Оглавление
Мартин Эмис. Стріла часу, або Природа злочину
Частина перша
1. Як дбаєте, так і маєте
2. Жорстоким стань, щоб бути добрим
3. Оскільки я цілитель, усе, що я роблю, зцілює
Частина друга
4. Робіть те, що робите найкраще, а не те, що краще було б зробити
5. І не треба жодних «чому»
6. Помножте нуль на нуль, і одержите той самий нуль
7. Любить – не любить
Частина третя
8. Бо качки жирні
Післямова
Отрывок из книги
Я подався вперед – прокинувся з непробудного сну – і побачив довкола лікарів… американських лікарів: я відчував їхній ледь стримуваний натиск, волохаті тіла і бридкий доторк страшних рук – сильних, чистих і ароматних рук лікарів. Мене спаралізувало, але з’ясувалося, що очима я рухати можу. Принаймні очі рухалися. Лікарі, схоже, користувалися моєю безпорадністю. Я відчував, що вони обговорюють мій стан, але більше теревенять про всячину, аби згаяти час, – про свої хобі тощо. І спливла думка, спонтанна й напрочуд чітка, цілком сформована та усталена: як же я ненавиджу лікарів! Будь-яких лікарів. Усіх лікарів. Пригадуєте єврейський анекдот про те, як розпачлива літня жінка біжить берегом моря: «Допоможіть! Мій син – лікар – тоне»? Здається, смішно. Смішна, гадаю, її гордість – вона сильніша за любов. Але з якого дива пишаються самі діти-лікарі (може, до речі, цього варто соромитися, ба навіть жахатися): порання з бацилами і трихінелами, травмами і змертвінням, їхній огидний лексикон і огидні аксесуари (закривавлений гумовий фартух, що висить на кілочку)? Лікарі – воротарі життя. Чому хтось мав би хотіти стати таким?
Певна річ, лікарі довкола мого ліжка у відпочинковій одежі темніли засмагою самовпевненості та чуттям одностайності, яке виникає завдяки згуртованості. У своєму стані я міг би визнати їхні манери образливо недбалими. Але мені додавав певності несмак цих лікарів, атлетів і бодібілдерів, самовпевнених експертів – маю на увазі їхню безжальну гонитву за гарним життям. Принаймні гарне життя краще за негарне. Воно охоплює віндсерфінг, наприклад, вигідні пропозиції ф’ючерсів, стрільбу з лука, дельтапланеризм і вишукані обіди. Уві сні я бачив… Ні, не так. Скажу інакше: над темрявою, з якої я щойно вималювався, панувала незнайома чоловіча постать з некерованою аурою, котра поєднувала красу, жах, любов, розпусність, а понад усе – владність. На цій чоловічій постаті чи сутності начебто була біла одіж (сяяв покрохмалений лікарський халат). І чорні чоботи. І якась посмішечка. Гадаю, це зображення було негативною копією лікаря номер один – у чорному тренувальному костюмі та кедах із п’ятковим стабілізатором. З виразом задоволення на обличчі він кивав на мої груди.
.....
– Я вам дещо випишу, – каже Тод, широко жестикулюючи. – І вам покращає.
Але ж я знаю, що то брехня: насправді Тод збирається – нахабно, відразливо, ледве знайомій людині – збирається засунути палець у дупу.
.....
