Оглавление
М. П. Згурская. Микола Амосов
Передмова
Дитячі роки. сім'я та школа
Юність. Технікум і шлях до медицини
Друга світова війна. ПРГ-2266
Післявоєнні роки. Наукова робота і хірургія
Амосов в Україні. Київський медичний інститут
Криза. Перша спроба полишити хірургію
Повернення
Амосов полишає інститут серцево-судинної хірургії. Нові горизонти
Людина експерименту
Післямова
Список використаної літератури
Отрывок из книги
Микола Михайлович Амосов народився 6 грудня 1913 року в небагатій селянській родині в Ольховому біля Череповця. Як написав він сам в автобіографічній книзі «Голоси часів»: «Усі мої пращури – селяни. Мама була акушеркою в північному селі поблизу міста Череповець. Жили ми дуже бідно: мама не брала подарунків від пацієнток. Вона стала для мене прикладом на все життя. Батько нас залишив, тому саме мама була для мене ототожненням сім’ї. Справді ідеальна людина: на все життя. Бабуся навчила мене молитися, селянське господарство – працювати, а самотність – читати книги». Сказати, що мама багато важила для майбутнього світила медицини, значить не сказати практично нічого. Його батько, за визначенням самого Амосова, з напівселян-напівробітників, схильний до «сімейної пристрасті» – міцних напоїв, як уже говорилося раніше, недовго жив з родиною і по суті не мав на сина жодного впливу. Переважно, за таких умов постає в уяві матинчин синочок, але не в цьому випадку – син, вихований мамою, успадкував від неї найкращі якості, розвинув їх до найвищого ступеня, і став видатною особистістю багато в чому завдяки саме їй.
Єлизавета Кирилівна Амосова (дівоче прізвище Никанорова) була жінкою з непростою долею та неординарним характером. Походила вона з села Суворового Чорозерського району на півночі Вологодської області. За спогадами Амосова: «20 будинків, «ведмежий кут» – дослівно! Полювання на білок, лисиць і на ведмедів». Історія цих місць не знала поміщиків – селяни вважалися «казенними». Дід ученого жив достатньо заможно, мав міцне, але примітивне господарство ледь не на рівні ХІV століття: рало, дерев’яна борона, кінь, дві корови, десяток овець. Але найманої сили не використували; попри те, що свого хліба не вистачало, всі роботи виконували члени великої родини. Мали навіть маленьку крамничку – підмогу для мисливства і господарства. В родині Никанорових було п’ятеро синів і дві доньки. Мати Миколи – найстарша з дітей. Микола Михайлович пригадував в «Автобіографії»: «дядько Павло – чекіст з 1918 року, дослужився до генерала, заарештований і розстріляний в 1937 році. Тітку Євгенію – колгоспницю, посадили «за колоски», померла вона в тюремній лікарні. Чув, що ще двох дядьків убили під Сталінградом».
.....
Михайла Амосова відправили працювати в районний центр Шексна, оскільки його пиятика заважала роботі в Череповці. Він запросив у Шексну дружину та сина, але одночасно туди приїхала його коханка. Усе стало очевидним, приховувати нові стосунки вже не мало змісту. Дорослі остаточно прийняли рішення розлучитися. Після цього батько довго не приїжджав до Єлизавети й сина. Бабуся, тітки й дядьки – сестри і брати Михайла – стали на бік покинутої жінки, підтримували її як могли.
Микола важко переживав розлучення батьків, адже остаточний розрив відбувся на його очах. Безумовно, він став на бік матері, жалів її. Пізніше Амосов так писав про ці події: «Мама плакала, вдень ми сіли в поїзд і поїхали до Череповця. Це була моя перша мандрівка потягом. Цілу дорогу я простояв біля відчиненого вікна і про батьків думав мало. Маму було шкода, але, може, це й добре, що він пішов? Мені не пощастило з батьком. Пробачити його ніколи не зміг, хоча особисто мені він і не був потрібен: забрався, то й добре. Мама ж залишилася!» Пішовши з сім’ї, Михайло Амосов усе ж брав певну участь у тому, щоб поставити дітей від першого шлюбу на ноги, він виділив невеликі кошти на утримання Миколи, коли той пішов навчатися. Марія, яку Михайло удочерив з моменту шлюбу з Єлизаветою, жила з ним на початку двадцятих років у Череповці, закінчувала середню школу, і було їй там нелегко. Характер вона мала складний, а до батька приходила коханка, з якою він пиячив. Марія згадувала ті часи з жахом і відразою. Як тільки в 1924 році дівчина вступила до інституту, одразу ж пішла жити самостійно.
.....
