кажуть, що той узяв до себе сироту з власної волі – за навчання хлопця йому ніхто не платив. Богорський був вихованцем Київської духовної академії, де дійшов до класу риторики. Він непогано знався і на мовах, і на поезії, і на церковному співі. Але Тарасові в цього «вчителя-спартанця» жилось несолодко. Принаймні він не раз тікав зі школи…

Змалку Тарас понад усе любив малювати. Вуглиною або крейдою він малював скрізь, де було можна й не можна: на стінах, на дверях, на воротах. Ця звичка залишилась у поета на все життя. Він буде малювати на стінах класу Санкт-Петербурзької академії мистецтв; гостюючи в седнівському маєткові Андрія Лизогуба, розмалює ледь не весь флігель, в якому мешкав, а вже на засланні часто шукатиме собі затишну місцину й малюватиме вуглиною чи крейдою на стіні. Пристрасть до малювання стала ще більшою після того, як Тарас почав ходити до школи й міг розжитися на папір та олівець. Отож, коли за якийсь час хлопець остаточно втік зі школи Богорського, він шукає собі вчителя малювання – спершу в Лисянці, потім у Тарасівці. Ці пошуки ні до чого путнього не привели, і Шевченко знов повертається до Кирилівки, ставши пастухом громадської череди. Мабуть, найсвітлішим спомином з тієї пори для поета назавжди залишиться приязнь до трохи молодшої за нього сусідської дівчини Оксани Коваленко. Недаром він згадуватиме подругу своїх дитячих років у поезіях «Три літа», «N. N.» («Мені тринадцятий минало…»), «Ми вкупочці колись росли…», «Не молилася замене…», авосени 1841 року присвятить їй поему «Мар'яна-черниця».

Якийсь час Тарас жив у кирилівського священика отця Григорія Кошиця, виконуючи нехитрі обов'язки по господарству. Сам Кошиць не надто схвально відгукувався про Тараса, кажучи, що хлопець нездатен до хазяйської роботи. А от Феофан Лебединцев, який добре знав і отця Григорія, і матушку Ксенію, свідчив, що «на тодішній селянський побут підліток Тарас ніде не міг би знайти кращого притулку, ніж у домі парафіяльного батюшки, і що життя його тут… було куди зручнішим та безтурботнішим, ніж життя інших, навіть хазяйських синів його віку. Отець Григорій був хороший, розпорядливий хазяїн, і якщо був суворий і вимогливий, то, звісно, більше на словах, бо про ті покарання й катування, яких зазнавали невиправні й ледачі кріпаки на панщині, тут не могло бути й мови; що ж до матушки, то це була ідеальна жінка, надзвичайно добра, лагідна, поступлива, турботлива, вона піклувалась про все і про всіх…» Лебединцев не мав сумніву в тому, що «свої кращі моральні погляди та ідеали наш поет виніс звідси…»

Проте невдовзі Шевченко опинився серед двірні поручика гвардії Павла Енгельгардта, який у 1828 році, після смерті свого батька, став власником Кирилівки, а отже, і паном Тараса. Олександр Лазаревський розказував цю історію так. Один маляр, у якого вчився Тарас, побоюючись кари за те, що він без згоди поміщика тримає в себе кріпака, сказав, щоб хлопець пішов до пана й попрохав дозволу на навчання. Тарас так і зробив. Він пішов у Вільшану, де був панський маєток, і став просити економа Данила Дмитренка про відповідний папір. Тим часом економ, помітивши, що хлопець кмітливий і беручкий, узяв його до панського двору.

На той час Енгельгардт служив ад'ютантом віденського військового губернатора Олександра Римського-Корсакова. Отож десь восени 1829 року Шевченко у складі панської валки вирушає з Вільшаної – через Київ, Чернігів, Бобруйськ, Мінськ – до Вільно, надовго покидаючи батьківщину. Під ту пору Тарасові було всього чотирнадцять. Перегодом у повісті «Княгиня» поет скаже: «Я запам'ятав мою рідну Україну такою, якою бачив у дитинстві: прекрасною, грандіозною, – а про вдачу її мовчазних мешканців я склав уже власні уявлення, узгоджуючи їх, звісно, з пейзажем. Я навіть гадки не мав, що може бути якось інакше». Поетова візія України – це і розкішна природа, і високі могили як декорації тієї героїчної драми, що її розігрувала тут сама історія, і розповіді діда Івана – сучасника Коліївщини – про гайдамаків та про їхні криваві подвиги, а ще, звісно, незбагненно прекрасні народні пісні, що їх він знав силу-силенну. І не просто знав… Пантелеймон Куліш згадував, яке незабутнє враження справив спів Шевченка в січні 1847 року на його весіллі. Куліш каже, що гості знали Шевченка як поета, «але ніхто не знав, що він чудовий, можливо, найкращий на всю Україну, співак народних пісень». «Заклавши руки за спину й походжаючи по залі серед німих від захвату гостей, він співав: «Ой зійди, зійди, ти, зіронько та вечірняя!..» Нічого схожого на спів Шевченка тієї пори я ні в Україні, ні в столицях, ні деінде не чув». А перегодом Михайло Максимович напише: Шевченків мистецький талант знайшов свій напрочуд яскравий вияв і в живописі, і в поезії, але «найсильніше й найкраще – у виконанні українських народних пісень…» Так чи так, попри своє сирітське дитинство, попри кріпосне рабство, зрештою, попри все темне, що було в житті, Україна назавжди лишилась для поета образом утраченого раю – прекрасного й грандіозного. Може, і справді, як казав Михайло Микешин, уся Шевченкова «пристрасна й могутня любов була так зосереджена на його рідній Україні, що в його палкому серці, здається, і не залишалось більше любовного запасу для чогось іншого…»

До Вільно валка Енгельгардта прибула десь під кінець 1829 року. Це старовинне литовське місто здавна відігравало помітну роль в історії української культури. Досить пригадати хоч би славетну братську школу при Свято-Троїцькому монастирі, де викладав, зокрема, фундатор українського «кордоцентризму» Кирило Ставровецький, цілу низку надрукованих у Вільно книжок, як-от «Казання святого Кирила…» Стефана Зизанія, «Тренос» Мелетія Смотрицького чи «Руський Алкід» Пилипа Орлика, або й те, що Лазар Баранович – мабуть, найбільший в українській літературі майстер поетичних грашок-«концептів» – навчився цього мистецтва, слухаючи лекції Мацея Казимира Сарбєвського у Віденській єзуїтській колегії. А ось тепер сюди прибуває Тарас Шевченко, щоправда, у ролі звичайного панського козачка, до чиїх обов'язків входило стовбичити вбраному в тикову куртку й шаровари в передпокої й виконувати накази пана: подати люльку, принести води абощо. Але Шевченко не дуже переймався своєю службою. Він то мугикав собі під ніс «сумні гайдамацькі пісні», то без дозволу пана змальовував картини, що висіли в покоях. Один із таких «сеансів» уже невдовзі після прибуття Шевченка до Вільно закінчився для нього плачевно. А було це так. Увечері 6 грудня 1829 року Павло Енгельгардт разом зі своєю дружиною Софією – добре освіченою жінкою й чудовою піаністкою – поїхав на бал з нагоди «тезоіменитства государя Миколи Павловича». Коли все в домі стихло, Тарас запалив свічку, розіклав папери, узяв олівець і почав малювати. Він так поринув у світ своїх фантазій, що навіть незчувся, як пани повернулись додому, як поручик гвардії зайшов у парадних строях до кімнати… Тарас отямився лиш тоді, коли Енгельгардт немилосердно відідрав його за вуха, мовляв, запалена серед паперів свічка могла запросто спалити не тільки будинок, а й ціле місто. На ранок нещасний художник за наказом пана ще й скуштував на конюшні різок. Утім Енгельгардт таки ж хотів зробити Шевченка своїм «кімнатним художником» і віддав його в науку. Важко сказати, хто саме був у Вільно Шевченковим учителем. Можливо, він відвідував майстерню Яна Рустема – професора малювання Віденського університету, про якого перегодом згадував у одному з листів до Броніслава Залеського. У будь-якому разі, уже одна з перших за часом Шевченкових робіт – малюнок італійським олівцем «Погруддя жінки», виконаний у 1830 році, – свідчить про неабияку вправність юного художника.

«У Вільні, городі преславнім», цього ж таки 1830 року Тарасові випала нагода познайомитися з однією гарненькою юною швачкою. Це була полька Ядвіґа (Дзюня) Гусиковська. Вона була вільною, і її поведінка, почуття, погляди на життя, словом, усе її єство різко відрізнялись від того, що звик бачити Тарас серед рабів-кріпаків. Панночка Дзюня піднесла його душу. «Тоді, – признавався Шевченко вже пізніше Іванові Сошенку, – я вперше подумав: а чом би й нам, безталанним кріпакам, не бути такими самими людьми, як і люди вільних станів». Дзюня не тільки опікувалась Тарасом: сама шила йому сорочки, прасувала маніжки й краватки, – вона ще й навчила його вільно говорити та читати по-польському. Зрештою, то було перше кохання поета. Через багато-багато літ ця дівчина все ще приходитиме йому в сни. 5 вересня 1857 року поет напише у своєму «Журналі»: «Бачив уві сні церкву святої Анни у Вільно, а в тій церкві милу Дуню, чорноброву Гусиковську, котра молилася». А водночас це кохання боляче ранило чутливу душу юнака, бо ще більше давало знати, що він безправний раб. Принаймні коли Павло Енгельгардт дістав нове службове призначення й переїхав до Санкт-Петербурга, челядь, зокрема й Шевченка, погнали за паном по етапу, бо їхній «дбайливий» господар побоювався, щоб люди дорогою бува не разбіглись хто куди. Це було взимку, дорога неблизька – 800 верст. І як на лихо в Тараса відірвалась підошва чобота. Щоб не відморозити ногу, юнак змушений був час від часу перевзуватись. Ці зупинки почали дратувати вартового, і він добряче заїхав Тарасові по шиї… Так розповідав сам поет своєму доброму приятелю Вікторові Забілі. Щоправда, Петро Мартос стверджував, що це всього лиш гра фантазії, бо хоч панська валка і йшла з Вільно пішки, але не під конвоєм.

Так чи ні, «Санкт-Петербургские ведомости» невдовзі сповістили, що серед тих, хто прибув до північної столиці 9 січня 1831 року був і «ад'ютант генерала від інфантерії Римського-Корсакова, гвардії Уланського полку ротмістр Енгельгардт». Його козачкові Шевченкові виповнилось на цю пору сімнадцять років. Юнак уже вийшов з «козачкового» віку й будь-що хотів стати художником. Він не раз і не два прохав свого пана віддати його в науку. Урешті-решт Енгельгардт погодився й 1832 року законтрактував Шевченка в артіль досить відомого на той час художника-декоратора Василя Ширяева. Ширяев був вихованцем Санкт-Петербурзької академії мистецтв, а його артіль під час перебування в ній Шевченка виконувала дуже складні й відповідальні замовлення, зокрема, проводила оздоблювальні роботи в будинках сенату й синоду, Великого, Ермітажного, Олександринського та Михайлівського театрів. Шевченко виконав рисунки орнаменту й арабесок на плафоні Великого театру. Можливо, він зробив також рисунок для плафона Олександринського театру, схвалений самим імператором Миколою І.

Ми майже нічого не знаємо про те, яким було життя поета в артілі Ширяева: невеличкі штрихи в повісті «Художник» та в «Журналі», а ще – спогади вихованця Академії мистецтв Івана Зайцева. «Я часто бував у Ширяева, – писав він, – і ми вечорами розмовляли. Іноді я читав і декламував твори Пушкіна й Жуковського. А в цей час у сусідній кімнаті, біля відчинених дверей, завжди стояло двоє хлопців років 16—17-ти, учні хазяїна, які були в нього на побігеньках, терли фарби, трохи малювали, поки вчитель не надав їм змоги відвідувати академічні класи. Усе, що я читав, хлопчаки слухали дуже уважно. Але чому ж, спитають мене добрі люди, я говорю так докладно про якихось там хлопчаків? А це тому, відповім я, що один із них став перегодом улюбленим українським поетом, – то був Тарас Шевченко…»

В артілі Ширяева юний художник займався не тільки декоративним малярством. Уже в 1835—1837 роках він створив кілька багатофігурних композицій на історичні теми, такі як «Смерть Лукреції» та «Смерть Богдана Хмельницького» (очевидно, за «Історією русів», яка ходила тоді по руках у списках), а ще почав досить успішно працювати в жанрі акварельного портрета. Утім, молодому митцеві хотілось волі, хотілось стати справжнім майстром. Оповідач повісті «Художник» – alter ego самого Шевченка – каже: «Великий Торвальдсен розпочав свою блискучу артистичну кар'єру з того, що вирізав орнаменти та тритонів з риб'ячими хвостами для тупоносих копенгагенських кораблів. А я починав з розтирання охри та мумії в жорнах і з фарбування підлог, дахів та парканів». Зрештою, каже оповідач: чи багато є геніїв, котрі розпочинали якось інакше? Ні, небагато. Згадаймо хоч би фламандців Адріана та Ісака ван Остаде, Нікласа Берґема, Давида Тенірса-молодшого, що як почали в лахмітті, так у лахмітті й закінчили. А великі італійці Аллеґрі Антоніо Корреджо чи Доменіко Цамплієрі, які померли з голоду! За що ж їм така гірка доля? – питає оповідач. «Мабуть, за те, що вони янголи во плоті».

Своє нестримне прагнення до свободи та творчості Шевченко міг бодай трохи вгамувати білими ночами. Тоді він брав папір та олівець і йшов милуватись красою Північної Пальміри. «Літні ночі в Петербурзі, – каже оповідач повісті «Художник», – я майже завжди проводив на вулиці або де-небудь на островах, та частіше за все на академічній набережній. Це місце особливо подобалось мені тоді, коли Нева спокійна і, немов те гігантське дзеркало, відбиває в собі в усіх деталях величний портик Рум'янцевського музею, ріг сенату й червоні штори в домі графині Лаваль». Юний митець змальовував фігури з барельєфів деяких будинків, зокрема купідонів, котрі прикрашали дім архітектора Монферрана на розі набережної Мойки й Ліхтарного провулка, часто бував і в Літньому саду. Тут він не тільки малював, але й «почав робити етюди з мистецтва віршування». Так напише Шевченко у своїй славетній «Автобіографії», підготовленій у лютому 1860 року для санкт-петербурзького часопису «Народное чтение». Щоправда, з тих численних «етюдів» перегодом вийшов друком тільки один – балада «Причинна» – перший шедевр Шевченка-поета, романтична історія кохання та смерті, яка розпочинається неймовірно красивим і експресивним образом розбурханої української природи:

Якщо вірити повісті «Художник», то саме в Літньому саду 1836 року відбулась і зустріч Шевченка з вільним учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком, завдяки якій юний митець перегодом дістане таку жадану волю. Отож, одного разу влітку, пізно ввечері, Іван Сошенко гуляв Літнім садом. Аж раптом він побачив, що на одній з алей якийсь обідраний парубійко років чотирнадцяти-п'ятнадцяти копіює олівцем статую Сатурна, котрий пожирає власне дитя. Досвідченим оком художника Сошенко відразу ж запримітив у рисах обличчя парубійка щось українське, а підійшовши потихеньку ближче, побачив, що його малюнок був некепський. Тоді Сошенко, торкнувши юного копіювальника за плече, спитав: «Звідкіль, земляче?» – «З Вільшаної», – пролунало у відповідь. «Як з Вільшаної! – здивувався Сошенко. – Я сам з Вільшаної…»

Насправді нічого такого не було. Схожа історія сталася не з Шевченком, а з його найближчим приятелем Василем Штернберґом. Принаймні коли Сошенко познайомився з Тарасом, той уже був аж ніяк не парубійко – йому йшов двадцять третій рік. Та й історія їхнього знайомства куди більш прозаїчна. Сам Сошенко згадував про це так: «Коли я був у «гіпсових головах» чи то, здається, уже у «фігурах» (1835—1836), разом зі мною малював брат дружини Ширяева. Від нього я й дізнався, що в його зятя служить у підмайстрах мій земляк Шевченко, про якого я дещо чув іще у Вільшаній, під час перебування у свого першого вчителя Степана Степановича Превлоцького. Я дуже просив родича Ширяева прислати його до мене на квартиру. Довідавшись про моє бажання познайомитись із земляком, Тарас на другий же день розшукав мою квартиру…»

«Він був лякливий і несмілий, – каже Сошенко. – 3 першого ж дня нашого з ним знайомства я помітив у ньому сильне бажання навчатися малярства. Він почав бувати в мене на свята – у будні мені було ніколи, та й хазяїн його не відпускав… Мене до глибини душі вразила нещасна доля молодого чоловіка, але допомогти йому я був не в силі. Та й як міг зарадити його лихові я, бідний художник-трудівник, котрий безугавно працював заради шматка хліба насущного, без зв'язків, без грошей, без протекцій?»

Якраз на цю пору Сошенко був близько знайомий із молодим, але вже відомим письменником Євгеном Гребінкою. Саме з ним він і вирішив поговорити про те, як би спробувати звільнити Шевченка. «Гребінка, – згадував Сошенко, – взяв близько до серця мій намір, став часто запрошувати Тараса до себе, давав йому читати книжки, розказував йому чимало корисного…» Та й Шевченко відповідав на це щирою приязню: у 1837 році він малює чудесний акварельний портрет Гребінки, записує в його альбом «Перебендю» (у «Кобзарі» 1840 року ця поезія вийшла з присвятою Гребінці), охоче бере участь у підготовці організованого Гребінкою альманаху «Ластівка» тощо. На той час спілкування обох митців було, напевно, легким, приємним і невимушеним. Принаймні Іван Панаєв згадував, як на одній літературній вечірці «Гребінка почав був наспівувати малоросійські пісні, а Шевченко пританцьовував під свої рідні звуки». Прихильність Шевченка до Гребінки була цілком природною ще й тому, що Гребінка допомагав йому грішми, готував до друку, та мабуть, і редагував Шевченкові твори, усього за один день провів через цензуру «Кобзар», познайомив поета із санкт-петербурзькими літераторами й патріотично налаштованим українським панством. Та й деякі твори Шевченка постали під безпосереднім впливом Гребінки. Наприклад, «Перебендя», поза сумнівом, навіяний Гребінчиною поезією «Український бард», а химерний образний лад містерії «Великий льох», певно, має за взірець пролог Гребінчиної поеми «Богдан». Зрештою, важко сказати, чи мала б українська література геніального поета Тараса Шевченка, а український народ – свого національного пророка, якби на його життєвому шляху не стрівся скромний письменник Євген Гребінка. Павло Зайцев не без підстав казав, що найголовнішою заслугою Гребінки перед українською літературою є якраз те, що він «перший зрозумів і оцінив Шевченка як поета». І навіть тоді, коли Шевченко вже був на засланні, а його ім'я та твори підлягали суворій цензурній забороні, Гребінка в перевиданні роману «Чайковський» 1848 року зберігає взяті з Шевченкової поезії епіграфи (це була перша публікація віршів опального поета за умов цензурної заборони). Натомість сам Шевченко ще в 1843 році раз і назавжди порвав стосунки з Гребінкою. У «Чигиринському Кобзарі» він знімає присвяту Гребінці «Перебенді», а в «Журналі», листах та повістях, докладно розказуючи про власне життя в Санкт-Петербурзі й деінде, навіть не заїкнувся про свого добродійника. Але все це буде пізніше.

А поки що Шевченко завдяки своїм новим друзям – Гребінці, Сошенкові та учневі Карла Брюллова Аполлонові Мокрицькому (приятелі називали його «Бельведерським») – входить до санкт-петербурзького мистецького бомонду. Тарас був представлений конференц-секретареві Академії мистецтв Василеві Григоровичу. Своєю чергою Григорович разом із придворним художником Олексієм Венеціановим представили його Василеві Жуковському, який був тоді вихователем майбутнього імператора Олександра II. Завдяки Григоровичу Шевченко вже десь наприкінці 1836-го або на початку 1837 року дастав змогу відвідувати рисувальний клас при Товаристві заохочування художників. Він часто буває також в Ермітажі, милуючись шедеврами світового малярства. І попри те, що юний Шевченко не мав належної освіти, він уже тоді вмів відчувати всі тонкощі мистецтва. Згадаймо, як Аполлон Мокрицький писав у своєму щоденникові 8 квітня 1838 року (до викупу Шевченка з кріпацтва залишалось півтора тижні): «На третій день Пасхи зранку я почав малювати Венеру. Невдовзі прийшов Шевченко, і ми вирушили в Ермітаж. З великою користю ми говорили в цьому святилищі, і на цей раз я більше, ніж будь-коли, побачив єство картин першокласних майстрів. Ван Дейк, Рубенс, Веласкес, Ґвідо, Аннібал Каррачі та інші, Пуссен, Ван дер Меєр, Рейсдаль, Поль Поттер та Клод Лоррен стали для мене зрозуміліші…» Про що саме говорили тоді друзі? Важко сказати. Може, про те, що митець та його твориво – дзеркальні відображення одне одного. Недаром же в повісті «Художник» зринають слова: «У всіх портретах Ван Дейка панівна риса – розум і шляхетність, і це можна пояснити тим, що сам Ван Дейк був найшляхетнішим мудрецем».

А одного прекрасного ранку Шевченка представили Карлу Брюллову. «Не можна описати його захвату, – каже оповідач повісті «Художник», – коли Брюллов ласкаво й поблажливо похвалив його малюнки». Та особливо вразила юнака червона кімната. «Усе червоне! – з дитячим подивом говорив він. – Червона кімната, диван червоний. Штори на вікні червоні. Халат червоний і малюнок червоний, усе червоне. Чи ж я побачу його ще коли-небудь так близько?» Оцю червону декорацію і великого Карла Брюллова, чиїм улюбленцем він зовсім скоро стане, Шевченко пам'ятатиме до останнього подиху. А стати учнем Брюллова було ой як непросто – «Карл Великий» брав собі тільки тих молодих людей, хто, як він казав, «розумів його й був талановитий». Судячи з усього, Брюллов ясно бачив не тільки талант Шевченка-художника, але й талант Шевченка-поета. Ось що занотував у своєму щоденнику 31 березня 1837 року Аполлон Мокрицький: «Увечері після чаю я вирушив до Брюллова… Він послав мене за Василем Івановичем [Григоровичем], і коли той прийшов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав його поезію, якою Брюллов був надзвичайно задоволений, і, побачивши в ній думки та почуття молодого чоловіка, вирішив визволити його з кріпосного стану, а для цього звелів мені завтра ж таки сходити до Жуковського й попрохати того приїхати до нього».

Так розпочиналася справа визволення Шевченка. Брюллов мав намір намалювати портрет Жуковського, продати його, а за виручені гроші викупити Шевченка, на якого кріпацтво діяло що далі, то більш гнітюче. Тим паче, що, коли вірити чуткам, десь наприкінці 1837-го або на початку 1838 року він утнув одну штуку, яка могла дорого йому коштувати. Петро Мартос згадував, що під ту пору якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет олійними фарбами. А фізіономія в генерала була доволі огидна. І Шевченко не став йому лестити, а змалював усе дуже точно. Чи вже за оцей «реалізм», чи за що інше, генерал відмовився брати портрет. Тоді художник змив генеральські атрибути, домалював замість них рушник, голярську бритву тощо та й віддав цей потрет у цирульню як вивіску. На лихо, за якийсь час пан генерал упізнав себе… Його люті не було меж, і він став наполегливо прохати Енгельгардта продати йому Шевченка… Коли перегодом Микола Костомаров питав у поета, чи справді таке було, той заперечив, мовляв, це старий заяложений анекдот, який невідомо хто допасував до його життя…

Так чи ні, першим на перемовини з Павлом Енгельгардтом вирушив Брюллов. Їхня зустріч була невдалою. Повернувшись додому ні з чим, Брюллов сказав, що Енгельгардт – «найбільша свиня в торжевських черевиках», яку тільки доводилось йому бачити на віку (Брюллов узагалі не любив поміщиків, котрих називав не інакше, як «феодалами-собачниками»). Тоді за справу взявся Олексій Венеціанов. Він відвідав Енгельгардта. Спершу почав був говорити про філантропію й таке інше, але Енгельгардт урвав його: «Та ви скажіть прямо, просто, чого ви хочете від мене з вашим Брюлловим? Той Брюллов, – Енгельгардт голосно зареготав, – справжній американський дикун». Тоді Венеціанов сказав прямо. «Ось так би й давно… а то філантропія! Яка тут філантропія! Гроші, і більш нічого!.. То ви хочете знати остаточну ціну? Я вас правильно зрозумів?» – «Саме так», – відповів Венеціанов. «Так ось же вам моя остаточна ціна: 2500 карбованців. Згодні?» – «Згоден»…

Портрет Жуковського вирішили розіграти в імператорській родині. 14 квітня 1838 року в камер-фур'єрському журналі з'являється запис про те, що відбулося в Царськосільському палаці: «Увечері його величність з його високістю государем наслідником, великою княгинею Єленою Павлівною та великою княжною Марією Миколаївною, а також тими особами обох статей, хто прийшов на запрошення государині імператриці на обід, зводили провести час у круглій залі Нового палацу за різними іграми, танцями та розіграшем речей у лотерею». Отут і був розіграний портрет Жуковського. А вже 22 квітня 1838 року Енгельгардт підписав Шевченкові відпускну. Свідками виступили дійсний статський радник і кавалер Василь Жуковський, професор Карл Брюллов та гофмейстер, таємний радник і кавалер граф Михайло Вієльгорський – «велике й чоловіколюбне тріо», як напише перегодом сам поет. Через три дні в майстерні Брюллова Жуковський вручив Шевченкові відпускну – на двадцять п'ятому році життя митець дістав нарешті довгождану волю…

Усі, хто брав участь у викупі Шевченка з неволі, були страшенно раді. Скажімо, Василь Жуковський намалював у стилістиці дитячого примітиву п'ять малюночків, у яких виклав історію Шевченкового звільнення, і подарував їх графині Юлії Адлерберґ-Барановій – статс-дамі при дворі імператриці Олександри Федорівни. Перший із тих малюнків такий: на землі стоїть чоловічок, над ним хмаринка, а з хмаринки визирає кумедна голівка в капелюсі. Підпис: «Це пан Шевченко. Він каже сам собі: хотів би я намалювати картину, а господар наказує підмітати кімнату. У нього в одній руці пензлик, а в іншій – віник, і він не знає, що його робити. А над ним у хмарах Юлія Федорівна». А на останньому малюночкові – три фігурки: одна на небі, а дві на землі догори ніжками. «Це Шевченко й Жуковський; обоє бурюкаються від радощів. А Юлія Федорівна благословляє їх із хмар».

Що вже казати про самого Тараса!.. «Того дня, – згадував Іван Сошенко – я малював одного з євангелістів. Надворі вже пахло весною. Я відчинив вікно, яке було якраз на одному рівні з тротуаром. Аж раптом через це вікно в мою кімнату залітає Тарас, перекида мого євангеліста, та й мене самого ледь не збиває з ніг. Він кидається мені на шию й кричить: «Свобода! Свобода!» – «Чи ти не здурів, – кажу, – Тарасе!» А він усе своє – стрибає й кричить: «Свобода! Свобода!» Коли я нарешті збагнув, у чому справа, я й сам почав стискати його в обіймах і цілувати. А все закінчилось тим, що ми обоє розревілись, мов діти».

Так починалася найщасливіша пора Шевченкового життя, коли він став вільною людиною і мав змогу відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв як улюблений учень Карла Брюллова. Це було наче казка. У своєму «Журналі» 1 липня 1857 року Шевченко напише: «Із брудного горища я, нікчемний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв… Я користався наукою та дружньою довірою найбільшого художника світу…»

З літа 1838 року Шевченко мешкає на квартирі в другому кварталі Васильєвського острова, а невдовзі Сошенко запросив Тараса перейти жити до нього. Шевченко погодився. У цей час годі було пізнати в ньому того несмілого юнака, яким його побачив Сошенко колись уперше. «Тепер, – згадував художник, – він зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з найкращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть із претензією на франтовство. Словом, на деякий час у нього вселився світський біс… Шуба єнотова, ципочки не ципочки, шалі та дзиґарі, та візники-лихачі…» Як гадав Сошенко, його друг просто збожеволів від щастя й марнує час, занехаявши живопис. «Гей, Тарасе, – казав Сошенко, – схаменись! Чом ти діла не робиш? Чого тебе нечистая носить по тих гостях? Маєш таку протекцію, такого учителя…» І хоча, каже Сошенко, «часом він сидів і вдома, але все-таки ділом не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає: «А послухай, Соха, чи воно так добре буде?» Та й почне читати свою «Катерину» (він тоді писав її). «Та одчепись ти, – кажу, – з своїми віршами! Чому ти діла не робиш?» Не дивно, що невдовзі друзі посварились. Щоправда, у цій історії не обійшлося без жінки. Справа в тому, що в хазяйки квартири, де вони мешкали, була юна племінниця Маша – сирота, дуже гарненька із себе німкеня. Сошенко по вуха закохався в неї й уже мав намір запропонувати панночці руку та серце, аж тут з'явився Шевченко, і дуже швидко панна Марія була від нього без тями. Сошенко впав у відчай – вони посварились, і Тарас пішов жити на іншу квартиру.

Власне кажучи, під цю пору Шевченко мешкав здебільшого в Брюллова, бо «Карл Великий» ставився до нього як до рідної людини. Їхні тодішні стосунки чудово ілюструє одна історія, яку Шевченко розповів у повісті «Художник». На Великдень 1839 року вони з Брюлловим домовились сходити на заутреню в Казанський собор, щоб подивитись на хресну ходу. О десятій вечора випили чаю, потім Брюллов закурив сигару, приліг на кушетку й почав уголос читати «Пертську красуню» Вальтера Скотта. Шевченко слухав. Вони часто читали так один одному. Та на цей раз обоє й незчулися, як заснули. Поета розбудив уже на зорі святковий артилерійський салют. Брюллов спокійно собі спав. Тоді Шевченко потихеньку вмився, вдягнувся й вийшов на вулицю. Люди вже йшли з церков зі свяченими пасками. «Гріх казати, – продовжує поет, – але мене тоді цікавив не так празник, як мій новенький лискучий непромокальний плащ. Дивлячись на нього, я думав: Господи, чи ж давно я навіть мріяти не міг про таку розкіш! А тепер! Сто карбованців викидаю за який-небудь плащ. Просто Овідієві метаморфози. А в театр я вже інакше й не йду, як у крісла та коли не коли в місця за кріслами, і йду дивитись не що завгодно, а намагаюсь потрапити або на бенефіс, або на повторення бенефісу…» Це – не вигадка. Таке справді було. Принаймні 1 квітня 1839 року Аполлон Мокрицький занотував у своєму щоденнику: «…завітав до Брюллова, він уже прокинувся, розповів мені, що хотів дивитись процесію в Казанський собор, та проспав з ласки Шевченка».

Під вирішальним впливом Карла Брюллова формувалося й Шевченкове уявлення про прекрасне. Через багато-багато літ, 10 липня 1857 року, він згадає в «Журналі», як одного разу Жуковський із захватом показував йому та Штернберґові щойно привезені з Німеччини репродукції картин Петера фон Корнеліуса, Петера Гесса та інших художників «назарейської» школи. «І що ж ми на них побачили? – каже поет. – Видовжених, без ріски життя, мадонн, оточених готичними худими херувимами…» Словом, їм обом – палким прихильникам «неокласицизму» Брюллова – аж ніяк не імпонував ідеалізм німецьких художників, їхній пієтет до Середньовіччя. Про це друзі й стали говорити Жуковському, який спершу мовчки слухав, а потім таки не витримав і обізвав їх «зіпсованими учнями Карла Павловича». Брюллов і справді забороняв Шевченкові брати сюжети з історії часів Середньовіччя. Тільки з Біблії та з грецької і римської старовини. «Там, – казав він, – усе простота й вишуканість. А в середній історії – розбещеність і потворність».

Від Брюллова ж таки йде і Шевченків пієтет до природи як до Божого творива, що є для митця вічною істиною. Згадаймо, як поет розмірковував над трактатом видатного польського гегельянця Кароля Лібельта «Естетика, або Наука про прекрасне»: «Він, наприклад, людину-творця в царині красних мистецтв загалом і живопису зокрема ставить вище за природу. Це тому, мовляв, що природа діє в наданих їй незмінних межах, тимчасом як людина-творець не обмежена у своїй творчості. Чи так це? Мені здається, що вільний художник обмежений навколишньою природою так само, як природа обмежена своїми вічними незмінними законами. І якщо цей вільний творець спробує бодай на волосинку відступити од вічної красуні природи, він стає боговідступником..»І тут-таки поет каже: «Великий Брюллов не дозволяв собі провести жодної рисочки без моделі, хоч йому, сповненому сили творчості, здавалось, можна було б це дозволити. Та він, як полум'яний поет і глибокий мудрий знавець серця, втілював свої високі світлі фантазії у формах непорочної вічної істини». Отже, ідеал Шевченка – фантазія, прибрана в шати природи, природовідповідність як неодмінна умова осягнення Божої істини. Це правило було чинним для Шевченка і в царині поезії. Якось він розповідав Афанасьеву – Чужбинському, що коли писав поему «Єретик», то «прочитав про гуситів та епоху, що їм передувала, усі джерела, які тільки можна було дістати, а щоб не погрішити проти народності, не залишав у спокої жодного чеха, котрий стрічався йому в Києві чи в інших місцях, розпитуючи в них про топографічні та етнографічні подробиці». Хоч поетові все одно здавалось, що цього мало. Принаймні він, як згадував Куліш, жалкував, що коли писав цю поему, то «не спромігся простудіювати гаразд усіх обставин часу і самої особи чеського пророка німецької реформації».

Мабуть, від Брюллова йде й ота примітна Шевченкова звичка розглядати мистецтво як щось божественне, таке, що навряд чи надається до раціонального розуміння, а самого митця – як «другого Бога». Згадаймо, як 10 липня 1857 року він писав у «Журналі» з приводу роздумів Кароля Лібельта щодо природи натхнення: хіба ж можна так наївно, як Лібельт, вірити, наприклад, у те, що Клод-Жозеф Верне під час бурі на морі звелів прив'язати себе до щогли, щоб сповнитись натхнення? «Яке мужицьке уявлення про це невимовне божественне почуття!»

Життя Тараса Шевченка під час навчання в Академії мистецтв – це життя людини з богеми. Він мав дуже багато друзів. Чи не найближчим серед них був Василь (чи Віля – як ніжно називав його Шевченко) Штернберґ. Вони жили разом на квартирі на 11-й лінії в будинку Донерберґа. Пізніше Шевченко з ностальгією згадуватиме найдрібніші епізоди їхньої дружби, наприклад, те, як одного разу вони за останні гроші купили собі лампу для роботи й були в такому захваті від неї, що поставили її на стіл і засвітили серед білого дня. «Після перших проявів радості Штернберґ узяв книгу і сів по один бік лампи, а я взяв якусь роботу й сів по другий бік лампи. Так ми вдень зі свічкою і просиділи до п'ятої години вечора, а о п'ятій годині пішли в Академію… Боже мій! Боже мій! куди поділись ці світлі, ці золоті дні?» Друзі перечитали разом купу книжок, ходили до театрів та на різні вечірки, говорили про все на світі… Вони навіть одягались однаково (наприклад, обоє носили пальта з англійської байки). Недаром знайомі називали їх не інакше, як Кастором і Поллуксом. Штернберґів офорт «Кобзар з поводирем» стане фронтиспісом до першого видання Шевченкового «Кобзаря», а коли Штернберґ 1840 року вирушав до Італії, поет подарував йому примірник цієї книги, написавши зворушливу при святу-мініатюру:

Звісно ж, друзі не цуралися жодних земних утіх. Одного разу ще один учень Брюллова Григорій Михайлов запрошував Шевченка та Штернберґа на сніданок до ресторації, і варто було Шевченкові заїкнутись про те, що треба йти до класів, як Михайлов, чоловік, який жив, за словами поета, «немов пташка небесна», несамовито зареготав: «А ще хоче бути художником! Хіба ж справді великих художників виховують у класах?» – «Ми погодились, – каже Шевченко, – що найкраща школа для художників – таверна…»І це, звісно, стосувалось не тільки молоді. До самого Брюллова якраз на ту пору, коли він дружив із Шевченком, часто заходили брати Кукольники, і їхні чоловічі вечірки тривали довго-довго. Порвавши з Кукольниками, Брюллов перегодом казав: «Чорти б їх узяли, я мало не став через них безпробудним п'яницею». Зрештою, що казати про митців! Одного разу Шевченко обідав разом з геніальним математиком Михайлом Остроградським (а математики на відміну від художників, як запримітив Шевченко, «люди, непідлеглі захватові»). За столом Остроградський не пив нічого, крім води. «Невже ви ніколи не п'єте вина?» – спитав поет. «Та ще колись у Харкові випив пару погрібків, та й застрайкував», – чисто-сердечно відповів на те Остроградський.

Отож, друзі жили дуже весело й не раз робили всілякі витівки, на які Шевченко був неабиякий мастак. Скажімо, одного разу Петро Петровський малював за програмою картину «Агар у пустелі». Усе йшло добре, але для того, щоб намалювати янголові-втішителеві крила, потрібен був птах, а останнього карбованця, призначеного на купівлю гусака, друзі прогуляли в трактирі «Рим». І тоді Тарас запропонував Федорові Пономарьову «сходити на полювання». Справа в тому, що на задньому дворикові Академії мистецтв помічник поліцмейстера тримав маленький табунець гусей. Друзі піймали там гусака, накрили його шинеллю, затисли дзьоба, щоб не кричав, і сяк-так допровадили в майстерню Петровського. Тепер малювати янголові крила було з чого… Та й загалом, Шевченко в доброму товаристві і тоді, і перегодом зазвичай бував веселий. Микола Костомаров згадував, що поет «умів доречно жартувати, гострословити, потішати співрозмовників веселими оповідками й майже ніколи в товаристві знайомих не виявляв того меланхолійного настрою, яким пройнято чимало його віршів».

Утім це тільки один бік тодішнього Шевченкового життя. А з другого – він мав можливіть спілкуватися із санкт-петербурзькою мистецькою елітою. Наприклад, поет, перекладач і видавець Олександр Струговщиков подає список тих, хто був у нього на вечірці 27 квітня 1840 року. Серед присутніх, окрім Шевченка, – Михайло Глінка, граф Федір Толстой, Карл Брюллов, князь Володимир Одоєвський, Василь Григорович, Микола Маркевич, Віссаріон Бєлінський, Іван Панаев.. А ще – Шевченко береться за вивчення французької мови. Чи не найголовнішою спонукою до цього було те, що в Брюллова стояло на полиці шість томів «Історії занепаду й руїни Римської імперії» Едварда Ґіббона французькою мовою, і молодому митцеві кортіло будь-що прочитати це фундаментальне видання. Французької мови, коли вірити повісті «Художник», його вчив «скромний і чудово освічений», але вкрай бідний студент-поляк Леонард Демський, а перекладач Олександр Елькан, який, здавалось, знав усі на світі мови, спеціально розмовляв із Шевченком тільки по-французькому. Поет слухає під ту пору наивишуканішу музику. Недаром оповідач повісті «Музикант» згадує, приміром, «божественні сонати божественного Бетховена», каже про бельгійського віолончеліста Адрієна-Франсуа Серве, що Ференц Ліст супроти нього – звичайний ремісник, тощо. Шевченко просто обожнював Глінку, чию музику чув не лише в театрі. Наприклад, 7 травня 1840 року він був на вечірці в того-таки Струговщикова, де Глінка виконував фрагменти з опери «Руслан и Людмила», над якою якраз працював. «…Спочатку, – згадував хазяїн, – він виконав деякі закінчені номери «Руслана и Людмилы», а потім знайомив нас, дедалі більше запалюючись, із замальовками підготовчих партитур, і тоді виконання ставало врівень із творчістю». А ще були Моцарт, Гайдн, Вебер, Доніцетті, Шопен, Мендельсон, Шуберт… Крім того, Шевченко дуже багато читав. Серед знаних ним авторів – Гомер, Есхіл, Горацій, Вергілій, Овідій, Данте, Аріосто, Тассо, Шекспір, Дефо, Байрон, Барб'є, Беранже, Коцебу, Ґете, Вальтер Скотт, Ґолдсміт, Діккенс, Шиллер, Кернер, Макферсон, Юнґ, Бернз, Ірвінґ, Бальзак, – не кажучи вже про досить довгу вервечку читаних в оригіналі польських письменників та ще довшу – російських. Поет не просто багато читав. Він глибоко відчував і по-особливому розумів світову класику, у нього були свої симпатії й антипатії. Наприклад, з польських поетів він особливо любив Міцкевича. Навіть Байрона Шевченко читав у перекладі Міцкевича. Особливо йому полюбилась ось ця строфа з «Чайльд-Гарольда», яку він, кажуть, часто повторював: