Читать книгу Бояриня - Леся Українка - Страница 1

Моя стара управилась хутенько!

Дивись, уже спорудила й вечерю,

поки ми там на цвинтарі балачки

провадили.

Боярине, прошу

зажити з нами хліба-солі.

Рад би,

шановна паніматко, та не смію,

коли б не гнівались старі бояри, —

я й так уже давно від них одбився.

Про них ти не турбуйся. Підкоморій

їх запросив на бенкет, а тебе

я випрохав до нас: «Я сам, – кажу їм, —

щось недугую трохи, то не можу

на бенкетах гуляти, а Степана,

по давній приязні до його батька,

хотів би пригостити в себе в хаті.

Він молодик, йому ще не пристало

на бенкети великі учащати».

Боярам, видко, вже запах медок

та варенуха, отже, роздобрились

та й мовили: «Нехай собі парнішка

сидить у тебе хоч і до від’їзду.

Навіщо він нам здався?»

От спасибі,

панотченьку!

Я джурі накажу,

нехай перенесе твоє манаття

до нас, та й заберу тебе в полон,

поки не визволять бояри.

Боже!

Такий полон миліший од визволу.

Піди лиш, доню, там пошли Семена.

Якби лиш я не став вам на заваді…

Ото б таки! Ще в нас у хаті стане

для гостя місця!

Ти, синашу, в мене

забудь всі церегелі. Таж зо мною

небіжчик батько твій хліб-сіль водив,

укупі ми й козакували.

Дочко,

ти б нас почастувала на початок.

Боярине, будь ласка, призволяйся.

Дай Боже, панночко, тобі щасливу

та красну долю!

Будь здоровий, пивши.

А він спочатку не пізнав тебе,

ти знаєш? Запитав: «Яка то панна

у першій парі корогву несе?»

Коли?

Та отоді ж, як ти на Трійцю

в процесії між братчицями йшла.

Ти завжди носиш корогву?

Аякже,

я перша братчиця в дівочім братстві.

Се вже тобі не та мала Оксанка,

що ти, було, їй робиш веретенця.

Ті веретенця й досі в мене є…

Невже?

А де се, мамо, наш Іван?

Та де ж? На вулиці між товариством.

Ба ні, я тут. Давайте, мамо, їсти.

Ти б уперед хоч привітався з гостем!

Ми вже віталися там, коло церкви.

Він буде мешкати в нас до від’їзду.

От як? Що ж, добре… Слухай-но, Оксано,

ця страва вже простигла, принеси

свіжішої.

Служебка зараз прийде,

то й накажи їй.

Ба, яка ти горда.

У вас там на Москві, либонь, дівчата

так бришкати не сміють?

Я московських

дівчат не знаю.

Як же се?

Я, власне,

недавне на Москві. Поки ще батько

живі були, я в Києві, в науці,

при Академії здебільше пробував,

а вже як батько вмерли, я поїхав

до матері на поміч.

Чом ти ліпше

сюди не перевіз матусі?

Трудно.

Нема при чім нам жити на Вкраїні.

Самі здорові, знаєте, – садибу

сплюндровано було нам до цеглини

ще за Виговщини. Були ми зроду

не дуже так маєтні, а тоді

й ті невеликі добра утеряли.

Поки чогось добувся на Москві,

мій батько тяжко бідував із нами.

На раді Переяславській мій батько,

подавши слово за Москву, додержав

те слово вірне.

Мав кому держати!

Лихий їх спокусив давати слово!

Тоді ще, сину, надвоє гадалось,

ніхто не знав, як справа обернеться…

а потім… присягу не кожне зрадить…

Та певне! краще зрадити Вкраїну!

Не зраджував України мій батько!

Він їй служив з-під царської руки

не гірш, ніж вороги його служили

з-під польської корони.

Та, звичайне,

однаково, чиї лизати п’яти,

чи лядські, чи московські!..

А багато

було таких, що самостійно стали?

Сутужна, сину мій, вкраїнська справа…

Старий Богдан уже ж був не дурніший

від нас з тобою, а проте ж і він

не вдержався при власній силі.

Батьку!

Що там замазувать? Кажімо правду!

Се річ не власна, се громадська справа!

Якби таких було між нами менше,

що, дома чесний статок прочесавши,

понадились на соболі московські

та руки простягали до тієї

«казни», як кажуть москалі…

Іване!

Не задля соболів, не для казни

подався на Москву небіжчик батько!

Чужим панам служити в ріднім краю

він не хотів, волів вже на чужині

служити рідній вірі, помагати

хоч здалека пригнобленим братам,

єднаючи для них цареву ласку.

Старий він був обстоювати збройно

за честь України…

Ти ж молодий, —

чому ж ти не підіймеш тої зброї,

що батькові з старечих рук упала?

Як поясню тобі?.. Коли ще змалку

навчав мене з Письма Святого батько,

то він мені казав напам’ять вивчить

про Каїна та Авеля. «Мій сину, —

мовляв, – пильнуй, щоб міг ти з ясним оком,

а не тьмяним, не тремтячи, мов Каїн,

Небесному Отцеві одповісти,

коли тебе спитає: «Де твій брат?»

А як же можу я на Україні

здійняти зброю так, щоб не діткнути

ніколи нею брата?.. І невже

мушкет і шабля мають більше сили

та честі, ніж перо та щире слово?

Ні, учено мене, що се не так!

Не звикли якось ми такого чути…

проте… було б на світі, може, менше

гріха і лиха, якби всі гадали

по-твоєму…

Се в Києві ченці

навчають отакого!

Ти ж,

у Києві не вчився. Звідки знаєш,

чого там научають?

От знайшлася

зненацька оборонниця для тебе,

боярине!

Я тільки правду мовлю…

Там, пане, я приніс для гостя речі.

Ходім, Степане, покажу, де маєш

в нас мешкати.

Спасибі, паніматко,

за хліб, за сіль!

Пробач, коли що, може,

прийшлось на перший раз не до сподоби…

Ну й ти ж таки! Хто ж так говорить з гостем?

Ат! Хай же він хоч раз почує правду!

Адже ти чув, що він казав…

Овва!

бурсак, та щоб не вмів замилить очі!

Мені він до сподоби, – добрий хлопець,

такий увічливий…

Та вам вже, звісно,

язиком приподобатись недовго.

Чи сяк, чи так, а вдруге ти не будь

таким до гостя гострим! Се ж неначе

на те його ми в хату запросили,

щоб ним помітувати. Незвичайно!

Та вже гаразд, не буду зачіпати.

Куди ти?

От піду до товариства.

Де ти, Оксано?

Ось я тута, мамо.

Се я барвінок поливаю.

Справді,

полити слід, – зовсім посох на сонці.

Полий же й те, що ми пересадили.

Ой лихо! Хто се?..

Панночко, се я.

Прости мене. Ти гніватись не мусиш,

бо ти ж мене сама причарувала

і звабила, як соловейко, співом.

Я не своєю силою прийшов…

Боярине, до чого сії речі?

Мені їх слухати не випадає.

Ні, ти не підеш так…

Се що за звичай?

Я не холопка з вотчини твоєї!

Я не хотів образити тебе.

Запевне, вільна ти… Яка журба

тобі, що я поїду на чужину

з розбитим серцем, що коханий спогад

про зустріч милу обіллє отрута?

Тобі дарма, дівчино-гордівнице…

Хто я для тебе? Зайда, заволока…

Адже мене усюди так зовуть…

Ти завтра вже про мене й не згадаєш…

Хіба ти завтра їдеш?

Що ж я маю

тобі тут очі мулити собою?

Виходить, наче я тебе жену…

Я ще ж тобі не мовила ні слова…

Невже я маю ще й того діждатись,

щоб ти мені сказала: «Вибирайся»?

Який же ти чудний! Ну, що ж я мала

тобі казати? Я не звикла так…

Я інших паничів роками знаю

і ще від них такого не чувала…

а ти… недавно що приїхав…

Панно!

Ті паничі безжурно походжають

на щирому дозвіллі по садочках

та вибирають квітку для забави,

і тільки ждуть, щоб краще розцвілася.

А я ж як в’язень, що на час короткий

з темниці вирвався і має хутко

з веселим світом знову попрощатись

і розцвіту не має часу ждати.

Мені була б не для забави квітка,

я бачу в ній життя і волі образ,

і краю рідного красу. Для мене

куточок той, де б посадив я квітку,

здавався б цілим світом… Я забув,

що ти живеш на волі, що для тебе

привабного нема нічого там,

де я живу, і навіть буть не може…

Чого ж ти так у тому певен?

Ти наче думаєш, що я вже справді

якась ростина, що в мені немає

ні серця, ні душі…

Оксано, зоре!..

Пробач… я сам не знаю… я не смію…

Ні, я не можу, я не маю сили

тебе зректися!

Серденько, скажи,

чи любиш ти мене? Промов же слово!

Хіба ж би я з тобою так стояла?

Я завтра старостів зашлю до тебе.

Чи батько твій їх прийме?

Татко дуже

тебе вподобав і матуся теж.

Що тільки дам тобі я на чужині

замість веселощів рідного краю?

Своє кохання вірне, більш нічого…

Не думай, ніби я пуста панянка,

що тільки має на умі забави

та залицяння. Сі трудні часи

думок поважних і дівчат навчили.

Якби ти знав, як туга кров гнітить!..

Кров?

Так. Не раз, вернувшися з походу,

лицарство з нами бавиться при танцях.

Простягне руку лицар, щоб узяти

мене до танцю, а мені здається,

що та рука червона вся від крові,

від крові братньої… Такі забави

не веселять мене… Либонь, ніколи

не прийняла б я перстеня з руки

такого лицаря…

Оця рука

від крові чиста.

Се не всі вважають

за честь.

А я відразу привернулась

до тебе серцем за твою лагідність.

Скажи, чи всі такі в твоїй родині?

Родина в нас мала: сестра, й матуся,

та брат маленький. Так, вони у мене

всі не лихі.

Твоя матуся, може,

не злюбить незнайомої невістки?..

Що я тоді почну там на чужині,

далеко так від роду?

Ні, Оксано,

того не бійся. Мати будуть раді,

що привезу я жінку з України, —

мій батько, умираючи, бажав,

щоб я десь в ріднім краю одружився.

Тебе ж малою мати пам’ятають.

Та й хто ж би не злюбив моєї долі,

голубоньки Оксаночки моєї?

Се тільки в пісні всі свекрухи люті,

а ти побачиш, як моя матуся

тобі за рідну стане.

Дай-то Боже!

Мені тепер здається, що нігде

на цілім світі вже нема чужини,

поки ми вдвох з тобою. От побачиш,

яке ми там кубелечко зів’ємо,

хоч і в Москві. Нічого ж там чужого

у нашій хатоньці не буде, – правда?

Авжеж. І, знаєш, якось я не дуже

боюся тої чужини.

Зо мною?

Тим певне, що з тобою. Але й так,

хіба ж то вже така чужа країна?

Таж віра там однакова, і мову

я наче трохи тямлю, як говорять.

Та мови вже ж навчитися недовго…

ну, ніби трохи тверда… Та дарма!

Оксаночка у мене розумниця, —

всього навчиться.

Не хвали занадто,

бо ще наврочиш!

Я вже й так боюся…

Чого, єдина?

Якось так упало

се щастя раптом. Я такого зроду

не бачила… Всі подруги мої,

ті, що побралися, багато мали

і горя, й клопоту перед весіллям,

а я…

Та ще пожди! От, може, завтра

твій батенько мені поріг покаже.

Ні, ні, сього не буде, я вже певна.

Здається, панночка не раді з того?

Коли б ще й гарбуза не покотили?..

Та годі! Що за жарти?

От ніяк

не догоджу тобі словами! Добре ж,

не буду говорити, коли так!

Оксано! Годі вже там поливати!

Вже пізно!

Мати кличуть.

Ще хвилинку!..

Хвилиночку!

Я вийду ще до тебе,

як мати ляжуть спати.

Вийди, люба!

Я виглядатиму тебе до світа!

Оксано, де ти?

Ось я йду, матусю!