Читать книгу Дама Пік - Максим Чуприна - Страница 1

* * *

Піонертабір «Казка» розташувався в самому серці селища машинобудівників – пліч-о-пліч біля стадіону. У ті далекі сімдесяті роки минулого сторіччя це були чи не найбільш відвідувані місця масових заходів, що влаштовувались селищною владою для місцевого населення в літній сезон. Не можна впевнено сказати, що тоді було популярнішим – найрізноманітніші спортивні змагання аматорських команд на стадіоні, чи відкриття та закриття табірних змін з самодіяльними концертами в піонертаборі. Та й не про це зараз мова. Це все, як кажуть, поки що тільки приказка.

* * *

Уздовж асфальтованої доріжки, що ділить територію піонертабору рівно навпіл, розташувалися три або чотири довгих одноповерхових будиночка. У будиночків дерев’яні стіни і шиферні дахи, в кожному з них – обширна тераса на всю довжину з двома верандами і п’ять-шість великих спальних приміщень. Це бараки. Піонери – в бараках? Ні, це не парадокс. У ті роки ще багато вольних громадян проживало в бараках, причому навіть постійно. Тимчасово – постійно, вірніше. В очікуванні поліпшених житлових умов. Але це вже відступ від теми. Розповідь піде про пацанів одного з загонів табору «Казка». Загони комплектували з дітлахів однієї статі і віку. Спалки набили вщерть – ось вам і загін. Одна койка для вихователя і п’ятнадцять вздовж стін – дітям. Весь день на свіжому повітрі, а два рази на добу відбій: після обіду дві години на денний сон і близько десятої вечора вже до ранку. Ось у цьому і вся заковика. Спритні дітлахи, поспавши трохи вдень, після відбою увечері ще не хотіли спати, а так як вихователі майже усі були зазвичай теж зовсім молодими людьми, то і вони спати ще найчастіше не хотіли. Уклавши своїх підопічних, вони йшли на посиденьки з іншими молодими педагогами на веранду одного з бараків, залишивши дітей самих собі. А що ж діти? Дуже просто: маленькі спали, старші бешкетували вже по-дорослому, – не давали нудьгувати своїм вожатим, але ми зараз станемо спостерігати за середніми – одинадцяти – дванадцятирічними хлопченятами, які не засинали відразу, як малюки, і не обговорювали плани проникнення в палату до дівчаток, попередньо роздобувши та ковтнувши самогону, як старші. Ні те, ні це їх не приваблювало. Одного разу зачепивши в розмові тему містичних страшилок, двоє сусідів по ліжках поступово захопили бесідами «про ЦЕ» всіх інших несплячих своєї палати – прямо як у парламенті, їй-Богу! – Але так тоді всерйоз називали в таборі спальні приміщення. Хоча, і в лікарнях теж палати…

– Ти б ще про чорну руку розповів! – це Вовка. Він скептик, вихований батьками – комуністами в дусі атеїзму. Цікава річ: у таку дурницю, як комуністична утопія, атеїсти свято вірують, а в реально існуючу чортівню – категорично ні.

– А що ж, ти і в чорну руку не віриш? Але ж про чорну руку навіть у дитячому садку вже всі знають! – переконано заперечив оповідач і основний постачальник містичних історій Пашка. Пашка живе на околиці міста – райцентру у власному одноповерховому, ще прадідівському будиночку, де разом з ним і його батьками проживає його рідна бабуся, мати батька. Він, на відміну від більшості присутніх пацанів, не ходив маленьким у дитсадок, а виховувався у себе вдома цієї самої бабусею, і з малолітства наслухався казок та інших бувальщин і небилиць, на які ця бабуся була дуже велика майстриня. Та й взагалі, треба сказати, що, як правило, люди, які проживають у приватних будинках, зазвичай бувають більш довірливими до різного роду малореалістичних, скажімо так, історій, особливо якщо це будинки старі, які виростили не одне покоління. Хоча і серед мешканців квартир з багатоповерхівок теж є чимало любителів містики. Ось, наприклад, Славка – важкоатлет. Володар високого для своїх років зросту і значною комплекції, він, як найсильніший хлопець загону, мав незаперечний авторитет у будь-якій справі і суперечці.

– Ти не заважай йому, Вовчик! – безапеляційно втрутився Славка в розмову, – він же може образитися, і не стане розповідати, а мені цікаво. І іншим теж. Правда, пацани?

– Правда! Так! – неструнко підтвердили кілька голосів з різних кінців палати.

– Так він же бреше все! – не здавався Вовка, – от і Стьопка теж йому не вірить. Скажи, Стьопка! – Штовхнув він сусіда по ліжку праворуч.

– Та хто зна… – пробурмотів Степан, – цікаво все ж послухати…

– А ти МЕНІ що говорив?! – обурився Вовчик, – а тепер задню вмикаєш? Ех, ти-и-и!

Захлинувшись обуренням, Вовка ліг набік спиною до «зрадника», і тільки голосно сопів носом, поки не заснув. А на «брехуна» Пашку, до якого він тепер повернувся обличчям, Вова просто буквально закрив очі. Хоча цього ніхто і не міг побачити, тому що в палаті було темно, сам для себе він все-таки залишився до кінця принциповим.

– А що там про чорну руку? Я-ось якраз нічого і не знаю, – відгукнувся знову Славко-важкоатлет, – просвіти мене, Паш, будь люб’язний!

– Ну, це правда, вже старе як світ! Для найменших у дворах дітлахів трохи старші розповідають ці страшилки – відразу включився Пашка. Всі, хто ще не спав, заворушилися, влаштовуючись зручніше. Зачекавши паузу, поки настала повна тиша, оповідач продовжив: – не бачу сенсу переказувати всі ці історії, так як вони примітивні і дійсно звучать малоправдоподібно, та й для будь-якого «невіруючого Хоми» дуже непереконливо. Тихо, тихо! Не перебивайте! – Заспокоїв захвилювалися слухачів, – є у мене одна, на мій погляд, дуже достовірна історія; я сам особисто не один раз чув її з перших вуст – від мого рідного дядька – батькового брата. Мені вона дуже подобається, тому я просив дядька Віталія переказувати мені її щоразу, коли він бував у нас вдома. І – зверніть увагу: він завжди переказував все слово в слово, зовсім не соромлячись випадкових свідків на кшталт моїх батька-матері або їх гостей, жодного разу нічого не переплутав, не забув і зайвого не додав.

– Так розказуй, нарешті, вже, Пашко, не томи! – пролунало одразу кілька голосів.

– Та вже слухайте, слухайте! Закінчивши школу дядь Вітя пішов вчитися в Профтехучилище. Там він став займатися в самодіяльному вокально-інструментальному ансамблі; він навчився ще в п’ятому класі грати на гітарі і співає дуже кльово, ну і взяли його грати і співати. Він став пізно приходити після репетицій додому і ще пізніше після танців. По суботах вони грали на танцях в актовому залі до дванадцятої ночі. А коли вже усі розійдуться, то музикантам треба ще інструменти поховати, зачинити все, а він ще з дівкою зустрічався, одним словом, додому потрапляв тільки годині о другій, тобто, вже майже вранці. Батько мій тоді служив в армії – він старший брат, а батьки їх, мої дід з бабою, в ту ніч, коли це сталося, вдома не ночували, десь в гостях засиділися і залишилися там на ніч – у кумів своїх, чи що. Вони дядька Віталія, ну, сина їх Вітьку тобто, попередили, що можуть ночувати не вдома, адже він не маленький вже був, одну ніч в порожній квартирі переночувати не забоявся б.

Ну, так от, прийшов пізно вночі дядько Вітя тоді додому, і бачить, – точно: вдома немає нікого. От і добре, думає, сам собі господар, можу, значить, прямо в квартирі покурити. Поставив він собі попільничку на диван, кинув поруч пачку цигарок і приліг. Втомився він тоді. Випивши, говорить, злегка був, – чарочку самогону на танцях у перерві потягнув, його друзі пригостили. Одна чарчина – це дрібниці, якби не натщесерце, то й зовсім нічого, а так він трохи захмелів. Це я вам його розповідь дослівно передаю. Ну, от. Приліг він, попільничку собі на груди поставив, цигарку до губ підніс, і тут зрозумів, що про сірники забув. Нема чим прикурювати! Треба тепер цигарку відкласти, попільничку теж; встати, піти на кухню, узять сірники… Справа – дрібниця, але ж час вже до світанку йде, – третя година ночі, а він втомлений, танці відіграв, дівчину кудись далеко додому до неї проводжати ходив, дрімота його долає. Зараз, думає він, я секундочку перепочину, і буду все ось це робити – попільничку прибирати, вставати, і на кухню за сірниками йти. Та й задрімав, лежачи на спині з незапаленою цигаркою, що стирчала з рота. Міцно заснути він не встиг, – його розбуркав звук сірника, що загорівся прямо біля його обличчя, і не тільки звук, але і досить яскраве світло від нього навіть крізь прикриті повіки. Сірник загорівся так близько, що він інстинктивно втиснувся головою в подушку, щоб не обпалити вії. Кивнувши і пробурмотівши слова подяки, він притримав двома пальцями лівої руки цигарку, прикурив… І ось тут до нього дійшло! Дрімоту і хміль зняло враз! У квартирі він один! Щоб хтось відчиняв двері, він не чув, в кімнатах скрізь порожньо, балконні двері на клямці. Не маючи сил відвести очі, навіть кліпнути, наче в уповільненому кіно він дивився, як абсолютно чорна рука, струшуючи, гасить сірник і ховається під диван. Він і досі не може точно сказати, чому ця рука була чорна – чорніше ночі без зірок. Чи це була рукавичка, чи, може чорна шкіра як у негрів; вона дуже швидко зникла з поля зору, не встиг до пуття розгледіти. Тільки одне він стверджує напевно: рука була щільна, відчутна, жива, абсолютно реальна, але тільки до зап’ястя. От є те місце, куди люди годинник надягають, а далі немає нічого – порожнеча. Висить в прозорому повітрі чорна кисть правої руки, струшує палаючий сірник, і не так вона висить як підвішена звідкись зверху, а ніби-б як вона на тілі як годиться, тільки тіло це невидиме. І ось пішла ця рука із згасаючої сірником донизу, дядько Вітя підвівся, дивиться, а вона того сірника на підлогу кинула і під диван сховалася, так якби невидимий господар цієї руки на підлозі під диваном лежав. Дядь Вітя через край дивана на підлогу перевалився, під диван заглядає, а там нічого нема! І нічого, і нікого! Порожнеча! Він пошкодував, що вдень підлогу вимили, думає, на пилу цей невидимка сліди залишити мав, хоча, звичайно ж, хто його знає. І ось лежить він на підлозі, і думає: якби не цей ось недогарок сірника, сам би собі, напевно, не повірив. Навіть до плінтуса рукою під диваном дотягнувся, помацав – упевнився, що там нікого нема. Диван односпальний старовинний був на високих фігурних ніжках, і без ліхтарика добре все видно. І не знаю, каже він, дужче я злякався тоді, чи здивувався. Здивувався, напевно, – надто швидко все сталося, злякатися навіть і не встиг…

– А от зі мною одного разу вночі теж було, – почувся голос з кутка палати, – подзвонив хтось. У нас дзвінок – «Дінь-дон», два тони, а то дзвонить так, ніби дзвінок зламався і один тільки тон, хрипко так якось «дінь… дінь… дінь», і з інтервалами великими, ну ніби-як хтось натискає на кнопку і відпускає відразу, ні дає нормально віддзвонитися. Зі мною поряд кицька спала, так вона підняла голову і слухає, тільки вуха туди-сюди повертає. Я з матір’ю удвох живу в двокімнатній квартирі; вона на ліжку, що поруч стоїть, міцно спить і нічого не чує. А ніч місячна була: навіть крізь штори місяць спальну кімнату так висвітлює, ну майже як вдень все видно, ну, ніби похмурий такий день. І дзвінок цей дивний не вмовкає. Я мамку раз-вдруге досить голосно покликав, – вона не прокидається, і кицька теж заспокоїлася і лягла. Ну, я думаю, все одно вже повністю прокинувся, піду потихеньку подивлюся у вічко, – хто це до нас серед ночі так наполегливо видобувається. Може, допомога кому яка потрібна, або це сусідові-п’яниці дуже випити хочеться; він, може, заснув стоячи біля дверей, а палець машинально смикається і натискає на кнопку дзвінка. Якби не така місячна ніч, я б ні за що з ліжка не зліз, а так пішов, мати турбувати більше не став, побачу, думаю, спочатку що там, а потім вже і вирішу, розбуркати мені її чи ні. І ось проходжу я суміжну кімнату, до дверей у передпокій дійшов вже, і чую, що дзвінок не біля вхідних дверей дзвонить, тобто не попереду мене чується звук, а вже позаду, – якби зі спальні, звідки я щойно вийшов. Страх вже мене всерйоз пройняв, що ж це за чортівня така, думаю. Дійшов я таки до вхідних дверей, абсолютно виразно чую затихаючий цей «дінь, дінь» – позаду; в дверне вічко все ж подивився, – нема, звичайно ж, там нікого, лампочка дуже навіть яскраво порожні сходи висвітлює. Може, думаю, виглянути треба, може, жартує хто – подзвонив і втік вниз по сходах (моя квартира на п’ятому поверсі в «хрущовці», так що сходи тільки вниз), але не наважуюся, хтозна, може, це грабіжники, всяк буває! Але знову я чітко чую «дінь… дінь» позаду ж таки, не з динаміка, що тепер над головою у мене висить. Іду знов до себе в спальню, намагаюся йти безшумно, дихання стримую, серце так і колотиться, у вухах шумить… До дверей спальної кімнати дійшов – звук дзвінка голосніше; заходжу в спальню, там все так само: мати і кицька сплять, кицюня, правда, зіницями виблискує – бодриться, але лежить на місці спокійно і голову не піднімає. А звук знову перемістився. Знову десь у мене за спиною! От я разів три туди-сюди пройшов, – шукаю джерело звуку, – а він ніби як десь у самій стіні між залом та спальнею знаходиться. Я дуже втомився і очманів від цього, пішов, ліг у ліжко і заснув під оте «дінь-дінь». Вирішив, як і кицька, уваги на нього не звертати. Він, звук цей, незрозумілий, звичайно, але напевно не шкідливий, інакше Муська наша на нього спокійно б так не реагувала – вже її-точно не обдуриш, вона небезпеку чує, бувай здоров як! Років півтора вже після цього випадку пройшло, жодного разу не повторювалося, а що воно таке було – ну просто чорт його знає!

– А ти матері розповідав? – сонним голосом запитав Павло.

– Ні, Паш, одразу забув якось, а потім думаю, неймовірно занадто, все рівно скаже, що наснилося. Ось вам першим розповідаю, ти своєю історією про чорну руку мені цей випадок нагадав – відповів Вадька (це він про нічний дзвінок тільки-що розповів). Вадька-недомірок – невисокий худий хлопчина з блідим обличчям; зазвичай він не встряє в опівнічні розмови, сьогодні оце вперше його зачепило.

– А ти знаєш, Вадя, – відгукнувся Гриня з іншого кінця палати – добре, що ти тоді дверей не відчинив.

– Вважаєш, то бандити були? – запитав Вадя.

– Ні, я вважаю, що то була Пікова Дама, – впевнено відповів Гриня.

– Що це з нічні розмови?! – суворо втрутився вихователь, що увійшов до палати. – Ану, припиняємо негайно! Спати давно пора. Завтра вас на зарядку за ноги з ліжок стягати доведеться. Все-все-все, спати! – тоном, що не допускає заперечень, завершив він, замкнув на гачок вхідні двері і став розстеляти своє ліжко. До того часу, як він роздягнувся і ліг, тишу в палаті порушувало тільки хропіння да посопування поснулих піонерів.

* * *

Нічні розмови, природно, мали своє продовження і вдень, особливо під час денного сну, якщо йшов куди-небудь суворий вихователь. Найчастіше приставали до Пашки ті пацани, хто, заснувши, не змогли дослухати чергову історію до кінця: розкажи, мовляв, чим там все закінчилося. Павло, звичайно ж, відмовлявся, – мовляв, не спи іншим разом. Ті, хто слухав до кінця, його підтримували, – краще щось нове послухати, ніж знову одне й те ж повторювати.

Одного дня всіх ошелешив Слава. Так, той самий Славка-важкоатлет. Як тільки затихли за дверима кроки вихователя, він встав з ліжка і оголосив:

– Сьогодні ми будемо проводити психологічні досліди!

Що таке психологічні досліди з чуток знали всі, багато розмов ходило після масового сеансу гіпнозу – років три тому приїжджав в клуб хтось з послідовників знаменитого Вольфа Мессінга, чудеса всілякі-різні показував.

Десь хвилину після заяви Славіка в палаті було тихо – хлопчаки осмислювали почуте. Коли допетрали, про що мова, звичайно ж, градом посипалися запитання: які такі досліди, хто буде гіпнотизер, де і коли це станеться, кого будуть гіпнотизувати. Славік підняв догори руку, зажадав тишу, і, коли всі затихли, ошелешив ще дужче:

– Сеанс відбудеться ось тут, прямо зараз, гіпнотизувати будуть мене. Петько, неси з веранди стілець.

Стільця встановили посеред кімнати, на нього з поважним виглядом сів Славка, схрестив на грудях руки і зажадав:

– Тільки не галасуйте, не товпіться, дивіться зі своїх ліжок! Ти, ти і ти йдіть сюди, будете допомагати. Слухайте уважно Серьогу. Хто буде сміятися, попереджаю: я на того розсерджуся!

Славчин авторитет забезпечив повну тишу і порядок. Троє призначених ним асистентів підійшли до стільця і стали навколо.

– А можна, ми будемо стояти, Слав? Лежачи ж нічого не видно! – поскаржився хтось із сміливіших глядачів.

– Добре, встаньте – відповів замість Славіка Серьога, його сусід по ліжку. Мабуть, вони заздалегідь удвох з Славком все обговорили, і тепер Сергій взяв у свої руки ініціативу. Ніхто в палаті, само собою, не хотів розсердити грізного «піддослідного», який сидів на своєму стільці посередині палати, й уважно стежив за порядком.

Сергій став зліва від Славіка, по ліву руку біля себе поставив одного з трьох задіяних пацанів, двом іншим вказав місце навпроти, з іншого боку стільця.

– Слухайте мене уважно і буква в букву точно повторюйте по черзі зліва направо те, що я буду говорити. Спочатку ти, потім ти, і ти будеш останнім, – вказав пальцем на кожного з помічників.

– Коли ми скажемо все те, що належить, стиснете ось так, як я, кулаки, – при цьому Сергій показав пацанам два міцно стиснутих кулака з виставленими вперед здвоєними вказівними і середніми пальцями.

– Ти і я, – Серьога кивнув пацану, який стояв навпроти нього біля правого плеча Славіка, – ми візьмемо цими пальцями його під лікті, – він кивнув на Славка, потім подивився на тих помічників, що стояли від нього лівіше, – а ви двоє точно так само візьмете під коліна, і відразу ж почнемо піднімати вгору. Піднімемо на витягнуті руки вище наших голів, після чого відразу ж будемо повільно опускати, і посадимо знову на стілець. Тільки дивіться: піднімаємо і опускаємо повільно і обов’язково серйозно і мовчки. Якщо є питання, то питайте зараз, я постараюся відповісти і почнемо: час дорогий, – може повернутися вихователь.

– А як ми його так піднімемо, він же важкий? – вроздріб запитали всі три «асистенти».

– Піднімемо, він легкий буде. – впевнено відповів Серьога.

– Дивіться, не впустіть мене! – грізно попередив Славка.

– А ти, Славко, закрий очі і постарайся не про що не думати.

– А навіщо очі закривати?

– Ну, розумієш, якщо ти злякаєшся, то до тебе тоді відразу повернеться твоя вага, і ми тебе не втримаємо.

– Як це я злякаюсь?! А ти сам не лякаєшся мені це говорити?!! – почав підводитись Славік.

– Закрий очі, просто повір мені – я точно знаю, що так треба, а інакше нічого не вийде.

– Ну гаразд, я закрию. Дуже вже цікаво, як воно у вас вийде.

– Все, ми починаємо. А вам нагадую – всі мовчите, і щоб ніхто не засміявся, інакше ми це зробити не зможемо – ще раз попередив «глядачів» Серьога.

Його обличчя стало перебільшено серйозним, навіть можна сказати урочистим. Він обвів уважним поглядом своїх помічників, і, дивлячись в упор на того, що стояв ліворуч, вимовив:

– Принц помер.

Після секундної затримки той, зрозумівши, що йому теж треба це проговорить, прочистив пересохле горло і простогнав:

– Принц помер.

У напруженій тиші палати «принц помер» прозвучало ще двічі. Стало зрозуміло, чому декілька разів Серьога всіх попередив, щоб не сміялися. Вся ця сцена була дуже комічною. Між кожною виголошуваної фразою виходила якась неприродна пауза. Намагаючись в точності відтворити фразу, сказану Сергієм, пацани, подумки перетравивши, буквально вичавлювали її з себе. Чомусь всім стало раптом важко дихати, голоси звучали грубо і хрипко, лоби вкрилися великими краплями поту. Все відбувалося ясним літнім днем, в палаті було не темно, – великі вікна пропускали багато світла, але хлопчаки виразно відчули, як зараз над усіма нависла якась ПІТЬМА.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

– Будемо його ховати.

Якби хтось міг спостерігати з боку, то помітив би, що у піт кинуло вже і глядачів, правда, поки тільки тих, чиї ліжка були ближче до центру кімнати, тобто до місця, де проходив експеримент. Не ворушачись, із застиглими поглядами, не витираючи піт, з блідими обличчями четверо учасників продовжували розпочате.

– Ні, не будемо його ховати.

– Ні, не будемо його ховати.

– Ні, не будемо його ховати.

– Ні, не будемо його ховати.

Те, що відбувається, вже нікому не здавалося смішним. Чомусь у великому приміщенні з високою стелею (метра чотири, що не менше) стало одразу якось жарко і задушливо. Всі присутні вмилися потом, і ті з хлопчаків, хто стояв ближче до місця дії, відчули явні ознаки задухи. Багато хто, не змовляючись, трималися рукою за горло. У всіх без винятку чомусь потемніло в очах і, згадуючи потім те, відбувалося тепер, кожен відзначав, що, незважаючи на ясний день, все виглядало так, начебто була ніч. Нібито в оцю годину в палаті була непроглядна темрява, і замість сонця все висвітлювалося холодним місячним сяйвом. Якийсь ореол таємничості, нереальності відчули всі, включаючи навіть скептиків на кшталт Вовки. Тому вже не доводилося боротися з бажанням голосно розреготатися, це бажання просто зникло.

– Так нехай його чорти з’їдять!

Ніхто не знав, що ще буде говорити Серьога, коли закінчиться це моторошне дійство. Загубилося саме відчуття часу.

– Так нехай його чорти з’їдять! – вимовив другий пацан, що стояв ліворуч від Серьоги. Напруга в палаті досягло вже граничної величини. Здавалося, вона висить у повітрі прямо перед тобою, і, простягнувши вперед руку, можна просто її помацати.

– Так нехай його чорти з’їдять! – прозвучало втретє. І ще раз!

– Так нехай його чорти з’їдять!

Сергій підняв вгору руки, стиснуті в кулаки, з виставленими вперед здвоєними вказівними і середніми пальцями. Решта «експериментатори» повторили його жест, і потім, слідом за ним, вони підклали ці пальці під лікті і коліна Славіка, що сидів спокійно й нерухомо, наче заснув, і в повній тиші дружно почали піднімати знову руки вгору.

Ось вона, кульмінація! Усі глядачі, затамувавши подих, широко розкритими очима в абсолютній тиші спостерігали, як міцне тіло Славіка повільно, але впевнено піднімалося вгору – спочатку на рівні грудей, потім над головами виконавців і ще вище. Мабуть, все ретельно обговоривши і спланувавши заздалегідь, Славка вибрав трьох пацанів одного зросту з Серьогою, ну, приблизно одного, а статурою пацани цього віку і так всі однакові, такі вгодовані богатирі, як Слава, зустрічаються не часто.

Це було вражаюче видовище! Такого ефектного фокусу навіть у репертуарі вже раніше згадуваного гастролюючого гіпнотизера не було. З боку все виглядало так, начебто тіло Славіка піднімається вгору на спущених зі стелі невидимих мотузках. Плавно злегка гойднувшись один раз на бік, спокійний і врівноважений, як Будда, підносився Славік вже набагато вище голів чотирьох хлопців, які без жодного видимого зусилля продовжували піднімати його ще вище, випрямляючи вже в ліктях підняті вгору руки. Тіло Славіка початок завалюватися на спину, тому що ті, що тримали під лікті, вже почали рух вниз, в той час як ті, що тримали під коліна, могли піднімати вгору ще, і піднімали, поки не зрозуміли палаючий люттю погляд Серьожки і теж стали опускати вниз. Це був небезпечний момент: їх важкенький підопічний міг впасти, але, всупереч усім законам фізики, цього не сталося: тіло Слави вирівнялося, голова, що вже почала закидатися назад, знову піднялася вгору, плечі теж, і рівно і плавно в тій же сидячій позі він повільно і плавно був усаджений на стілець. Всі бачили не один раз у кіно, як літають в невагомості космонавти, і ось чесне моє слово: все, що відбулося зараз, було дуже схоже, хоча Славка був і не в скафандрі, а палата взагалі нічим не нагадувала космічний корабель.

Напруга спала, і тиша вибухнула захопленими криками глядачів, які, втім, були тут же перервані шипінням і загрозливими жестами з боку вийшовшого зі стану трансу Славки-важкоатлета.

– Замовкніть негайно, кретини! – з перекошеним блідим обличчям повернувся він до кожного любителя голосно висловлювати своє захоплення. – Вас же чутно в сусідньому бараці, а не те, що за сусідній стінкою. Ідіоти! Зараз же вихователь повернеться!

* * *

Того разу, залучений шумом, дійсно повернувся вихователь, тому пацани не змогли одразу ж повторити досвід, хоча всім, природно, дуже хотілося. Зате, коли така можливість, нарешті, з’явилася, то, звичайно ж, був повтор, і не раз; всі бажаючі могли себе потішити і в ролі випробуваного, і в ролі випробувачів. Запам’ятати формулу було не складно, дії чотирьох людино-домкратів теж далися тямущим хлопчакам запросто. Фокус був тільки в емоційному стані експериментаторів: якщо всім вдавалося зберегти серйозність, якщо піддослідний міг ввести себе в транс, як це дуже переконливо продемонстрував у першому досвіді Слава, тоді все виходило так само. Чому тіло піддослідного втрачало вагу, – загадка; але факт: чотири людини брали одну тільки пальцями і легко піднімали його вище своїх голів без жодного зусилля, бо він в цей час не мав майже ніякої ваги. Диво, та й годі! Але в той же час було й таке: стали піднімати Ваську, високого, але дуже худого хлопця (через його худорлявість всі жартували, коли він попросив його підняти, що він і без фокусів нічого не важить), і, вже тримали над головами, він злякався. Злякався, заворушився, і став падати, так як утримати його на пальцях стало вже неможливо – він моментально поважчав. Вийшла купа-мала, добре, що обійшлося без каліцтв. Після падіння, переконавшись, що ніхто не постраждав, Васька попросив повторити досвід, але так як, мабуть, вже знав, що можна впасти, він боявся з самого початку, і тому не зміг розслабитися. Чотири складових механізму «ліфта» цього разу як не старалися, навіть не змогли відірвати його від стільця. І це, звичайно ж, особливо в даному випадку дивно – всі ж знають, що розслаблене людське тіло дуже важке. Кожен дорослий пробував хоча-б один раз піднімати і волочити на собі п’яного, і я думаю, вони зі мною погодяться, що саме через повну розслабленість отакого тіла воно абсолютно непід’ємне. А тут інша картина: худорлявий хлопчина вагою кілограмів тридцять не більш, через свій страх не може розслабитися, і тому четверо його ровесників не здатні навіть злегка підняти його над стільцем. Брали вже й на кулаки, а не на пальці; і все одно ніяк! Славка-важкоатлета, що важить вдвічі більше, піднімали легко, зовсім без жодних зусиль! Фокус-покус, інакше і не скажеш!