Отрывок из книги
Сонце наче перечепилося за шпиль вежі й ніяк не могло перейти полудня.
На вежі, найвищій із семи, що стрімко вознеслася у безхмарне небо Іспанії, тріпотів прапорець із родовим гербом герцога дона Хуана де Каррено де ла Торре – свідчення того, що господар у замку. Останнім часом прапорець тріпотів над родинним гніздом усе частіше – літа й рани, отримані в боях і поєдинках, давалися взнаки, герцог більше часу проводив у колі сім’ї, надолужуючи згаяне. Втім, надолужити, якщо річ стосується життя, – марна праця. Аж тепер, коли волосся взялося сивиною, а рука, двічі пробита кулями і тричі – шпагою, вже не так певно тримала зброю, герцог зрозумів, якою марнотою були сповнені його дні й ночі спершу в боях за імператора Карла V та принца Філіпа, потім – у нескінченних суперечках між дворянством за не варті уваги дрібниці – землю, гроші, жінок…
.....
Минуло лише кілька днів. Ті самі дерева шелестіли над їхніми головами тим самим листям, та сама трава стелилася під ноги коней, та скільки всього змінилося!
Енріко повертався вже не юнаком, що світло дивиться у безхмарне й сонячне майбутнє. Він почувався старим, побитим у боях воїном зі зраненим і зболеним серцем. За ці дні він наче прожив життя, повне зрад і болю. І сприймав уже не так оптимістично свої почуття до герцогині. Навпаки, почав тікати з її очей, уникати можливості побути поруч. Даремно пропонувала донна Анна поберегти руку, проїхати частину шляху в кареті! Іще вчорашній наївний юнак з радістю погодився б і насолоджувався, мов дурненький кучерявий песик, близькістю, випадковими доторками. Сьогоднішній Енріко чемно подякував за пропозицію, та відмовився з огляду на те, що дорога не завжди буває безпечною, і він повинен охороняти найперше свою господиню, а не поранену руку.
.....
