Оглавление
Майкл Льюїс. Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи
Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи
Пролог. Полтергейст
Розділ 1. Історія таємних першоджерел
Розділ 2. У країні сліпих
Розділ 3. «Хіба може брехати хлопець, який не знає англійської?»
Розділ 4. Як розжитися на мігрантах
Розділ 5. Випадкові капіталісти
Розділ 6. Спайдермен у готелі The Venetian
Розділ 7. Велике полювання на скарби
Розділ 8. Тривала тиша
Розділ 9. Утрата інтересу
Розділ 10. Двоє в човні
Епілог. Усе взаємопов’язано
Отрывок из книги
Готовність інвестиційних банків Уолл-стрит платити мені сотні тисяч доларів за те, щоб я роздавав рекомендації дорослим людям, і досі залишається для мене загадкою. Мені було двадцять чотири роки, і я не мав жодного досвіду або особливого інтересу до того, які акції та облігації піднімуться в ціні, а які впадуть. Основна функція Уолл-стрит полягала в розподілі капіталу: у визначенні, кому він має дістатися, а кому ні. Можете повірити мені на слово, я про те й гадки не мав. Я ніколи не ходив на бухгалтерські курси, ніколи не керував бізнесом, не мав навіть власних заощаджень, щоб ними порядкувати. Я пристав на роботу до Salomon Brothers у 1985-му й відійшов від них, багатшим, у 1988-му, і попри те, що я написав про свій досвід книжку, той період і досі видається мені напрочуд безглуздим – це одна з причин, з яких я так легко відмовився від цього заробітку. Я вважав становище хитким. Радше рано, аніж пізно, хтось розпізнає в мені (а також у багатьох подібних до мене людях) шахрая. Радше рано, аніж пізно, станеться Велике Впізнання, Уолл-стрит прокинеться, й сотні, як не тисячі, молодих людей, подібних до мене, які не мали жодного права робити величезні ставки чужими грошима чи заохочувати когось до цих ставок, будуть вигнані зі світу фінансів.
Коли я взявся описувати свій досвід (під назвою «Покер брехунів»), то робив це в дусі молодика, який гадає, що вміє вчасно позбутися акцій, перш ніж вони впадуть у ціні. Я просто нашкрябав своє повідомлення й запхав його в пляшку для поколінь, які йтимуть цими стежинами десь у далекому майбутньому. Я вирішив, що коли «своя» людина з Уолл-стрит не викладе все на папері, то в майбутньому ніхто не повірить, що таке насправді відбувалося.
.....
Перше, що впало Вінні в око, були високі дострокові виплати в секторі, що називався «фабричне будівництво житла» («Звучить краще, ніж „будинки на колесах“»). Мобільні будинки відрізнялися від стаціонарних: їхня вартість падала, щойно їх вивозили з магазину (так само, як вартість автомобілів). Покупець будинку на колесах, на відміну від покупця звичайного будинку, не міг сподіватися, що за два роки його борг рефінансують, у результаті чого він отримає надлишкові кошти. «Чому ж вони виплачували кредити достроково? – питав себе Вінні. – Я ніяк не міг збагнути. А потім побачив: причина такої кількості дострокових виплат полягала в тому, що вони були примусовими». «Примусові дострокові виплати» звучить краще, ніж «порушення боргових зобов’язань». Власники мобільних будинків прострочували виплати за кредитами, ці будинки відбирали за борги, а люди, що позичили їм гроші, отримували частину початкової позики. «Зрештою я збагнув, що всі субстандартні кредити або виплачувалися достроково, або з неймовірною швидкістю перетворювалися на безнадійні, – каже Вінні. – Я був просто вражений кількістю прострочених кредитів у цих пулах». Відсоткова ставка таких позик була недостатньо високою, щоби виправдати ризик кредитування цієї частини американського населення. Скидалося на те, що звичні правила фінансового світу тимчасово скасували задля подолання соціальних проблем. Тоді Вінні спало на думку: як змусити бідних почуватися багатими, коли зарплати не підвищуються? Видати їм кредити під низький відсоток!
Вінні витратив шість місяців на те, щоб просіяти кожен пул субстандартних іпотечних позик, і коли закінчив, вийшов зі своєї кімнати й переповів Айсману новини. Усі ті компанії, що займалися субстандартним кредитуванням, зростали так швидко й використовували таку безглузду бухгалтерію, що змогли приховати один факт – насправді вони не отримували жодних справжніх прибутків, тільки ілюзорні, відображені в їхніх бухгалтерських звітах. Їм була притаманна головна ознака схеми Понці: щоб зберегти подобу прибуткових компаній, вони вимагали дедалі більше капіталу, щоб створювати дедалі більше субстандартних позик. «Власне, я не був на сто відсотків упевнений, – розповідає Вінні, – але я пішов до Стіва й сказав, що справи кепські. Це було все, що він хотів почути. Мабуть, йому були потрібні докази, щоб знизити рейтинг акцій цих компаній».
.....
